На Лук’янiвському кладовищi незатишно. Снiг тримаеться на дорiжках i могилах, скутий крижаним подихом зими, що доволi рiзко посунула осiнь на другий план. Тарас Адамович розглядае присутнiх, супиться. Врештi, вiн любить плавнi, майже непомiтнi переходи, коли лiто обережно пiрнае в осiнь, поволi розфарбовуючись у ii барви, а зима ввiчливо запрошуе весну, день у день розчищае дорiжки вiд снiгу, дозволяе проглянути з-пiд заметiв першим квiтам. Взаемини осенi та зими складнiшi. Вона завжди не готова до приходу зими, яка вриваеться в мiсто раннiми сутiнками, холодним подихом вiтру, зриваючи з дерев останнi жовто-багрянi гiрлянди та змушуе городян кутатися у шалики i хутро. А проте киiвська осiнь романтична. Прикрашае вулицi, наповнюе мiсто пахощами. Осiнь зазвичай полишае мiсто зi сльозами – заливае Хрещатик, а потiм змiшуе мокрий снiг iз багнюкою. Цей снiг, певно, теж пролежить ще день-два та розтане пiд останньою осiнньою iстерикою i, врештi, затримаеться надовго, коли зима повнiстю вступить у своi права.
Бiля могил вони стоять пiвколом. Мiра – поруч з Яковом Менчицем. Його привiв сюди службовий обов’язок, ii, за iхньою легендою – бажання вiддати належне пам’ятi першого Киiвського авiаконструктора, адже iхнiй батько теж був пiлотом.
– Вiн був звичайним солдатом, – заперечила Мiра у будинку Тараса Адамовича.
– А от цього вищим чинам Киiвськоi мiськоi полiцii знати необов’язково. А пан Менчиць люб’язно погодиться вас супроводжувати, адже…
– Вiн брав участь у розслiдуваннi справи моеi сестри?
– Щось на кшталт. Тому зараз вiдчувае… певну вiдповiдальнiсть за вашу долю.
– Ми гратимемо закоханих? – прямо запитала дiвчина.
– Не обов’язково звiтувати про це слiдчим, якi будуть на похоронi. Але хай краще вони звикнуть до вашоi присутностi у життi пана Менчиця. Щось менi пiдказуе, що таким чином ми зможемо тримати з ним зв’язок, коли врештi остаточно роздратуемо полiцiю.
Тарас Адамович сховався за спинами присутнiх, хоч i розумiв – його давно помiтили. Священник змахнув кадилом, протяжно проказуючи слова молитви. Цiкаво, хто з родичiв прибув до Киева на похорон князя? Чи е тут знайомi Агати? За крок вiд нього – дiвчина. Одяг простий, навiть убогий. Чорна хустка робить риси обличчя виразнiшими, на ii щоках сльози. Зовсiм юна, молодша за Мiру. Хто вона? Кого саме оплакуе? Князя? Навряд чи родичка. Вiн обережно пiдступив ближче, сказав ледь чутно:
– Тяжка втрата…
Банальнiсть, але як iще починати розмову в таких декорацiях? Дiвчина зiщулилася, готова спурхнути з мiсця, мов сполоханий горобчик, але не зрушила. Вiн мовчав, намагаючись не налякати ii ще бiльше.
– Ви знали…
– Я була служницею у будинку Курдашових. Покоiвкою нареченоi князя, – швидко вимовила вона, нiби хотiла вiдкараскатися вiд його уваги.
– А тепер?
– Немае нареченоi – немае роботи, – вiдповiла вона. – Ви з полiцii?
– Щось на кшталт. Коли ви востанне бачили панi Агату?
– Ввечерi, напередоднi вiдльоту. Вдень вони обвiнчалися, вранцi мали летiти до Киева. Я говорила молодiй панi лишитися, казала, що менi наснився поганий сон.
– А вона?
– Смiялася, але я помiтила, що ii це збентежило.
– Чому?
– Бо ввечерi вона про щось говорила з князем, а вiн гучно вiдповiдав «Нi!». Вони навiть сперечалися – так менi здалося.
– Як думаете, про що?
– Думаю… – вона злякано подивилася на Тараса Адамовича, – думаю, панi Агата намагалася переконати його не летiти.
– Повiрила в те, що ваш сон – пророчий?
– Не знаю… Якби ж я знала, що так усе станеться… – i сльози знов потекли по ii щоках. Вiн не радив би плакати на морозi, але вирiшив змовчати.
Колишнiй слiдчий спiвчутливо поглянув на дiвчину, вiдiйшов убiк, роздивляючись незнайомцiв. Рахлiн говорив, що на похоронi буде Сiкорський. З одного боку – його не було в лiтаку, з iншого – вiн знав особисто Курдашова. Професор Ганс Гросс колись писав про те, що свiдки з давнiх-давен подiляються на «видокiв» i «послухiв». Видоки – очевидцi. Послухiв ще називають свiдками доброi слави, вони можуть розповiсти про життя жертви чи пiдозрюваного, його розмови i стосунки з друзями i рiдними, описати характер чи особливi звички. Слiдчому варто говорити i з першими, i з другими. Сiкорський мiг стати свiдком доброi слави, адже Курдашов колись був його професором, а потiм – колегою. Найiмовiрнiше, вiн знае i пiдозрюваного – Осипова.
Родина Сiкорських була вiдомою в Киевi. Тепер уже i завдяки сину-авiаконструктору. Однак, коли Ігор Сiкорський ще навчався у Першiй киiвськiй гiмназii – найпрестижнiшiй у мiстi – гiмназiйнi вчителi уважно вдивлялися в його обличчя, зачувши прiзвище. Іван Олексiйович Сiкорський був вiдомим лiкарем-психiатром, професором Унiверситету Святого Володимира. За рiк до трагiчноi загибелi Петра Нестерова, 1913 року Ігор Олексiйович був одним з експертiв зi сторони обвинувачення у справi Менделя Бейлiса.
Як називати свiдка обвинувачення, який не був очевидцем подii? Свiдок лихоi слави? Якби Естер чула промову професора Сiкорського у залi суду, вона могла б довго i натхненно критикувати ii. Натомiсть iз критикою виступили колеги професора. Журнал «Сучасна психiатрiя» майже вiдразу оголосив промову псевдонауковою. Товариство психiатрiв у повному складi пiдписалося пiд схожою за змiстом резолюцiею. Навеснi 1913 року XII Всеросiйський пироговський з’iзд лiкарiв ухвалив резолюцiю проти експертизи Сiкорського.
Микола Красовський, якого вiдсторонили вiд справи, холодно сказав йому:
– Чортiвня. Я не знаю, може, всi професори психiатрii рано чи пiзно стають схожими на своiх пацiентiв, чи то тимчасове затьмарення, або…
– Свiдчення пiд тиском?
– Байдуже. Вони намагаються повiсити убивство на невинувату людину.
У теплому затишку кiмнати з камiном у будинку Тараса Адамовича Мiра поставила запитання, яке змусило його пригадати дiалог iз Красовським.
– Чому ви впевненi у тому, що слiдчi помиляються?
– Не впевнений. Просто маю деякi сумнiви.
– То, може, варто…
– Залишити все як е i сподiватися, що полiцiя докопаеться до правди? Мiро, я залюбки так i зробив би, якби вiрив, що полiцiя поставила собi саме цю мету – докопатися до правди. Зараз ми бачимо iншу картину. Слова Менчиця про те, що висновки експертiв не долучили до справи, лише пiдтверджують спробу полiцii…
– Я розумiю.
– У цьому складнiсть справ про вбивства. Справи про зникнення можуть розслiдувати роками. Навiть якщо когось обвинуватили, справу не закривають, аж поки зниклого не знайдуть. У справi про вбивства шукати потрiбно лише вбивцю. І добре, якщо його справдi шукають, а не обирають з найбiльш зручних варiантiв.
Мiра не вiдповiла, поставила на стiл бiля Естер горщик iз геранню, яку принесла iз собою, аргументуючи тим, що квiти додають затишку. Тарас Адамович, окинувши оком кiмнату, залишився вдоволений побаченим – герань освiжала спартанський iнтер’ер.
Зараз вiн думав не про iнтер’ери – колишнiй слiдчий стояв бiля свiжих могил, бачив краечки темних трун у квiтах, Мiру у вуалi поруч з Яковом Менчицем. За кiлька метрiв вiд них – обличчя авiаконструктора, який колись був студентом вбитого Курдашова. Рiвний нiс, насупленi густi брови, маленький прямокутник вусiв. Зовсiм молодий, певно, ровесник Якова Менчиця. Запитати б у нього…
– Пане Галушко, – хтось тихенько мовив iз ледь вiдчутним дотиком руки до його плеча. Вiн чув цей хриплуватий тембр ранiше. Що ж, цього слiд було очiкувати. Не озираючись, вiн так само тихо вiдповiв:
– Вiтаю вас, пане Фогль.
Дiйсний статський радник, заступник начальника розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii Іван Арчибальдович Фогль, чоловiк-монокль – бо ж iз ним вiн нiколи не розлучався. Саме його iм’я Тарас Адамович побачив на тецi, що ii принiс Якiв Менчиць.
– Вiн особисто веде розслiдування? – запитав, розумiючи, Менчиць знае – питання риторичне.
– Пане Галушко, не думав, що матиму таку радiсть побачити вас тут, – хриплуватий голос був спокiйним, – а оскiльки це мiсце навряд чи призначене для таких почуттiв, хотiв би попросити вас… Не знаю навiть, як краще сказати.
Тарас Адамович скосив погляд у його бiк. Фогль зморщив носа i мовив:
– У цьому мiстi, подейкують, зникають балерини. Було б краще, якби колишнi слiдчi теж умiли б зникати.
– Я прийшов…
– Я знаю, чого ви прийшли, – вiн зробив павзу i за мить мовив: – але я не можу вам дозволити чiплятися до людей, якi пережили втрату, з безглуздими розпитуваннями.
