– Я вiзьмуся за вашу справу, – повторив Тарас Адамович, – однак тiльки як приватна особа. Спробую з’ясувати, що сталося. Не можу нiчого обiцяти…
– Я розумiю. Дякую, – вiдповiла вона швидко. І знову повторила:
– Дякую.
Мало не пропалила його синiм вологим поглядом, ледь торкнула рукою поля солом’яного капелюшка, що ховав вiд сонця корону з русявого волосся. Курсистки щебетливими зграйками потяглися до центрального входу в примiщення курсiв.
– Вам час на лекцiю? – запитав Галушко.
– Байдуже. Я поясню причину вiдсутностi професоровi. Я… Вам потрiбнi моi свiдчення?
– Так. Саме тому я тут.
Усмiхнулася. Жестом запропонувала присiсти на лавку.
– З чого менi почати? – запитала, коли вони розмiстились пiд розлогим ясенем. Тарас Адамович примостив валiзку бiля ноги, поклав капелюх на лавку. Мiра вiдклала вбiк невеликий ридикюль.
– Почнiть iз розповiдi про себе i сестру. І згадайте все про той вечiр.
Мiра кивнула.
– Вiра молодша за мене на два роки, iй дев’ятнадцять. Ми переiхали з Варшави, коли почалась вiйна. У Киевi… тут я мала можливiсть вступити на курси, а Вiра – займатися балетом. Наша тiтка у Варшавi, вiдмовилась iхати з нами. Батько загинув на початку вiйни, мама – померла шiсть рокiв тому. Залишили нам невеликi заощадження, це дало змогу винайняти кiмнатку й заплатити за перший рiк навчання на курсах. Вiра займалась балетом у школi на Прорiзнiй – iй дозволили вiдвiдувати заняття безкоштовно. Аби заплатити за мое навчання наступного року, я влаштувалася гувернанткою, а Вiра почала виступати в мiському театрi. Здавалось, все налагодилося, за рiк ми навiть винайняли всю квартиру. Виступiв у Вiри було багато, ii постiйно кудись запрошували. Того вечора вона повинна була виступати в Інтимному театрi.
Мiра раптом замовкла, нiби iй не вистачило повiтря. Вiдвела погляд, опанувала себе й повела далi:
– Бiльшу частину часу Вiра проводила в оперному, однак невеличкi етюди та пластичнi композицii могла танцювати й у iнших мiсцях. Менi вони навiть бiльше подобались, в них була якась дивна легкiсть, майже невагомiсть, – дiвчина замислилась. Тарас Адамович не квапив. За мить вона додала:
– Вiра казала, що iй вони теж бiльше подобаються – можна експериментувати з рухами й костюмами. Я часто бачила виступи Вiри. У театрi вона була однiею з найкращих, дружина балетмейстера, панi Нiжинська, теж балерина, казала, що Вiра буде примою.
– Розкажiть про театр, як ви сказали… Інтимний?
– Так. Часто думають, що там показують щось… – ii обличчя взялося легким рум’янцем, однак Мiра опанувала себе й спокiйно проказала, – щось непристойне. Публiка очiкуе фарсу. Вiра говорила, що засновники театру обрали таку назву, бо розраховували на особливу, iнтимну атмосферу мiж глядачем та актором.
Тарас Адамович примружив око, згадавши, як його колишнi колеги розповiдали про цей театр. Просто тодi вiн не звернув уваги на iхнi слова. Полiцii квитки до театру надавали безкоштовно. Вищi полiцiйнi чини мали сидiти не далi п’ятого ряду. Робилось це, в першу чергу, заради безпеки глядачiв – принаймнi кiлькiсть крадiжок скорочувалась. Один iз помiчникiв Тараса Адамовича радiв, що побувае в Інтимному театрi, а наступного дня пiсля спектаклю голосно обурювався. Зарiкся туди ходити, зрiдка з’являвся тiльки в оперному.
– Що ж ти там побачив? – запитували слiдчi пiд загальний регiт.
– Сходи й дiзнаешся! – огризався той.
Вiдтодi, хто б не пiшов з iхнього вiддiлу на спектакль Інтимного, нiколи не розповiдав, що там побачив, навiть якщо це був звичайний водевiль чи вечiр романсiв. Регiт супроводжував традицiйну реплiку:
– Сходи й дiзнаешся!
Але це було давно, рокiв iз десять тому. Невже назву театру нiхто не змiнив?
– Що було далi? – запитав Тарас Адамович.
– Я майже завжди бажаю сестрi вдалого виступу перед виходом на сцену. Тiльки цього разу… я зайшла в гримерку, а Вiри там не було. Інша балерина сказала, що Вiру покликав знайомий. Я не здивувалась, сiла чекати, однак Вiра не поверталась. Дiвчина запропонувала менi спуститися в партер, бо я не встигну зайняти мiсце. Сказала, що до свого виступу Вiра точно повернеться. Вiра й справдi встигла, я бачила, як вона танцювала. Однак, коли етюд завершився й глядачi виходили з зали, я затрималась бiля дверей. Коли пiднялась у гримерку, там була тiльки та сама дiвчина. Вона сказала, що за Вiрою зайшов той самий знайомий, вона усмiхнулась йому i вони вийшли.
– Вона описала вам знайомого?
– Cказала тiльки, що то був високий бородатий пан у дорогому костюмi й капелюсi.
Тарас Адамович уважно подивився на Томашевич:
– Ви бачили когось схожого серед знайомих сестри?
– Риси не унiкальнi, – знизала плечима Мiра. – У дорогих костюмах ходять майже всi Вiринi знайомi, через одного мають бороди. Гадаю, капелюхи в них теж знайдуться, – сумно вiдповiла вона. – Тодi я не подумала розпитати докладнiше. Я думала… думала, вона повернеться за хвилину.
– Однак вона не повернулась. Що ви робили потiм?
Дiвчина торкнула комiрця, нiби хотiла поправити його. Знов опустила руку на лавку, зморщила лоба:
– Я чекала. Балерина зiбрала своi речi й пiшла. Я вийшла з нею, зрозумiла, що треба запитати ще в когось, хто мiг бачити Вiру. Вона порадила менi поговорити з художниками, що працювали над гримом i костюмами.
Тарас Адамович слухав i швидко щось занотовував. Мiра здивовано подивилася на його руки. Вiн пояснив:
– Записую деякi деталi.
– Так, звичайно, – вона стомлено кивнула. – Просто я не помiтила, коли ви дiстали записник.
– А ви часом не помiтили, куди саме Вiра пiшла зi сцени? – запитав вiн, не звертаючи уваги на ii реплiку. – В який бiк?
– Лiворуч. Тобто лiворуч, якщо дивитись iз боку актора на сценi. З того боку сходи вiдразу ведуть до гримерки.
– Скiльки часу потрiбно для того, аби потрапити в гримерку зi сцени?
– Менш як хвилину.
– А скiльки часу витратили ви, аби дiстатися туди з партеру?
– Хвилин десять. Довелось пропускати людей. Але я не поспiшала, гадала, Вiра чекае на мене, переодягаеться, змивае грим.
Тарас Адамович знову щось занотував. Пiдвiв голову, запитав:
– Ви домовлялись з Вiрою, що вона повинна вас чекати?
– Так, ми збирались пiти в «Семаденi», Вiру хтось запрошував, вона просила мене скласти компанiю.
– Чи не могла вона пiти в «Семаденi» без вас i чекати вже там?
– Навряд чи, вона б дочекалась мене в театрi. Однак я вiдвiдала того вечора цю кав’ярню. Хотiла перевiрити, на всяк випадок. Запитала в офiцiанта, чи не було тут Вiри. Вiн сказав, що запам’ятав би, якби вона була.
– Звiдки така впевненiсть?
Мiра помовчала, потiм сказала:
– Вiн пам’ятав Вiру, бо… Вона часто з’являлась у «Семаденi».
