Книга Надійно прихована таємниця - читать онлайн бесплатно, автор Джеффри Арчер. Cтраница 2
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Надійно прихована таємниця
Надійно прихована таємниця
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Надійно прихована таємниця

Гаррі всміхнувся:

– Не важливо, що подумає Елізабет, бо я маю відчуття, що Вірджинія протримається приблизно стільки ж, скільки й інші подруги Джайлза.

– А я от не дуже впевнена в цьому, – зауважила Емма. – Але що мене справді спантеличує, то це те, чому вона цікавиться Джайлзом, адже явно не закохана в нього.

* * *

Коли Джайлз і Вірджинія повернулися до Лондона по обіді в неділю, Емма миттю забула про доньку графа Фенвіка, позаяк їй довелося вирішувати набагато гострішу проблему. Ще одна нянька звільнилася, заявивши, що їй урвався терпець, коли знайшла їжака у своєму ліжку. Гаррі поспівчував бідній жінці.

– Ніяк не допомагає те, що він єдина дитина, – зітхнула Емма після того, як нарешті вклала сина спати цього вечора. – Йому не може бути весело, якщо немає з ким бавитися.

– Таке зроду мене не хвилювало, – зронив Гаррі, не відриваючи погляду від своєї книги.

– Твоя мати мені казала, що ти був карою Божою до того, як пішов до школи Святого Беди, до того ж у його віці ти більше волочився по доках, ніж залишався вдома.

– Ну, залишилося ще трохи почекати, адже вже зовсім скоро він нарешті піде до школи Святого Беди.

– А що мені робити до цього? Щоранку возити у доки?

– Непогана ідея.

– Будь серйозним, любий. Якби не Старий Джек, ти б там досі і залишився.

– Це правда, – погодився Гаррі, підіймаючи чарку за цю велику людину. – Але що ми можемо з цим вдіяти?

Емма так довго шукала відповідь, що Гаррі вже подумав, чи не заснула вона.

– Можливо, настав час на ще одну дитину.

Гаррі був настільки ошелешений, що затраснув книжку й уважно поглянув на дружину, не впевнений, чи правильно її почув.

– Але я гадав, що ми домовилися…

– Погоджуюсь. І я не передумала, але немає причини, чому б нам не розглянути питання усиновлення.

– З якого це дива, люба?

– Я не можу не думати про дівчинку, яку знайшли в кабінеті мого батька тієї ночі, коли він помер, – Емма не могла наважитися промовити слово «вбили», – і ймовірність того, що вона могла виявитися його дитиною.

– Але доказів цього не існує. І в будь-якому разі я не впевнений, чи можна дізнатися, де вона перебуває після тих подій.

– Я хотіла порадитися з відомим автором детективів і просити в нього поради.

Гаррі ретельно поміркував, перш ніж відповісти:

– Вільям Ворвік, можливо, порекомендував би спробувати знайти Дерека Мітчелла.

– Але ж ти не забув, що Мітчелл працював на мого батька, і він не пнувся захищати наші інтереси.

– Це правда, – погодився Гаррі, – і саме тому я б звернувся до нього за порадою. Зрештою, він єдиний, хто знає, де собака заритий.

* * *

Вони домовилися зустрітися у «Ґранд-готелі». Емма прийшла на кілька хвилин раніше і вибрала місце в закутку зали, де їх ніхто не міг підслухати. Чекаючи, жінка переглянула перелік запитань, які планувала поставити детективу.

Пан Мітчелл зайшов до зали, коли годинник вдарив чотири рази. Хоча він і набрав трохи додаткової ваги, відколи вона бачила його востаннє, і волосся ще посивіло, все одно його візитівкою досі залишалося ледь помітне кульгання. Першою думкою жінки було те, що він більше схожий на менеджера банку, ніж на приватного детектива. Прибулець одразу ж упізнав Емму, позаяк почимчикував прямо до неї.

– Приємно бачити вас знову, пані Кліфтон, – привітався він.

– Будь ласка, присядьте, – запропонувала Емма, задумавшись, чи не нервує він так, як вона, і вирішила одразу ж узятися до справи. – Я хотіла побачитися з вами, пане Мітчелл, бо мені знадобилася допомога приватного детектива.

Мітчелл неспокійно посовався у кріслі.

– Коли ми зустрічалися востаннє, я пообіцяла, що сплачу решту заборгованості батька перед вами.

Розпочати розмову саме так запропонував Гаррі. Він сказав, що це змусить Мітчелла усвідомити, що вона серйозно ставиться до того, аби його найняти. Жінка відчинила торбинку, витягла конверт і подала його детективу.

– Спасибі, – подякував Мітчелл, явно здивований.

Емма продовжила:

– Ви згадували, коли ми бачилися востаннє, про дитину, яку знайшли у плетеному кошику в кабінеті мого батька. Головний інспектор Блейкмор, котрий вів цю справу, я впевнена, ви це пам’ятаєте, повідомив, що дівчинку взяли під опіку місцеві органи влади.

– Це стандартна практика, якщо ніхто з родичів не зголошується.

– Атож, я це вже знаю і лише вчора розмовляла з посадовцем, котрий керує цим відділом у мерії, але він відмовився надати мені будь-яку інформацію про те, де зараз може перебувати дівчинка.

– Такою була вказівка коронера після розслідування, для того щоб захистити дитину від допитливих журналістів. Та це не означає, що немає способів дізнатися, де вона.

– Рада це чути, – Емма завагалася. – Але перш ніж ми підемо цим шляхом, я маю переконатися, що дівчинка була дитиною мого батька.

– Можу запевнити, пані Кліфтон, що в цьому немає жодних сумнівів.

– Як ви можете бути таким упевненим?

– Я можу надати вам усі деталі, але це може поставити вас у незручне становище.

– Пане Мітчелл, не можу повірити, що після всього, що ви мені розповіли про мого батька, щось може мене здивувати.

Мітчелл якийсь час помовчав. Врешті-решт він промовив:

– Коли я працював у сера Г’юґо, як ви знаєте, він переїхав до Лондона.

– Сказати «втік у день мого весілля» було б точніше.

Мітчелл не відреагував.

– Приблизно за рік він став жити з панною Ольгою Пйотровською на Лоундес-сквер.

– Як він міг собі це дозволити, якщо мій дідусь залишив його без жодного пенні?

– Він не міг. Якщо чесно, він не лише жив із панною Пйотровською, але й жив за її кошт.

– Чи могли б ви мені щось розказати про цю леді?

– Дуже багато. За народженням вона була полькою й утекла з Варшави 1941 року, незабаром після арешту її батьків.

– Який злочин вони вчинили?

– Були євреями, – без будь-яких емоцій сказав Мітчелл. – Їй вдалося перебратися через кордон із певними коштами родини та податися до Лондона, де вона орендувала помешкання на Лоундес-сквер. Незабаром після цього вона познайомилася з вашим батьком на одній коктейльній вечірці, яку влаштував їхній спільний приятель. Кілька тижнів він упадав за дамою, а потім переїхав до її помешкання, давши слово, що вони поберуться, як тільки він розлучиться.

– Я сказала, що мене вже нічого не здивує. Я помилялася.

– Далі – гірше, – продовжив Мітчелл. – Коли ваш дідусь помер, сер Г’юґо негайно кинув панну Пйотровську і повернувся до Бристоля, щоб вимагати свою спадщину та посаду голови правління «Судноплавної компанії Беррінґтона». Але до цього він украв усі коштовності панни Пйотровської, а також кілька цінних картин.

– Якщо це правда, чому його не заарештували?

– Заарештували, – заявив Мітчелл, – і йому вже мали висунути звинувачення, якби його товариш Тобі Данстейбл, котрий видав співучасників, увечері напередодні суду не вкоротив собі віку в своїй камері.

Емма схилила голову.

– Може, ви не хочете, щоб я продовжував, пані Кліфтон?

– Ні, – заперечила Емма, зазирнувши співрозмовнику у вічі. – Я маю знати все.

– Ваш батько, коли повернувся до Бристоля, ще не знав, що панна Пйотровська була в тяжі. Вона народила дівчинку, яку в свідоцтві про народження записали як Джессіка Пйотровська.

– Звідки ви про це дізналися?

– Тому що коли ваш батько більше не міг сплачувати свої рахунки, панна Пйотровська найняла мене. Як не дивно, у неї закінчилися гроші саме тоді, коли ваш батько успадкував цілий статок. Це стало причиною того, що вона поїхала до Бристоля з Джессікою. Жінка хотіла повідомити серу Г’юґо, що у нього є ще одна донька, і вона вважає, що виховувати дівчинку – його обов’язок.

– А тепер це моя відповідальність, – тихо зронила Емма. Вона помовчала. – Але не знаю, як її знайти, і сподіваюся, що ви зможете допомогти.

– Я зроблю все, що можу, пані Кліфтон. Але через стільки часу це буде непросто. Коли щось дізнаюся, ви станете першою, хто це почує, – додав детектив, підводячись зі свого місця.

Коли Мітчелл кульгав геть, Емма почувалася трохи винною. Вона навіть не запропонувала йому горнятка чаю.

* * *

Емма не могла дотерпіти, коли повернеться додому і розповість Гаррі про результати своєї зустрічі з Мітчеллом. Коли вона увірвалася до бібліотеки у Беррінґтон-холі, чоловік відклав телефонну слухавку. На його обличчі була така величезна усмішка, що дружина не втрималася:

– Ти перший.

– Мої американські видавці хочуть, щоб я здійснив гастрольну поїздку Штатами, коли вони видадуть нову книжку наступного місяця.

– Це чудова новина, любий. Нарешті ти зустрінешся з двоюрідною бабусею Філіс, не кажучи вже про двоюрідного брата Алістера.

– Не можу дочекатися.

– Не знущайся, коханий!

– Зовсім ні, бо мої видавці запропонували тобі приєднатися до мене в поїздці, і ти також зможеш їх побачити.

– Я хотіла б поїхати з тобою, любий, але час не міг би бути гіршим. Нянька Раян спакувала свої валізи, і мені соромно сказати, щоб аґенція викреслила нас зі своїх списків.

– Можливо, я міг би змусити своїх видавців погодитися на те, щоб і Себ також поїхав.

– Що, мабуть, призведе до того, що нас усіх депортують, – зітхнула Емма. – Ні, я залишуся вдома із Себом, поки ти підкорюватимеш колонії.

Гаррі підхопив дружину на руки.

– Шкода. Я з нетерпінням чекав другого медового місяця. До речі, як там твоя зустріч із Мітчеллом?

* * *

Гаррі був у Единбурзі, виступаючи на літературному обіді, коли Дерек Мітчелл зателефонував Еммі.

– У мене, можливо, є новини, – сказав він, не називаючись. – Коли можемо зустрітися?

– Завтра вранці о десятій годині, те саме місце?

Не встигла вона відкласти слухавку, як телефон знову задзеленчав. Жінка відповіла і почула голос своєї сестри на іншому кінці дроту.

– Яка приємна несподіванка, Ґрейс, але, знаючи тебе, мабуть, є якась поважна причина для дзвінка.

– Дехто з нас працює повний робочий день, – нагадала їй Ґрейс. – Але ти маєш рацію. Я телефоную, бо минулого вечора відвідала лекцію професора Сайруса Фельдмана.

– Двічі лауреата Пулітцерівської премії? – уточнила Емма, сподіваючись ошелешити сестру. – Стенфордський університет, якщо не помиляюся.

– Я вражена, – сказала Ґрейс. – Більше того, тебе зачарувала б промова, яку він виголосив.

– Він економіст, наскільки я знаю? – відгукнулася Емма, намагаючись тримати марку. – Навряд чи це моя царина.

– І не моя, але коли він говорив про транспорт…

– Це вже цікаво.

– Так отож, – зауважила Ґрейс, ігноруючи сарказм сестри, – особливо коли він торкнувся майбутнього судноплавства, заявивши, що англійська корпорація «Оверсиз ейрвейз» планує розпочати регулярні рейси з Лондона до Нью-Йорка.

Емма раптом усвідомила, чому телефонує її сестра.

– Є якась надія отримати стенограму лекції?

– Ти можеш зробити краще, ніж це. Наступним його портом заходу є Бристоль, тож ти зможеш почути його особисто.

– Можливо, я змогла б переговорити з ним після лекції. Я стільки хотіла б у нього запитати, – задумалася Емма.

– Гарна ідея, але якщо вдасться, будь обережна. Хоча він один із тих рідкісних чоловіків, у кого мозок більший за його яйця, але в нього вже четверта дружина і про неї минулого вечора він не згадував.

Емма засміялася:

– Ти така брутальна, сестрице, але дякую за пораду.

* * *

Наступного ранку Гаррі сів у потяг із Единбурґа до Манчестера і після виступу перед невеликою аудиторією в міській бібліотеці погодився відповісти на запитання.

Перше неминуче виявилося від представника преси. Вони рідко показували себе і, здавалося, мало виявляли зацікавлення його останньою книжкою або не цікавилися нею взагалі. Сьогодні настала черга «Манчестер ґардіан».

– Як там пані Кліфтон?

– Добре, дякую, – обережно відповів Гаррі.

– Це правда, що ви обоє живете в одному будинку із сером Джайлзом Беррінґтоном?

– Це достатньо великий будинок.

– Ви відчуваєте обурення з приводу того, що сер Джайлз отримав за заповітом батька все, а ви – нічого?

– Певна річ, ні. У мене є Емма – це все, про що я будь-коли мріяв.

Це ніби на мить змусило журналіста замовкнути, що дозволило втрутитися представникові громадськості:

– Коли Вільям Ворвік отримає посаду головного інспектора Девенпорта?

– Не в наступній книзі, – з посмішкою відповів Гаррі. – Можу вас запевнити в цьому.

– Чи правда, пане Кліфтон, що від вас менш ніж за три роки звільнилися сім няньок?

У Манчестері явно було більше, ніж одна газета.

В автівці дорогою назад до вокзалу Гаррі почав було бурчати про пресу, хоча манчестерський репортер запевнив, що така реклама піде на користь продажам його книжок. Але Гаррі знав, що Емму починала дратувати надмірна увага преси та вплив, який це може справити на Себастьяна, коли він піде до школи.

– Маленькі хлопчики можуть бути такими жорстокими, – нагадала вона.

– Ну, принаймні він не буде мучитися вилизуванням своєї тарілки з-під каші, – сказав Гаррі.

* * *

Хоча Емма з’явилася на кілька хвилин раніше, Мітчелл уже сидів у ніші, коли вона заходила до зали. Він підвівся привітатися, коли жінка приєдналася до нього. Перше, що вона сказала ще до того, як присіла, було:

– Бажаєте горнятко чаю, пане Мітчелл?

– Ні, дякую, пані Кліфтон. – Мітчелл, людина небалакуча, сів на своє місце і розгорнув свій нотатник. – Схоже, що місцева влада розмістила Джессіку Сміт у…

– Сміт? – перепитала Емма. – А чому не Пйотровська чи Беррінґтон?

– Тоді б це було дуже легко простежити, і підозрюю, що коронер наполіг на анонімності після розслідування. Місцева влада, – продовжив він, – відправила панну Джей Сміт до будинку доктора Бернардо у Бриджвотері.

– А чому Бриджвотер?

– Мабуть, найближчий будинок, у якому на той час було місце.

– Вона все ще там?

– Наскільки я міг зрозуміти, так. Але нещодавно я виявив, що Бернардо планує перевести кількох своїх дівчат до притулків в Австралії.

– Навіщо йому це робити?

– Це частина імміґраційної політики Австралії – платити десять фунтів, аби допомогти молодим людям переїхати до своєї країни, і вони особливо зацікавлені в дівчатах.

– Я б подумала, що вони більше зацікавляться хлопцями.

– Здається, хлопців мають уже достатньо, – Мітчелл спробував усміхнутися.

– Тоді нам краще навідати Бриджвотер якомога швидше.

– Не так хутко, пані Кліфтон. Якщо проявите надмірне зацікавлення, вони можуть скласти два і два докупи й здогадатися, чому ви настільки зацікавлені у панні Джей Сміт, і вирішать, що ви з паном Кліфтоном не схожі на прийомних батьків.

– Але з якої причини вони могли б нам відмовити?

– Для початку – ваше ім’я. Не кажучи вже про те, що ви з паном Кліфтоном не були одружені, коли народився ваш син.

– То що ви порадите? – тихо запитала Емма.

– Зробіть заявку звичайними каналами. Не виказуйте поспіху, зробіть це так, аби вони вважали, що самі ухвалюють рішення.

– Але як можна бути певним, що вони нам усе одно не відмовлять?

– Вам доведеться підштовхнути їх у правильному напрямку, розумієте, пані Кліфтон?

– Що ви маєте на увазі?

– Коли заповнюватимете анкету, вас попросять вказати усі вподобання, якщо у вас такі є. Це економить кожному багато часу та клопотів. Тож якщо ви вкажете, що шукаєте дівчинку років п’яти-шести, оскільки у вас уже є син трохи старшого віку, це може допомогти звузити поле.

– Якісь інші пропозиції маєте?

– Авжеж, – відповів Мітчелл. – У пункті «релігія» вкажіть «не має значення».

– Чим це допоможе?

– У реєстраційній формі панни Джессіки Сміт зазначено, що мати єврейка, а батько невідомий.

3

– Як же британець зумів отримати «Срібну зірку»? – поцікавився офіцер імміґраційної служби в Айдлвайді[7], вивчаючи в’їзну візу Гаррі.

– Це довга історія, – відказав Гаррі, міркуючи, чи не буде доречним сказати йому, що коли минулого разу він ступив на землю Нью-Йорка, його заарештували за вбивство.

– Приємного перебування в Штатах, – офіцер потиснув Гаррі руку.

– Спасибі, – подякував Гаррі, намагаючись не виказувати здивування.

Він пройшов імміґраційний контроль і, керуючись позначками, дістався зони отримання багажу. Поки чоловік чекав на свою валізу, він іще раз переглянув свої інструкції. Необхідно зустрітися з агентом «Вікінґ прес», котрий супроводить його до готелю та розповість про його розклад. Щоразу, коли письменник відвідував якесь місто у Великій Британії, його завжди супроводжував представник місцевих відділів продажу, тому Гаррі не був цілком певний, хто такий той агент.

Отримавши свою стару пошарпану валізу, він вирушив на митницю. Офіцер попросив його показати багаж, здійснив коротку перевірку, а потім крейдою помітив великим хрестом бік валізи і запросив іти далі. Гаррі пройшов під величезним напівкруглим знаком, який закликав «Ласкаво просимо до Нью-Йорка», над світлиною усміхненого мера Вільяма О’Двайдера. Коли він зайшов у залу прибуття, його зустріла шеренга шоферів в уніформах, котрі тримали в руках картки з іменами. Письменник пошукав табличку «Кліфтон» і, коли помітив її, всміхнувся водієві і сказав:

– Це я.

– Радий познайомитися, пане Кліфтон. Я Чарлі.

Він схопив важку валізу Гаррі, ніби це якась течка.

– А це ваша агентка, Наталі.

Гаррі обернувся і побачив молоду жінку, котру в його інструкціях називали просто Н. Редвуд. Вона була майже така ж висока, як і він, мала модно підстрижені світлі кучері, блакитні очі та зуби, рівніших і біліших за які він у житті не бачив, хіба в рекламі зубної пасти на плакаті. Але й цього виявилося недостатньо, бо її фігура нагадувала пісочний годинник. Гаррі зроду не бачив у післявоєнній Британії жінки, подібної до Наталі.

– Приємно познайомитися, панно Редвуд, – привітався гість, тиснучи їй руку.

– І мені приємно, Гаррі, – відповіла вона. – Називайте мене Наталі, – додала красуня, коли вони прямували за Чарлі до виходу. – Я ваша велика шанувальниця. Просто обожнюю Вільяма Ворвіка, і, без сумніву, ваша нова книжка стане черговим бестселером.

Як тільки вони дійшли до краю тротуару, Чарлі відчинив задні дверцята найдовшого лімузина, який Гаррі коли-небудь бачив у своєму житті. Гаррі відсторонився, щоб дозволити Наталі сісти першою.

– О, як я люблю англійців, – сказала вона, коли він усівся поруч і лімузин влився у потік вуличного руху, який повільно повз до Нью-Йорка. – Насамперед ми поїдемо до вашого готелю. Я забронювала вам «люкс» у «П’єрі», де у вас номер на одинадцятому поверсі. Я залишила у вашому графіку достатньо часу, щоб ви освіжилися, перш ніж приєднаєтесь до пана Ґінзбурґа на обіді у Гарвардському клубі. До речі, він нетерпляче чекає зустрічі з вами.

– Я також, – видихнув Генрі. – Він опублікував мої тюремні щоденники, а також перший роман про Вільяма Ворвіка, тож я маю за що йому дякувати.

– І вклав багато часу і грошей, аби забезпечити, щоб «Хто не ризикує» потрапив до списку бестселерів, і попросив мене ознайомити вас із розкладом дня на сьогодні.

– Прошу дуже, – відгукнувся Гаррі, із задоволенням споглядаючи у вікно краєвид, який він востаннє бачив із задньої частини жовтого тюремного автобуса, що віз його до камери у в’язниці, а не в «люкс» готелю «П’єр».

Рука дівчини торкнулася його ноги.

– Є ще багато, що необхідно зробити, перш ніж ви побачитесь із паном Ґінзбурґом.

Наталі подала супутнику пухку синю теку.

– Почну з пояснення того, як ми маємо намір завести вашу книгу до списку бестселерів, оскільки наші методи дуже відрізняються від того, як ви це робите в Англії.

Гаррі розгорнув теку і спробував зосередитись. Він раніше ніколи не сидів поруч із жінкою, котра виглядала так ефектно.

– В Америці, – правила далі Наталі, – у вас є лише три тижні для того, щоб переконатися, що ваша книжка потрапляє до списку бестселерів «Нью-Йорк таймз». Якщо за цей час ви не ввійдете у п’ятнадцятку найкращих, книгарні запакують свої запаси «Хто не ризикує» та повернуть їх ви- давцеві.

– Це шаленство, – мало не очманів Гаррі. – В Англії, коли продавець книжок робить замовлення, видавець може бути певним, що книга продається.

– Ви не пропонуєте книгарням продукцію на реалізацію?

– Безумовно, ні, – сказав Гаррі, шокований цією ідеєю.

– А це правда, що ви все ще продаєте книжки, не пропонуючи знижок?

– Аякже.

– Що ж, ви відчуєте велику різницю, адже якщо не потрапите у п’ятнадцятку, ціна, вказана на обкладинці, автоматично зменшується вдвічі, й вашу книжку перенесуть на задні полиці крамниці.

– Чому? Таж бестселер необхідно виставляти у передній частині книгарні, навіть у вітрині, і, звісно, не скидаючи ціну на нього.

– З того часу, як рекламісти виявили, що коли клієнт приходить шукати конкретний бестселер, йому доведеться йти в задню частину крамниці, щоб його знайти, і кожен п’ятий клієнт купує ще дві книжки на шляху до каси, а кожен третій – ще одну.

– Розумно, але я не впевнений, що таке коли-небудь приживеться в Англії.

– Підозрюю, що це лише питання часу, але ви принаймні оціните вже зараз, чому настільки важливо вашій книжці потрапити до списку якнайшвидше, адже коли ціна впаде вдвічі, ви скоріш за все залишитесь у п’ятнадцятці на кілька тижнів. Насправді набагато складніше вилетіти зі списку, ніж потрапити туди. Але якщо ви цього не зробите, «Хто не ризикує» негайно зникне з книжкових полиць, і ми можемо втратити купу грошей.

– Я отримав корисну інформацію, – визнав Гаррі, коли лімузин повільно їхав Бруклінським мостом в оточенні жовтих таксі, в яких сиділи водії, котрі неодмінно курили сигари.

– Найскладніше те, що нам доведеться відвідати сімнадцять різних міст за двадцять один день.

– Нам?

– Атож, я буду тримати вас за руку протягом усієї поїздки, – недбало зауважила краля. – Зазвичай я залишаюсь у Нью-Йорку і дозволяю доглядати за авторами місцевим агентам у містах, які відвідують автори, але не цього разу, позаяк пан Ґінзбурґ наполіг на тому, щоб я ока з вас не спускала.

Перш ніж перегорнути сторінку теки на колінах, Гаррі зиркнув на супутницю, і та подарувала йому кокетливу посмішку. Вона фліртувала з ним? Ні, це було неможливо. Зрештою, вони ж тільки-но зустрілися.

– Я вже замовила інтерв’ю з вами на кількох великих радіостанціях, зокрема й у шоу Метта Джейкобса, яке виходить щоранку та має одинадцять мільйонів слухачів. Нікого немає ефективнішого за Метта, коли йдеться про продажі книжок у крамницях.

У Гаррі виникло кілька запитань, які він хотів би поставити, але Наталі була схожа на гвинтівку Вінчестера, куля вилітала щоразу, коли ти підіймав голову.

– Маю вас попередити, – продовжувала вона, не переводячи подиху, – більшість великих шоу не дадуть вам більше кількох хвилин, таке не сподобалося б вашій Бі-бі-сі. «Глибинний аналіз» – не те поняття, яке вони розуміють. Протягом цього часу не забувайте повторювати назву книги якомога частіше.

Гаррі взявся гортати сторінки розкладу свого візиту. Кожен день, як з’яcувалося, починався в новому місті, де він мав з’являтися на радіо-шоу рано-вранці, після чого йшла незліченна кількість інтерв’ю для радіо та газет, а наприкінці треба було стрімголов мчати на летовище.

– Усі ваші автори отримують такі гастролі?

– Певна річ, ні, – заперечила Наталі, знову повертаючи руку на ногу чоловіка. – Це спричинило для мене найбільшу проблему, пов’язану з вами.

– У вас виникла проблема зі мною?

– Ще б пак. Більшість репортерів захочуть запитати про ваш час перебування в буцегарні та про те, як англійцеві вдалося отримати «Срібну зірку», але вам весь час доведеться повертати розмову до книжки.

– В Англії це вважали б доволі вульгарним.

– В Америці вульгарне потрапляє до переліку бестселерів.

– Але чому репортерам може бути нецікаво говорити про книжку?

– Гаррі, вам краще усвідомити, що ніхто з них її не прочитає. Щодня десятки нових романів потрапляють на їхні столи, тож вам пощастить, якщо вони прочитають більше ніж заголовок. Також буде бонусом, якщо вони хоча б запам’ятають ваше ім’я. Вони погодилися запросити вас лише тому, що ви колишній зек, котрий отримав «Срібну зірку», тому варто повернути це на нашу користь і навіжено рекламувати вашу книгу, – сказала вона, коли лімузин під’їхав до готелю «П’єр».

Гаррі забажав повернутися до Англії.

Водій вистрибнув і відчинив багажник, коли до машини підійшов швейцар готелю. Наталі повела Гаррі досередини, через вестибюль до рецепції, де потрібно було лише показати свій паспорт і підписати реєстраційну форму. Наталі, здавалося, врахувала все.

– Ласкаво просимо до «П’єра», пане Кліфтоне, – запросив портьє, передаючи йому великого ключа.

– Я чекатиму вас тут, у фойє… – Наталі зиркнула на годинник, – за годину. Лімузин відвезе вас до Гарвардського клубу на обід із паном Ґінзбурґом.