– Живих – нiколи, – вiдповiв iй Тарас Адамович, якого службовий обов’язок змусив бути на похоронi Петра Нестерова. То оця голова зi скуйовдженим волоссям, що визирала з ангара, незграбна постать i рiзкi помахи рук, що були вимащенi у щось чорне, – належать першому авiатору, якого вiн побачив у своему життi?
Чоловiк озирнувся на гостей.
– Добридень! – сказав вiн низьким хриплуватим голосом.
На вигляд пiлоту не бiльше нiж двадцять сiм рокiв. Вiн був у формi та шинелi, недбало накинутiй на плечi. Смагляве обличчя, грубi риси, важке пiдборiддя. Мiра мимохiдь ковзнула поглядом уздовж стiни ангара, питально подивилася на пiлота. За його спиною височiв лiтак. Перш нiж Тарас Адамович подумки встиг оцiнити габарити i вiдповiсти на вiтання, авiатор вiдрекомендувався:
– Поручик Рахлiн.
– Тарас Адамович Галушко, слiдчий у вiдставцi. Моя секретарка – панна Томашевич.
Офiцiйну частину завершено. Мiра замислилася. Про що запитуватиме колишнiй слiдчий у поручика? Наскiльки вiдвертим буде авiатор? Коли iй дiставати нотатник – зараз чи потiм, коли Тарас Адамович розпочне допит свiдка? А якщо допит уже розпочато? Вона перевела погляд iз поручика на слiдчого.
– Це i е той лiтак, що здiйснив перелiт iз Петрограда до Киева?
– Якщо маете на увазi перелiт другого грудня – так.
– Чи були до того на ньому ще якiсь перельоти?
– Час вiд часу траплялися. Власне, на рахунку лiтака, який вас зацiкавить, щонайменше шiсть таких перельотiв, один iз них – рекордний, з Киева до тодi ще Петербурга за тринадцять годин.
– О, справдi?
– Так, я був мотористом на цьому лiтаку, коли вiн ставив рекорд. Але ж вас цiкавить iнше…
– Ми залюбки послухали б iсторiю про рекорд, якщо, звiсно, ви маете настрiй розповiсти.
Як виявилося за кiлька хвилин, настрiй розповiдати iсторii поручик Рахлiн мав завжди. Вiн запросив iх у каюту-кабiну лiтака i навiть почастував кавою. Мiра здивовано роззиралася навсiбiч, Тарас Адамович уважно вивчав спiврозмовника.
Схожий снiданок – гарячу каву i бутерброди четвiрка авiаторiв органiзувала собi точнiсiнько у цiй каютi два роки тому, у червнi 1914-го. Снiдали вони, пролiтаючи над Вiтебськом, та насмiшкувато поглядали на юрбу, що зiбралася внизу. Тодi екiпаж лiтака скинув униз невелику трубку з прив’язаним до неi довгим шматком тканини. У трубцi – телеграми з борту лiтака та кошти на iхню вiдправку. Як потiм з’ясувалося, телеграми з Вiтебська таки вiдправили до Киева…
– Вилетiли з Петрограда близько першоi ночi – завдяки бiлим ночам. Погода була безвiтряною, лише, спускаючись в Оршi, лiтак потрапив у смугу повiтряних течiй, була вже дев’ята ранку, очiкувався спекотний i задушний день. Лiтак кидало навсiбiч, але посадка в Оршi виявилася вдалою, – розпочав iхнiй перший свiдок та мовив далi:
– Усi розпитували, куди ми летимо i як змогли здiйняти у повiтря такий велетень. Купа людей, квiти… Ми мусили поспiшати – накачати у баки шiстдесят п’ять пудiв бензину – це не жарт. Сiкорський оглядав поле, з якого мали злiтати, i воно його не тiшило. Вузька смуга – п’ятдесят крокiв у ширину i чотириста – в довжину, а далi – урвище i хвилi рiчки! А проте, вiн вирiшив, що ми зможемо злетiти, i лихий поплутав нас усiх погодитися. Далi маршрут пролягав над лiсами й озерами, а отже, слiд очiкувати на потужнi повiтрянi течii. Розiгнали лiтак i вiдiрвалися вiд землi над самим урвищем – досi пам’ятаю, – вiн усмiхнувся, ковтнув кави.
– Мали б прилетiти до Киева до опiвночi, – мовив далi вiн, – але я побачив, що лопнула трубка, яка подавала бензин у мотор; мотор зупинився, бензин, що вже пролився на крило, спалахнув.
– І що далi? – збентежено запитала Мiра, перш нiж Тарас Адамович встиг утрутитися.
– Подалися з вогнегасниками на крило, – вiдповiв пiлот.
– Але як?
– Є вихiд iз кабiни на крило – якраз для таких випадкiв. А ще, звичайно, для того, щоб вразити публiку – в Киевi ми лiтали над аеродромом, стоячи на крилi.
– Як щодо екскурсii на крило? – запитав Тарас Адамович. – Гадаю, це безпечно, поки лiтак на землi.
– Хтозна, – усмiхнувся авiатор, – з лiтаками неможливо передбачити, що безпечно, а що нi.
Але пiлот провiв гостей до вузького виходу з кабiни, що вiв на нижнi крила апарата.
– Саме цi виходи i дають пiлотам доступ до моторiв. Лiтак конструювали таким чином, щоб пiлоти могли лагодити його пiд час польоту. З одномоторними монопланами чи бiпланами такий фокус не вдасться. Певно, тому заздрiсники з легкоi авiацii верзуть нiсенiтницi про «Гранд» i «Муромцiв» Сiкорського.
– Заздрiсники? – встиг уточнити Тарас Адамович, перш нiж звiдкись знизу пролунав зляканий дiвочий зойк.
Поручик i слiдчий озирнулися у бiк кабiни, де мала стояти Мiра, й остовпiли – дiвчини на крилi не було.
– Зi мною все гаразд, – почувся не надто впевнений голос Мiри звiдкись з-пiд черева лiтака. Тарас Адамович зiтхнув iз полегкiстю, вiдганяючи думку про те, чи часто падав зi свого коня Белерофонт, коли вчився на ньому лiтати.
IV. Агата
Лишень п’ять сантиметрiв пiдбору, м’якi чобiтки з козячоi шкiри. Мiра з Вiрою шили iх на замовлення у похмурого неговiркого шевця, який приховував майстерню на Панькiвськiй за скошеною, майже непомiтною вивiскою. Вiра не хотiла жодних прикрас, нiякого оздоблення.
– Лише квiтковий орнамент на пiдборi, – запевняла вона.
– І все? – запитав швець, насупивши чорнi густi брови.
– І все. Мае бути вишукано i лаконiчно.
У вiдповiдь майстер бурмотiв щось на кшталт:
– Лiпше прикрасити носак чобiтка – його хоч зрiдка видно з-пiд сукнi.
– Можливо, але я хочу орнамент на пiдборi! – пропалений безапеляцiйним поглядом Вiри, швець капiтулював.
Пошитi на замовлення, цi чобiтки були найзручнiшим взуттям, яке коли-небудь носила Мiра. Лишень найзручнiше Мiрине взуття, певно, таки не було пристосоване для прогулянок крилом лiтака. Але диво – вона не впала на землю! Мiра дивилася на носаки своiх чобiток i думала, може, й справдi iх треба було прикрасити, намагаючись вiдволiктися вiд запитання, що лунало в головi: «Хто мене впiймав?».
Краем ока поглянула вниз, зауважила ремiнець вiд годинника на зап’ястi чиеiсь руки. Ще один пiлот? Не наважилася звести погляд на обличчя, доки чоловiк не опустив ii на землю. Вiдiйшла на крок, зробила вдих, намагаючись заспокоiтися.
– Дякую, – проказала, розглядаючи несподiваного рятiвника. Вiн був у шкiрянцi, обличчя – в тiнi. Високий. Мiра вiдчула, як десь iз рiвня мережива, схованого пiд хутряним комiром пальтечка, повiльними хвилями почало пiдiйматися роздратування. Чого вiн мовчить? Що вiн тут робить? Сховався у тiнi, але пропалюе поглядом. Схотiлося розвернутися i пiти, вийти назовнi, дихати холодом порожнього аеродрому, а не стояти поруч iз незнайомцем, який викликав не найкращi емоцii. Чи вона роздратована тим, що не втрималася на крилi?
– Прошу, – вiдповiв чоловiк пiсля павзи, що, здаеться, тривала кiлька десятирiч.
– Ви – теж пiлот?
– Чому «теж»?
– Як поручик Рахлiн.
– Сподiваюсь, кращий. Це вiн зiштовхнув вас униз?
– Нi!
– То ви стрибнули самi? Якщо це була спроба самогубства, то варто було б почекати, поки лiтак здiйметься у повiтря…
– Ще кiлька таких зауважень i я справдi мрiятиму про самогубство, – вiдрiзала вона.
– Кращий? Хiба у вихваляннi, – пролунало згори.
