Надійно прихована таємниця
Емма відійшла побалакати з хлопчиком, якого звали Томмі, про його виверження вулкана. Більшість аркушів паперу були вкриті яскравим червоним полум’ям. Емма подумала, що цю дитину захотів би усиновити Фройд, оскільки хлопчик червоної фарби не шкодував.
Вона озирнулася, щоб побачити, як Себастьян базікає з Джессікою, при цьому пильно вдивляючись у її малюнок Ноєвого ковчега.
Здавалося, що вона його слухає, хоча й усе ще не підводила погляд. Себастьян покинув Джессіку, ще раз поглянув на малюнки Сандри та Софі, а потім пішов і став біля дверей.
За кілька хвилин завідувачка запросила всіх повернутися до її кабінету, щоб випити чаю.
Наливши три горнятка і запропонувавши печива, вона сказала:
– Ми зрозуміємо, якщо ви захочете піти, обдумати й, можливо, повернутися пізніше, або відвідати один із інших наших будинків, перш ніж прийняти остаточне рішення.
Гаррі вперто мовчав, очікуючи, чи втрутиться Себастьян.
– Я бачу, що всі три дівчинки дуже приємні, – озвалася Емма, – мені було майже неможливо вибрати між ними.
– Підтримую, – сказав Гаррі. – Можливо, варто зробити так, як ви пропонуєте, й обговорити це між собою, а потім повідомити своє рішення.
– Але це було б марною тратою часу, якщо ми всі хочемо ту саму дівчинку, – почувся голос Себастьяна, який демонстрував непохитну логіку дитини.
– Це означає, що ти вже вирішив? – запитав його батько, розуміючи, що як тільки Себастьян назве свій вибір, вони з Еммою зможуть його перемогти більшістю голосів, хоча й визнавав, що для Джессіки це не найкращий спосіб розпочати життя у Беррінґтон-холі.
– Перш ніж приймати рішення, – сказала завідувачка, – можливо, буде краще надати вам трохи довідкової інформації про кожного з трьох дітей. Сандру найпростіше тримати під контролем. Софі більш вибаглива, але трохи розсіяна.
– А Джессіка? – запитав Гаррі.
– Вона, безумовно, найталановитіша з дівчат, але живе у своєму власному світі й не легко сходиться з однолітками. Мені здається, що з цих трьох вам цілком могла б підійти Сандра.
Гаррі спостеріг, як спохмурнів вираз обличчя Себастьяна, і змінив тактику.
– Аякже, гадаю, що варто з вами погодитися, пані, – сказав Гаррі. – Моїм вибором буде Сандра.
– Навіть не знаю, – сказала Емма. – Мені сподобалася Софі, енергійна та весела.
Емма з Гаррі перезирнулися.
– Отже, тепер усе залежить від тебе, Себ. Сандра чи Софі?
– Ні. Я хочу Джессіку, – сказав він, зіскочив із крісла, вибіг із кімнати, залишивши двері широко відчиненими.
Завідувачка підвелася з-за столу. Вона, певно, мала б що сказати Себастьянові, якби він був одним із її вихованців.
– Він іще не дуже освоїв демократію, – спробував пожартувати Гаррі.
Завідувачка попрямувала до дверей з таким виглядом, ніби її не переконали. Гаррі з Еммою пішли за нею коридором. Коли управителька зайшла в клас, то не могла повірити своїм очам. Джессіка відкріпила свій малюнок і передала його Себастьяну.
– Що ти запропонував їй на взамін? – запитав Гаррі в сина, коли Себастьян проходив повз нього, стискаючи в руці Ноїв ковчег.
– Я пообіцяв, що якщо вона прийде до нас завтра на чай, то зможе скуштувати свою улюблену страву.
– А яка її улюблена страва? – поцікавилася Емма.
– Гарячі сухарі, намащені вершковим маслом і малиновим варенням.
– А це можливо? – тривожно запитав Гаррі.
– Так, але, було б краще, якби пішли всі троє.
– Ні, дякую, пані, – заперечила Емма. – Джессіки буде досить.
– Як хочете, – буркнула управителька, не в змозі замаскувати своє здивування.
Повернувшись до Беррінґтон-холу, Гаррі поцікавився у Себастьяна, чому той обрав Джессіку.
– Сандра була доволі симпатичною, – сказав він, – і Софі була дуже весела, але мені стало б із ними нудно вже до кінця місяця.
– А Джессіка? – запитала Емма.
– Вона нагадала мені тебе, мамо.
* * *Себастьян стояв біля вхідних дверей, зустрічаючи Джессіку, яка приїхала на чай.
Вона піднялася сходами, чіпляючись однією рукою за завідувачку, а другою тримаючи один зі своїх малюнків.
– Ходи зі мною, – запросив Себастьян, але Джессіка залишилася стояти на горішній сходинці, ніби приклеєна до місця.
Вона виглядала скам’янілою і не зрушила з місця, аж поки не повернувся Себастьян.
– Це для тебе, – сказала вона, передаючи свою роботу.
– Дякую, – Себастьян упізнав малюнок, який він помітив на стіні в коридорі доктора Бернардо. – Гаразд, краще заходь, бо я не можу їсти млинці сам-один.
Джессіка невпевнено ступила досередини і широко розкрила рота. Не через думку про млинці, а від вигляду справжніх олійних картин у рамках, що висіли на кожній стіні.
– Пізніше, – пообіцяв Себастьян, – інакше млинці вистигнуть.
Коли Джессіка зайшла до вітальні, Гаррі з Еммою підвелися, щоб привітати гостю, але та не могла відірвати погляду від картин. Врешті-решт вона сіла на софу поруч із Себастьяном і перевела свій стражденний погляд на купку гарячих млинців. Але навіть не ворухнулася, доки Емма не подала їй тарілку, а за нею виделку, ніж, масло та мисочку з малиновим варенням.
Завідувачка насупилася, коли Джессіка вже намірилася відкусити перший шматочок.
– Дякую, пані Кліфтон, – спалахнула від сорому Джессіка.
Вона жадібно з’їла іще два млинці, супроводжуючи кожен словами «Дякую, пані Кліфтон».
Коли ж передумала брати четвертий зі словами «Ні, дякую, пані Кліфтон», Емма не була впевнена, вона справді більше не хотіла чи завідувачка наказала їй не їсти більше трьох.
– Ти колись чула про Тернера? – поцікавився Себастьян після того, як Джессіка прикінчила свою другу склянку «Тайзера»[11].
Вона схилила голову і не відповіла. Себастьян підвівся, взяв дівчинку за руку і вивів із кімнати.
– Насправді Тернер непоганий, – заявив він, – але не такий хороший, як ти.
– Я просто не можу в це повірити, – сказала завідувачка, коли двері за ними зачинилися. – Я зроду не бачила її такою розкутою.
– Але вона навряд чи скаже причину, – зауважив Гаррі.
– Повірте, пане Кліфтон, ви щойно стали свідком версії Джессіки з хору «Алілуя».
Емма засміялася.
– Вона просто чудова. Якщо є шанс, щоб вона могла стати членом нашої родини, як це можна залагодити?
– Боюся, що це довгий процес, – зазначила завідувачка, – і результат не завжди задовільний. Ви можете розпочати з того, щоб запросити її в гості ще раз, і якщо все буде добре, можете розглянути відвідини, які ми називаємо «відпочинком на вихідні». Після цього назад дороги не буде, бо ми не можемо вселяти хибні надії.
– Ми будемо слухатися ваших порад, пані, – запевнив Гаррі, – адже ми, безумовно, хотіли б спробувати.
– Тоді я зроблю все, що зможу, – відповіла вона.
На той момент, коли вона випила своє третє горнятко чаю і навіть впоралася з другим млинцем, у Гаррі з Еммою вже не залишилося сумнівів у тому, чого саме від них чекали.
– Куди це повіялися Себастьян і Джессіка? – запитала Емма, коли завідувачка заявила, що їм, можливо, уже час повертатися.
– Піду пошукаю їх, – запропонував Гаррі, аж тут двоє дітей повернулися до вітальні.
– Нам час їхати додому, панночко, – закликала завідувачка, підводячись зі свого місця. – Зрештою, нам треба повернутися іще до вечері.
Джессіка відмовилася відпускати руку Себастьяна.
– Я не хочу більше їсти, – зронила вона.
Завідувачка не знайшлася, що сказати.
Гаррі повів Джессіку до передпокою та допоміг їй одягнутися. Коли завідувачка вийшла надвір, Джессіка розплакалася.
– О ні, – сказала Емма. – А я думала, що все пройшло так добре.
– Краще й бути не могло, – прошепотіла управителька. – Вони плачуть лише тоді, коли не хочуть розлучатися. Настійно раджу, якщо ви обоє відчуваєте те саме, заповніть анкети якнайшвидше.
Джессіка обернулася і помахала рукою, після чого залізла до маленького «остіна-7» завідувачки, а сльози все ще котилися по її щоках.
– Гарний вибір, Себе, – похвалив Гаррі, обійнявши сина за плечі й спостерігаючи, як автомобіль зникає вдалині.
* * *Минуло ще п’ять місяців до того, як завідувачка востаннє покинула Беррінґтон-хол і вирушила назад до доктора Бернардо сама, радіючи, що іще одна з її підопічних щасливо влаштувалася. Ну, не так уже й щасливо, адже незабаром Гаррі з Еммою зрозуміли, що у Джессіки є свої проблеми, настільки ж вагомі, як і в Себастьяна. Ніхто з них не замислювався, що Джессіка раніше ніколи не спала в кімнаті сама, тому своєї першої ночі у Беррінґтон-холі вона залишила двері дитячої кімнати широко відчиненими і плакала, поки не заснула. Гаррі з Еммою поступово звикли до теплих маленьких істот, що залазили в ліжко між ними рано-вранці. Це ставалося рідше після того, як Себастьян розлучився зі своїм плюшевим ведмедиком Вінстоном, передавши свого «прем’єр-міністра» Джессіці.
Джессіка обожнювала Вінстона, а більше за нього – хіба Себастьяна, незважаючи на те, що її новий брат якось дещо зухвало заявив:
– Я занадто дорослий, щоб мати плюшевого ведмедика. Зрештою, я піду до школи вже за кілька тижнів.
Джессіка хотіла піти до школи Святого Беди за ним, але Гаррі пояснив, що хлопці та дівчата навчаються в різних школах.
– А чому? – вимагала відповіді Джессіка.
– Тому що такі правила, – пояснила Емма.
Коли нарешті настав перший день навчання, Емма поглядала на сина, дивуючись, куди поділися всі ці роки. Він був одягнений у червоний блейзер, червону шапчину та сірі фланелеві шорти. Навіть його взуття сяяло. Це ж був перший день навчання. Джессіка стояла на порозі й махала на прощання, коли машина їхала до вхідної брами. Потім вона сіла на горішню сходинку і вирішила чекати, доки Себастьян повернеться.
Себастьян просив, аби мати з батьком не проводжали його до школи. Коли Гаррі запитав про причину, то отримав відповідь:
– Не хочу, щоб інші хлопці бачили, як мене цілує мама.
Гаррі, можливо, заперечив би, якби не згадав свій перший день у школі Святого Беди. Тоді вони із матір’ю приїхали трамваєм із Стілл-Гаус-лейн, і він запитав, чи можна вийти зупинкою раніше та пройтися останні сто ярдів, щоб інші хлопці не зрозуміли, що вони не мають власного автомобіля. А коли вже були за півсотні ярдів від шкільних воріт, хоча він і дозволив їй себе поцілувати, та швидко попрощався і покинув маму стояти там саму. Коли ж уперше підійшов до воріт школи Святого Беди, то побачив, як його майбутніх однокласників висаджують із таксі й автівок – один навіть приїхав у «роллс-ройсі», яким кермував шофер у лівреї.
Перша ніч не вдома для Гаррі також була важка, але, на відміну від Джессіки, це сталося тому, що він зроду не спав у кімнаті з іншими дітьми.
Але ця наука пішла йому на користь, адже хлопець опинився поруч із Беррінґтоном із одного боку і Дікінсом із іншого. Йому лише не пощастило зі старостою спальні. Алекс Фішер кожну другу ніч першого тижня періщив його капцями за будь-яку провину за те, що Гаррі був сином вантажника і тому не гідний навчатися в тій же школі, що і Фішер, син ріелтора. Гаррі іноді міркував, що сталося з Фішером після того, як він закінчив школу Святого Беди. Він знав, що його з Джайлзом шляхи перетнулися під час війни, коли вони служили в одному полку в Тобруку, і припустив, що Фішер усе ще мав би жити у Бристолі, адже якось навіть бачив його на зустрічі випускників школи.
Принаймні Себастьян міг приїхати до школи на автомобілі, та й «проблеми Фішера» не зазнає, адже повертатиметься до Беррінґтон-холу щовечора. Та навіть тоді, як підозрював Гаррі, його синові не поведеться у школі Святого Беди легше, ніж йому, навіть якщо для цього буде зовсім інша причина.
Коли Гаррі зупинився біля шкільних воріт, Себастьян вискочив назовні іще до того, як водій встиг натиснути на гальма.
Гаррі спостерігав, як його син пробігає крізь ворота і зникає в юрмищі червоних блейзерів, в якому його не відрізнити від сотні інших хлопців. Син жодного разу не озирнувся, і Гаррі був змушений прийняти, що старий лад змінюється, поступаючись місцем новому.
Він повільно їхав назад до Беррінґтон-холу, обмізковуючи наступний розділ своєї нової книги. Чи не настав час Вільяму Ворвіку отримати підвищення?
Під’їхавши до будинку, він помітив Джессіку, яка сиділа на горішній сходинці. Коли зупинив машину, чоловік усміхнувся. Але коли вибрався назовні, то перше, що почув, було:
– А де Себ?
* * *Щодня, доки Себастьян був у школі, Джессіка занурювалася у свій власний світ. Поки вона чекала, коли брат повернеться додому, вона читала Вінстону про інших тварин, Вінні Пуха, пана Жабку, білого кролика, мармеладного кота Орландо та крокодила, що проковтнув годинник.
Коли Вінстон «засинав», дівчинка вкладала його до ліжка, поверталася до мольберта і малювала. Знову і знову. Як колись зауважила Емма, свою дитячу кімнату Джессіка перетворила на художню студію. Після того як вона замалювала кожен аркуш паперу, який потрапив до її рук, зокрема й старі рукописи Гаррі (нові доводилося тримати замкненими) олівцем, кольоровою крейдою або фарбами, вона взялася «ремонтувати» стіни своєї кімнати.
Гаррі не хотів стримувати її захоплення, однак довелося нагадати Еммі, що Беррінґтон-хол не їхній дім і, можливо, їм варто було б проконсультуватися з Джайлзом, перш ніж донька не вибралася за межі дитячої кімнати і не виявила, скільки ще є незайманих стін у будинку.
Але Джайлз був настільки зачарований новою мешканкою Беррінґтон-холу, що заявив, що не заперечуватиме, якщо вона замалює весь будинок усередині та й зовні також.
– Заради Бога, не заохочуй її, – благала Емма. – Себастьян уже попросив її перефарбувати його кімнату.
– А коли ти наміряєшся сказати їй правду? – запитав Джайлз, сідаючи вечеряти.
– Ми не можемо завчасу казати їй, – пояснив Гаррі. – Зрештою, Джессіці лише шість, і вона ще не дуже звикла до нас.
– Ну, не відкладайте це занадто довго, – попередив Джайлз, – бо вона вже дивиться на вас із Еммою як на своїх батьків, на Себа, як на брата, а мене називає дядьком Джайлзом, тоді як насправді вона моя зведена сестра і тітка Себа.
Гаррі засміявся.
– Гадаю, потрібен ще якийсь час, перш ніж вона почне розуміти.
– Сподіваюся, що їй ніколи не доведеться, – втрутилася Емма. – Не забувай, що вона знає лише те, що її справжні батьки померли. Навіщо це міняти, якщо лише ми втрьох знаємо правду?
– Не варто недооцінювати Себастьяна. Він уже на півдорозі до викриття.
7
Гаррі з Еммою дуже здивувалися, коли їх запросили до директора на чай наприкінці першого семестру навчання Себастьяна, і хутко виявили, що це не соціальний захід.
– Ваш син трохи відлюдькуватий, – заявив доктор Гедлі, коли секретарка налила їм по горнятку чаю і вийшла з кімнати. – Насправді він швидше познайомиться з хлопцем з-за кордону, ніж із кимось, хто все життя прожив у Бристолі.
– Чому так сталося? – стурбувалася Емма.
– Хлопці з далеких берегів зроду не чули про пана та пані Гаррі Кліфтон або його знаменитого дядька Джайлза, – пояснив директор. – Але, як це часто буває, це й на краще, бо ми виявили, що Себастьян має природний хист до вивчення мов, який за звичайних обставин міг і не проявитися. Насправді він єдиний учень у школі, який може спілкуватися з Лу Янґом його рідною мовою.
Гаррі засміявся, але Емма помітила, що керівник залишився серйозним.
– Однак, – продовжував доктор Гедлі, – може виникнути проблема, коли Себастьяну доведеться складати вступні іспити до Бристольської ґімназії.
– Але ж у нього хороші успіхи в англійській, французькій і латинській, – гордо заявила Емма.
– І він набрав сто відсотків у математиці, – додав Гаррі.
– Це правда, і все це дуже похвально, але, на жаль, водночас він суттєво відстає з історії, географії та природничих наук, а всі вони є обов’язковими предметами. Якщо він не зможе набрати прохідний бал по двох або й більше з цих дисциплін, його кандидатуру ґімназія відсіє автоматично, що, як я знаю, було б великим розчаруванням для вас обох і для його дядька також.
– Великим розчаруванням – ще м’яко сказано, – зауважив Гаррі.
– Саме так, – погодився доктор Гедлі.
– А вони роблять винятки з правил? – озвалася Емма.
– Можу пригадати лише один такий випадок, відколи перебуваю на своїй посаді, – мовив директор. – І це було для хлопчика, котрий набивав сотню щосуботи упродовж літнього періоду.
Гаррі засміявся, згадавши, як сидів на траві та спостерігав, як Джайлз набирає очки, долаючи кожного з них:
– Тож нам просто доведеться переконатися, що він усвідомлює наслідки падіння нижче прохідного балу з двох обов’язкових предметів.
– Річ не в тім, що він недостатньо здібний, – правив своє керівник, – але якщо предмет йому не цікавий, то він швидко йому набридає. Іронія полягає в тому, що з його талантом до мов йому б плисти до Оксфорда. Але ми все ще мусимо переконатися, що він довеслує до Бристольської ґімназії.
* * *Піддавшись вмовлянням батька та підкупу бабусі, Себастьян за кілька місяців таки зумів покращити свої знання з двох із трьох обов’язкових предметів. Він втямив, що один йому дозволили завалити, тож обрав природничі науки.
Наприкінці другого класу навчання Себастьяна директор уже був упевнений, що хлопчик докладе трохи більше зусиль задля прохідного балу в п’ятьох із шести предметів на іспитах. Та він знову збайдужів до природничих наук. Гаррі з Еммою все ще сподівалися та намагалися заохотити Себастьяна триматися на рівні. І директор, можливо, мав би рацію у своїй оптимістичній оцінці, якби не два випадки, які сталися під час останнього року навчання Себастьяна.
8
– Це книжка твого батька?
Себастьян кинув погляд на стосик романів, акуратно складених у вітрині книгарні. Заголовок одного звучав так: «Спиток – не збиток», автор Гаррі Кліфтон, три шилінґи і шість пенсів. Остання пригода Вільяма Ворвіка».
– Атож, – гордо зізнався Себастьян. – Хочеш її?
– Так, будь ласка, – попросив Лу Янґ.
Себастьян пробрався до магазину, товариш за ним. На столі біля входу стояли високі стоси з останнім твором його батька в твердій палітурці, оточеним м’якими обкладинками «Справи сліпого свідка» та «Хто не ризикує», перших двох романів із серії про Вільяма Ворвіка.
Себастьян передав Лу Янґу по примірнику кожного з трьох романів. До них швидко приєдналися кілька його однокласників, і він дав кожному з них по примірнику останньої книги, а в деяких випадках – і двох інших. Стосик стрімко зменшився, коли чоловік середнього віку вибіг із-за стійки, схопив Себастьяна за комір і потягнув за собою.
– Що ти в біса робиш?! – заверещав він.
– Усе гаразд, – сказав Себастьян, – це книжки мого батька!
– Тепер я почув усе, що треба, – додав управитель, коли тягнув у службове приміщення Себастьяна, який протестував і впирався. Він кинув своєму помічникові: – Телефонуй у поліцію. Я спіймав цього злодія на гарячому. Потім піди поглянути, чи можна відібрати книжки, з якими повтікали його друзі.
Управитель затягнув Себастьяна до свого кабінету та штовхнув його на стару канапу, набиту кінським волосом.
– Навіть не думай про втечу, – застеріг він, виходячи з кабінету і надійно зачиняючи за собою двері.
Себастьян почув, як у замку обернули ключ. Він підвівся, підійшов до столу управителя, взяв книжку, сів і став читати. Він саме дійшов до дев’ятої сторінки і нагадував Річарда Ґанна[12], коли двері відчинилися і повернувся управитель із переможною посмішкою на обличчі.
– Ось він, старший інспекторе, я спіймав злодія на гарячому.
Старший інспектор Блейкмор намагався зберегти незворушний вигляд, коли директор додав:
– Він хотів мене переконати, що це книжки його батька.
– Він сказав правду, – видихнув Блейкмор. – Це син Гаррі Кліфтона.
Суворо глипнув на Себастьяна і додав:
– Але це не дає тобі права вчиняти таке, юначе.
– Навіть якщо його батько Гаррі Кліфтон, я все одно втратив один фунт і вісімнадцять шилінґів, – бідкався управитель. – Що ви маєте намір із цим зробити? – додав він, звинувачувально вказуючи пальцем на Себастьяна.
– Я вже зв’язався із паном Кліфтоном, – відповів Блейкмор, – тож не думаю, що мине багато часу, перш ніж ви отримаєте відповідь на це запитання. Поки ми його чекаємо, пропоную вам пояснити його синові основи економіки у галузі книготоргівлі.
Управитель виглядав трохи спантеличеним й у задумі сів на край свого столу.
– Коли твій батько пише книгу, – сказав він, – його видавці платять йому аванс, а потім відсоток від ціни, вказаній на обкладинці, за кожен проданий примірник. У випадку твого батька, гадаю, це приблизно десять відсотків. Видавець також повинен заплатити своїм працівникам, редакторам і рекламістам, друкарям, а ще витрачатися на рекламу та розповсюдження.
– А скільки ви отримуєте за кожну книжку? – запитав Себастьян.
Блейкмор не міг дочекатися відповіді на це запитання. Управитель повагався, перш ніж сказати:
– Близько третини ціни, вказаної на обкладинці.
Очі Себастьяна звузилися:
– Отже, мій батько отримує лише десять відсотків за кожну книжку, а ви – тридцять три?
– Еге ж, але я маю платити за оренду приміщення та податки, а також заробітну плату своєму персоналу, – спробував захищатися управитель.
– Тож моєму батькові було б дешевше повернути книжки, ніж заплатити вам повну суму, вказану на обкладинці?
Головний інспектор пошкодував, що сера Волтера Беррінґтона вже немає серед живих. Йому б сподобалася ця бесіда.
– Може, ви могли б мені сказати, сер, – продовжував Себастьян, – скільки книжок слід повернути.
– Вісім в оправі й одинадцять у м’якій палітурці, – відказав управитель, коли Гаррі заходив у приміщення.
Старший інспектор Блейкмор пояснив йому, що сталося, перш ніж додати:
– Цьго разу я не маю наміру притягати хлопця за крадіжку, пане Кліфтон, обмежуся лише попередженням. Я залишу вам, пане, подбати про те, щоб він надалі більше не робив нічого безвідповідального.
– Певна річ, старший інспекторе, – пообіцяв Гаррі. – Дуже вдячний вам і попрошу своїх видавців негайно ж відшкодувати нестачу книжок. А у тебе, хлопче, кишенькових грошей не буде доти, доки не повернеться кожен втрачений пенс, – додав він, звертаючись до Себастьяна.
Той закусив губу.
– Дякую, пане Кліфтон, – сказав управитель і дещо сором’язливо додав: – Якщо ви вже тут, сер, чи не будете такі люб’язні підписати решту примірників?
* * *Коли Елізабет, матір Емми, лягла в лікарню на обстеження, то спробувала запевнити доньку, що хвилюватися нема про що, і попросила нічого не розповідати Гаррі або дітям, оскільки це тільки даремно їх зворохобить.
Та це, певна річ, викликало неспокій самої Емми, і як тільки вона повернулася до Беррінґтон-холу, то зателефонувала Джайлзу в Палату громад, а потім і своїй сестрі до Кембриджу. Ті обоє кинули все і наступним же потягом примчали до Бристоля.
– Будемо сподіватися, що наробила галасу з нічого, – сказала Емма, забираючи їх із Темпл-Мідс.
– Будемо сподіватися, що ти й справді пореш гарячку, – погодилася Ґрейс.
Джайлз у задумі задивився у вікно, коли вони мовчки їхали до лікарні.
Ще до того як доктор Лонґборн зачинив двері свого кабінету, Емма відчула, що новина не буде доброю.
– Хотів би знайти простий спосіб сказати вам це, – почав фахівець, коли вони сіли, – але боюся, що такого немає. Доктор Реберн, котрий лікував вашу матір упродовж кількох років, проводив планову перевірку і коли отримав результати своїх тестів, то передав їх мені, щоб я міг провести детальніше обстеження.
Емма стиснула п’ястуки, як школярка, що раніше робила, коли нервувала або переживала проблеми.
– Вчора, – продовжив доктор Лонґборн, – я отримав результати з клінічної лабораторії. Вони підтвердили підозри доктора Реберна: у вашої матері рак молочної залози.
– Це можна вилікувати? – миттю відреагувала Емма.
– Ще не створили ліки для людей її віку, – зітхнув доктор Лонґборн. – Учені сподіваються на прорив у майбутньому, але боюся, що це задовго для вашої матері.
– Ми можемо щось зробити? – запитала Ґрейс.
Емма узяла сестру за руку.
– Тепер їй знадобиться вся любов і підтримка, яку їй може забезпечити сім’я. Елізабет – чудова жінка, і, зрештою, після всього, що вона пережила, вона заслуговує на краще. Але вона ніколи не скаржилася, це не її стиль. Вона типова Гарві.
– І скільки вона ще буде з нами? – поцікавилася Емма.
– Боюся, – сказав доктор Лонґборн, – що йдеться про кілька тижнів, а не місяців.
– Тоді є дещо, що я маю їй розказати, – озвався Джайлз, який до цього мовчав.
* * *Інцидент із крадіжкою, про який стало відомо у школі Святого Беди, перетворив Себастьяна з маленького самітника на щось схоже на народного героя, і хлопці, які раніше його не помічали, тепер просили приєднатися до їхніх гуртів. Гаррі вже почав вірити, що це може стати поворотним моментом у житті сина, але коли сказав Себастьяну, що його бабусі лишилося жити всього кілька тижнів, хлопчик знову замкнувся в собі.