– Просили передати пановi Галушку.
– Гм, – Тарас Адамович очiкував детальнiших пояснень.
– Не можу назвати iменi, пане. Але повiрте – я б не принiс вам листа, якби там було щось лихе.
– То ти його читав?
– Нi! – обурено вигукнув Кость.
– То звiдки знаеш, що там немае нiчого лихого?
– Знаю вiдправника.
– Зарахую як переконливий аргумент, – усмiхнувся Тарас Адамович. – Дякую. До речi, кава готова – приеднаешся? Знав, що хлопець вiдповiсть вiдмовою ще до того, як почав говорити. Не просто так вiн зазирнув до його будинку так рано – певно, мав термiновi справи, отож не затримаеться.
Кость хитнув головою, завважив вираз обличчя господаря, усмiхнувся i майнув стежкою до хвiртки, а далi – на вулицю, туди, де дзенькав трамвай. Нi, навряд чи вiн поiде трамваем, зате може встигнути продати кiлька газет ранковим пасажирам. Тарас Адамович повернувся у будинок, налив у чашку кави, ковзнув поглядом другою сторiнкою газети. Згадок про «Гранд» не було – отже, всi новини про трагiчний перелiт перекочували далi. Добре це чи погано? З одного боку – менше метушнi навколо справи. З iншого – це свiдчило про те, що час спливае, публiка втратила iнтерес до iсторii. А ще – про те, що репортери просто чекають на вирок – пiдозрюваний вже е, iнших вiдомостей немае. Хтозна, кого звинувачувати у цинiзмi – газетярiв, читачiв преси?…
Гiркота кави бадьорила. Погляд Тараса Адамовича зупинився на листi. Вiн дiстав нiж, якому колись так заздрив Репойто-Дуб’яго, особливий, зi слоновоi кiстки, та розiтнув конверт. Коли ж розгорнув аркуш паперу, зрозумiв, що тримае у руках не лист – надто коротким виявилось послання. Радше, це було запрошення, усього три речення. Дата, мiсце, час. Без пiдпису.
Вiн долив у чашку каву, цього разу додав вершкiв та замислився. За пiв години колишнiй слiдчий вийшов iз будинку, ледь чутно рипнув хвiрткою, махнув рукою воронi, що сидiла на тополi у сусiдньому дворi, та рушив до трамвайноi зупинки. Можна проiхатися на трамваi до Вокзальноi площi, а далi узяти вiзника. Невiдомий пропонував зустрiтися на околицi мiста. Схожу зустрiч йому вже призначали рокiв шiсть тому, у тому самому мiсцi – на трамвайнiй зупинцi поблизу пивоварного заводу Шульца. Особливе мiсце, адже бiля того заводу пролягае лише одна трамвайна лiнiя.
Прокласти трамвайну колiю до пiвденно-захiдного передмiстя Киева – Демiiвки – пропонували ще 1904 року, однак реалiзацiю задуманого вiдклали рокiв на шiсть. Той, кого пiзнiше називатимуть трамвайним королем, уклав договiр iз Киiвською управою щодо будiвництва Демiiвськоi трамвайноi гiлки з концесiею на п’ятдесят рокiв. Дев’ятнадцятого липня 1910 року першi трамваi поiхали на Демiiвку. Усього за маршрутом курсувало шiсть трамваiв i один особливий – особистий вагон Давида Марголiна. У його салонi шiсть рокiв тому слiдчому Галушку призначив зустрiч iнший король, цукровий – Лев Бродський. Вiн попросив знайти зниклу з його будинку картину. Без розголосу.
– Дивне мiсце для зустрiчi, – прокоментував тодi цей вибiр слiдчий.
– Так, далеко вiд центру, але я не хотiв би привертати зайву увагу, – мовив Бродський, – врештi, я прошу вас розшукати картину як приватна особа – без усiляких полiцейських процедур зi звiтами й обшуками.
Давно це було, ще до вiдставки Тараса Адамовича. Невже у Льва Ізраiльовича знову поцупили цiнний експонат iз колекцii?
Вiзник кивнув у вiдповiдь на реплiку Тараса Адамовича щодо пункту призначення, пiдiгнав коня. Колишнiй слiдчий пiдняв комiр пальта, щiльнiше насунув капелюх. І чого вiн iде? Врештi, братися за ще одне розслiдування вiн не збираеться, мiг би просто проiгнорувати запрошення – певно, це було б розцiнено як вiдмову. Однак колишнiй слiдчий iхав i вдивлявся у посiрiлi вiд холоду будинки та дерева, що пролiтали повз. Думав про Куренiвський аеродром, Мiру в темнiй вуалi на кладовищi та монокль Фогля, який вдивлявся у дiвчину поруч з Яковом Менчицем.
– Гайда, пане?! – вiзник змусив виринути з глибини роздумiв.
– Так.
Демiiвка зустрiла тишею, що контрастувала з гомiнкими центральними вулицями, та пронизливим вiтром, який зазвичай гуляв околицями, не в змозi увiрватися в серце мiста. У таку погоду варто було б розтопити пiч, пекти маковi рулети, як Марта, або яблучнi пироги, сортувати листiвки, до яких нiяк не дiйдуть руки у лiтню пору. Тарас Адамович зiтхнув, рушив до трамвайноi зупинки i помiтив як з-за рогу виринув особистий трамвай Давида Марголiна. Вочевидь, на нього чекали.
Це був вагон-люкс, власник якого подбав про iнтер’ернi деталi. Згадалося, як Мiра Томашевич говорила колись про екiпаж балерини Анни Павловоi. Історiю вона переповiдала зi слiв сестри, тож деталi могли загубитися, однак одне вiн пригадав – усерединi екiпаж було оббито рожевим оксамитом. Інтер’ер трамвая Марголiна теж був оксамитовим, хiба колiр був насиченiший – майже вишневий. На стiнах висiли дзеркала, бiля дальньоi стiни сяяв келихами i колекцiйними пляшками шинквас – оце й усе, що запам’яталося Тарасу Адамовичу з минулоi поiздки. Вагон зупинився бiля слiдчого, дверцята вiдчинились. Тож вiн, розцiнивши це як запрошення, пiднявся схiдцями й пiрнув до салону.
Усерединi на нього чекав не Лев Бродський. Тарас Адамович зауважив знайоме обличчя, повiльно всiвся у крiсло у вiдповiдь на гостинний жест чоловiка, який стояв бiля вiкна. Трохи далi, на канапi, побачив ще одного пасажира, який сидiв, вiдкинувшись на спинку. Молоде обличчя, акуратний прямокутник вусiв, темний костюм. Вiн уже бачив цього чоловiка на Лук’янiвському кладовищi. Саме з ним не вдалося поговорити тодi, через недолуге втручання Фогля. На канапi у вагонi-люксi Давида Марголiна сидiв Ігор Сiкорський.
Тарас Адамович поставив це запитання ще у будинку Георгiя Рудого, бо мусив знати.
– Навiщо тобi ця справа?
І Рудий вiдповiв.
– Мене попросив узятися за неi особисто Федiр Терещенко.
– А йому навiщо?
– Курдашов був його викладачем у полiтехнiчному iнститутi. А Ігор Сiкорський – одногрупником. Для нього це особиста справа, вiн хоче докопатися до сутi.
– Осипов може бути винуватим.
– Якщо це справдi так, отже, ти не надто дратуватимеш полiцiю, – усмiхнувся Рудий.
Та посмiшка Рудого чимось нагадала iронiчний усмiх Федора Терещенка, який всiвся у крiсло навпроти колишнього слiдчого в оксамитовому, майже вишневому, салонi трамвая Давида Марголiна i, певно, вирiшив не гаяти час на детальнi пояснення:
– Рудий говорив, що ви вiзьметесь за справу про вбивство у лiтаку.
Тарас Адамович уважно подивився на мiльйонера, який теж колись був авiаконструктором. Терещенко, не дочекавшись вiдповiдi, мовив далi:
– Ще вiн сказав, що у вас, найiмовiрнiше, виникнуть проблеми з полiцiею.
– Не заперечуватиму очевидне.
– Саме тому я органiзував для вас цю зустрiч, – вiн ледь помiтно кивнув у бiк Сiкорського, – можливо, вона допоможе вам у розслiдуваннi.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
