Книга Розчарування. 1977–1990
– Ну-у-у, знаєте… – абсолютно сірий, нічим особливим не прикметний чоловічок, який завмер на порозі, на мить скривив губи, імітуючи посмішку, й сказав: – Це вже як коли виходить. Іноді ви до нас, а іноді й ми до вас!.. Як для справи краще, так ми і робимо, вірно?
– До речі, про справи!
Сургай кинув зосереджений погляд на годинник, що стояв ліворуч на столі, звірив час з наручним годинником і зауважив:
– У мене, на жаль, не надто багато часу, бо за сорок п’ять хвилин «генерал»[9] збирає нараду, а я все ж таки головний інженер…
– О-о-о, Миколо Сафоновичу! Сорок п’ять хвилин – це ж цілий урок у школі. За сорок п’ять хвилин діти встигають вивчити…
– Вибачайте, але у мене на контролі справи значно важливіші від тих, з якими стикаються школярі.
– У такому разі переходжу до справи.
Якщо досі неприкметний чоловічок тупцяв на порозі, то тепер без всякого запрошення та інших церемоній широким кроком наблизився… майже підбіг до столу головного інженера і повідомив скоромовкою:
– Миколо Сафоновичу, від вас вимагається зовсім небагато. Лише коротка характеристика на того, з дозволу сказати, антирадянця, про якого ми говорили лише позавчора…
– Це про Стуса, чи що?..
– Тихіше, Миколо Сафоновичу, прошу тихіше! Раптом нас почують…
– Хто почує?! – щиро здивувався Сургай. – Тільки ваші люди й почують, оскільки слухають нас саме вони.
– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..
– А що ви мені зробите?! В шахту відправите?! Пхе!.. Та я там і так щодня буваю, знайшли чим лякати.
– Нагадаю, що ви буваєте там як техдиректор і головний інженер. Натомість рубати вугілля, як простий трудар… як усі прості трударі-шахтарі!.. Ох, навряд ви цього захочете, ох, навряд чи!..
– Ви обіцяли коротко, – нагадав Сургай.
– То напишіть характеристику, яку ми просимо, і я вмить зникну.
– Повторюю, я з цим чоловіком ніколи не зустрічався. То як же можна характеризувати незнайомця?!
– Можна просто поганими словами, – мовив візитер з незворушним виглядом, – а можна і найгіршими, не гублячись у виразах. По-шахтарськи.
– Послухайте ще раз уважно…
Сургай глибоко вдихнув, потім видихнув і продовжив:
– Ви казали, що цей самий Стус Василь Семенович у шістдесят першому – шістдесят третьому роках спочатку викладав українську мову та літературу в якійсь там горлівській середній школі?
– Казав.
– А потім працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська»?
– Саме так.
– Ну, а я в ці роки був директором шахти «Восточная», а саме в шістдесят третьому році мене перевели директором на «Мушкетовську-Заперевальну». Отож «Октябрська» тут зовсім ні до чого…
– Але ж «Октябрська» шахта в Донецьку! А ви тепер, вважайте, друга посадова особа у Виробничому об’єднанні «Донецьквугілля»…
– І тим не менш я не писатиму ані рядка про того, кого в очі не бачив!
– Миколо Сафоновичу, ну, не треба!..
– Що ви маєте на увазі?
– Відмовок цих не треба. Ви Ісуса Христа в очі не бачили, тим не менш вважали за можливе від його імені людей лякати.
Привалившись грудьми до стільниці, Сургай схилив якнайнижче голову й різко видихнув. І треба ж такому статися, щоб йому і досі пригадували ту давню історію дурнуватого розіграшу Варьки-Соньки!..
– Послухайте, ви б іще про старі калоші мого дідуся згадали, – мовив стомлено головний інженер. – Це ж коли сталося?!
– Без малого чверть століття тому, – негайно відповів візитер. – І тим не менш хоч як давно це сталося, але факт запеклої релігійної пропаганди, нехай і ненавмисної, у вашій біографії мав місце. Гадаєте, нам було аж так легко заплющити на це й не псувати вашу кар’єру?
– Отож тепер ви хочете…
– Взаємності, всього лише взаємності: ми весь час не псували кар’єру вам – тепер ви допомагаєте нам.
– Укотре повторюю, що ми з цим товаришем Стусом ніколи в житті…
– Та з яким товаришем, Миколо Сафоновичу, з яким товаришем?! Не знаю, забули ви чи просто не надали належної уваги, однак, перебуваючи на даний момент у процесі перевиховання в мордовських таборах, цей самий Стус Василь Семенович подав до Верховної Ради СРСР заяву на предмет позбавлення його радянського громадянства.
– Як це?!
– Та отак, Миколо Сафоновичу, отак! Для нього бути радянським громадянином – це, бачте, все одно що бути рабом. І от на такого, з дозволу сказати, «товариша» ми всього лише збираємо всебічні характеристики! Невже не дасте?! Та він же ж негідник, Миколо Сафоновичу! Та таку вошу до нігтя й розчавити – це ж святе діло!..
– І тим не менш при всебічному моєму бажанні…
– Миколо Сафоновичу!
Погляд візитера раптом зробився злим, завдяки чому він став віддалено скидатися на карикатурного хижого птаха, яким його зазвичай малюють у сатиричних журналах:
– Миколо Сафоновичу, ваша кар’єра розвивається дуже вдало, ви, безумовно, чоловік талановитий. Ще рік чи два на нинішній посаді, й у вас є всі дані, щоб вийти в «генерали». А там і до міністерства рукою подати… А хочете прискорити цей процес?
– Що ви маєте на увазі?
– Ну-у-у… Наприклад, у Мінвуглепром вас можуть перевести і в обхід посади гендиректора ВО «Донецьквугілля» чи якогось іншого. Хочете так?
– Але ж посада гендиректора – це безцінний власний досвід. Побоююсь, що, не маючи такого, мені в Мінвуглепромі буде важкувато.
– Отже, не домовимось? – скривив губи візитер.
– Отже, не домовимось.
– А якщо раптом?..
– Послухайте, – Сургай знов зиркнув на годинник на своєму столі, – ми з вами проговорили більше десяти хвилин, а у мене попереду справді важлива нарада, як я й попереджав. Отож давайте відкладемо цю нашу розмову на завтра.
– Так справа ж дрібнесенька!..
Однак головний інженер лише уточнив:
– Тільки не приходьте до мене, будь ласка. Завтра ввечері я до вас у «перший відділ» сам зазирну. Ось, дивіться…
Він підтягнув до себе перекидний календарик і зробив у ньому якусь помітку, далі ж заходився вивчати якісь папери. Очевидно, це мало означати завершення розмови.
– Ну що ж… як знаєте! До завтра, то й до завтра. Хай буде так, – пробурмотів візитер і вийшов з кабінету, не озирнувшись на його господаря.
1978. «Незручна» рідня
Київ, весна 1978 року
Наприкінці лютого Гелена Сергіївна отримала два оглядових ордера. Тепер вона вся перебувала в радісному передчутті того, що нарешті полишить осоружну відселенку на Валах із загальною кухнею, туалетом, тарганами і сусідами та переселиться в окрему квартиру з усіма зручностями. Коли їхня родина переїжджала з одного міста в інше, то Гелені Сергіївні одразу ж надавали відомче житло – але не в Києві. Для початку їх запхали у подільську комуналку і вже котрий рік годували обіцянками забезпечити нормальні побутові умови.
Здавалося, з будівництвом у столиці УРСР все було гаразд. Забудовувався Виноградар, немов гриби після дощу, виростали панельні висотки на Оболоні, – але кияни не надто охоче переселялися туди. Гелена Сергіївна регулярно відвідувала райвиконком, де намагалася довести, що заступник головлікаря психіатричної лікарні має думати про персонал і піклуватися про пацієнтів, а не сушити мізки над поліпшенням жахливих побутових умов.
І тим не менш з місяця в місяць справа не просувалася ні на міліметр. Навіть похід до міськвиконкому торік у грудні обернувся черговою безвідповідальною обіцянкою:
– Товаришко Уханьська, ну чого це ви, чесне слово?.. Потерпіть ще трохи. Ну-у-у, трішечки! Два-три місяці, доки новий рік розпочнеться… Запевняємо, ви залишитесь задоволені.
Не домігшись свого навіть у міськвиконкомі, вона втратила всяку надію. Льоні добре, він весь час то в одному рейсі, то в іншому. Він звик зупинятися у пошарпаних готелях і гуртожитках. А їй як?! А Валерці?..
Звісно, Київ – це Київ. Тут і клімат нормальний (хіба що через наявність Київського водосховища вологість повітря підвищена), і з продуктами все гаразд. Але вся ця жахлива епопея з відселенкою перебувала просто поза межею здорового глузду.
Таким чином, Гелена Сергіївна вирішила потерпіти обіцяні у міськвиконкомі три місяці, а далі збиралася поговорити з чоловіком про переїзд куди завгодно! Чи то знов у Ташкент – нехай там і стаються час від часу землетруси… Чи то в Сибір – нехай там і виділяють по кілограму м’яса на людину на місяць… Та хоч би туди, куди Макар телят не ганяв!.. Хоч би до біса на болота!.. Тільки б у окрему службову квартиру. Тут, на Україні, вона навіть пісню по радіо часто чула:
Не піду я за тебе –Нема хати у тебе, у тебе!Постав хату з лободи,А в чужую не веди, не веди!Чужа хата такая,Як свекруха лихая, лихая:Хоч не лає, то бурчить –А все ж вона не мовчить, не мовчить!..Після того як Льоша переклав та пояснив зміст цих слів, Гелена Сергіївна подумала: до чого ж мудрий народ склав таку пісню! Отож почекати іще два-три місяці… До кінця лютого себто.
І треба ж такому статися, щоб саме наприкінці лютого їй нарешті (нарешті!) видали одразу два оглядових ордери – на вибір. Що за стадо мастодонтів здохло у найближчому лісі?! Звісно, Гелена Сергіївна забрала Валерку зі школи й вирушила на огляд запропонованого житла.
Перша адреса знаходилася по вулиці Фрунзе, там неподалік трамвайної колії добудовувалася акуратна цегляна шестиповерхівка, друга квартира розташовувалася в капітально відремонтованому будинку неподалік Житнього ринку. Квартира на Фрунзе була відкинута одразу, хоч і складалася з трьох затишних маленьких кімнат… Але низькі стелі в два з половиною метри створювали враження вузької тісної клітки. До того ж трамвай майже під вікнами… Ні-ні-ні, це нікуди не годилось!
Будинок на вулиці Хорива спочатку справив на Гелену гнитюче враження, оскільки був старшим, ніж осоружна відселенка на Валах, а ремонт… А що там той ремонт, навіть капітальний?!
Отже, коли вони з Валеркою піднялися на третій поверх, Гелена вже обдумувала гнівну промову у виконкомі, коли вертатиме ордери. Але щойно вхідні двері відчинилися і вони здолали довгий коридор – враження про квартиру негайно змінилося. Тут іще повним ходом йшов внутрішній ремонт, але величезні вікна, височезні – майже чотириметрові стелі та просторі кімнати!.. А затишна кухонька!.. А невелика ванна кімнатка!.. Й навіть окремий туалет!.. Та це ж чудово, просто чудово!
– А чи можна перегородити оцю велику кімнату навпіл? – звернулася Гелена Сергіївна до виконроба. Той крекнув, почухав потилицю, похитав головою і висловився в тому сенсі, що він би перегородив що завгодно і як завгодно – але що скажуть у ЖЕКу, в ЖЕУ та особливо у будівельно-монтажному управлінні?.. Гелена Сергіївна наполягала на своєму. Виконроб почав морщитися і крекати сильніше.
Втім, Валерку все це не обходило. Він озирнувся до матері, кинув через плече, що обирає собі дальню кімнатку, з якої є вихід на балкон. А потім прочинив двері й вискочив назовні. Виявилося, що доки вони оглядали квартиру, на вулиці пішов сніг, а мороз подужчав. Валерка скинув з перил пухнастий шар свіжого, схожого на вату сніжку… і негайно почув гучний дівочий зойк:
– Ай, хто там снігом кидається?! Не робіть так більше!!!
Юнак позирнув униз і побачив, що на сусідньому балконі сидить дівчина, здійнявши догори невдоволене обличчя. Їхні очі зустрілися… і немовби блискавка промайнула перед очима ошелешеного юнака!..
– Як тебе звати? – пробелькотав він.
– Гертруда, – зніяковіло відповіла дівчина і сором’язливо опустила очі.
– Як незвично і романтично, а ще-е-е…
Юнак раптово замовк, спіймавши себе на тому, що розмовляє віршами. Втім, дівчина одразу заперечила:
– І зовсім тут немає романтики, облиш!
– Чому це раптом?
– Бо «Гертруда» – це дурнувате скорочення від «героїня труда».
Валерка зібрався заперечити, але з кімнати пролунав мамин голос:
– Валеро, нам час іти!
Отож він кинувся до матері з радісним вигуком:
– Мамо, я такий радий, що ми будемо тут жити!..
Питання було вирішене.
* * *Минуло три тижні, й увесь цей час Валерка тільки й думав, що про сусідську дівчину Гертруду, яку побачив під час оглядин. Ремонт завершили, і сім’я Голомозих нарешті перебралася в нову – тепер уже окрему квартиру. Щойно були перевезені й розставлені всі речі, як Валерка кинувся на другий поверх і почав дзвонити в усі дзвінки, яких там виявилося чомусь аж чотири!.. Хвилин за десять двері нарешті скрипнули, і в дверному отворі постав двометровий стариган, вдягнений у довгу лляну сорочку і чорні засмальцьовані штані. Його сива борода і довге біле волосся трохи налякали Валерку, отож він мовчки затупцяв на порозі.
– Ти до кого прийшов, юначе? – запитав нарешті дивний стариган.
– Я до Гертруди…
– Не знаю такої, – дивний старий рішучо мотнув головою, від чого довге білосніжне волосся розпушилося, немов лев’яча грива.
– Вона тут живе, наприкінці коридора. Я бачив, – наполягав Валерка.
– Немає тут ніякої Труди!
– Не Труди, а Гертруди. Я ж бачив…
– Там художники майстерні тримають, нема їх зараз, – неохоче пробуркотів старий, чомусь набурмосившись.
– Га-а-а?..
– Вони рідко тут з’являються. Все, забирайся звідси геть.
Валерчиному розчаруванню не було меж, проте здаватися він не збирався. Саме зараз у Києві на Львівській площі завершувалося спорудження Республіканського Будинку художника[10], отож підприємливий юнак взяв за звичку вирушати туди після школи і тинятися біля входу, запитуючи всіх і кожного, хто проходив повз нього:
– Перепрошую, будь ласка, скажіть, а ви художник чи ні?..
Ясна річ, переважно йому траплялися будівельники, проте вистачало і тих, хто займався оздобленням інтер’єрів майбутнього «храму мистецтв». З ними у Валерки починалися дуже правдоподібні розмови на тему: хто би з творчих людей міг би приватним чином допомогти його батькам оформити інтер’єр нещодавно отриманої квартири?.. Головне при цьому було посилатися в розмові на батькових знайомих, які рекомендували якусь художницю, котра мала майстерню на Старому Подолі біля Житнього ринку – от тільки тато випадково загубив адресу, бо постійно роз’їжджає у відрядженнях. А ті, хто давав рекомендацію, поїхали чи то в Саратов, чи то в Горький[11], чи то у Волгоград… Коротше, поїхали далеко і надовго. А хто там майстерню має?..
На перший погляд здавалося, що обраний юнаком спосіб дій не дасть жодних результатів. Тим не менш тижнів за три він таки роздобув хатній телефон такої собі Ірини Левкун – художниці й (що значно важливіше!) матері Гертруди. Не відкладаючи справу в довгу шухляду, Валерка негайно скористався заповітним номером. Слухавку взяла сама дівчина, отож цілих півгодини вони весело базікали, немов давні знайомі. На Валерку чекала іще одна дивина: виявляється, Гертруда жила в районі… Львівської площі – зовсім неподалік від Будинку художника!.. Сприйнявши це як добрий знак, він кинув у слухавку:
– Ну що ж, «Героїне труда», чекай на мене в гості зараз же!
І не слухаючи заперечень, кинув слухавку.
А за сорок хвилин уже стояв під будинком і терпляче чекав, доки радісна Гертруда вибіжить до нього з дверей… Та вона все не з’являлася. Минула година. Валерка з надією проводжав поглядом кожну жіночу постать… Але все було марно!!!
Й лише втративши останню надію, раптом почув у себе за спиною дзвінкий голос:
– Ну що, Ромео, втомився чекати?
– Я б чекав тебе хоч усе життя! – відповів він тихо, озирнувся… і завмер від несподіванки: виявляється, дівчина дивилася на нього з явним сарказмом, сидячи… в інвалідному візку!..
– Не очікував такого повороту? – Гертруда пішла в наступ, при цьому на її обличчі відбилася якась дивовижна суміш презирства й розчарування.
Звісно, її поява, вигляд і поведінка збентежили юнака, та Валерка був не з тих, хто довго засмучується. До того ж, як син лікарки-психіатрині, за своє життя він бачив і жахливіших хворих. Ну так, момент несподіванки зіграв свою роль… І все ж таки, попри весь шок, ця дівчина вабила його чимсь невловимим. Отож доволі швидко оговтавшись, він посміхнувся і запропонував найневимушенішим тоном, на який тільки був здатен:
– А як ти дивишся на те, щоб прогулятися разом?..
– А тобі не ай-я-яй, щоб гуляти з такою, як-от я? – здивувалася дівчина.
– Ні, не ай-я-яй.
– Ніскільки?
– Анітрохи.
– Точно?
– Точно.
– Ну, дивись…
Гертруда весело розсміялася, Валерка штовхнув її візок, і вони повільно попрямували уздовж липової алеї, по черзі розмірковуючи вголос про те, як добре буде тут влітку, коли дерева вкриються листям і зацвітуть…
Відтоді вони зустрічалися регулярно. Після школи Валерка наспіх робив уроки і, немов на крилах, нісся до Гертруди, ледь повечерявши. А додому міг з’явитися далеко за північ. На обережні зауваження матері, що такий режим дня аж ніяк не можна вважати здоровим, недбало віднікувався. Адже його думками цілковито заволоділа ця дівчина. Тільки вона одна…
Її батьки жили разом, хоча й були розлучені. Мати-художниця колись у молоді роки спалахнула яскравою зірочкою і деякий час навіть користувалася певною популярністю за зухвалі погляди і надто сміливі висловлювання на публіці. Проте вийшовши заміж на скромного інженера, несподівано виявила традиційну жіночу розсудливість і повністю присвятила себе сім’ї та побутовим клопотам.
Завдяки турботам дружини і величезним амбіціям, батько Гертруди доволі швидко піднявся кар’єрними сходами до посади заступника директора однієї з «поштових скриньок». Він часто їздив у відрядження по всьому Радянському Союзу, з яких привозив багато добре ілюстрованих мистецьких альбомів для дружини, а також художні книжки для доньки. Цілі зібрання творів!.. Утім, раніше Гертруда татовими подарунками не цікавилася – хіба що за винятком проблеми, як би всю цю «макулатуру» найкраще розставити у книжкових шафах, щоб корінці обкладинок гармоніювали одне з одним?! І тільки тепер завдяки Валерці почала читати книжки захлинаючись. До того ж вони обрали за правило бурхливо обговорювати прочитане, при цьому то сміючись, то плачучи. І завжди сперечалися.
Одного разу, коли Валерка нісся на чергове побачення, то просто на вулиці ніс до носа зіткнувся із Спартаком, який спитав обережно:
– Послухай-но, куди ти так несешся? І чому я тебе останнім часом бачу тільки в школі, хоча живемо ми, можна сказати, поруч?
– Не займай мене, я на побачення, – не дуже люб’язно відрізав юнак.
– А-а-а, он воно що, виявляється!..
– Ага, те саме! – Валерка щасливо посміхнувся. І хоча ніхто не тягнув його за язик, тим не менш, не втримався й мовив: – Послухай-но, а хочеш, я тебе з моєю Гертрудою познайомлю, га?..
– З Гертру-у-удою?.. – Спартак несподівано здригнувся, увесь зіщулився і нерозбірливо промимрив: – Сподіваюсь, твоя Гертруда хоча б німкеня, а не «героїня труда»…
– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належної уваги підозрілій поведінці однокласника. Між тим на очах у Спартака виступили сльози, і хрипко, розтягуючи кожне слово, він мовив:
– Ні, Валерко… не стану я знайомитися… з тією… яка носить фатальне ім’я… Нізащо не стану!.. Вибач.
І чкурнув геть.
Здивований подібною поведінкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зі Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.
Довелося звертатись до Марека. Але той відповів доволі туманно:
– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще відчепись.
– Ні, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаєш, – наполягав Валерка.
– Відчепись. Нащо тобі здалася та Гертруда?
Зрозумівши, що інакше нічого не вийде, юнак зізнався, що зустрічається з дочкою однієї художниці на ім’я Гертруда. А також розповів про вчорашню дивну розмову із Спартаком.
– Он воно що…
Мар’ян зміряв його поглядом, а потім без жодного переходу забурмотів:
– Пару років тому Спартак товаришував з якоюсь дівчинкою. Гертрудою її звали чи не Гертрудою – але ім’я було якесь дивакувате, справді… Що там у них сталося, про те не знаю. Якась біда, це точно… Одне безсумнівно, тепер ця дівчина є калікою… Розумієш? І Спартак вважає, що ота біда сталася з його провини.
Більшого з Мар’яна витягнути не вдалося. Тоді Валерка вирішив спитати у самої Гертруди, чи знає вона хлопця на ім’я Спартак…
– Звісно знаю, – відповіла вона одразу, при цьому навіть бровою не поворухнувши. – То ви в одному класі навчаєтесь?
– Так. А що там між вами сталося, можеш нарешті пояснити?
– Можу, – таким самим незворушним тоном мовила дівчина. – Колись ми товаришували, потім я потрапила під автівку, а цей дурень Спартак вирішив, що я це через нього кинулася під колеса. Оскільки він такий дурний, то нащо нам зустрічатися?.. Отож ми припинили товаришувати.
– Але Спартак вважає, що саме він винен у твоєму каліцтві…
– Він помиляється.
– Як це? – Валерка придивлявся до подруги так, ніби бачив її вперше у житті.
Тоді Гертруда, ніяково посміхнувшись, почала свою розповідь:
– Прийшовши того дня зі школи, я побачила, що моя мама гірко плаче в розпачі. Я до неї: що сталося?.. Тоді мама сказала, що мій тато… що її чоловік завів молоду коханку і просив маму про розлучення. Я була у розпачі. Напередодні ми домовилися зі Спартаком, що після уроків підемо гуляти на бульвар Шевченка. Мабуть, було би краще нікуди не ходити… але я пішла. Ми зустрілися біля метро «Університет», перейшли на середину бульвару, пішли уздовж алеї. Спартак говорив про щось своє, я його майже не слухала, відповідала абищо й абияк. Він розсердився, почав кричати. Я махнула рукою і пішла геть. І тут раптом побачила тата з цією його… з нею!..
Гертруда замовкла надовго, отож Валерка був змушений попрохати:
– Далі що було? Кажи, прошу…
– Далі?.. Я крикнула татові щось образливе. Він не звернув уваги… або принаймні зробив вигляд, що не звернув. Тоді я дуже розлютилася, кинулася до огорожі бульвару, перемахнула через неї… і одразу потрапила під колеса автівки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний біль і крізь якісь нібито друзки свідомості – сповнені болю й відчаю очі! То були вони удвох: і мій тато, і Спартак. Далі було тривале лікування. А потім мені сказали, що я на все життя лишуся прикутою до інвалідного візка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила і подала на розлучення. Тепер ти знаєш все.
Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.
– І що, невже нема ніякої надії?..
– Жодної надії, – запевнила його дівчина.
Хто ж тоді міг знати, що вона помиляється?..
Канівська ГЕС, початок вересня 1978 року
В кабінет постукали, й Синенко гукнув:
– Хто там? Заходьте!
Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:
– А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.
– А раптом не можна?
– Не можна що?..
– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.
Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:
– У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.
– І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.
Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:
– Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.
– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?
– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.
– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.
– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.
– А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…
– Доручення? Гм-м-м…
Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:
– Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чітко попросив завідувача гаражем: такі-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертій вечора, – бо є до нього розмова. А що тобі завгар передав натомість?
– Передав, аби о шістнадцятій нуль-нуль я був у тебе в кабінеті як штик, інакше моя маківка блищатиме після твого начальницького наганяю, як котячі яйця в березні. Отак і сказав, – відповів Кайстрюк, також і собі розкурюючи «родопинку».