– Не хвилюйтеся, пане Фогль. Я вже йду.
Його спiврозмовник недобре зблиснув моноклем, кивнув. Тарас Адамович востанне оглянув присутнiх, побачив, як труни повiльно почали опускати до ями. Струнка постать Мiри, Менчиць – поряд iз нею. За кiлька крокiв – ще одне знайоме обличчя, вiн уже бачив його ранiше, на Куренiвському аеродромi. Штабскапiтан Горенко прийшов висловити спiвчуття рiдним загиблого Олександра Курдашова? Сiкорський – за два кроки вiд нього, певно, вони знайомi. Цiкаво було б з ним поговорити, але нехай. Естер не вiрила свiдкам.
І вiн рушив геть вiд юрми до брами Лук’янiвського кладовища.
VII. Гатчинський iнструктор
Якось у Варшавi Вiра розповiдала iй цю легенду. Теж про мертвого нареченого, однак у цiй iсторii наречена лишилася живою. Вона настiльки тужила за коханим, що, врештi, вночi вiн прийшов до ii домiвки – кажуть мертвi неспокiйнi, якщо за ними довго плакати. Вiра говорила пошепки, у мерехтливому свiтлi свiчки. Мiра тремтiла вiд страху, але слухала.
Бiдолашна наречена зрадiла, що коханий – живий. Кинулася обiймати його, вiн пробув iз нею до ранку, однак полишив саму на свiтанку, обiцяючи повернутися. Вiдтодi почав приходити до неi щовечора, а вранцi зникати. Дiвчина вже перестала плакати, лише марнiла на очах.
Вiра вмiла приправляти iсторii моторошними подробицями. Шепотiла iй, що шкiра сердешноi стала зовсiм полотняною, а пiд ii запалими очима залягли тiнi, рiднi почали не впiзнавати ii, а друзi – й узагалi сторонилися. Якось бiля криницi iй зустрiлася баба-ворожка, глипнула на дiвчину недобрим оком i витягла з-пiд поли яблуко. Червоне, як кров. Сказала:
– До тебе ходить вночi не той, на кого ти чекаеш.
– Що ви говорите? – ледь спромоглася видушити iз себе нещасна.
– Як прийде сьогоднi – дай йому яблуко. Сама побачиш.
Мiра не дихае – слухае сестру. І де Вiра почула цю iсторiю? Не сама ж вигадала? Оповiдачка мовила далi:
– Уночi, коли наречений знову прийшов до ii домiвки, дiвчина вiдчинила дверi та обiйняла його. Аж раптом вона згадала слова ворожки, дiстала з кишенi яблуко i простягнула його коханому. Однак у неi вже майже не було сил, тому не втримала вона яблуко у руцi, впустила додолу.
Серце Мiри калатае не у грудях – у вухах, здаеться, Вiра теж чуе цi глухi удари, тому робить промовисту павзу i далi вимовляе майже потойбiчним голосом:
– Впiймала вона яблуко аж бiля нiг i побачила, що у нареченого не ноги – копита.
Зараз, у денному свiтлi, iсторiя видаеться дурним жартом. Мiра сама не розумiе, навiщо згадала ii тепер, бiля трун князя Курдашова та його молодоi дружини. Агата померла, отож нема кому плакати i непокоiти мертвого авiатора. Оглянула юрбу – чи хтось плаче тут за ними?
Блiдi посiрiлi обличчя, протяжна молитва, що лине над домовинами, квiти. Вдень кладовище не лякае – хiба легкий серпанок смутку ганяють вiтри од краю до краю, оминаючи хрести та надгробки. Цiкаво, який пам’ятник встановлять тут, бiля могил загиблих Курдашових? Щось щемливо-сумне – бiлих лебедiв, що сплелися шиями, силуети закоханих, якi простягають руки одне до одного, ледь торкаючись кiнчиками пальцiв? Дiвчина поворушила пальцями у муфтi – перший холодний подих зими цього року, а вже вiдчуваеться знайоме поколювання – у Мiри завжди мерзли руки взимку. Вона дивувалася, коли Вiра витягала тендiтнi пальцi з муфти, лiпила снiжки у долонях та кидала iй. Певно, це щось на кшталт професiйноi деформацii – балерини звикають не вiдчувати холод чи бiль.
Пошукала очима колишнього слiдчого – вiн попередив, що триматиметься осторонь. Хто всi цi люди? Родичi та друзi? Їх небагато, певно, всi знають одне одного. Як ведуть допити свiдкiв на похоронi? Тарас Адамович говоритиме з усiма вiдразу чи вiдкликатиме когось убiк? Як увiрватися у життя цих людей з розпитуваннями посеред кладовища? З чого починати?
Праворуч вiд священника стоiть невисокий худорлявий чоловiк – князь Курдашов, який втратив сина. Менчиць сказав iй, що панi Курдашова не покинула Петроград, злягла з хворобою.
– Ігор Ciкорський – конструктор «Гранда», – прошепотiв вiн iй, нахилившись, щоб не привертати уваги, – онде, бiля дами у крислатому капелюсi. Тарас Адамович хотiв iз ним поговорити, та хтозна, чи вийде? Бачу тут пана Фогля…
– Це той слiдчий, який веде справу? – запитала Мiра, крадькома вдивляючись в обличчя Сiкорського. Здаеться, Менчиць iй вiдповiв, але вона вже не чула його слiв, бо за кiлька крокiв вiд дами у капелюсi та молодого авiаконструктора побачила знайоме обличчя.
– Ви щось сказали про пана Фогля? – перепросила вона, ледь повернувши голову до Менчиця.
– Так, вiн заступник Репойто-Дуб’яго. Навряд чи вiн спокiйно дивитиметься на те, як Тарас Адамович розгортатиме розслiдування.
Двi труни почали опускати на дно ями. Дама у крислатому капелюсi просунула пiд вуаль руку з хустинкою. Вiра краем ока побачила, як до ями неквапом пiдiйшов той, кого вона щойно впiзнала – пiлот iз Куренiвського аеродрому, штабскапiтан Горенко. Здаеться, вiн також кинув жменю землi на труну. Так само, як це щойно зробив невисокий чоловiк, який стояв праворуч вiд священника. Мiра пошукала очима Тараса Адамовича, здивовано озирнулася на Менчиця.
– Вiн пiшов, – тихо сказав молодий слiдчий, – його швидко помiтили.
– Хто?
– Пан Фогль, про якого я говорив.
– Але ж…
– Гадаю, полiцiю не надто надихнула поява колишнього слiдчого Галушка на похоронi Курдашових.
– Що ж нам тепер робити?
– Спробуемо поговорити з тими, хто знав князя та його молоду дружину. Пропоную почати з пана Сiкорського – тим паче, що вiн навряд чи затримаеться у мiстi.
– А якщо пан Фогль помiтить, що ви опитуете свiдкiв? – поцiкавилася Мiра.
– Не помiтить, якщо опитуватимете ви, – усмiхнувся молодий слiдчий.
Мiра здивовано поглянула на нього. Наскiльки це взагалi складно – ставити запитання незнайомим людям? Ще й так, аби не викликати пiдозри i не лишитися проiгнорованою? Тарас Адамович пiд час допитiв завжди балансував мiж напiвправдою i вiдвертим обманом. Був щирим i зацiкавленим, спокiйним i по-дiловому зiбраним. Але ж вона – не слiдчий! Навiть не колишнiй! Спiврозмовники Тараса Адамовича часто навiть не запитували, чи вiн iз полiцii, зробивши упереджений висновок на користь цiеi версii, або задовольнялися вiдповiддю «Майже» на свое запитання. А iй доведеться придумати щось переконливiше на зустрiчне запитання: «Хто ви i чому розпитуете?»
Як починае розмову зi свiдками Тарас Адамович? Говорить якусь просту i не надто несподiвану фразу. Щоправда, вона не бачила, як вiн опитував свiдкiв на похоронi. На кладовищi всi звичнi фрази лунатимуть неприродно.
– А куди ви подiли старого?
Запитання примусило здригнутися i рвучко обернутися до того, хто так раптово вдерся у ii роздуми.
– Дивний початок для розмови, – холодно сказала дiвчина, упiзнавши голос ще до того, як зустрiлася поглядом iз чоловiком, який спинився за два кроки вiд них. Горенко говорив тихо, однак Мiрi здавалось, що його слова – голоснiшi за протяжний речитатив священника – розтинають морозне повiтря, привертаючи зайву увагу. І чого вiн пiдiйшов?
– Тут будь-який початок буде дивним. Не про погоду ж я мав би вас запитувати? Тим паче, вона така мерзенна, що навряд чи ii можна довго обговорювати.
Вiн був у формi. То теж мае вiдбути до Вiнницi дванадцятого грудня? Ескадра ж там. Сьогоднi сьоме, отже, терпiти цього типа у мiстi iй лишилося п’ять днiв. Обнадiйливо.
Без ентузiазму вона представила штабскапiтана Менчицю, завваживши, що павза затягнулася. На аеродромi Горенко був не надто схильним до розмов, на кладовищi першим вступив у дiалог. З якого б то доброго дива?
– Полiцiю не надто порадувала його присутнiсть тут, вiн пiшов, – вирiшила нiчого не вигадувати Мiра, вiдповiдаючи на його запитання.
– Старий – не з полiцii? – запитав вiн, знову змушуючи ii зморщити чоло. Мiрi не подобався тон. Чи просто цей чоловiк, але ж – свiдкiв не вибирають.
– Нi, – вiдповiла вона, – колишнiй слiдчий.
– Тодi перекажiть йому, – вiн скосив погляд у бiк Менчиця, – Осипов не винен.
– Не надто цiнна iнформацiя, – вiдрiзала Мiра. – Тарас Адамович якраз розглядае цю версiю.
– Це не версiя.
У розмову втрутився Менчиць. Невже вiдчув ii роздратування? Вимовив спокiйним, – вона могла заприсягтися, – майже щиросердним тоном:
– Тарас Адамович не вiрить у його винуватiсть. Тому й узявся за це розслiдування. А ви знайомi з пiдозрюваним?
– Служили в однiй ескадрi. Я був його iнструктором у Гатчинi. – Горенко рiзко повернувся до Мiри, додав: – Вiн не повинен був летiти. Вiн узагалi не мiг бiльше лiтати. Дiзнайтесь, чому вiн був на тому лiтаку. – Вiн зробив крок, збираючись йти.
Мiра краем ока побачила, що юрма порiдшала, люди повiльно стiкалися до брами кладовища. Треба встигнути поговорити бодай з кимось, уникаючи полiцii. Добре, що тут Менчиць – допоможе попередити помилки.
