– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнiк якось непевно знизав плечима.
– То що ж?..
– Та-а-а… Втiшала, що буде у мене новий заварювальний чайник i… – вiн трохи подумав, перш нiж уточнити: – І-i-i… нiбито й не зовсiм втiшала. Верзла якiсь нiсенiтницi, не надто зрозумiлi, тому я…
– Що за нiсенiтницi?
Вiн знову знизав плечима.
– Ну, я ж iй задам! – касирка рiшучо пiдiбгала губи.
– Навiщо ви так?
– А щоб знала, як до вiдвiдувачiв чiплятися зi своiми вибриками!
– Вона говорила дивнi речi.
Жiночка змiряла Леонiда оцiнюючим поглядом, на пiвхвилини напружено замислилася й нарештi пояснила:
– Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловiка мого, через Володю. Вiн циган, отож дочка надумала собi бозна-яких дурниць i тепер принагiдно вдае iз себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрi разом працювали, просто я кинула грати пiсля пологiв, тодi як мiй Володя…
– То вона циганка?! – не витримав борттехнiк.
– Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Тi нiсенiтницi, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розiтрiть.
– Але ж ви навiть не знаете, про що вона говорила!..
– І знати не хочу! Бо все це глупство, виiденого яйця не варте.
Тут до iдальнi увiйшла прибиральниця зi шваброю, обмотаною драною ганчiркою, й заходилася згрiбати попiд стiну друзки чайника й розмоклi чаiнки. Леонiд сходив до каси, принiс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потiм з меланхолiйним виглядом доiв суп, поганяв по тарiлцi величезний шматок пшоняноi кашi, подряпав виделкою кулiнарний шедевр, який в тутешнiй iдальнi називався «хлiбним» шнiцелем. Нарештi, не вiдчувши жодного задоволення, випив залпом склянку чаю i попрямував до себе в номер.
Звiсно, вiн дуже засмутився через усю ту безглуздь, що сталася в iдальнi. Та особливо гiрко було йому отаке ставлення екiпажу. Власне, i справдi нема чого звертати увагу на всякi дурницi, почутi з вуст малолiтньоi дурепки, яка корчить iз себе «справжню ворожку» – ii мати мае рацiю. Однак все сталося через витiвку Марата, от що прикро!.. Іншi члени екiпажа й ранiше дивилися на борттехнiка якось косо, з недовiрою… Але така явна демонстрацiя незадоволення сталася вперше.
Вчитися на iнженера Леонiдовi не надто хотiлося. Лише завдяки м’якому пiдштовхуванню з боку дружини Гелi вiн аж у 1972 роцi заочно здобув вищу освiту за спецiальнiстю «Лiтакобудування», пiсля чого пiвроку пропрацював у вiддiлi головного конструктора на ташкентському заводi Антонова. Саме тодi його вiдправили у вiдрядження на полiгон – спостерiгати за роботою чергового нововведення… Подивившись, як злiтають у небо потужнi крилатi «Ани», почав мрiяти про те, що колись i сам пiднiметься в небо на сталевiй «пташцi». Для цього було потрiбно не так уже й багато – усього лише переквалiфiкуватися у борттехнiка…
Теорiя далася йому легко: найскладнiшi iнструкцii Леонiд запам’ятовував сторiнками – немов Йоганн Вайс у багатосерiйному фiльмi «Щит i меч». На тренажерах вiн також був першим… але пройти «вертушку» на медкомiсii ну нiяк не виходило!!! Мрiю про польоти довелося вiдкласти спочатку на пiвроку, потiм iще на пiвроку… Однак злий рок не вiдступав.
Пiсля чергового провалу неборака добряче напився. І тут знов допомогла Геля! Щоправда, для початку добряче висварила чоловiка за те, що одразу не звернувся до квалiфiкованого домашнього лiкаря… але ж допомогла, прописавши аутотренiнг i повну вiдмову вiд алкоголю! Бажання лiтати було величезним, тому приписiв Леонiд дотримувався неухильно. Не минуло й трьох мiсяцiв, як «вертушка» була подолана, а бажання випити зникло загалом. Натомiсть Гайдамака пристрастився до зеленого чаю i навiть спецiальний заварювальний чайник собi завiв, але ж чого не зробиш заради мрii – злетiти високо в небо на потужному лiтаку!..
У1974 роцi на заводi Антонова у Ташкентi частину льотного складу розформували, рештi запропонували перевестися до Киева. Отак сiмейство Гайдамакiв-Уханьських й опинилося в Киевi. Щоправда, попервах Леонiда запроторили до наземноi служби, проте невдовзi запропонували мiсце борттехнiка на «Ан-22». Колектив був новий, усi якось швидко знайшли мiж собою спiльну мову, тiльки один Гайдамака не вписався у цей екiпаж. Нiбито й по роботi та в побутi нiхто до нього претензiй не мав, але стосунки з колегами у нього не налагоджувалися – i край!
Вiдкритих конфлiктiв iще жодного разу не спалахувало, сьогоднiшня сварка зi штурманом Маратом стала першою. Зазвичай польоти проходили простiше: дiстали наказ, здiйснили перелiт, вiдпочили, повернулися додому, знов вiдпочили… Щоправда, хлопцi з екiпажа (за винятком Леонiда) випивали, але помiрно. Так i лiтали у трикутнику «Киiв – Харкiв – Львiв», дуже рiдко, буквально пару разiв моталися з Киева до Ленiнграда чи до Кишинева. Але таких нудних рейсiв, як теперiшнiй, не було вже давненько.
Почалося, мабуть, з того, що бiля свого пiд’iзду борттехнiк зустрiв Марата. Виявляеться, навпроти жила теща штурмана, у якоi вiн тимчасово квартирував, позаяк удома дружина затiяла ремонт. Привiталися й розбiглися. Однак ввечерi Марат завiтав до Леонiда додому i попросив:
– Послухай-но, пiдкинь мене завтра на роботу, бо через ремонт i переiзд до тещi я вже двiчi запiзнювався. Наш командир Володимир Михайлович попередив, що коли спiзнюся ще раз – будемо прощатися. Так i сказав!..
– Гаразд, – погодився Леонiд, – тiльки не спiзнюйся.
– Та нiзащо!..
– Домовились.
Вранцi Леонiд чекав на Марата хвилин двадцять, потiм потрапили у затор i забарилися iще на чверть години. Марат одразу втiк до зали очiкувань, а Гайдамака ще деякий час паркувався. Через тривалу затримку iхнiй екiпаж вiдправили не до Кишинева, як було заплановано, а до Ростова-на-Дону, та ще й на «Ан-12» полетiли, й наостанок, через жахливу негоду, застрягли у пунктi призначення на цiлих три днi. Весь цей час члени екiпажа пиячили i вовком дивилися на бортiнженера, якого звинувачували в усьому, що сталося: адже розповiсти про те, що насправдi запiзнення сталося через Марата, Леонiд не вважав за пристойне.
Пiзно ввечерi снiгопад нарештi припинився. Аеродром розчистили, льотнi смуги пiдготували до роботи. Вночi прийшла рознарядка – перевезти до Харкова якесь обладнання. Проте оскiльки екiпаж, за виключенням непитущого борттехнiка, iще не встиг протверезiти, це завдання довiрили iхнiм колегам. Непитущим.
Святковий ранок Дня Радянськоi Армii i ВМФ зустрiли з новими надiями. Справдi, годин через п’ять надiйшла iнша рознарядка – на лiтаку-лабораторii «Ан-12» перекинути зовсiм неподалiк, усього лише в Єйськ, обладнання та людей. Тепер уже екiпаж був готовий попрацювати на совiсть. Ще й як був готовий – просто-таки рвався в небо, аби лише подалi вiд обридлого Ростова-на-Дону… хоч би до дiдька лисого!.. Як раптом радiсть сповзла з облич через категоричну заяву борттехнiка:
– Командире, машина до польоту не готова! Немае даних про час заправки лiтака. Для перевезення пасажирiв лiтак не пристосований, вантаж – лабораторне устаткування – не упакований i належним чином не закрiплений. Ось висновок i вiдповiдний рапорт про це.
Тут почалися та-а-акi крики й матюки!.. На дошкульний вислiв не поскупився жоден з членiв екiпажу. Проте Гайдамака твердив неухильно:
– Лiтак до польоту не готовий, i крапка.
Гризлися пару годин поспiль i втихомирилися, стомившись остаточно. Третя за добу рознарядка передбачала рейс до рiдного Киева. Цього разу устаткування завантажили й закрiпили як слiд.
– Ну що, товаришу борттехнiку, сподiваюся, цього разу у вас заперечень немае? – просичав крiзь зуби командир.
– Машина до польоту готова, – спокiйно пiдтвердив Гайдамака.
Злетiли. Коли набрали висоту й лягли на визначений курс, то всi мовчки покинули кабiну, залишивши борттехнiка i командира сам-на-сам.
– Ну, Леонiде Семеновичу, пиши за власним…
– Тобто?.. – здивувався вiн.
– Заяву на звiльнення за власним бажанням пиши, – проскреготав Володимир Михайлович. – Не хоче колектив з тобою працювати, розумiеш?
– Не розумiю.
– Та невже?!
– Моi дii були правильнi…
– Можливо! Справа в iншому: не бажають люди з тобою працювати!
– Чому?
– Не бажають, i все. Вважай, не спрацювалися.
– Але!..
– Ну, годi про це. Годi!..
Коли Леонiд виходив з кабiни пiлота, у вухах гупало, голова йшла обертом i, здавалося, ось-ось розiрветься. Вiн почав повiльно осiдати по стiнi та, щоб не впасти на пiдлогу, намацав вiдкидний стiлець, сiв, прийняв «позу кучера», заплющив очi й повiльно, але впевнено почав медитувати. При цьому перед внутрiшнiм поглядом чомусь стояла зеленоока дiвчина, яка впевнено твердила, стискаючи порiзаний палець: «Усе змiниться. Іншi вже не лiтатимуть нiкуди, натомiсть ви лiтатимете й надалi. Все змiниться. Змiниться. Змiниться». Насилу вдалося вiдiгнати нав’язливий образ…
Леонiд знов розплющив очi хвилин через п’ятнадцять. Тепер усе минулося, i можна було мислити тверезо. Що ж, заяву вiн напише, але з льотного загону не пiде однозначно – просто попросить перевести його на «Іл-76». До речi, минулого тижня пропонували мiсце бортiнженера, i вiн обiцяв подумати!.. Головне, на нову машину знову переучуватися треба, тодi це зупиняло.
