Мандрівки близькі і далекі
Не винні мрійники – винні практики, і не в тому їхня вина, що заходилися будувати державні споруди за рецептами філософів, а в тому, що, добре розуміючи неможливість здійснення їхніх мрій, кинули змученим неволями й нестатками людям злочинне за своєю сутністю утопічне гасло зрівнялівки, спровокувавши їх добровільно заходити в концтабір. Адже «утопія» у перекладі з грецької – місце, якого нема; але ж можна створити в окремо взятій для експерименту країні: обгородити її дротами й зігнати обдурених людей у державний концетрак, закрити перед ними зовнішній світ, щоб, не зріючи іншого життя, свій вважали раєм, дати можливість наїдатися й розмножуватися – одне слово, перемінити народ у стадо слухняних рабів.
Зреалізована утопія вмить стає антиутопією. Класичне художнє відтворення такого суспільства маємо в знаменитому й страшному романі Джорджа Орвела «1984»: змора людського знеособлення, зображеного у творі, звичайно, вражає, проте ми, всупереч Орвелові, нічого собі не уявляли, а фізично пережили совєтську антиутопію й пізнали всі її «принади».
Комуністичні практики, які бажали тільки єдиного – безмежної влади, були насправді посланцями диявольщини. Це не містика: якщо є Бог, то мусить бути й диявол. Такого вишуканого терору, який пронісся над планетою в нашому столітті, не знала ще історія, й творці його уособлювали ідеальне зло, що існує на землі, замасковане в людських подобах.
Народ навіть не знав справжніх імен тих творців – прийшли вони до нас під прибраними іменами: Сталін, Гітлер, Молотов, Свердлов і, звісно, Лєнін – найжахливіша креатура негативних сил світу.
Плутарх сказав: «Нема звіра, жорстокішого від людини, коли до її пристрастей додається влада». Лєнінська жадоба до влади була страшною саме тим, що він, як освічена людина і виконавець, глибоко збагнув суть і силу влади й знав, як нею можна скористатися. Будучи хитрою бестією, Лєнін ніколи не оголював свої владних пристрастей, як, приміром, Гітлер чи Сталін; надягнувши на себе маску скромності й людяності, він створив про себе міф людинобога, який бачить далі від інших і знає те, про що інші не відають. Лєнін вдавався до різних спроб, щоб знайти найкращу модель тоталітарної державної структури; він ставав нібито на захист національних культур, нападаючи на російських держиморд, – й тим завойовував симпатію поневолених ним же народів. Мало того, цей геніальний облудник і політичний шулер використав зовнішню державницьку й національну бутафорію для створення маріонеткових символічних держав у складі СРСР, щоб ними прикрити щойно створені справжні держави, – й значна частина людей йому повірила[1]. Від смерті Лєніна аж донедавна панувала втруєна у свідомість мас віра, нібито він особисто бажав людству добра, а ось жорстокі й бездарні його послідовники довели народи до трагедій; міфологізація Лєніна підсилювалася деміфологізацією Сталіна: труп Джуґашвілі викинуто з мавзолею. Лєніна ж оголошено пророком, у вченні якого, мовляв, завжди можна знайти захист перед злочинними його спадкоємцями.
Міф урешті став реальністю: хоч ніхто не називав Лєніна богом, усе ж лакузи зуміли обліпити його подобу біблійними оздобами: «найлюдяніша людина», «найживіший з усіх живих», «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити» і тому подібне. Віру у винятковість вождя методично прищеплювали до людської свідомості; ця леґенда культивується й сьогодні владострасними особинами, які прагнуть повернутися до одержавлених утопій і не розуміють марності цих сподівань: молоде покоління успішно здирає із своїх очей полуду, переконавшись на прикладах Росії, Китаю, Кампучії, Куби, що одержавлена утопія може існувати лише за допомогою машини вбивства – передовсім людей, а іноді теж – мух і горобців.
Проте міфи живуть довго, оскільки приходять до людей не оголеними й прісними: вони завжди мають свій декор. Совєтське суспільство, яке було клоакою бруду і свавілля, прикривалося вертепними комедіями – галасливими демонстраціями, партзборами, на яких все одноголосно схвалювалось, всенародними гуляннями й такими вигадливими феєрверками, що довірливий обиватель, одурманений дешевою пайкою ковбаси й щоденною молитвою «Ленин всегда живой», міг побачити явлення боголюдини навіть у небі.
Хіба цього не розуміють морози й симоненки? Добре розуміють, проте використовують кожну нагоду, щоб продовжити вертепний кітч: цьому посприяв ювілей перемоги над фашизмом. Багато хто бачив, мабуть, як на минулорічній першотравневій демонстрації в Києві, з якої почалося святкування скорботної дати, стара, беззуба бабця, роззявивши рота на весь телеекран, натхненно співала «Широка страна моя родная». Смішно? Ні – страшно! Соцкомуністичні лідери, використовуючи матеріальну скруту в державі, вкотре вже оглуплюють забудькуватий народ обіцянками утопічного раю, оновлюючи для майбутніх насильств старий декор, який мав би знову прикрити куртиною з масками щасливих блазнів комуністичні відстойники, повні крові, жебрацтва, тюрем, злочинності, проституції та наркоманії… Помилявся я, сказавши колись харківському журналістові Владиславу Проненкові, що путч 19 серпня 1991 року – то швидкоплинна агонія комуністичної системи та її вождів. Не скороминуча: десятки способів придумує Москва, щоб поставити Україну на коліна, – і знову мусимо створювати Комітет захисту української культури перед русифікацією, і знову на передній край боротьби стають письменники – Іван Драч очолив комітет. І найпершим нашим завданням має бути викриття справжнього обличчя Лєніна, мумії якого й досі поклоняються фанатики, мов стародавні єгипетські фелахи: він був тираном творчим, котрий зумів нав’язати світові думку, що народ з ознаками первісної орди, використаний для комуністичного експерименту, і його вождь – жорстокий нащадок могола, наділені від Бога місією визволительства й доброчинності.
Саме цей міф найбільше загрожує свободі.
Та настав час розплати. Повна деґрадація російських правителів й ідеологів проявилася, мов на лакмусі, під час чеченської війни. Алкоголік Єльцин блазнює перед світом: то дириґує в якійсь там країні оркестром, то не може виповзти з літака в Ірландії, щоб зустрітися з прем’єром країни, в якій приземлився, то прилюдно лає президента України Леоніда Кучму, що той перестав бути слухняним, і називає його чомусь «заместителем» – а все це з причини втрати фактичної влади у власній державі, якою керують силові структури. А новітній Гришка Распутін – ідеолог «единой неделимой» Олександр Солженіцин, той самий, що написав «Архіпелаг ґУЛАґ», закликає реабілітувати Сталіна! Парадокси? Ні, закономірність: імперії остаточно розпадаються тоді, коли вмирають ідеї, які їх породили. Мана визвольної місії російського народу назавжди загинула в пожарищному смороді в містах і селах Чеченії, і з парсуни «гуманного» вождя Лєніна нарешті здерто маску. Сейфи із суперсекретними документами відкриті, і ми вже знаємо справжній зміст лєнінського вчення: «Стрелять как можно больше», «Повесить, неотменно повесить не меньше ста кулаков», «Мы не остановимся перед тем, чтобы тысячи и тысячи людей перестрелять» – і так далі. Й нині силові структури, на які ще сподіваються послідовники Лєніна, не мають жодного значення тому, що вони сильні тільки у парі з вірою в ідею і вождя. Вавилон упав тоді, коли змаразматілий Навуходоносор почав їсти сіно…
Чи треба більше доказів, які б підтвердили антигуманну сутність вождя світового пролетаріату і його ідеології, сповідуваної ще й сьогодні імпер-шовіністами, – доказів для обдурених простаків та ерудованих маклерів на торговищі влади? Адже на тому першотравневому мітингу в Києві я бачив не тільки роззявлену бабцю, яка виспівувала «Я другой такой страны не знаю», а й одного з наших державних керівників – Голову Верховної Ради України Олександра Мороза, котрий стояв вдоволено усміхнений, щасливий, що міг хоч на мить вийти з-під осоружного йому синьо-жовтого прапора в парламентському залі й стати не так під рідні, як під потрібні йому червоні прапори й на тлі портретів Лєніна – Сталіна безсоромно заявити світові про своє політичне дворушництво, яке минає для нього безкарно, хоч своєю поведінкою спікер фактично закликає до повалення тієї ж держави, до керівництва якої покликаний народом.
У книзі спогадів «Благослови, душе моя, Господа!» я висловився про депутатів-комуністів так: «З Віталієм Ревою чи Олександром Морозом наодинці я мав би про що розмовляти, але коли вони збираються в парламентську групу “239”, то з ними треба боротися на життя і смерть», – тобто я готовий правуватися не з окремими комуністами, які в приватному житті можуть бути й приємними людьми, а з комуністичним кланом.
Олександр Мороз, очевидно, прочитав книжку, бо якось у перерві підійшов до мене й спитав єхидно:
«З яких то причин ви хотіли б так тяжко боротися зі мною? Адже ми хочемо взяти владу для того, щоб будувати незалежну Україну».
«А під якими прапорами маєте намір її будувати?» – запитав я.
«Самі розумієте, що не під жовто-блакитними».
«Тоді я готовий боротися з вами не на життя, а на смерть», – відказав я.
Здається, на цьому можна б і припинити розмову про нинішнього господаря українського парламенту, бо що ще можна додати? Влади комуно-соціалісти не взяли і не візьмуть: вони залишилися на узбіччі магістралі національного прогресу українського народу й ніколи не зможуть наздогнати наш рух до незалежності, – історія уже сказала своє слово. Проте небезпека залишилася: Олександр Мороз і присні прагнуть повної влади лише для того, щоб піти слідом за президентом Білорусі Лукашенком у відкриту пащу зраненого північного ведмедя.
П’ята колона, як у парламенті, так і у всій державі, активно працює. Ми боялися Леоніда Кучми, ми геть занепадали духом, коли він перемагав Кравчука, а виявилося: ворог не там. Комуністи, які його обрали, стали першими ворогами Президента, а він – запорукою збереження нашої державності. Воістину неможливо зраджувати на троні. А втім – голова радгоспу Лукашенко таки зрадив свій народ…
«Я ніколи не стану московським лакузою», – буцімто сказав таке Леонід Кучма в якійсь приватній розмові з нашими депутатами. Сказав чи не сказав, але чи можна у такі слова повірити на всі сто відсотків? Мусимо вірити, й оце «мусимо» свідчить про нашу нинішню невпевненість. Адже ніхто інший, а таки Кучма обіцяв упровадити другою державною мовою мову російську і вступити в євро-азійський блок. Не робить цього – навпаки, вперто наближає нашу державу до Європи, але ж ніхто не може забути його інавґураційної промови з колаборантськими обіцянками.
Бідні ми – так мало в нас національних лідерів, а між ними суперпатріоти, які в унісон з російськими распутіними – бабуріними й солженіциними – проголошують ідею нової Київської Русі, тобто московської імперії із столицею в Києві! Проголошують і сходять із парламентської трибуни під оплески комуністів.
А який демарш відбатувала відома екс-депутатка Лариса Скорик! Довго чарувала людей своїм крикливим патріотизмом, аж поки не «засвітилася». Соціалістична газетка «Товариш», та сама плюгавка, яка назвала наш національний прапор символом зрадників, запроданців і перевертнів, опублікувала статтю пані Скорик, в якій авторка прославляє шефа цієї рептильки Олександра Мороза як рятівника української держави, а його радника Віктора Боженара, який нині, коли пишуться ці рядки, перебуває під слідством, назвала людиною потужного розуму, першим політичним в’язнем нової доби, від діяльності якого залежить реальна самостійність України. Отак: ні більше ні менше! Цікаво, що спонукало пані Ларису давати подібні оцінки вельми сумнівним людям – невже тільки невинний авантюризм?
Коли я закінчував каденцію в парламенті, сказав собі: не буду більше депутатом, це ж не Верховна Рада, а комуністично-демократичний бульйон, гіршого парламенту бути не може.
Може бути, як виявилося, й гірший. У попередній Верховній Раді комуністична більшість складалася з директорів – совєтської аристократії. З ними можна було про щось домовлятися, в чомусь їх переконувати: ми ж таки прийняли Декларацію про суверенітет України, символіку, зрештою – найголовніше: проголосили незалежність. Нинішній комуністичний люмп блокує кожен забарвлений в національне закон – про владу, про українське книговидання; в залі найвищої державної інституції не тільки безкарно лунають заклики до повалення української держави, а й створюється депутатська група «Союз», на яку негайно треба заводити кримінальну справу.
За першого парламенту займав якийсь час посаду Голови Кабінету Міністрів Юхим Звягільський, він прокрався, втік за кордон, за ним подано в розшук, він обізвався з Ізраїлю. У нинішньому – заступником Голови Верховної Ради обрано Олександра Ткаченка, на якого генеральний прокурор завів кримінальну справу, а він спокійно сидить собі в президії поруч із своїм шефом Олександром Морозом і вряди-годи керує роботою парламенту, Генерального ж прокурора Дацюка натомість звільнено з роботи.
У першому парламенті господарював характерник з хитринкою сільського дядька, Іван Плющ – улюбленець демократичного депутатського корпусу, а в нинішньому – особа з моторошно спокійним обличчям чекіста, лідер депутатів-комуністів з підмоченими репутаціями, кликуша, який підставляє де треба й не треба свій труп: то під муляж Лєніна, то ось заявив торік у Львові, що реабілітація УПА може відбутися тільки після його смерті. Та живіть, живіть собі, товаришу Мороз, історія ні вас, ні вашу ідеологію вже не бере до уваги, ви давно опинилися на узбіччі процесу становлення української держави, хоч ще конвульсивно тримаєтеся за махове колесо.
А втім, О. Мороз, О. Ткаченко, П. Симоненко навічно залишаться в антиукраїнській історії. Адже, як керівники п’ятої колони, вони все роблять для того, щоб завалити державу: борються з реформами, з національною символікою, із Законом про владу і з самим Президентом. Олександр Мороз, зокрема, робить це наполегливо, порушуючи елементарні норми регламенту й не реаґуючи на протести депутатів. І взагалі, спостереження за методикою діяльності О. Мороза викликають у мене дивні асоціації…
Знаємо з недалекої історії, що в тридцяті роки до політв’язнів призначали спочатку жорстокого слідчого. Той катував, тортурував, принижував свою жертву, та коли в’язень не здавався, начальник оперативного відділу міняв брутального ката на інтеліґентного – з блідим, ласкавим обличчям і м’яким голосом. Зацькований страждалець, зазнавши дрібку людяності в ставленні до себе, геть розм’якав – чей не всі в цьому пеклі звірі, довірявся «доброму» слідчому, підписував потрібний слідствові протокол, а потім божеволів, коли йому зачитували смертний вирок… 12 квітня 1995 року під час обговорення на сесії Закону про владу Олександр Мороз випускає на трибуну депутата-українофоба Стешенка, з яким, звісно, заздалегідь домовився (депутати про його виступ не були попереджені), – і той змішує Президента з болотом. Демократи обурюються, штурмують трибуну; Мороз заспокоює депутатів, перепрошує Президента, називає виступ Стешенка провокаційним, гасить бурю, але ж мети досягнуто: Президент ошельмований! Які аналогічні методи…
Стежачи за цим фарсом, я згадав: таж на першотравневій демонстрації в Києві Мороз стояв не тільки під портретами Лєніна – Сталіна, десь там позаду на патику хиталася парсуна Берії…
Знаєте, я можу викресати в собі повагу навіть до Станіслава Гуренка, який покинув Верховну Раду України тоді, коли в її залі вивісили синьо-жовтий прапор: то було принаймні чесно. Нинішнім же парламентом керує дворушник – Голова Верховної Ради України із синьо-жовтим прапорцем на лацкані піджака й одночасно голова україножерної соцпартії, вірний лєнінець.
…Я повернувся з ходіння у владу: не мій то хліб. Щось, очевидно, зробив потрібного за час свого депутатства, інакше не запрошували б мене до повторного балотування Дрогобич і Батурин. Не зважився йти вдруге: я політик емоційний, тобто нездалий політик. Не вмію навчати комуністичну голоту, яка чигає на дармовий хліб, принципів порядності. Я кажу комуністам в очі, що вони паразити, жадібні до грабунку: щоб підкорити собі зубожілий народ, свідомо знищують талант господарника. «Про який голод в Україні ви говорите сьогодні? – кричав я завше до них. – Голод можуть зробити тільки комуністи!» А вони цинічно насміхалися з мене, бо ж про яку комуністичну порядність може йти мова?
Я вернувся з політичної дороги, зійшов на часину з магістралі, повернувшись у свій теремок у Наварії. Не хочу більше подорожувати, зрештою, кожному пора у свій час йти на пасіку… ох, якби ж то серед мирних бджіл сповільнився біг часу! Але ж бо ні – летить! Та, може, вистачить мені його хоча б для того, щоб осмислити деякі зі своїх мандрівок.
Вельми трудний час переживаємо в нашій боротьбі за незалежність. Проте залишаюся оптимістом. Був у мене такий випадок: якось мене й моїх дітей забрав до авта Володимир Яворівський і повіз до Канева. Отож я й діти у тій подорожі до святого місця самі ставали святими. І раптом при самому в’їзді до міста перегородив нам дорогу транспарант, на якому чорним по червоному був виписаний вирок усім сущим в Україні: «Комунізм – неминучий!»
Й тоді ми разом розреготалися, зрозумівши, що ця злочинна ідея і створена нею суспільна формація конають в істериці і їх смерть викликає не співчуття, а глузи.
4
А що ж таке – дорога? Чому вона так нестримно кличе і манить, що люди, набувши тяжкою працею певного достатку й отримавши нарешті змогу втішатися спокоєм у колі сім’ї чи друзів, сито споживати зароблене, приймати гостей і ходити в гості, читати захоплюючі книги в умебльованих квартирах, зливатися з природою на тихих дачах, відкладати чесно зароблені гроші для дітей і онуків, зі смаком одягатися й у вільний час грати в шахи або преферанс, одне слово – насолоджуватися життям, за першої нагоди ці влаштовані громадяни зриваються з місць і саможертовно беруть на себе дорожні клопоти.
А ті клопоти у наших умовах неймовірно обтяжливі: лише в чергах за квитками скільки треба настоятись, а вже, не дай Боже, перед поїздкою за кордон витримати бюрократичні тортури в овірах за паспортом і в посольствах за візою, мужньо перенести всілякі приниження, а потім недосипати в душних вагонах, де хтось, хоча б один в купе, всю ніч солодко похропує, промучитись на пересадках або ж годинами, якщо не добами, вичікувати на рейс в аеропортах у нельотну погоду, блювати в гальюнах на кораблі під час штормів – та всіх можливих випробувань ніколи й не перерахуєте, й не передбачите. А все одно: найщасливіший на світі суб’єкт, отримавши квиток і паспорт з візою, з тривожно-солодким тремтінням у грудях, мов перед побаченням з коханою, вгинаючись під тягарем клунків і валіз, покидає домівку з таким відчуттям полегші, ніби з тюрми вийшов, і подається в мандри.
О той незбагненний чар незнайомих доріг! Що це – може, втеча від життя, яке щоденно з тобою, бажання очиститись від накипу буднів? Напевне, й це: я ще не бачив у жодній дорозі розсварених подружжів; того оптимізму, який опановує людиною в поїздках, ніхто й ніколи не міг ще викресати в собі дома: сам подорожній настрій і мандрівні люди спонукують до життєрадісності. Якось у черзі за квитками на сімферопольському вокзалі я підслухав розмову двох старих євреїв: один обурювався на велику чергу, а другий його заспокоював: «Не нервничай, ты приехал отдыхать – ну и отдыхай, что тебе здесь мешает это делать?»
А може, мандрівка – то виховування в собі іншої людини, набагато досконалішої, ніж та, яка вгніздилася в тобі серед домашнього антуражу: кожен побачений новий світ міняє тебе хоча б на один гран, і ти, мандруючи, – немов той пияк, що за кожною наступною чаркою перемінюється в іншу людину, – зазнаєш метаморфоз, для тебе непомітних, зате відчутних для тих, хто тебе оточує: з тобою цікавіше спілкуватися, ти стаєш ширший світоглядом, розкованіший у поведінці й, щонайістотніше, – врівноваженіший, бо після поважних мандрів все менше й менше вважаєш себе й свою домівку центром світу.
У цьому всьому я сам переконався. А для мене особисто подорожі ще й оплачуються морально – поверненням додому. Я люблю покидати свою вітцівщину, щоб уздріти й пізнати інший світ, та ще більше – повертатися: зранений ностальгією, яку ні з яким болем не зрівняєш, бо цей біль приправлений пекучим солодом розчулення, кожного разу, допадаючи до свого порога, усвідомлюю, що альтернативи моїй батьківщині на світі немає.
Та що це я заговорив про труднощі сьогоднішніх мандрівок – поїздами, літаками, космічними кораблями… Сміхи! Як же тоді зрозуміти подорожі в далекому минулому: на конях, возах, пішки, каретами, поштовими диліжансами? Хто з нас може уявити собі прогулянки Миколи Гоголя: ось вирушає він у кибитці з Петербурґа до Рима, та раптом примхливому письменникові на той раз Італія чомусь не сподобалася, й він квапно повертається додому… Уявляєте? Я не можу. А мандрівки Тараса Шевченка по всій Україні: Господи, та щоб перетяти нашу державу швидким поїздом упоперек, треба трястися цілу добу! А як міг витримати турне по всій Європі старий Моцарт із своїм ґеніальним сином? А Хмельницький, дізнавшись про зраду дружини, помчав конем з-під Берестечка в Чигирин, як ото я ровером з Наварії до Львова… Як люди могли переносити такі труднощі, а Гоголь до того ж ще й виспівував натхненний пеан дорогам!
Гаразд, але ми взагалі не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносіїв прирікається нині будь-який народ на вимирання, а колись держави спокійно собі без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.
Невже нас обезсилила цивілізація? А так – ослабив власний розум. З розвитком прогресу ми деґрадуємо фізично й духовно, і може нас врятувати тільки бережливе ставлення до вічних моральних цінностей. А для того, щоб знати їх у проявах буття народів світу, треба мандрувати: пізнавати нашу планету і людей на ній.
Мовив я про добровільні мандрівки. Та є ще вимушені, й різні вони бувають.
Президент України, наприклад, добровільно одягнувши на себе Мономахову шапку, виконує службові функції вже з примусу обов’язку, взятого на свої плечі. Я не заздрю йому: весь час він проводить у вимушених мандрівках.
Під примусом страху вимандровують нині біженці з гарячих точок у чужі краї. Та якби-то тільки в чужі: росіяни втікають з окупованих земель на покинуту предками батьківщину, якої фактично нині в них немає, – приходять чужинцями на свої історичні землі. Сповнюється кара над імперіями, та страждають невинні, і мені їх щиро жаль.
У минулому столітті нестатки гнали наших земляків на заробітки у заморські краї, а в нинішньому – аж двічі котилася на Захід політична еміґрація, й мало хто вертався. Я бачив їх – заможних фермерів, промисловців, бізнесменів, суддів, конґресменів, менеджерів: вони чомусь вважають своїм обов’язком дати гостеві з України, ніби відкупне, кілька доларів, а той гість за подарунок нічим віддячитись не може, хіба заспіває ізгоєві призабуту ним пісню й витисне в нього сльозу, а найбільшого свого багатства не віддасть, бо то рідна земля, яка не дарується, не продається і яку треба захищати або хоч ніколи не покидати її.
Я зазнав від українських еміґрантів багато уваги, прихильності й любові, та деякі вражали мене пихою, самовдоволенням, зарозумілістю; іноді вдавалися навіть до осуду, коли заходила мова про нашу колишню підсовєтську впокореність, – начебто бридились нас, замурзаних гноєм рабства, самі ж чисті до кінчиків нігтів й до шпунту запатріотілі. Проте все це – щиру правду вам кажу – змивалось ураз ностальгійною сльозою, що її витиснула з очей пригадана з дитинства пісня. Мені не раз серце боліло, коли я відчував на устах солоний присмак сльози добровільного вигнання, і не раз проймала мою душу лють, коли ситий і безпечний втікач із своєї землі повчав мене, як треба будувати українську державу, або ж докоряв, що ми недостатньо сміливо протестували проти більшовицького терору. Я втрачав тоді терпець: яке ж бо має право утікач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмі залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Україною, якби всі її полишили? А втім, дорогі земляки, допомагайте нашій державі матеріально, а теж і порадою її будівникам: ви знаєте те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слідом за справжніми патріотами з діаспори повернетесь на рідну землю, спродавши свої маєтки, бо ж «нема на світі України, немає другого Дніпра». 1 Бог вам усі гріхи простить. А ми свої давно спокутували в совєтському чистилищі, якого вам щасливо вдалося уникнути.
Та найстрашніші вимушені мандрівки я спостерігав після Другої світової війни в наших галицьких землях. Серед лютих зим вривалися на обійстя ординці в кирзяках і кашкетах з п’ятикутними зірками й забирали людей в ясир. На збирання давали щонайбільше годину – за той час бранці не мали навіть часу прийти до тями; жінок, дідів, бабусь, дітей заштовхували бузувіри на сани, а коли лаштована валка вирушала у напрямі районного центру – на кожних санях енкаведист з автоматом напереваги, а на передку сільський фірман, що його забрали у форшпани: свій своїх везе в ясир, до такого не примушували ні монголи, ні турки, ні кримські татари, – й лунала команда «впєрьод», моторошний плач – не плач, а виття, так кричить смертельно зранений звір, злітав у морозно свинцеве піднебесся і там ціпенів, хрустів, ламався і падав на сніги. Ті зрозпачені голоси ще й нині розмерзаються, і скиглять, і бринять, і плачуть – те голосіння завжди буде в мені, звучатиме вічно в душі ще й через те, що невольничі плачі закодувалися в генетичній пам’яті мого народу, по якому прокотилася орда століть.