Мандрівки близькі і далекі
Так ось чому піднялося виття за відновлення Союзу: не лише через втрату колоній – причина тут набагато глибша. Україна проголошенням незалежності видерла з лап Росії вкрадену нею свою первісну історію, і сьогодні весь світ вже знає, що українці на українських землях завжди були єдиними автохтонами, і ніяких інших народів Київська Україна-Русь ніколи не виколисувала.
Солженіцин цю істину збагнув глибоко. Знаючи, що із своїм публіцистичним талантом він може бути великим тільки у великій імперії, письменник стривожився: Росії загрожує цілковитий розвал. Ким стануть солженіцини після загибелі імперії, кого представлятимуть? Адже соборна російська нація ще не утворилася, вона розпорошена по всіх землях колишнього Союзу («где кусок хлеба, там дом родной»; в Чеченії російські федеральні війська винищили десятки тисяч мешканців, серед яких вісімдесят відсотків російськомовних!), вона не визначена в етнічних кордонах, росіяни, які історично жили з розбоїв і завоювань, залишилися й нині скитальцями. Не матиме кого представляти письменник, коли розпадеться імперія! Тому-то переляканий Солженіцин природно перемінився з демократа в шовініста і в унісон з Жириновським волає про відновлення імперії, яка має ім’я несформованої ще нації, – й тим самим обидва закликають до пролиття крові. Сталося те, що не має в світі аналога: вічна противага злу – література – стала глашатаєм зла. Оце і вся вам загадковість російської душі, якої й насправді «не понять умом».
А втім, історія завжди діє доцільно, хоч ту доцільність не завжди можна відразу збагнути. Іноді те, що видається негативним, дає позитивні наслідки: лєнінська видозміна імперії, якою не була моторошною, приквапила її кінець; кінець імперії дасть початок створення класичної російської нації.
Одне слово, відбувається процес творення нових держав, які житимуть у третьому тисячолітті, і він вельми болісний.
…Й нарешті сталося! Мрія, яка так щемно й солодко затеплилася в моєму серці ще в дитинстві, враз здійснилася.
Тяжко дихає поїзд, стугонить, спинаючись на Саянський перевал і, неспроможний здолати крутий нахил, звивається змією попід скелями, з люті сичить гарячою парою і врешті, звідчаєний своїм безсиллям, вгризається в гору, пробиваючи в ній тунель; пітьма смолою прилипає до очей, та за мить у вікнах вагона знову зблискує сліпучо-зелене світло; смерекова тайга заслоняє з одного боку небо, а з другого наповнює глибочезні ізвори кипучим шумовинням; поїзд стає схожий на відчайдушного еквілібриста, що біжить по двох канатах рейок між прямовисними скелями й проваллями без дна; радість, змішана із страхом, захоплює дух – ой, щоб швидше заховатися в наступний тунель, який он зяє попереду чорною аркодужною проймою; і вже хижа паща почала всмоктувати в себе, немов сосиску, раптом стонклий потяг, що витягнувся між двома горлами тунелів; і знову зелене сяйво сліпить очі, і знову охолоджує їх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелів, – та ось, повернувши у протилежний бік, поїзд вихоплюється на волю: душу огортає полегша, ніби під час пробудження із неспокійного сну; паровоз утомлено зітхає, втішно посвистує, стрімко злітаючи вниз, й мене охоплює незмірний подив від того, що небесна голубизна опинилася раптом долі; тайга водоспадом рине у бездонну глибінь перекинутого неба, і треба себе примусити повірити, що внизу не синява повітря, а безмір холодної і тихої води, яка вщерть заповнила очницю землі.
Байкал!
Сповільнивши хід, поїзд далі йде тихо, милуючись дивовижею озера, що впоперек легко проглядається до протилежного берега, звідки вирушав на омулевій бочці втеклий каторжанин, і вузьким здається Байкал – рукою подати: то скорочується простір над водною гладінню, а вздовж не видно краю тій голубизні; дві години йде поїзд краєм Байкалу й зупиняється нарешті у Слюдянці.
Я вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима, вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці рибок – чи то омулі?; виходити з води ніяк не хочеться, та кличе пасажирів паровозний свисток; я з тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу; поїзд круто повертає вбік, а Байкал зникає з моїх очей назавше…
Благослови, душе моя, Господа за те, що дозволив мені побачити найчарівніший у житті сон!
Хай цей ліричний пасаж хоч трошки втишить у мені гіркоту, бо всюди на неосяжних сибірських просторах водно пекла мене тяжка пам’ять нашої історії. Й, милуючись Байкалом, я ні на мить не мав сили забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську дичавів український лицар-мазепинець, високоосвічений муж і улюбленець європейських аристократичних салонів Андрій Войнаровський; що в Уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України; що Читинську область заселили після війни західноукраїнські ізгої, плач яких вчувається мені й досі, – і знову, як колись за Вологдою, здалося мені, що всі ці простори призначені виключно для тюрем, каторг і заслань. Але ж не на те вони були створені Богом: жили тут колись вільно численні народи – нині змалілі або й зовсім зниклі, – поки їх не «визволили» від свободи озброєні й цивільні загарбники типу Єрмака й Хабарова і, як не прикро говорити, вчені колонізатори: Пржевальський, Арсеньєв і багато їм подібних…
У Владивостоці мені випала нагода переглянути кінофільм «Дерсу Узала», й подумав я тоді: російське месіянство морально виродило людей до такого рівня, що навіть видатний учений В. Арсеньєв вважав, що він має право відбирати в удегейця впійманого соболя – конфіскувати власність у господаря краю. І принижується той господар перед зайдою, запобігливо посміхається, на очах рабом стаючи, й знаменитий учений приймає це знівечення людської гідності за досягнення принесеної ним «цивілізації».
У такий спосіб було вбито свободу Сибіру. Заарканено не тільки підкорений люд, а й душі завойовників. Невільникові легше: він мусить носити кайдани, та ніхто не може накласти їх на вільний дух, а тюремщика зневолює служба до недремного нагляду за рабами, до утримання каторжанських структур – у процесі цієї діяльності в ньому вкорінюється психологія рабовласника; невольнича темрява, немов алкогольна отрута, передається в спадок нащадкам, які не мають сили очуняти від неї хоча б до того стану, аби втямити, що чужі народи й чужі землі, обтяжуючи сюзерена фізично й морально, щастя, спокою й достатку принести йому неспроможні.
Не виношу присуду російському народові за те, що став він імперським знаряддям: у такому статусі перебували свого часу турки, австрійці, англійці, іспанці – не винен у цьому жоден окремий громадянин. Бо тільки в демократичному суспільстві ніхто ніяким знаряддям стати не може, і якби таке суспільство було створене в Росії, то про її «особливе призначення» ніхто ніколи й не почув би. А це призначення перетворило її в ординську державу, яка не тільки в підлеглих народів, а й у панівної нації відбирає волю, ініціативу й здатність самостійно мислити. Звичайно, не винен російський народ, так склалася його навіжена історія, але чи ж можу я любити орду? Не можу хоча б через те, що й до нинішнього дня не народилася в російському суспільстві елементарна протиімперська опозиція; чи хоч раз вийшли на кремлівську площу тисячі осиротілих матерів, сини яких загинули в Чеченії, чи склали хоча б єдиний письмовий протест російські вчені та письменники проти нечуваного в світі геноциду, коли вбивають, вирізують, випалюють цілий народ на його власній території? Мені тяжко повірити в гуманність росіянина: я бачив, і серце моє стискалося з жалю, як полонений чеченцями солдатик розмазував по обличчі сльози, бо він ще сосунець, а перед очима постала смерть; але й бачив такого ж підсвинка, вже сп’янілого від крові: він сидів, розвалившись на лафеті, й горланив: «Вот покончим с чеченцами и за хохлов возьмемся!» Звідки ця ненависть до народів, які жадають того, що належиться кожному, – свободи? Й коли проти більшовизму ще існувала в Росії незначна опозиція, то проти нинішнього імперського шовінізму її нечутно. То як може такий народ – не в окремих людях, а в іпостасі азіатської орди – викликати любов і повагу вільних громадян світу, коли його, непередбачуваного в діях, віроломного в домовленостях й жорстокого в розбоях, просто бояться…
Мій потяг на годину зупинився в Біробіджані – столиці міфічної Єврейської автономної республіки, в якій назви вулиць та установ написані по-єврейськи, навіть газета виходить мовою їдиш і де, здається, не живе жоден єврей. Ось зразок тоталітарної сваволі: захочемо – виселимо весь народ з його рідної землі, захочемо – відшабатуємо від тієї чи іншої республіки спорий шмат і прилучимо до іншої або віддамо метрополії… а ще – створимо, де нам забагнеться, єврейську державу. Й створили – на тому місці, куди тицьнув пальцем вождь народів. І ніхто з євреїв навіть не заїкнувся, що більшовицька імперія приготувала для них ґетто, – небагато ж, як свідчать документи, бракувало до виселення всіх євреїв Совєтського Союзу на Далекий Схід під час розправ над лікарями в 1953 році.
А тому я хочу звернутися до тих євреїв, які не бажають стати моїми друзями і вперто взивають український народ антисемітським…
Хіба ж то українці на початку нашого століття зорганізували «чорну сотню», яка чинила бузувірські розправи над євреями? А львівський погром у 1919 році – чия то справа: українців чи, може, таки поляків? А нинішня «Пам’ять» – то хіба український виплід? І не українці, ви це добре знаєте, відбирали вам мову й релігію, й далеко не всі ви вмієте по-своєму молитися. І не в Росії, а в Україні відкриваються нині єврейські школи, театри, синагоги; єврейські товариства діють приблизно у ста містах України, видається понад десять газет, на українському телебаченні є дві єврейські програми… А скажіть, чи багатьох росіян репресували німці за переховування євреїв під час окупації? Не назвете… Тоді запитайте в міжнародного єврейського діяча Якова Сусленського – я з ним зустрічався кілька років тому в Тель-Авіві, – скільки українців визнано в Ізраїлі праведниками світу. Багато! А скільки не визнано: не потрапив ще до того списку й митрополит Андрей Шептицький, який врятував від смерті сотні євреїв, а я назвав би ще пана Михайла Гояна з Аделаїди, відомого мецената, який за рятування євреїв у Заболотові був засуджений фашистами до розстрілу, та вдалося йому втекти в УПА… А чи хтось знайшов серед історичних документів хоча б один наказ Симона Петлюри на антиєврейську акцію? Зате знайде присуди погромників до кари смерті за його підписом. А чи знаєте ви, що УПА в свої загони приймала євреїв, у тому числі й жінок? Це я сам можу засвідчити.
Чому ж тоді, панове, ви так уперто витворюєте з українця образ свого ворога-антисеміта? Тому що українець завжди був безборонний, а москаля ви боялися? Тому що інстинкт самозахисту примушував вас горнутися до державних націй? Так це вже минуло, є Українська держава, яка своїм Законом про національні меншини дала вам нечувану досі на наших теренах свободу. Чому ви хоча б не присоромили голову ізраїльського кнесету п. Ш. Вайса, який дозволив собі в українському парламенті назвати українську націю колаборантською, – того самого Вайса, котрому бориславська проста жінка врятувала життя під час німецької окупації? Промовчали ви теж антиукраїнську телепередачу Сі-Бі-Ес «Обличчя незалежності», яку було продемонстровано в США перед самим візитом Леоніда Кучми: там західні українці показані кровожерними антисемітами… Чому вам так хочеться ототожнити хворого на юдофобство Анатолія Щербатюка з українським народом?.. Мені, знаєте, мимоволі нав’язують думку, що окремим євреям чи єврейським кланам антисемітизм потрібний для національної активізації, і для образу ворога вони знаходять найбільш незахищену націю. Проте сьогодні ми вже можемо себе захистити – практичною реалізацією в Україні державного Закону про права національних меншин.
І ще хотів би сказати: єврейське українофобство ображає мене особисто. Я ж ніколи не був антисемітом: всі євреї у Львові пам’ятають мою допомогу як голови Товариства української мови у створенні Львівського єврейського товариства ім. Шолома Алейхема. Зрештою, у своїх творах я завжди стояв на боці скривдженої єврейської нації. Прочитайте їх, і ви розчулитеся моїм болем за Берту Шварц (роман «Край битого шляху»), сподобається вам образ львівської патріотки Золотої Рози («Манускрипт з вулиці Руської»), посумуєте разом зі мною над долею крамаря Арона («Вода з каменю»), та й останній мій роман «Євангеліє від Томи» частково присвячений єврейській історії. Таж ніколи я не випинав того факту, що Каганович, Свердлов, Лєнін і більшість членів сумнопам’ятних «тройок» були євреями, бо переконаний, що бандити безнаціональні; чому ж ви так охоче чіпляєтеся за першого-ліпшого українського політичного збоченця й, узагальнюючи, перебільшуєте його вагу?
Я не обороняюся. Українці – сильний народ, і євреї не слабші: наші нації довели свою витривалість у довголітніх неволях. То для чого нам розпалювати міжнаціональну ворожнечу – з одного чи іншого боку? Хіба лише для того, щоб наш спільний ворог клепав на наших непорозуміннях політичні дивіденди… Берімо приклад з Якова Сусленського чи то з письменника Леопольда Авзеґера, котрий у своїх мемуарах «Чорний кабінет» вельми прихильно висловився про західноукраїнських вигнанців у Читинській області. А найвищим зразком гуманності хай послужить для нас благородна діяльність митрополита Андрея Шептицького.
У Приморському краю я побував в українських селах Полтавка і Київ. Селяни, які розмовляли зі мною чистою українською мовою, посміювались, коли я їх називав українцями: «Та йдіть, що це ви кажете, які ж ми українці, ми ж хохли-и-и!» Отаке каліцтво. І яким махровим єзуїтством смердять заклики міністра закордонних справ Росії Козирєва на захист російськомовного населення в Україні! В самих же й досі немає жодної української школи, жодної української газети, й така сама ситуація, як мені принаймні відомо, і в євреїв. Пам’ятаймо про це.
…На військовому крейсері «Дмитрий Пожарский» я дійшов аж до Петропавловська-Камчатського. Одного дня зважився піднятися на Авачинську сопку – мало не до самого кратера, що без упину димить. І, коли глянув звідти на безмежжя кряжів, лісів, долин, вигукнув, забувши враз про підневільність цих просторів:
«О вдячність подорожей!»
7
Якось у львівській кав’ярні «Під левом» я запитав при чарці у свого приятеля гідродинаміка Андрія Канюги, де він знаходить час писати наукові праці, коли я завжди зустрічаюся з ним у кнайпі. «Ну добре, – відповів Канюга з властивим йому гумором, – а тепер я спитаю: як тобі вдалося написати стільки книжок, якщо ти мене водно застаєш у кав’ярнях?»
А й справді, звідки береться в мене час? Бо що там кав’ярні – є ж сім’я, є службові, а то й державні обов’язки, треба колись і відпочити, а скільки часу поглинають мандри! Я так і не зумів ні разу відповісти на це питання до ладу – ні Андрієві Канюзі, ні пані Ларисі Копань, яка колись брала в мене інтерв’ю для журналу «Дніпро», ані читачам, котрі при зустрічах про це мене запитують.
Певне, час має властивість ущільнюватися, а втім, не є він для всіх людей і для всіх випадків однаковою у своїх вимірах категорією – ось тобі незмінні година, хвилина, секунда, доба, вік… Час у тому самому відтинку має в різних випадках різну протяжність: є час нудьги і втіхи, очікування й зайнятості, різні виміри має той самий час для закоханих і для в’язнів, зрештою, не однаковий він у людини працьовитої й ледачої. Немає його тільки в письменника за роботою: тобто він є – максимально ущільнений залежно від продуктивності праці.
Значну частку свого життя я провів у подорожах, проте мушу сказати, що майже всі мандрівки були для мене періодами найінтенсивнішої праці, хоча для супутників я не був ніколи нудним, принаймні намагався таким не бути; мій рух у фізичному просторі завжди мав утилітарний характер. Враження й матеріали, набуті під час фізичного руху, продовжували потім жити в просторі духовному як зовсім нове, ніде не існуюче життя, проте воно завжди було еманацією життя, фізично відчутного, з котрим я мусив спочатку увіч зустрітися, а потім осмислити й домислити його: ніколи не вдавалося мені будь-що виссати з пальця.
Сказав Марк Аврелій: «Час людського життя – мить у русі, й підтримати людину на дусі може тільки філософія».
Мудрі слова: кожен з нас за час прожитої миті в русі повинен витворити свою філософію, яка мала б так чи інакше обґрунтувати сенс існування: одному дано більше, комусь іншому – менше, але безсмертний кожен, хто створив власну філософію на досвіді, набутому у праці. Не залишає сліду на землі тільки лінивець. Або той, чий рух зупинився на початку дороги…
Мій рух на бабусиній святвечірній дорозі, який так шалено продовжується й нині, мав обірватися на перших стадіях моїх мандрівок – у березні 1944 року. А зрештою, тоді рух зупинявся кожної миті для мільйонів людей, і ми не знаємо, яким би був нинішній світ, якби ті люди й донині продовжували свою мандрівку. А був би таки інакшим, бо, як сказав Дмитро Павличко: «Безсмертні всі: цей виховав дитину, той пісню склав, хоч і єдину, а той, що не зумів цього зробить, коло дороги посадив калину». Скільки малих і великих незавершених діл забрала смерть, і, певне, через те ми нині так часто змушені оживляти фізичні й духовні пустирища, які колись з’яловіли через брак людських рук і розуму.
Бог тоді врятував мене, й, напевне, тому я досі своєю безупинною працею надолужую брак таланту, на який спонадіявся Господь, вдруге даруючи мені життя.
…Після різдвяних вакацій навчання в ґімназії не було: до Коломиї наближався фронт, німецько-мадярські війська мали намір спинити свій стрімливий відступ над Прутом.
Агонія німецької окупації на Прикарпатті, як і будь-де, була страшною. ґестапо лютувало: сотні людей, забраних заручниками, знайшли свою смерть в піщаних ямах на єврейському кладовищі. У Грушеві карателі забрали перевізника Семена – сильнющого парубка, який однією рукою орудував жердиною, тручаючи чайку проти течії. Чомусь хотіли взяти його живим, а що був дужий і, напевно, не дався б легко в руки німакам, перебрані в цивільне ґестапівці покликали його до перевозу й стягнули з чайки арканом. Відтоді люди переходили Прут убрід навіть під час льодоходу… Будинок ґімназії німці забрали під військовий лазарет, ґімназисти розійшлися по домівках.
Був то час цілковитої свободи й затишшя у Трачі. Ніякої влади не існувало, проте люди жили мирно між собою, ото й тільки наробили шкоди, що повирубували – коби хоч на будову, а то на паливо – камеральні дубові й букові ліси, котрі й досі як слід не відродилися.
Надходила весна. Якось у лісі я надибав вихудлу кобилицю – припленталася до наших місць, певне, з мадярського фронту, що наближався до Коломиї; мадяри залишали в лісах коней і обози зі снарядами і вціджувалися з різних доріг у лійку Вербізького мосту в передгір’ї Карпат.
Сивка в нас давно вже не було, його забрали німці, й нам без коня було дуже сутужно. Сухоребру кобилицю я відгодував вівсом, вона швидко поправлялася й ставала гарною, не гіршою за Сивка, лише що каштанової масті: моя Росінанта була кавалерійським рисаком, я це зрозумів, коли вона понесла мене охляп толоками, і я насилу її зупинив. Це був мій кінь, і я любив його не менше, ніж батько Сивка, клав гарну морду собі на плече й годував з руки хлібом… Тільки один ґандж мала Росінанта – була некована, і я весь час мріяв роздобути десь підкови. Це були марні мрії – ковалі заліза не мали.
Весна заповідалася рання, вже й трава зазеленіла, й Росінанта мала що гризти на межах; погода ставала все ласкавішою. Прутом зійшли льоди, й ріка зміліла: казали люди, що в ґумаках можна перейти убрід. Я ґумаки мав і попросив батька, щоб пустив мене до Коломиї: в господині на квартирі залишилися мої книжки, а щонайголовніше – і найпотаємніше! – саморобна книжечка віршів і повість «Кривавий тан», яку трохи пізніше під час обшуку реквізував капітан НКВД Шкрупила, про що я вже розповідав у попередній книзі спогадів… «Твори» мої були виключно антирадянські, і я потерпав: що, як червоні займуть Коломию й почнуть робити по квартирах ревізії і книжечки мої потраплять у руки енкаведистів. Хіба я міг передбачити, що енкаведисти знайдуть їх саме у Трачі?
Батько спочатку й слухати не хотів, та потім зважив, що в коломийському реґіоні ще досить спокійно і вода в Пруті мілка, та й хлопець ще малий, непримітний, а книжки й справді треба забрати, де їх потім дістанеш (про мої твори й не здогадувався), й пустив мене. Скільки там тої дороги до Коломиї: три години туди, три назад – до обіду й вернеться.
Брід справді був мілкий, я перебіг річку по камінцях, а на душі було чомусь тривожно. Над Карпатами клубочилися дощові хмари, щось там гуло й шипіло між небом і землею (чи то рання гроза, чи, може, гармати?) – до вечора могла прибути вода… Але не в цьому, мабуть, була причина моєї тривоги – то муляв душу взятий на себе небезпечний обов’язок… Ні-ні, я зовсім не боявся, навіть пишався довір’ям старшого брата: Євген попросив мене повернути на зворотній дорозі до Воскресінців, що під Коломиєю, і взяти в його приятеля (прізвища не пам’ятаю) не якусь там дрібницю, а старий австрійський наган з патронами, давно Євгенові обіцяний, а нині дуже потрібний – Нусько збирався йти в УПА. «Та ти не бійся, дурню, тепер якраз можна пронести: німці відступили, а совєтів ще нема, хто тебе зачепить?» – заспокоював мене Євген перед дорогою.
Німців і мадярів у Коломиї справді не було, вони перейшли Прут по Вербізькому мосту й, підірвавши його, зупинилися на правому березі ріки. Совєтські літаки атакували ворожі позиції, рев винищувачів витискав обклеєні смужками паперу шибки у вікнах будинків; низько понад ратушею пролетів підбитий дванадцятимоторний пасажирський літак з німецькими втікачами; він горів, і за мить почувся оглушливий вибух на торговиці. Горіла теж моя ґімназія, полум’я бухало з вікон; я згадав про природничий кабінет з опудалами розмаїтих, які тільки живуть на світі, звірів і птахів – і все це піде з димом! Я проник крізь дим до кабінету, там гоготів вогонь, але я таки схопив пелікана, що стояв скраю, й вибіг з ним на вулицю; того пелікана залишив у господині на квартирі, й, забравши в рюкзак книжки і свої «твори», подався до Воскресінців.
Нуськового приятеля дома не застав, на смерть перелякана мати сказала, що сина розшукувало ґестапо й він утік з дому. «А ось це, – показала на обгорнутий брудною шматою пакунок, що лежав на підвіконні, – мав хтось забрати. Я до того не мішаюся, з вогнем бавитеся, бахурі кляті! Може, то й для тебе…»
Я взяв пакунок до рук, він був важкий – так, це наган і патрони! Поклав згорток у рюкзак і квапно рушив до грушівського броду.
З Карпат насувалися чорно-сиві хмари – ті самі, які вранці клубочилися над далекими верхами й, напевне, розроджувалися там зливами, а може, й снігом; я добре знав примхи Пруту, який з мілкої річки умів ставати раптом лютою потворою, що котить брудні вали й змітає все на своїй дорозі. До Коломиї вертатися боявся: місто вже зайняли совєти, й страшніші вони були для мене за німців – перед очима завше стояли штабелі змасакрованих трупів, винесених з тюрем на початку липня 1941 року… Вже виднілася попереду жовта бинда ріки, в якій загрозливо прибувала вода; повз мене розбейканою дорогою пронісся, немов скажений, однокінний віз: фірман безжально батожив коня й не зважав на моє благання взяти з собою, ще й цвьохнув батогом над моєю головою, відганяючи… Господи, як це він міг полишити мене самого на зарінку, ще дитину; Боже, чому люди в страху стають такими самолюбами? Я таки побіг за возом, та враз мене – на одну лише мить – зупинило свердляче виття: щось важке й страшне летіло назустріч, уґвинчуючись в загусле від хмар повітря; воно, те страхіття, цілилося мені прямо в груди, і пробило їх, і полетіло далі, сухо й лунко розірвавшись за спиною, і рій залізних джмелів розлетівся увсебіч. Аж тоді я почув голос гармат – долинав він здалеку, аж із-за пилипівського Погорільця; снаряди один за одним летіли в напрямі Коломиї й, не долітаючи, безладно розривалися на зарінку.
То за Прутом розпочала канонаду мадярська артилерія, та я про це не міг нічого знати, я й поняття не мав, що опинився між лініями фронту: з Коломиї наступало совєтське військо, а мадяри, прослизнувши через Вербізький міст, зайняли бойові позиції від Іспаса до Пилипів на правому березі Пруту.
Неначе прострілений наскрізь гарматним снарядом, я помчав за фірою, яка вже досягала броду, й таки наздогнав, ухопився обома руками за розвору й зайшов у ріку аж по шию; крижана вода на очах прибувала, фірман не оглядався, а я вибратися на воза не мав сили; брудна гуща добиралася мені до рота, я вже плив за возом; угорі під низьким небом сліпуче спалахували бліді світелка, немов там запалювались на мить карбідні лампи, і свистіло повсюдно, цвьохало, рябіла вода від фонтанчиків – то розривалися мадярські шрапнельні снаряди. Врешті я відчув ґрунт під ногами й пустився розвори; віз прудко віддалився, нібито я його дотепер затримував, й саме в ту мить накотився високий вал води й відкинув мене далеко на рінь.