– Що означае – не мiг бiльше лiтати? – запитав Менчиць, – отримав поранення?
– Щось на кшталт, – кивнув Горенко.
Вiн мiг би розповiсти iм, що отримати поранення пiд час бойового вильоту – нескладно. І що на початку вiйни озброення пiлота включало максимум револьвер, навiть першi повiтрянi битви нерiдко закiнчувалися фатально. Однак розповiв iнше.
Коли французький лейтенант Роллан Гаррос встановив на своему лiтаку курсовий кулемет, колiматорний прицiл якого мiстився на рiвнi обличчя пiлота, вiдбувся перелом в ефективностi повiтряного бою. Вiн встиг збити три нiмецьких лiтаки i викликати хвилю занепокоення у суперника, однак за три днi пiсля останнього переможного вильоту програв повiтряний бiй. Гаррос впав неподалiк ворожоi частини i спробував спалити аероплан та втекти, однак не судилося: секрет француза потрапив до рук нiмцiв, якi вирiшили питання зi стрiльбою крiзь гвинт. Уже влiтку 1915 року нiмцi синхронiзували кулемет iз гвинтом – момент вильоту кулi узгоджувався з положенням гвинта. Вiдтодi почалася iсторiя асiв.
– Асiв? – перепитала Мiра.
– Так почали називати тих пiлотiв, якi збили щонайменше п’ять лiтакiв суперника. На рахунку Осипова було сiм збитих нiмецьких лiтакiв, коли вiн перейшов до Ескадри.
– Звiдки перейшов? – запитав Менчиць.
– З легкоi авiацii.
– Не знав, що е подiл, – пробурмотiв Менчиць.
– Пiлоти можуть обирати на чому лiтати – одномоторних бiпланах чи монопланах, або на громiздких «Муромцях».
– І на чому лiтав Осипов?
Вiн розповiв iм. Мiра, зашарiвши вiд невдоволених поглядiв тих, хто ще лишився бiля могил, запропонувала вiдiйти подалi вiд насторожених вух. Вони втрьох повiльно подалися до брами кладовища, протоптуючи вузьку стежку. Сiре, вияложене в хмарах небо, струшувало снiжинки додолу. Мiра радiла снiгу – то була давня, ще дитяча звичка радiти йому на початку зими i ненавидiти наприкiнцi. Снiг надавав моменту урочистостi, хоч штабскапiтан говорив просто i по сутi. Його короткi реплiки зрiдка переривав запитаннями Менчиць. Дiвчина не втручалася – слухала i намагалася закарбувати у пам’ятi. Хтозна, якi iз цих свiдчень знадобляться Тарасу Адамовичу? Невiдомо, що пiдкаже iм напрямок руху в розслiдуваннi. Та й куди взагалi вони зараз рухаються? Адже слiдчий хотiв поговорити iз Сiкорським або з кимось iз родичiв загиблого князя, а вони ведуть бесiду з пiлотом, чиi свiдчення могли б отримати ще вчора. Та й чи можна вважати це свiдченнями? Його ж не було на борту лiтака. З чотирьох очевидцiв вони поки що опитали лише одного. Поговорити б iз самим Осиповим… Збив сiм лiтакiв, однак жодна газета не написала про те, кого заарештували на Куренiвському аеродромi. Невже у Киевi можуть засудити героя вiйни?
– Це пропаганда, – усмiхнувся Горенко, – нiмцi використовують ii на повну. Лiчать кiлькiсть збитих, ведуть статистику, потiм публiкують списки перемог.
– Хiба ми не робимо те саме? – запитала Мiра.
– Хто «ми»?
Вона не вiдповiла. Вiн мовив далi.
– Коли я вперше сiв на кермо «Муромця», менi сказали, що цей лiтак неможливо здiйняти вище за тисячу метрiв. Коли я здiйняв його на три, мене мало не розстрiляли пiд Варшавою союзники – вони думали, що я – ворог, оскiльки не вiрили, що «Муромцi» Сiкорського можуть лiтати настiльки високо. Я бачив не так уже багато пiлотiв, якi перейшли з легкоi авiацii до нашоi Ескадри та радiли польотам на «Муромцях». Лiтак важчий i менш маневрений, далеко не всi фiгури вищого пiлотажу на ньому можна виконати.
– А Оспипов?
– Радiв. Йому подобалося лiтати на «Муромцях».
– Чому вiн був у Петроградi? Його теж вiдпустили на честь весiлля Курдашова? – запитала Мiра i вiдразу додала: – Але поручик Рахлiн розповiв про…
– Осипова й Агату? Так, заявлятися на весiлля суперника – дивний вчинок. Осипов був у Петроградi не заради весiлля. Його було направлено в Гатчину як iнструктора. А от чому вiн опинився на лiтаку, що летiв до Киева, – про це краще розпитати у самого Осипова.
Зупинившись, Менчиць запитав:
– А до Гатчини його вiдправили на вiдпочинок?
Штабскапiтан вiдповiв не вiдразу.
– Не зовсiм.
– Ви самi сказали – вiн ас…
– Так. Таких не вiдправляють у тил надовго. Нерiдко вiдпустку поеднують з обов’язками iнструктора в однiй зi шкiл для пiлотiв. Але то була не вiдпустка. Осипов уже майже рiк не сiдав за кермо лiтака, а якщо сiдав, то не мiг злетiти вище за тисячу метрiв. Таке iнодi трапляеться…
Вiн подивився на спiврозмовникiв i констатував:
– Навряд чи ви зрозумiете.
– Ви не намагаетесь пояснити, – зупинившись уже бiля огорожi, сказала Мiра.
Вiн сказав зовсiм не те, на що вона очiкувала.
– Отже, колишнiй слiдчий? І навiщо йому це розслiдування? Хоча – байдуже. Перекажiть йому, що якщо знадобляться моi свiдчення – я завжди на аеродромi.
– Хiба ви не повиннi повернутися до Ескадри? – запитала Мiра.
– Я? Аж нiяк.
– Чи в школу для пiлотiв?
– Гатчинським iнструктором я перестав бути давно, досить давно.
У розмову раптом втрутився Менчиць:
– Я перекажу вашi слова Тарасу Адамовичу, впевнений, вiн буде вдячний вам за допомогу.
Горенко коротко попрощався з ними. Менчиць допомiг дiвчинi пiднятися схiдцями екiпажу, що чекав на них бiля самоi брами кладовища. Сiв поруч та запитав:
– Мiро, ви справдi не зрозумiли, чому штабскапiтан не летить до Вiнницi?
– Тобто?
– У нього протез замiсть правоi ноги. Ви не помiтили? – тихо запитав Менчиць.
Знову згадалася ворожка з iсторii Вiри, червоне яблуко. Може, i iй варто тримати при собi яблука, щоб кидати iх пiд ноги усiм таемничим спiврозмовникам?
А вона не могла згадати нiчого, окрiм шкiряного ремiнця годинника на його руцi та реплiки: «Гатчинським iнструктором я перестав бути давно».
Отримати поранення пiд час бойового вильоту нескладно, зовсiм нескладно.
VIII. Храм киiвськоi богинi удачi
Кость заскочив у хвiртку задовго до дев’ятоi ранку. Гучно хряснув нею та прорипiв усипаною снiгом стежкою до сходинок на веранду. Господар вирiс бiля дверей, здивувавши розносника газет. Хлопець думав лишити газети на лавцi, натомiсть простягнув iх у руки отримувача, якого тривожнi передранiшнi сни збудили ще вдосвiта, змусили сновигати кiмнатами, гортати папери i згадувати почуте. Вiн змолов каву ще до приходу Костя, насипав ii у джезву i вже хотiв заливати водою, аж раптом вiдволiкся. Коли ж його постiйний кур’ер увiйшов до саду, Тарас Адамович твердо вирiшив – спочатку кава, потiм клопоти.
Клопотiв було чимало – навiть не зграя, вiйсько. На чолi вiйська поважно крокував дiйсний статський радник, помiчник начальника розшуковоi частини – пан Фогль.
Кость простягнув йому газету, хитро примружився i дiстав iз сумки акуратний чотирикутник. Лист? Але ж хлопець не розносить йому пошту, самi газети.
Вiн неквапом узяв iз рук хлопчини конверт, питально звiв обидвi брови.
