Нестеров загинув 1914-го, знов утверджуючи за собою право зватися першим – цього разу першим льотчиком, який виконав таран. На початку вiйни лiтаки використовували переважно задля розвiдки, зброi на борту не було. Отож погожого вересневого дня два роки тому в небi над мiстечком Жовква, коли маленький одномоторний моноплан – Нестеров лiтав на «Моранi-Сольнье», – набираючи висоту, наздогнав австрiйський бiплан, атакувати суперника йому було нiчим. Очевидцi потiм розповiдали, що моноплан зайняв позицiю над бiпланом на вiдстанi 15–20 метрiв, зробив над лiтаком коло, а потiм рiзко спланував зверху просто на лiтак, який переслiдував. Зiткнення – i ось обидва лiтаки падають на землю. Нестеров, як i австрiйцi, якi були у бiпланi «Альбатрос», загинув вiд удару об землю. Таран виявився смертельним трюком, на вiдмiну вiн мертвоi петлi.
– Розумiеш, у справi, що я пропоную тобi, теж е своерiдна мертва петля. Маю сумнiви, що в полiцii ii розплутають.
– Як щодо подробиць? – запитав Тарас Адамович.
І Георгiй Рудий розповiв йому те, що вiн потiм майже дослiвно переповiсть Мiрi. Зокрема про те, що князя i його молоду дружину було знайдено мертвими у салонi лiтака.
– У салонi? – поставив на стiл чарку Тарас Адамович i додав: – Менi потрiбно було зупинитися кiлька чарок тому або випити ще зо три. Щось я не розумiю, Георгiю Михайловичу…
– Схвалюю твою другу пропозицiю, – усмiхнувся господар, знов зсуваючи iхнi чарки.
– Що ти маеш на увазi, коли говориш «салон»?
Колишнiй начальник розшуковоi частини примружився:
– Он воно що! Тарасе Адамовичу, саме тому я й запитав, що ти знаеш про лiтаки? Ми живемо у стрiмкий час. Пегу запiзнився на кiлька днiв, а ти, щонайменше, на два роки, якщо, думаючи про лiтак, уявляеш конструкцiю з кабiною для однiеi людини.
Вiн знов наповнив чарки.
– Сiкорський… Так, це прiзвище тобi вiдоме, але я зараз говорю не про батька. Син, Ігор Сiкорський, зумiв здiйняти у повiтря дещо бiльш громiздке, нiж бiплан. Кажуть, на борту його останнього творiння е навiть вбиральня. Чотиримоторний велетень «Гранд» – ось який лiтак приземлився три днi тому на Куренiвському аеродромi.
Тарас Адамович уважно стежив за рухами спiврозмовника. Рудий прибирав зi столу спорожнiлi тарiлки, пiдсував до гостя новi наiдки. Зима стукала у шибки, однак вiдсахувалася вiд теплого серця будинку, у якому господар розтопив пiч та частував дорогого гостя.
Георгiй Михайлович Рудий був на пiв голови вищий за Тараса Адамовича, зате поступався тому в ширинi плечей. Роки залишили небагато вiдбиткiв на обличчi Рудого, хiба зробили його прозорiшим, висушеним на сонцi, порiзаним тонкими, ледь помiтними зморшками. Акуратнi вуса Георгiя Михайловича вдоволено ворушились, коли гiсть здiймав чарку або куштував щось iз наново вишикуваних тарiлок – господар непомiтно для давнього друга знов здiйснив змiну страв.
– Що кажуть в полiцii? – запитав Тарас Адамович.
– Про це згодом. Спочатку – про князя.
– А що з князем? Окрiм того, що вiн встиг одружитися i померти менше нiж за добу?
Рудий усмiхнувся.
– Устиг сконструювати лiтак i пiднятися на ньому в небо над Киевом за шiсть днiв до того, як те саме зробить Ігор Сiкорський.
– Теж на Куренiвському аеродромi?
Рудий хитнув головою та коротко мовив:
– На iподромi.
Киiвський Сирецький iподром, або, як його називали мiстяни – Скакове поле, – ранiше був частиною Сирецьких вiйськових таборiв. Величезний плац, що простягався до Бабиного Яру та хутора Нивки, був пусткою. Врештi 1906 року цю територiю передали мiськiй владi, яка й iнiцiювала створення iподрому Киiвськоi заохочувальноi скаковоi спiлки. Щоправда, не лише кiннi змагання були основою програми нового мiсця для розваг киян. На iподромi розмiстили спорядження для гри у футбол та занять iз гiмнастики. Двадцять першого квiтня 1910 року iз Сирецького скакового поля розпочав свое повiтряне турне найвiдомiший в iмперii мотогонник, який став авiатором, – Сергiй Уточкiн.
Тарас Адамович примружив очi, замислився. Здавалося, вiн навiть у повiтрi вiдчув терпкий аромат айвового варення. У квiтнi колишнiй слiдчий зазвичай вiдкривав решту лiтнiх та осiннiх запасiв у очiкуваннi нового сезону. Дiставав iз полиць у льоху найнеймовiрнiшi знахiдки – агрусове чи вишневе, варення з пелюсток троянд або чорничне. Сусiдськi хлопчаки щедро намащували солодкою в’язкою сумiшшю м’якi скибки свiжоспеченого хлiба, наминали з апетитом, встигаючи розповiдати йому останнi новини. У квiтнi того року всi чутки, що iх розносили прудконогi збирачi iнформацii, так чи iнакше крутилися навколо однiеi теми – лiтакiв.
– Це така величезна коробка, – говорив бiлявий верткий хлопчак, який вже встиг вимастити обидвi щоки чорницею, – ще й гуркоче…
– Була негода – перебиваючи його, голосно додав смаглявий хлопчик.
– Ет, яка рiзниця, у квiтнi завжди така погода!
– Було б чисте небо, вiн би лiтав довше! – не погоджувався його товариш.
– …На бензинi, – поважно додав гiмназист, який дивом прибився до босоногих хлопчакiв, – ще й хмарки диму пускае!
Тарас Адамович гладив довгий вус та усмiхався, слухаючи обурливi вигуки голосних промовцiв, iнколи щось запитував. Вони залюбки розповiдали йому, намагаючись перекричати один одного, адже кожен вважав, що саме вiн запам’ятав найголовнiшi подробицi.
– А сам вiн такий…
– Рудий! – вигукнув смаглявий хлопчина i хитро примружив оченята.
– І чоботи… такi жовтi з тупими носаками…
– І капелюх, – гiмназист пошукав очима схожий предмет i радiсно вигукнув, вказавши кудись лiворуч: – Ось точнiсiнько, як у вас! – i шiсть пар вражених очиць подивилися у напрямку його вказiвного пальця.
– Не такий, – заперечив смаглявець.
– Менший. Це ж бриль, а у пана авiатора… – бiлявий хлопчик змовк на пiвсловi та поглянув на Тараса Адамовича.
– Канотье, – пiдказав колишнiй слiдчий.
Хлопчаки клiпали очима та здивовано переглядалися.
– Не зважайте, – махнув рукою Тарас Адамович. – То що, коробка лiтала?
– Так! – вiдповiв йому хор голосiв, який за секунду знов розпався на реплiки.
– Отак – вжжжж!
– А потiм бах!
– Конi заiржали i нумо задкувати!
– А бричка пана аптекаря таки перекинулася – дурна коняка злякалася, – засмiявся бiлявий Юрась.
Гiмназист додав:
– А потiм вiн катав пасажирiв.
Пiсля цiеi реплiки запанувала тиша. Тарас Адамович обвiв поглядом похнюплену зграйку, намагаючись стримати усмiшку. Здогадатися, що iх не було серед пасажирiв авiатора Сергiя Уточкiна, нескладно.
– Катав усiляких дiвиць, – сумно зронив Юрась.
– Багато людей було? – запитав Тарас Адамович, намагаючись вiдволiкти iх вiд болючоi теми.
Хлопчаки знов заторохтiли навперебiй. Багато, тисяч двадцять. А може, й навiть п’ятдесят. Чого ж вiн не пiшов? І справдi, чого не пiшов… Кажуть, Петро Нестеров уперше побачив лiтак на одному з авiашоу Уточкiна.
– За мiсяць пiсля виступу Сергiя Уточкiна, двадцять третього травня, у небо над iподромом на лiтаку власноi конструкцii пiднявся професор Киiвського полiтехнiчного iнституту князь Олександр Курдашов, – мовив Георгiй Рудий, вриваючись у спогади Тараса Адамовича.
