– Щось сталося? – запитав Тарас Адамович.
– Заходьте, розповiм, – запросив його Щербак до помешкання. Тарас Адамович переступив порiг.
Квартира була простора, з великими вiкнами, захаращена неймовiрною кiлькiстю яскравих речей, проте, як не дивно, виглядала ефектно. Неабияке враження на Тараса Адамовича справив великий диван насиченого вишневого кольору – таких йому ще не доводилося бачити. Поруч з ним – плетене крiсло з купою рожевих подушок. Бiля вiкна – мольберт, вздовж стiн розставленi картини й натягнутi полотна, фарби й пензлi. В одному з куткiв – етажерка з книжками, на пiдвiконнi – якiсь папери i яблуко. Посеред кiмнати – скляний столик, на ньому порожня пляшка, бiля столика – розбитий келих. Господар зник в iншiй кiмнатi i за хвилину повернувся з пухнастим вiником.
– Потрiбно вiдразу зiбрати скло, – пояснив вiн. – Минулого разу я махнув на це рукою, а потiм з тиждень дiставав скалки зi стоп, – пожалiвся вiн, а гiсть завважив, що його спiврозмовник – босий.
– Вип’ете чогось? – ввiчливо запитав вiн у Тараса Адамовича.
– Чаю, – кивнув Тарас Адамович.
– Хвилинку, – господар знов зник у сусiднiй кiмнатi. Тарас Адамович пройшов вздовж дивана й почув iз сусiдньоi кiмнати:
– Почувайтесь, як удома!
Тепер Щербак повернувся з тацею, на якiй загрозливо шипiв чайник, а обiч нього стояли фаянсовi чашки, розмальованi квiтами. На днi обох чашок лежало щось скоцюрблене, схоже на корiнь якоiсь рослини.
– У мене тiльки два запитання, – почав гiсть. – Те, що лежить у чашках – неотруйне? І що з вашим оком?
Художник, який встиг змiнити халат на широкi штани й сорочку, елегантно вмостився в плетеному крiслi. Налив окрiп у чашки i жестом запросив Тараса Адамовича зазирнути:
– Дивiться!
Скоцюрбленi корiняки за хвилину спливли на поверхню й розкрилися нiжно-рожевими квiтами. Тарас Адамович вражено усмiхнувся. Чай темнiшав, набував насиченого зеленого кольору.
– Китайський зв’язаний чай. Кажуть, його придумали для естетичноi насолоди iмператора. В тяжкi днi я iнодi хочу вiдчувати себе китайським iмператором, – сумно усмiхнувся господар.
– Сьогоднi такий день?
– Як бачите, – Щербак пiднiс руку до пiдбитого ока.
– То що сталося?
– О, до мене приходив клiент… По картину. Але в нас рiзнi естетичнi уподобання…
Тарас Адамович обережно взяв у руки чашку. Художник приклав до ока вологий рушник.
– Цей чай краще заварювати у скляному посудi – виглядае ефектнiше. Але… в моему домi скляний посуд довго не живе, – вiн стенув плечима.
– У фаянсi теж доволi ефектно, – усмiхнувся Тарас Адамович.
– Дякую, – художник пiднiс чашку до губ.
– То ви часто… не подiляете естетичних уподобань ваших клiентiв? – запитав Тарас Адамович.
– Тiльки якщо вони – неотесанi мужлаi, – рiзко кинув Щербак. – Це був Назимов.
Слiдчий вiдставив чашку, пронизав його поглядом.
– Так, Сергiй Назимов. Приходив по картину. По Вiру, – вiн розвiв руками. – Не бачу сенсу критися вiд вас.
Тарас Адамович уважно стежив за його рухами. Щербак повiльно поставив чашку на столик, пiдвiвся, пiдiйшов до етажерки, розвернув одну з картин, що стояла обiперта об стiну. На картинi була балерина. Тарас Адамович не знав, як називаються балетнi пози i па, певно i для того руху, що його зупинив у часi художник на полотнi, була якась назва. Балерина завмерла, склавши руки куполом над головою. Тендiтна, прекрасна й невловимо знайома. Потiм вiн зрозумiв – у рисах Вiри Томашевич вгадувалась зовнiшнiсть сестри.
– Гарна, – похвалив вiн картину.
– Назимов хотiв ii купити.
– Не зiйшлися в цiнi?
– Щось таке, – художник сумно усмiхнувся. – Вiн вважае, що ii можна купити, для мене ж – вона безцiнна.
– Вiн не говорив, навiщо йому картина?
– Нi. Ми взагалi не надто довго говорили. Цицероном його не назвеш, – вiн ще раз притиснув рушника до ока, застогнав. Тарас Адамович ковтнув чаю. Дивний посмак, неймовiрний аромат.
– До речi, якщо бажаете, то можете запитати в нього особисто, навiщо йому картина – вiн залишив свою адресу. – Щербак недбало взяв журнал з етажерки, на обкладинцi якого розмашистим почерком чорнiло «Тарасiвська, 6, кв. 10».
Тарас Адамович акуратно вписав ii у свiй записник.
– У разi, якщо я передумаю з «Вiрою», – пояснив Щербак, хоч слiдчий i не вимагав пояснень.
Тарас Адамович допив чай, сумно поглянув на квiтку, що стомлено згорнулась на денцi чашки. Зараз вона не вражала красою, як тодi, коли виринула з-пiд води у маленькому фаянсовому озерцi. Гiсть художника обережно поставив чашку на столик.
– А навiщо ви малювали картину?
– Тобто?
– Хiба не збирались ii продавати? Художники саме для цього й малюють картини?
– Пишуть.
– Так, звичайно. Пишуть.
Щербак замислився, вiдкинувся в крiслi, прибрав волосся з чола.
– Не можу сказати. Писав, бо… хотiлося бачити ii такою. Розумiете, Вiра дедалi частiше вдавалась до танцювальних… експериментiв. Класика балету – танець на пуантах. Але Вiра… вона говорила, що танець босонiж – це нове народження балету.
– Ви так не вважаете?
– Це вульгарно, – вiн сумно усмiхнувся, – i личить нетверезим художникам, покинутим у порожнiх квартирах чи майстернях. Зовсiм не балеринам…
Тарас Адамович не надто спiвчутливим тоном перервав його:
– До речi, про нетверезих художникiв – я маю квитки на вечiрню програму в Інтимному театрi.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
