– Авжеж згоден! – весело вiдгукнувся той.
– Ну що ж, тодi нехай буде так, – знову кивнув Бог.
1977. Пiонерське чтиво
Ростов-на-Дону, 22 лютого 1977 року
За вiкном не припиняв падати снiг, вкриваючи землю бiлою пухнастою ковдрою. У невеличкому ростовському готелi було велелюдно. Через негоду вже третiй день поспiль скасовувалися всi вильоти, тому цiлих чотири екiпажi з надiею чекали повiдомлення керiвництва аеропорту про готовнiсть злiтноi смуги. Тодi нарештi вони залишать цю кляту дiру, де в iдальнi не пропонують нiяких страв, окрiм яець i макаронiв, а в невеликий магазинчик, розташований неподалiк готелю, завозять виключно горiлку, макароннi вироби та хлiб.
Щоправда, кожному члену екiпажу видавався сухий пайок: консервований томатний або яблучно-виноградний сiк, рибний чи м’ясний паштет, брикет кашi, кругла булочка, мiнiатюрний 6-грамовий пекетик вершкового масла, сiль, цукор, перець i гiрчиця, печиво i маленький пакетик розчинноi кави… Але за три днi безвилазного стирчання у готелi неборакам набрид навiть сухпай! Тому ще до обiду люди кучкувалися групами, купували в складчину пляшку горiлки i заливали горе, лаючи погоду, самих себе i керiвництво за те, що довелося стирчати так довго у цiй провiнцii.
Ось i сьогоднi, тiльки-но пробило дванадцять годин, командири зiбрали всi екiпажi в iдальнi й оголосили черговий присуд:
– Вильотiв не буде, на сьогоднi всi вiльнi.
Як зазвичай, послали «гiнцiв» до мiсцевого магазину за «заспокiйливим», а також за солоними огiрочками та грибочками до мiсцевого населення. Коли «гiнцi» повернулися, кожна компанiя повикладала на стiл залишки продуктiв iз сухих пайкiв на додачу до пари порцiй холодних макаронiв, завбачливо притриманих пiсля снiданку.
– Агов, борттехнiку! Давай приеднуйся до загалу, – запросив Гайдамаку штурман Марат. – Сьогоднi ми знов у прольотi, чого ти, немов не рiдний?
У вiдповiдь Леонiд спочатку автоматично кивнув, але второпавши, що йому пропонують, заперечно крутонув головою:
– Не можу, бо у мене весь розпорядок дня до бiса полетить. А за розпорядком у мене зараз обiд, отож вибачте.
– Та що ж у тебе за розпорядок такий?! – негайно завiвся Марат. – Я з тобою вже восьмий мiсяць лiтаю, але й досi нiяк не можу збагнути, що ти за людина така ненормальна?..
– Чому ж, нормальна собi людина… Ось поiм та й пiду собi в номер, почитаю iнструкцiю на…
Леонiд не доказав, оскiльки штурман зiскочив зi свого мiсця й iстерично заволав, пiдбiгши до нього:
– Третiй день ми тут сидимо!!! Третiй день весь екiпаж пiсля скасування рейсу збираеться разом i розмовляе по душам!!! І тiльки ти один снiдаеш, обiдаеш та вечеряеш за розкладом, дудлиш чайок вiдрами i все читаеш iнструкцii, читаеш, читаеш… І тобi це чомусь не набридае!!! Хлопче, та прокинься ж нарештi!!! Розкажи всьому нашому невеличкому колективу, що ж iз тобою не так?! Ти що, стукач?! Стукач, еге ж?!
– Марате, Марате!.. – спробували зупинити його.
– Та не може людина так явно вiдриватися вiд колективу, якщо тiльки справдi не виконуе якогось завдання!..
Штурман нервово змахнув рукою – i величезний чайник Леонiда, повний свiжозавареного зеленого чаю № 125, полетiв на пiдлогу й розлетiвся на друзки, а ароматна рiдина розливалася по пiдлозi. До столика, за яким сидiв трохи ошелешений борттехнiк, пiдбiг радист Володя, вибачився, пiдхопив роздратованого Марата пiд лiкоть i повiв до загального столу. Було видно, що i вiн також через щось злий на Леонiда – от тiльки через що саме?..
Мiж тим засмучений Леонiд подумав, що тепер доведеться ще й чорний чай замовляти замiсть зеленого, якого в iдальнi нiколи не бувало у принципi. Та й чайника шкода: де тепер такий великий знайдеш, якщо в Ташкент iхнiй авiазагiн не лiтае?! Ех-х-х!.. Треба хоча б друзки попiдбирати, щоб мiсцевi працiвницi не лаялися, бо iм тiльки посваритися з ними не вистачало.
Однак щойно борттехнiк нахилився над пiдлогою, як мало не зiткнувся чолом iз зовсiм юною дiвчинкою, котра з’явилася невiдь-звiдки й також потяглася до фарфорових друзкiв, що вiд удару безладно розлетiлися навсiбiч уперемiш з розпареними чаiнками.
– Ой, обережнiше, бо можна порiзатися! – скрикнула вона, одночасно ухиляючись вiд зiткнення з чолом постояльця.
– Це ти обере… – спробував заперечити Леонiд. Проте цiеi митi дiвчина мимоволi скрикнула, i на вказiвному пальцi ii правоi руки зачервонiв невеличний кривавий порiз.
– Ну от, я ж казала, що треба обережнiше, – зiтхнула вона, щосили, до побiлiння нiгтя затиснувши ранку кiнчиком великого пальця й водночас здiйнявши руку високо над головою, щоб вiд порiзу вiдлила кров.
– Бо не руками треба, а ганчi-i-iр…ко-ю-у-у…
Їхнi очi мимоволi зустрiлися, i вражений борттехнiк поперхнувся словами. Таким пронизливим поглядом, як у цiеi дивноi метушливоi дiвчини, була надiлена тiльки одна-едина людина у свiтi – його дружина. Тiльки очi у дiвчини були не глибоко-чорнi, як у Гелени, а смарагдово-зеленi. Хоча якщо добре подивитися, то на райдужцi лiвого ока, бiля самоi зiницi причаiлася парочка крихiтних, ледь помiтних брунатних цяточок. Але ж сила погляду, яка сила погляду!..
– Не засмучуйтесь, буде у вас iще новий чайник, не гiрший за розбитий.
– Що-що?.. – перепитав здивований Леонiд, не вiрячи власним вухам.
– Кажу, не варто засмучуватися через розбитий чайник, – спокiйно повторила дiвчина. При цьому ii дивнi очi на мить спалахнули, нiби пара свiтлячкiв.
– Оксанко!.. – долинуло звiдкись iздалеку, немовби крiзь товстелезну ватяну стiну. Однак дiвчина продовжила спокiйним рiвним голосом:
– І на iнших не зважайте, бо невдовзi… Так, зовсiм скоро все змiниться.
– Тобто?..
– Все змiниться, авжеж. Бо на вiдмiну вiд них, ви лiтатимете й надалi.
– Дiвчинко, ти хоч би розумiеш, що верзеш?! Ми ж льотчики, ми – це екiпаж. Ми не можемо не лiтати, робота у нас така, що…
– Ви не розумiете. Вони вже нiкуди не лiтатимуть, позаяк…
– Оксано, я кого тут гукаю, нiяк не догукаюся?!
До зайнятого Леонiдом столика наблизилася одна з працiвниць iдальнi – молода миловида жiночка, яка зазвичай або сидiла на касi, або розливала по склянках чай з облупленого емальованого чайника чи зварений iз сухофруктiв компот, принесений з кухнi у не менш облупленiй каструлi. Судячи з суворого виразу обличчя, касирка перебувала явно не в захватi вiд поведiнки зеленоокоi дiвчини, яка при ii наближеннi, не сказавши бiльше жодного слова, кинулася у прохiд, що вiв на кухню.
– Отож-бо, – з переможним виглядом мовила жiночка i звернулася до борттехнiка: – Чий це чайник розкокали?
– Це мiй, не переймайтеся, – поспiхом завiрив вiн.
– Скiльки не проси постояльцiв не тягати посуд вiд нас у номери й назад, а все одно тягають! – зiтхнула касирка. – Ну, що ж iз вами поробиш?
– Та не виносив я посуд звiдси…
– Збирай потiм порожнi тарiлки й особливо склянки, де ви iх кидаете!..
– Повторюю, нiчого я звiдси не виносив. Це мiй чайник для заварювання зеленого чаю.
– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаемо.
– Отож я й заварюю…
– Прибирай тепер за вами!
Зрозумiвши, що жiночку не переспорити, Леонiд розсудливо замовк. Тодi касирка спитала:
– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?
– То це?..
– Донька це моя, хто ж iще.
