Мандрівки близькі і далекі
Доки житиму, не забуду того ґазду-фірмана, що зустрівся мені на переправі між фронтами. Надкришилася тоді моя віра у своїх людей; я ж думав, що вороги існують тільки зовні – з одного і з другого боку ріки, ба ні: ворог є й посередині, він сидить у нашому національному нутрі, ми самі собі стаємо ворогами в критичний час.
Той посвист вуйкового батога на зарінку… О, він ще не раз – від своїх – свисне наді мною, і шмагоне, і вирве з душі кривавий м’якуш, і я закушуватиму губи, щоб не заплакати від нестерпного, кривдного болю!
Я зняв із себе одежину, викрутив, одягнувся у вогке й пішов стежками, полишаючи збоку битий тракт, по якому могло пересуватися військо, перебіг однією, другою й третьою балкою, обійшов краєм пилипівську гору Погорілець, зайшов у Лази – і над потічком під горою, за якою вже розпочинався Трач, потрапив у пастку.
У видолині, якою струменів потік, метушилися із саперними лопатами військові – окопувались; поруч стояла невелика гармата, яка раз по раз глухо дзявкала, посилаючи на коломийський зарінок снаряди; я пригнувся за кущами, намагаючись прослизнути непоміченим на другий берег потічка, й наткнувся лицем до лиця на мадярського офіцера, що сидів на пеньку й курив цигарку.
Він схопив мене за оборки й зарепетував: «Партізан, партізан!»; з окопу підвелися жовніри й приглядалися до мене, посміхаючись, мабуть, з того, що «партізан» був дуже малий на зріст; ті посмішки мене не заспокоїли – нагадували вони вовчий оскал, і я нічого доброго від мадярів не чекав, проте й думки не припускав, що уб’ють, бо за що?.. Та враз згадав – за що: офіцер зняв з моєї спини рюкзак і засунув руку досередини.
Тоді я вмер. Тоді я пізнав ні з чим не зрівнянне моторошне передчуття насильницької смерті: це здерев’янілість, і ніщо в тобі вже не живе, крім заповненого страхом, немов раковою пухлиною, мозку.
Офіцер нервово викидав книжки на землю і врешті витягнув важкий, у брудній шматині згорток. Він переможно потряс ним у руці й, процідивши крізь зуби «партізан», розгорнув…
І я побачив і обм’як: австрійський наган враз перемінився – бо пожалів мене Господь – у зв’язку кінських підків. Я й не знаю, куди подівся тоді мій переляк; на його місце влилася незмірна втіха: це ж підкови для Росінанти, сповнилась моя мрія! І я, геть забувши про смерть, яка секунду тому була такою очевидною, прокричав офіцерові до очей: «Das ist für Pferd, für mein Pferd»[3] – й суворий вояк голосно зареготав.
А тоді на горбі, за яким розпочинався Трач, з’явився сам Бог: він був сивоголовий, з маленькими вусиками і мав обличчя мого батька.
Батько статечно зійшов униз і пояснив офіцерові по-німецьки, що я його син і вертаюся з Коломиї, бо навчання в ґімназії, звісно, припинилося. Мадяри нас відпустили. По дорозі батько попередив, що будемо нині спати в стодолі на сіні: хата зайнята під військовий штаб. І ще: Євгена забрали у форшпани[4] разом з возом і Росінантою для перевезення снарядів до Микитинців; сам начальник штабу обіцяв, що завтра син повернеться. Батько був людиною мужньою й говорив це спокійно, та з виразу його обличчя я зрозумів, що він не має ніякої надії на Нуськове повернення, й рівноваги додавала йому втіха, що хоч молодший син знайшовся.
Я загорнувся в суху верету й заснув у сіні, навіть не пчихнувши. А на другий день, коли мадяри вийшли з села, вернувся Нусько – сам, без коня і без воза: утік посеред ночі з мадярського обозу, який прямував до кордону й не мав жодного наміру зупинятися в Микитинцях.
Я кинувся йому на шию, вперше відчувши кровний зв’язок між нами обома. Він похвалив мене за те, що я зорієнтувався в ситуації й не повертав до Воскресінців, – свою пригоду я залишив у таємниці; Євген побачив сльози на моїх очах і зрозумів причину:
«Не плач, Росінанта повернеться сама, кінь знає дорогу додому».
«Таж вона мадярська, – схлипнув я. – І що вже мені з тих підків?»
Так Євген пішов в УПА без австрійського нагана, а мої підкови повисли у стайні на цвяшку, й деколи, дивлячись на них, я притулявся чолом до жолоба, за яким колись стояла Росінанта, й тихо плакав…
Можливо, цей епізод не вартий пера й цікавий є тільки для мене. Не заперечую того, що в своїх спогадах я надто самозосереджуюся, – але ж це мої особисті згадки, а не історія епохи. І даремно дехто з моїх критиків, які оцінювали книжку «Благослови, душе моя, Господа!», дорікали мені в еґоцентризмі. Мій еґоцентризм в цьому випадку позитивний – оскільки самоспостереження є головним джерелом пізнання загального…
Мадярський фронт, про який мовилось, забрав багато людських життів. То лише мені пощастило… А мого вуйка Василя Маланюка – першого пилипівського красеня, який взяв за жінку найкращу дівчину з Тростянки – Софію, застрелили мадяри на його ж подвір’ї; Софія ж до року померла з туги – й зупинився завчасу їх життєвий рух. Ця трагедія послужила матеріалом для моєї новели «Зелений гомін».
І знову, немов шило з мішка, вилазить мій еґоцентризм – так, шановні панове? А що вдієш, коли своє болить найдужче? Все починається із власного нерва, немає ж вселюдської нервової системи. І тільки та людина, яка здатна глибоко відчувати родинний біль, може піднятися до розуміння болю верстви, нації, людства. У цьому сенс моєї філософії, набутої з власного досвіду в життєвому русі.
8
Вздовж моєї дороги виросли могили. Я минаю їх, і біль вщухає, життя байдуже до смерті, тільки недремна пам’ять невідступно супроводжує мене й нагадує, що з кожним хрестом стає все менше мого власного шляху, бо десь там, попереду, закупила Доля в Бога місце для мого хреста. Невідомо, на якій віддалі позначена остання зупинка моєї санної мандрівки, – і мені не байдуже, проте зовсім не страшно, тому що знаю: не стане моя могилка впоперек шляху, повз неї пройдуть діти, учні, читачі й зовсім незнайоме молоде плем’я, бо дороги людські не закінчуються, вони вливаються у річища широких вселюдських трактів, що схожі на світло зірниці, яка розгоряється все ясніше, аж поки день не настане повний.
Далеко позаду залишилося місце вічного спочинку великого мого і всієї України друга – болгарського перекладача Петка Атанасова, який так прискіпливо слідкував за українською літературою, що не проминув моєї першої, надрукованої в журналі «Жовтень», новели «Бузьків вогонь» і переклав її на болгарську мову, а невдовзі після цього Петко вітав мене і мою дружину в Софії. Прийшов він на перон у товаристві дотепного й мудрого кіносценариста Івана Ружа, і цілий день водили вони нас по своїй столиці до знемоги, і аж увечері відпочили ми в екзотичному ресторані на Вітоші над мертвою рікою валунів, один з яких скотився й зупинився на могилі Івана Базова, що поруч з гробівцем Михайла Драгоманова… А потім Атанасов приїхав в Україну, і ми гостювали у вічно юної Наталі Черемшини-Семанюк у Снятині.
І вже немає в моєму світі ні Івана Ружа, ні пані Наталі, ані відомого болгарського письменника Івана Давидкова, з яким я познайомився в Софії, – крім Петка, доброго й водно усміхненого: він завжди зі мною, хоч залишився далеко позаду, зарання сточений смертю.
А ще полишив я, помчавши не із своєї волі вперед на бричці Хроноса, білоруського витязя Володю Короткевича; зосталися позаду й Орест Зілинський, і Кость та Зіна Ґеник-Березовські з Праги, з якими мене в’язало міцне приятелювання; а ось оглянувся я в цю мить, згадавши свою подорож на Кубу разом з Володимиром Ґжицьким і Яковом Стецюком – за шелом’янем могили їхні… Господи, чому це в них так швидко сталося, а кубинський лицар шістдесятих років, навічно зашнурувавши себе в зелений кітель команданте й сховавшись у ньому від реальності, здурів від безконтрольної влади й, політичним трупом ставши, ще й нині живе на світі – лише для того, щоб домордовувати свій народ і кожної миті доводити світові абсурдність комуністичної практики.
А може, в цьому є свій сенс? Напевне є: одурманений марксизмом-лєнінізмом світовий плебс, який ще й досі тужить за соціалізмом, мав для свого прозріння, немов музейний експонат, приклад деґрадації кубинського троглодита, котрий призвів до цілковитого зубожіння свій край, а народ – до божевілля: на очах у всього цивілізованого світу гримлять ще й нині на Кубі фанфари й революційні марші, а зголоджений люд, доведений до стану зомбі, вигукує хвалу вождеві.
…У шістдесятих роках ледь-ледь піднялася комуністична залізна завіса, й совєтський, здичавілий в ізоляції, люд ринув – хто тільки міг – в туристичні й службові поїздки, щоб побачити, як живуть в умовах західного соціалізму й «проклятого капіталізму» народи.
Саме з цього й розпочався розпад Совєтського Союзу: невільник, який хоча б краєм ока побачив вільний світ, більше рабом бути не може. Й суспільство, що вихоплюється з темних казематів, вмить у своїй еліті розпадається – залежно від духовного розвитку, прагнень і політичних переконань – на три мобільні сили.
Це передовсім політичні еміґранти, котрі просять притулку в чужих країнах, щоб там духовно й матеріально зміцніти, набрати сил для боротьби з режимом, який поневолив їхній край, і вдарити по ньому ззовні. Вони багато корисного зроблять для своїх націй: видадуть книги, які покажуть світові й передовсім їхньому народові справжнє обличчя тоталітарного режиму, заснують товариства, котрі сконсолідують демократичні сили за кордоном й проникнуть на національний материк; набудуть політичних, економічних та гуманітарних знань і, збагатившись матеріально, допомагатимуть дисидентам на батьківщині літературою і грішми. Врешті вони відчужаться від рідного народу відстанню, новими життєвими умовами й надмірною впевненістю в собі, яка все прикметніше здаватиметься землякам зарозумілістю, і в цьому полягатиме одна із причин майбутніх незгод між громадянами у молодій державі, що постане на руїнах тоталітаризму.
Патріоти, які нізащо не покинуть батьківщину, стануть внутрішніми еміґрантами-дисидентами, які зорганізують у підпіллі партії й приймуть на себе найтяжчу долю каторжан. Вони політично визріють у тюрмах і на засланнях, однак практичної державної науки осягнути не зможуть, та, незважаючи на це, після розпаду займуть керівні посади в молодій державі, маючи на це моральне право і зовсім не маючи для цього фахових підстав. Коли за їхньою участю відбудеться проголошення незалежності нації, вони б мали негайно відступитися від керма, віддавши його в руки державотворцям-професіоналам, проте надмірна амбіційність не дозволить їм так вчинити, і в цьому полягатиме друга причина майбутніх незгод у молодому суспільстві.
Та найповажніша частка народної еліти зазнає зовсім непередбачених метаморфоз: вирвавшись на свободу, вона переміниться враз із сліпих виконавців на ініціативних підприємців, і ці нові – не знані й ураз виявлені – здібності спонукуватимуть переважну більшість цієї частки до бурхливої діяльності в примітивному бізнесі, а фактично в спекуляції – одягом, продуктами харчування, предметами розкоші, рухомим і нерухомим майном. Провінційні нувориші будуть спершу обжиратися до проносів, одягатися без смаку, прикрашатися брязкальцями, як ті папуги, а згодом, взявши собі на озброєння демократичну фразеологію, відвоюють посади й братимуть хабарі та будуватимуть помпезні до глупоти вілли; вони перестануть вірити в будь-що, крім грошей, і стануть політичним люмпеном, який розкладатиме зсередини власну державу. І в цьому полягатиме третя причина майбутніх суспільних незгод та тяжких негараздів.
Проте згодом у лоні позірно безнадійної політичної ситуації зародиться вельми обнадійливий суспільний фактор – середній клас фахівців. Це будуть діти, народжені в часи підняття залізної завіси, які, досягнувши зрілого віку, вже не матимуть потреби просити політичних притулків, ставати внутрішніми еміґрантами й примітивними нуворишами, що втрачають честь і глузд, і сумління на вид небаченого досі багатства: нова державна система стане предметом їхнього освоєння, цивілізованого бізнесу і джерелом влаштованості. Вони й візьмуть до рук державне кермо, яке відвоювали в окупантів батьки, котрі – роздерті на три непримиренні суспільні угруповання – дати раду з ним не могли.
Звісно, цього всього я ще не знав, коли кинувся у світові мандрівки, витрачаючи на них усі свої літературні заробітки. Можливо, таку перспективу бачили прозірливіші од мене люди, я ж констатую тільки те, в чому пересвідчився сьогодні сам: при народженні нових сил у суспільстві я був присутній.
Прозірливими були й керівники більшовицької системи: змушені розвитком історичного поступу підняти завісу, вони намагалися обмежити міґраційний рух соціалістичними країнами – в капіталістичні впускали тільки фахівців після тотальних перевірок й під недремним наглядом каґебістів, проте знайомство посполитих з життям країн так званої «народної демократії» справляло теж не бажаний для більшовизму ефект: воно підтверджувало порочність соціалістичної системи на будь-якому суспільному ґрунті.
Ми з дружиною відвідали Болгарію, потім подалися в круїз по Середземному морі й Атлантиці, досягаючи екватора; в цих поїздках я вчився дивитися на світ, як той в’язень, що вийшов з темниці й поволі звикає до світла; то вже пізніше подамся дорогами, які дадуть мені матеріал для творчості.
Першою такою мандрівкою була поїздка на Кубу.
На початку шістдесятих Куба стала дуже модною: кожен прагнув побачити на Західній півкулі землю, названу Островом Свободи. Мало хто тоді міг або хотів збагнути фальш, закладений у цій назві, – люди начебто намагалися забути непохитну істину: кожна революція починається з романтики, а закінчується ґільйотиною.
Але світ насправді був вражений: молоді кубинські патріоти на чолі з двометровим бородатим красенем Фіделем Кастро взяли штурмом казарми Монкадо й змели з острова режим Батісти. Сполучені Штати Америки, раді позбутися скорумпованого уряду на Кубі, мовчки спостерігали за революцією й були врешті шоковані, коли Фідель проголосив будівництво соціалізму на острові. Велика совєтська держава вмить стала союзницею маленької Куби; Микита Хрущов увірував, що йому вдасться зробити те, чого не зумів досягти Лєнін: встановити комуністичний режим у всьому світі.
Проте історія розпорядилася інакше: після відомої карибської кризи, коли світ з секунди на секунду чекав ядерного катаклізму, Куба залишилася ізольованим на Західній півкулі маленьким комуністичним заповідником, утриманкою Совєтського Союзу, який щорічно платив за її існування в соціалістичному режимі вісім мільярдів карбованців. Нині Куба голодує, бо Совєтського Союзу вже нема, проте очманілий від революційних гасел плебс і далі славить великого кормчого Карибської затоки, який з розрекламованого героя став звичайним тираном. Фіделя Кастро настигає сьогодні сімдесятка, й нове демократичне покоління Куби терпеливо чекає смерті колись леґендарного команданте, після якої комуністичний режим на «Острові Свободи» сам собою розпадеться, як це сталося у всьому соціалістичному таборі.
Але на початку шістдесятих… Тоді ми захоплювалися Кубою й бажали перемоги кубинським революціонерам, забуваючи, що соціалізм усюди однаковий і результати його перемог нам добре відомі. Одне слово, революційна романтика полонила багатьох, і мене в тому числі: люто ненавидячи совєтських перестарілих вождів, я щиро вірив, що Фідель – такий молодий і мужній – зуміє побудувати людяне суспільство, незважаючи на те, яку воно носитиме назву.
Ще до карибської кризи побував на Кубі у складі офіційної делеґації поет Дмитро Павличко. Після повернення він з властивим йому темпераментом і захопленням рекламував кубинську революцію не гірше од самого Кастро. Й, здається, якраз ця настирлива реклама пригасила мої симпатії до Куби: іноді на зустрічах з Павличком здавалося, що на світі існує лише «Острів Свободи» й не те що України – самого Совєтського Союзу вже немає: усі сфери суспільного життя людства заповнились кубинською революцією, за яку кожна чесна людина повинна віддати життя.
Скільки впало друзів в Кастро,Стільки куль у серці в мене…Серце з кулями під молотПокладу я на ковадло! –глаголив поет і, передаючи куті меду, викликав у мене мимовільний спротив, адже під молот на ковадло я міг би покласти своє серце тільки за Україну.
Й саме цей глухий протест проти надмірного захоплення кубинською романтикою спонукав мене самого глянути на те диво: після кубинської кризи я придбав туристичну путівку й разом з Володимиром Ґжицьким та Яковом Стецюком у складі великої тургрупи полетів на «Острів Свободи».
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Створення совєтських республік, як виявилося нині, було найбільшою помилкою Лєніна, наслідків якої він не міг передбачити й за яку його картають націонал-шовіністи типу Жириновського й Солженіцина: державною бутафорією з правом республік на відокремлення скористалися поневолені народи в серпні 1991 року (прим. автора).
2
Хай згине Україна, хай згине хамський люд! (Пол.)
3
Це для коня, для мого коня! (Нім.)
4
Примусова фірманка.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги