Книга Надійно прихована таємниця - читать онлайн бесплатно, автор Джеффри Арчер. Cтраница 3
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Надійно прихована таємниця
Надійно прихована таємниця
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Надійно прихована таємниця

– Спасибі, – подякував Гаррі, спостерігаючи, як вона крокує через фойє, опиняється в обертових дверях і виходить на вулицю.

Він не міг не помітити, що був не єдиним чоловіком, який проводжав красуню поглядом.

Носій відпровадив його на одинадцятий поверх, показав клієнтові його номер і пояснив, як усе працює. Гаррі ніколи не зупинявся в номері готелю, який мав і ванну, і душ. Він вирішив усе нотувати, щоб мати змогу розповісти про це матері, коли повернеться до Бристоля. Письменник подякував носієві й розлучився з єдиним доларом, який мав при собі.

Перше, що зробив Гаррі ще до того, як розпакував речі, це підняв слухавку телефону біля ліжка та замовив телефонний дзвінок до Емми.

– Я зателефоную вам за п’ятнадцять хвилин, сер, – повідомила операторка міжнародного зв’язку.

Гаррі надовго затримався в душі й, витершись найбільшим рушником із усіх, які коли-небудь бачив, лише почав розпаковуватися, як задзеленчав телефон.

– Ваш закордонний дзвінок на лінії, сер, – інформувала операторка.

Наступним голосом, який він почув, був Еммин.

– Це ти, любий? Ти мене чуєш?

– Звісно, мила, – сказав Гаррі всміхаючись.

– Ти вже видаєшся американцем. Навіть не уявляю, яким ти прилетиш через три тижні.

– Я готовий повернутися до Бристоля негайно, особливо якщо книга не потрапить до списку бестселерів.

– А якщо не потрапить?

– Я зможу повернутися додому раніше.

– Це звучить гарно. А звідки ти телефонуєш?

– Із «П’єра». Вони запхали мене в найбільший готельний номер, який я будь-коли бачив. У ліжку може спати чотири особи.

– Краще б ти спав там сам.

– У ванній є кондиціонер і радіо. Тямиш, я ще не второпав, як усе вмикати. Або вимикати.

– Треба було взяти Себа з собою. Він би швидко це допетрав.

– Або розібрав усе на частинки і змусив мене знову збирати докупи. Як там наш хлопчик?

– Усе гаразд. Без няні поводиться навіть спокійніше.

– Це тішить. А як просуваються твої пошуки панни Джей Сміт?

– Повільно, але мене попросили приїхати на співбесіду до доктора Бернардо завтра вдень.

– Звучить перспективно.

– Я зустрічаюся з паном Мітчеллом вранці, тому знатиму, що казати, і, можливо, це важливіше, що не казати.

– Ти впораєшся, Еммо. Просто пам’ятай, що їхня відповідальність – розмістити дітей у хороші сім’ї. Мене хвилює лише те, як Себ відреагує, коли дізнається, що ти робиш.

– Він уже знає. Я погомоніла з ним про це вчора, якраз перед тим, як він лягав спати, і, на моє здивування, йому ця ідея сподобалася. Але коли залучаєш Себа, завжди виникає окрема проблема.

– Що цього разу?

– Він розраховує взяти участь в обговоренні, кого оберемо. Хороша новина в тому, що він хоче сестричку.

– Все може ускладнитися, якщо він не прийме панну Джей Сміт і захоче когось іншого.

– Не знаю, що можна буде зробити, коли це станеться.

– Доведеться якось переконати його, що Джессіку вибрав він.

– І як пропонуєш нам це зробити?

– Я поміркую над цим.

– Пам’ятай лишень, що його не можна недооцінювати. Якщо ми так вчинимо, можемо наразитися на вогонь у відповідь.

– Побалакаємо про це, коли я повернуся, – сказав Гаррі. – Маю поспішати, кохана, бо обідаю з Гарольдом Ґінзбурґом.

– Передай йому мої вітання і не забувай, що він – іще один чоловік, якого не можна собі дозволити недооцінювати. І якщо ви вже побачитесь, не забудь запитати у нього, що сталося з…

– Я не забув.

– Удачі, любий, – побажала Емма, – і бажаю, щоб ти потрапив до того списку бестселерів!

– Ти гірша за Наталі.

– Хто така Наталі?

– Бездоганна білявка, котра має тримати мене за руку.

– Любиш ти казки розповідати, Гаррі Кліфтоне.

* * *

Емма була однією з перших, хто того вечора прибув до лекційної зали університету, щоб прослухати лекцію професора Сайруса Фельдмана на тему «Чи втратила Британія мир, вигравши війну?».

Вона прослизнула на місце в кінці ряду розставлених крісел приблизно посеред приміщення. Задовго до призначеної години воно було набите вщент, так що припізнілим довелося сидіти на сходинках, а один чи двоє навіть вмостилися на підвіконнях.

Публіка вибухнула оплесками, коли в аудиторії з’явився подвійний лауреат Пулітцерівської премії, якого супроводжував віце-ректор університету. Після того як усі посідали на свої місця, сер Філіпп Морріс представив свого гостя, подарувавши публіці гарненьку історію знаменитої кар’єри Фельдмана, починаючи зі студентської лави у Принстоні до того, коли його призначили наймолодшим професором у Стенфорді, й аж до другої Пулітцерівської премії, яку йому вручили роком раніше. Після цього вибухнула чергова порція овацій. Професор Фельдман підвівся зі свого місця та вибрався на сцену.

Перше, що вразило Емму в Сайрусі Фельдмані ще до того, як він почав промовляти, – яким вродливим чоловіком він був, про що Ґрейс забула згадати, коли телефонувала. Він був зростом більше шести футів, із густою сивою чуприною, а його засмагле обличчя нагадувало всім присутнім, у якому університеті він викладав. Атлетична статура заперечувала його вік, і вчений, либонь, проводив у тренажерній залі майже стільки ж годин, скільки й у бібліотеці.

А коли він почав лекцію, Емму зачарувала потужна енергія Фельдмана, і за кілька хвилин він змусив усіх в аудиторії завмерти на краєчках своїх сидінь. Студенти взялися ретельно нотувати кожне його слово, й Емма пошкодувала, що не принесла з собою блокнот і ручку.

Професор не користувався шпаргалками і хвацьки перескакував з теми на тему: роль Волл-стрит після війни, долар як нова світова валюта, нафта, що стала товаром, який буде домінувати у другій половині століття, ймовірний майбутній вплив Міжнародного валютного фонду і чи залишиться Америка прив’язаною до «золотого стандарту».

Коли лекція закінчилася, Емма пошкодувала лише про те, що він заледве торкнувся теми транспорту, тільки згадавши, що літаки змінять новий світовий порядок як для бізнесу, так і для туризму. Але як досвідчений професіонал, він нагадав своїй аудиторії, що написав книжку на цю тему. Емма вирішила не чекати Різдва, щоб отримати й собі примірник. Це змусило її задуматися про Гаррі і сподіватися, що його книжкове турне в Америці таке ж успішне.

Після того як вона нарешті придбала примірник «Нового світового порядку», жінка приєдналася до довгої черги за автографом. Коли дійшла її черга, Емма вже майже закінчила читати перший розділ і поцікавилася, чи не забажав би автор витратити дещицю свого часу, щоб викласти свої погляди на майбутнє британського пароплавства.

Емма поклала книжку на стіл перед автором, і той привітно всміхнувся.

– Кому я можу її підписати?

Вона вирішила ризикнути:

– Емма Беррінґтон.

Він уважніше поглянув на неї.

– Ви випадково не були пов’язані з покійним сером Волтером Беррінґтоном?

– Він був моїм дідусем, – гордо заявила вона.

– Я слухав, як він багато років тому виголошував лекцію про роль судноплавства у разі вступу Америки в Першу світову війну. Я був тоді студентом, і він навчив мене за одну годину більше, ніж усі мої викладачі за весь семестр.

– Він мене також багато чого навчив, – усміхнулася у відповідь Емма.

– Я тоді хотів його порозпитувати, – додав Фельдман, – але він був змушений поспішати на потяг до Вашинґтона того вечора, тому я його більше ніколи не бачив.

– Я також хотіла б вас порозпитувати, – знайшлася Емма. – Насправді краще сказати: «мені це треба».

Фельдман поглянув на чергу очікувальників.

– Гадаю, що зможу впоратися за півгодини, й оскільки я сьогодні на потяг до Вашинґтона не кваплюся, ми могли б поспілкуватися приватно, перш ніж я поїду, панно Беррінґтон.

4

– Як там моя люба Емма? – запитав Гарольд Ґінзбурґ після того, як привітав Гаррі у Гарвардському клубі.

– Я щойно розмовляв із нею по телефону, – сказав Гаррі. – Вона посилає вам свої вітання й засмутилася через те, що не змогла приєднатися до нас.

– Я також. Скажіть, будь ласка, що я не прийму жодних виправдань наступного разу.

Ґінзбурґ повів свого гостя до їдальні, і вони зайняли свої місця за звичайнісіньким столиком у кутку.

– Сподіваюся, що «П’єр» вам сподобався, – зауважив видавець, коли офіціант вручив їм обом по меню.

– Все було б добре, якби я тільки втямив, як вимкнути душ.

Ґінзбурґ засміявся.

– Можливо, вам варто попросити панну Редвуд прийти на допомогу.

– Якби довелося, то не впевнений, чи дізнався б, як вимкнути її.

– Отже, вона вже прочитала вам лекцію про важливість потрапляння вашого твору до списку бестселерів якнайшвидше.

– Грізна леді.

– Тому я і зробив її начальницею, – пояснив Ґінзбурґ, – незважаючи на протести кількох директорів, котрі не хотіли бачити жінку на борту.

– Емма пишатиметься вами, – сказав Гаррі, – і можу вас запевнити, що панна Редвуд попередила мене про наслідки, якщо не впораюся.

– Це схоже на Наталі. І пам’ятайте, вона сама вирішує, повернетесь ви додому на літаку чи на катері.

Гаррі посміявся б, але він не був упевнений, що його видавець жартує.

– Я б запропонував їй приєднатися до нас за обідом, – промовив Ґінзбурґ, – але, як ви могли помітити, Гарвардський клуб не дозволяє з’являтися тут жінкам. Тільки не кажіть про це Еммі.

– Маю відчуття, що жінок, котрі вечеряють у Гарвардському клубі, побачать задовго до того, як вони з’являться у будь-якому джентльменському клубі на Пелл-Мелл або Сент-Джеймс.

– Перш ніж ми погомонимо про тур, – сказав Ґінзбурґ, – я хотів би почути про все, що сталося з вами й Еммою з моменту відбуття з Нью-Йорка. Як ви здобули «Срібну зірку»? Чи отримала Емму роботу? Як Себастьян відреагував на першу зустріч із батьком? І…

– Й Емма наполягла на тому, щоб я не повертався до Англії, поки не дізнаюся, що сталося із Сефтоном Джелксом.

– Може, спершу щось замовимо? Я б не хотів думати про Сефтона Джелкса натщесерце.

* * *

– Я, можливо, не поспішаю на потяг до Вашинґтона, але боюся, що мені доведеться повернутися до Лондона ще сьогодні, панно Беррінґтон, – зітхнув професор Фельдман після того, як підписав свою останню книжку. – Я виступаю в лондонській школі економіки о десятій завтра вранці, тому можу виділити вам лише кілька хвилин.

Емма намагалася не виглядати розчарованою.

– Якщо тільки… – докинув Фельдман.

– Якщо тільки що?

– Якщо не захочете приєднатися до мене в подорожі до Лондона, то зможете отримати більше моєї уваги на кілька годин.

Емма вагалася.

– Мені треба зателефонувати.

За двадцять хвилин вона вже сиділа в залізничному вагоні першого класу навпроти професора Фельдмана. Він поставив своє перше запитання.

– Отже, панно Беррінґтон, чи ваша родина все ще володіє судноплавною компанією, яка носить її славетне ім’я?

– Авжеж, моя мати має там двадцять два відсотки.

– Це дозволяє вашій родині достатньо добре її контролювати, і найголовніше у будь-якій організації те, що ніхто більше не може прибрати до рук більш ніж двадцять два відсотки.

– Мій брат Джайлз не виявляє великого інтересу до справ компанії. Він депутат парламенту і навіть не з’являється на річних зборах акціонерів. Але я туди ходжу, професоре, саме тому мені потрібна ваша консультація.

– Будь ласка, називайте мене Сайрусом. Я досяг такого віку, коли мені не хочеться, щоб вродлива молода жінка нагадувала, скільки мені років.

«В одному Ґрейс мала рацію», – подумала Емма і вирішила цим скористатися. Вона повернула усмішку на своє обличчя:

– Які клопоти ви передбачаєте для суднобудівної галузі упродовж наступного десятиліття? Наш новий голова правління, сер Вільям Траверс…

– Видатний чоловік. Кунард вчинив нерозумно, відпускаючи такого здібного хлопця, – перебив її Фельдман.

– Сер Вільям міркує, чи варто додати до нашого флоту новий пасажирський лайнер.

– Це божевілля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидінню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здійнявся.

Перш ніж Емма змогла запитати про причину, він додав:

– Хіба у вас є надлишок обігових коштів, якими необхідно розпорядитися, чи податкові пільги для морської галузі Великої Британії, про які мені нічого не відомо.

– Наскільки я знаю, їх немає, – відказала Емма.

– Тоді вам доведеться зіткнутися з фактами. Літак ось-ось перетворить пасажирські кораблі на плавучих динозаврів. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днів, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здійснити за вісімнадцять годин літаком?

– Можливість відпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому стані? – запропонувала варіанти Емма, згадуючи слова сера Вільяма на зборах акціонерів.

– Відірвано від життя і застаріло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, ніж такі арґументи. Ні, правда полягає в тому, що сучасний підприємець, і навіть турист, що кохається на пригодах, хоче скоротити час, необхідний для досягнення пункту призначення, тож за кілька років бізнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковині.

– А в перспективі?

– Не став би зазирати так далеко.

– То що ви можете порадити?

– Вкладайте будь-які вільні кошти у будівництво вантажних кораблів. Літаки ніколи не зможуть перевозити великі та важкі вантажі, такі як автомобілі, сільськогосподарська техніка або й навіть продукти харчування.

– Як мені переконати в цьому сера Вільяма?

– Проведіть чіткий аналіз на наступному засіданні Ради директорів, – порадив він.

Фельдман знову вдарив по сидінню п’ястуком.

– Але я не член правління.

– Ви не член правління?

– Ні, не пригадаю, щоб Беррінґтони колись призначали жінку директором.

– У них немає вибору, – зауважив Фельдман гучніше. – Вашій матері належить двадцять два відсотки акцій компанії. Ви можете вимагати місця у правлінні.

– Але мені бракує кваліфікації, і навіть двогодинна поїздка потягом до Лондона з лауреатом Пулітцерівської премії не вирішує цю проблему.

– Тоді саме час здобути потрібну кваліфікацію.

– Що ви маєте на увазі? – не збагнула Емма. – В Англії немає університету, який, наскільки я знаю, має бізнес-курс у своїй навчальній програмі.

– Тоді вам доведеться знайти три роки часу та приєднатися до мене в Стенфорді.

– Не думаю, що мій чоловік або мій маленький син зраділи б від цієї ідеї, – відповіла Емма, руйнуючи своє прикриття.

Це змусило професора замовкнути, і минув якийсь час, перш ніж він нарешті озвався:

– Ви можете дозволити собі поштову марку вартістю десять центів?

– Авжеж, – довірливо відповіла Емма, не знаючи, куди хилить її співбесідник.

– Тоді буду радий записати вас абітурієнткою до Стенфорда восени.

– Але, як я вже пояснювала…

– Ви ж без жодного застереження заявили, що можете дозволити собі поштову марку.

Емма кивнула.

– Ну що ж, Конґрес щойно прийняв законопроект, який дозволяє американським військовим, котрі проходять службу за кордоном, записуватися на бізнес-програму, не відвідуючи заняття особисто.

– Але я не американка і, певна річ, не служу за кордоном.

– Це правда, – визнав Фельдман, – але прочитавши написане дрібним шрифтом, ви дізнаєтесь, що там є виняток, позначений словом «союзники», яким, я впевнений, ми можемо скористатися. Тобто якщо ви серйозно ставитесь до довготермінового майбутнього компанії вашої родини…

– Ще й як, – відгукнулася Емма. – Але що ви чекатимете від мене на взамін?

– Після того як зареєструю вас студенткою в Стенфорді, я надішлю вам перелік літератури на перший курс разом із записами кожної моєї лекції. Крім цього, вам доведеться щотижня писати твір, а я повертатиму його вам зі своїми зауваженнями. А якщо можете дозволити собі більше, ніж десять центів, ми навіть час від часу можемо спілкуватися телефоном.

– Коли мені починати?

– Цієї осені, але зауважте, що щоквартально проводять оціночні тести, які вирішують, чи можете ви продовжувати курс, – додав він, коли потяг заїжджав на станцію Педдінґтон. – Якщо ви до цього не впораєтеся, вас виженуть.

– Ви готові все це зробити через одну зустріч із моїм дідусем?

– Зізнаюся, що я дуже сподівався, що ви зможете повечеряти зі мною у «Савойї» сьогодні ввечері, щоб ми могли поспілкуватися детальніше про майбутнє суднобудівної галузі.

– Яка гарна ідея! – сказала Емма, цмокнувши чоловіка в щоку. – Але боюся, що вже купила зворотний квиток, і сьогодні ж поїду додому до свого чоловіка.

* * *

Хоча Гаррі так і не зміг второпати, як увімкнути радіо, він принаймні освоїв гарячі та холодні крани під душем. Як тільки витерся, то вдягнув щойно випрасувану сорочку, шовкову краватку, яку Емма подарувала йому на день народження, і костюм, який його мати описала б як найвідповідніший для неділі. Поглянувши у дзеркало, чоловік був змушений визнати, що по обидва боки Атлантики фертиком його б не визнали.

Гаррі вийшов із «П’єра» на П’яту авеню трохи раніше за восьму й попрямував до Шістдесят четвертої та Паркової. За кілька хвилин він уже стояв біля чудового будинку з бурого каменю. Письменник зиркнув на годинник, зацікавившись, чи справді у Нью-Йорку модно запізнюватися, як хтось йому казав. Він згадав Емму, котра розповідала йому, як нервувала при думці про зустріч із двоюрідною бабусею Філіс, як зробила коло перед тим, як набратися достатньо сміливості, щоб піднятися сходами до вхідних дверей, і навіть тоді їй вдалося лише натиснути на ґудзик із позначкою «Продавці».

Гаррі піднявся сходами і твердо постукав важким мідним молоточком. Чекаючи, коли двері відчинять, він уявив, як Емма каже: «Не знущайся, дитино».

Двері відчинилися, і мажордом у фраку, який, вочевидь, його чекав, привітався:

– Доброго вечора, пане Кліфтон. Пані Стюарт чекає на вас у вітальні. Бажаєте піти за мною?

– Доброго вечора, Паркере, – відповів Гаррі, хоча він раніше зроду цього чоловіка не бачив.

Гаррі подумав, що йому привидівся спалах посмішки, коли мажордом вів його коридором до відчиненого ліфта. Щойно зайшовши досередини, Паркер замкнув решітку, натиснув ґудзик і мовчав, аж доки вони не дісталися до третього поверху. Він відчинив решітку, зайшов перед Гаррі до вітальні й оголосив:

– Пан Гаррі Кліфтон, пані.

Висока, елегантно вбрана жінка стояла посеред кімнати, розмовляючи з чоловіком, котрий, як вирішив Гаррі, мав би бути її сином.

Двоюрідна бабуся Філіс різко обернулася, мовчки підійшла до Гаррі і мовчки стиснула його у ведмежих обіймах, які вразили б навіть американського лайнбакера[8]. Коли вона нарешті відпустила гостя, то представила свого сина Алістера, котрий гаряче потиснув Гаррі руку.

– Для мене честь зустріти чоловіка, котрий зруйнував кар’єру Сефтона Джелкса, – промовив Гаррі.

Алістер легко вклонився у відповідь.

– Я також зіграла невелику роль у падінні цього чоловіка, – пирхнула Філіс, коли Паркер подавав її гостю чарку шеррі. – Але краще не будемо про Джелкса, – додала вона, коли підвела Гаррі до зручного крісла біля вогню, – мені буде набагато цікавіше почути про Емму та те, як їй ведеться.

Гаррі знадобився якийсь час, щоб викласти двоюрідній бабусі Філіс усе, що Емма робила з часу свого від’їзду з Нью-Йорка, не в останню чергу тому, що вони з Алістером постійно перебивали його запитаннями. Тільки аж коли мажордом повернувся, щоб оголосити, що вечеря на столі, вони перейшли до іншої теми.

– Чи успішно відбувається ваш візит? – поцікавився Алістер, коли вони зайняли свої місця за обіднім столом.

– Гадаю, що краще б мене заарештували за вбивство, – пожартував Гаррі. – Із цим було набагато простіше впоратися.

– Що, так погано?

– У чомусь навіть гірше. Розумієте, я не дуже добре вмію себе продавати, – зізнався Гаррі, коли служниця поставила перед ним миску з шотландською юшкою. – Я сподівався, що книга зможе говорити сама за себе.

– Не треба квапитися, – зазначила Філіс. – Пам’ятайте, що Нью-Йорк – це не дочірня компанія «Блумсберрі»[9]. Забудьте про вишуканість, стриманість та іронію. Як би це не суперечило вашій натурі, вам доведеться навчитися продавати свої товари, як якийсь хлопчисько з Іст-Енду.

– Я б пишався тим, що став найуспішнішим автором Англії, – зауважив дещо голосніше Алістер.

– А я ні, – сказав Гаррі. – Аж ніяк не хотів би.

– Мене вразила реакція американців на книжку «Хто не ризикує», – зауважила Філіс.

– Це лише тому, що її ніхто не читав, – заперечив Гаррі, поглинаючи страву.

– Як Діккенса, Конан Дойла та Вайлда. Я впевнений, що у Сполучених Штатах ваші твори купуватимуть не гірше, – додав Алістер.

– Я продаю більше книжок у Маркет-Гарборо, ніж у Нью- Йорку, – повідомив Гаррі, коли в нього забрали спорожнілу миску від юшки. – Цілком очевидно, що бабуся Філіс краще впоралася б у цьому книжковому турне, а мені варто було б повернутися до Англії.

– Я була б дуже рада взяти в цьому участь, – відгукнулася жінка. – Шкода, що у мене немає вашого таланту, – з сумом додала вона.

Гаррі поклав собі шматочок смаженої яловичини та забагато картоплі, але недовго йому довелося поїсти, адже Філіс та Алістер вирішили розважити його оповідками про подвиги Емми, коли вона з’явилася у Нью-Йорку, щоб знайти свого чоловіка. Його здивувала їхня версія того, що сталося, і це лише нагадало йому, як йому пощастило спати на сусідньому ліжку з Джайлзом Беррінґтоном, коли він уперше з’явився у школі Святого Беди. А якби його не запросили на чаювання до садиби, щоб відсвяткувати день народження Джайлза, він, можливо, так і не зустрівся б із Еммою. Хоча тоді він ледь поглянув на неї.

– Ви вважаєте, що ніколи не будете для неї достатньо гарним, – зронила Філіс, коли запалила сигарету.

Гаррі кивнув, уперше оцінивши, чому ця невгамовна леді виявилася Старим Джеком Емми. «Якби це її відправили на війну, – подумав він, – двоюрідна бабуся Філіс неодмінно повернулася б додому зі “Срібною зіркою”».

Коли годинник вдарив одинадцяту, Гаррі, який хильнув, мабуть, забагато, рішуче підвівся зі свого крісла. Йому не потрібно було нагадувати, що о шостій ранку Наталі буде стояти у вестибюлі готелю, очікуючи, щоб відвезти його на перше радіоінтерв’ю цього дня. Він подякував господині за незабутній вечір і, на свою біду, відчув іще одні ведмежі обійми.

– І не забувайте, – сказала вона, – коли у вас братимуть інтерв’ю, думайте, як британець, поводьтесь, як єврей. І якщо вам колись конче знадобиться плече, щоб поплакатись або смачно попоїсти, ми, як «Театр вітряків», ніколи не зачиняємося.

– Спасибі, – подякував Гаррі.

– А коли наступного разу будете спілкуватися з Еммою, – додав Алістер, – не забудьте передати їй наші вітання й обов’язково насваріть за те, що вона не супроводжувала вас у цій поїздці.

Гаррі вирішив, що зараз не слушна нагода, щоб розповісти їм про Себастьяна і про те, що лікарі вважають його гіперактивність проблемою. Вони утрьох якимось чином влізли до ліфта, і Гаррі отримав наостанок ще одні міцні обійми від Філіс, перш ніж Паркер відчинив вхідні двері і його випустили на вулиці Мангеттена.

– Дідько! – вилаявся чоловік, вже пройшовши деякий шлях по Парк-авеню.

Він повернувся, побіг назад до будинку Філіс і загрюкав у вхідні двері. Цього разу мажордом з’явився не так хутко.

– Мені потрібно терміново побачити пані Стюарт, – сказав Гаррі. – Сподіваюся, що вона ще не лягла спати.

– Навіть не знаю, сер, – сказав Паркер. – Будь ласка, ходіть за мною.

Він повів Гаррі назад коридором і до ліфта, де знову натиснув ґудзик третього поверху.

Філіс стояла біля коминка, затягуючись сигаретою, коли Гаррі з’явився вдруге. Настала її черга дивуватися.

– Мені дуже шкода, – сказав він, – але Емма мені ніколи не пробачить, коли я повернуся до Англії, не дізнавшись, що сталося з тим адвокатом, котрий так нерозумно її недооцінив.

– Сефтон Джелкс, – сказав Алістер, ворушачи вогонь у багатті. – Той проклятий чоловік нарешті звільнився з посади старшого партнера у конторі «Джелкс, Майєрс та Ебернаті», хоча й дещо неохоче.

– А незабаром він зник у штаті Міннесота, – додала Філіс.

– І більше сюди не повернеться, – продовжив Алістер, – адже кілька місяців тому врізав дуба.

– Мій син – типовий юрист, – визнала Філіс, гасячи свою сигарету в попільничці. – Він завжди розповідає лише половину історії. Перший серцевий напад Джелкса викликав невелику згадку в «Нью-Йорк таймс», і лише після третього він отримав короткий і не дуже гарний абзац унизу шпальти з некрологами.

– Що було більше, ніж він заслужив, – прокоментував Алістер.

– Це правда, – погодилася Філіс. – Хоча мені було дуже приємно виявити, що на його похороні були присутні лише четверо осіб.

– Звідки ти про це дізналася? – здивувався Алістер.

– Я була однією з них, – пояснила Філіс.

– Ви подалися аж до штату Міннесота, щоб тільки відвідати похорон Сефтона Джелкса? – з недовірою запитав Гаррі.