XIV
Дивлюся на нього i не бачу – називаю його найглибшим.
Вслухуюся в нього i не чую – називаю його найтихiшим.
Торкаюся його i не можу вхопити – називаю його найдрiбнiшим.
Цих трьох неможливо визначити,
Тому я змiшую iх i розглядаю, як одне.
[Це одне] вгорi не свiтле, внизу не темне,
Тягнеться без кiнця i без краю, не можна дати йому iм’я.
І знову повертаеться туди, де немае речей.
Воно зветься безформною формою, нематерiальним образом,
Воно зветься туманним i невиразним.
Зустрiчаеш його – не бачиш його голови,
Проводжаеш його – не бачиш його спини.
Триматися Шляху давнiх,
Щоб керувати нинi сущим,
І знати Первозданний Початок –
Ось що таке основа та нитка Шляху.
XV
Тi, хто в давнину запроваджували Шлях,
Занурювалися в витончене та початкове,
потаемно в усе проникали.
Настiльки глибокi вони були, що пiзнати iх не можна.
Тому, що пiзнати iх не можна,
Коли доведеться описати iхню зовнiшнiсть, скажу:
Зосередженi, немов переходять рiчку в зимову пору.
Обережнi, немов остерiгаються турбувати сусiдiв.
Стриманi, немов у гостях.
Податливi, немов на сонцi лiд.
Могутнi, немов один цiлiсний стовбур.
Усе вмiщають у собi, немов широка долина.
Усе вбирають у собi, немов каламутнi води.
Якщо каламутнiй водi дати вiдстоятися, вона стане чистою.
А те, що довго спочивало, зможе поступово ожити.
Хто зберiгае цей Шлях, не знае пересичення.
Не пересичуючись, вiн плекае старе i не шукае нових звершень.
XVI
Дiйди в порожнечi до межi.
Зберiгай спокiй iз усiею ретельнiстю.
Усi речi в свiтi виникають спiльно,
Я так пророкую iхне повернення.
Речi е без ладу, без лiку,
І кожна повертаеться до свого корiння.
Повернення до кореня – це спокiй,
Спокiй – це повернення до долi.
Повернення до долi – це сталiсть,
Знання постiйностi – це просвiтленiсть,
Не знати сталостi – слiпотою накликати бiду.
Хто знае постiйнiсть, той усе вмiстить у себе;
Хто все вмiстить у себе, той неупереджений.
Хто неупереджений, той царство,
Хто царство, той подiбний до Неба.
Хто подiбний до Неба, той втiлюе Шлях.
Хто втiлюе Шлях,
Той перебуватиме довго
І до кiнця днiв уникне шкоди.
XVII
З найвищими було так: низи просто знали, що вони е.
Нижче стояли тi, кого всi любили та прославляли.
Ще нижче стояли тi, кого боялися,
А нижче за всiх – тi, кого зневажали.
Тому, хто в собi не мае достатньо довiри, довiри не нададуть.
Нерiшучий! Ось так вiн цiнуе слова.
Доб’еться успiху, зробить справу,
А люди кажуть: «У нас усе сталося само собою».
XVIII
Коли Великий Шлях у занепадi,
постають «людянiсть» та «обов’язок».
Коли виникають суемудрiсть i багатознайство,
постае велика брехня.
Коли серед родичiв немае злагоди,
постають «шанобливiсть» i «любов».
Коли держава в темрявi i в смутi, постають «вiдданi пiдданцi».
XIX
Усуньте «мудрiсть», вiдкиньте «розумнiсть»,
І користь людям буде стократна.
Усуньте «людянiсть», вiдкиньте «справедливiсть»,
І люди повернуться до пошани та любовi.
Усуньте спритнiсть, не шукайте вигоди,
І в свiтi не стане злодiiв i розбiйникiв.
Три цi судження не вiдкривають усiеi iстини,
Тому додам дещо, що цього стосуеться:
Будь невигадливим, бережи первозданну цiлiснiсть;
Позбувайся себелюбства, не потурай бажанням.
XX
Вiдкинь ученiсть, i не будеш знати печалi.
«Звiсно!» i «гаразд!» – чи далекi одне вiд одного?
Краса i потворнiсть – що iх роздiляе?
