До складу пасiчницького iнвентаря гуцулiв належить також медогонка – пристрiй для здобуття меду зi щiльникiв, не руйнуючи iх. Принцип дii медогонки грунтуеться на використаннi вiдцентровоi сили. Основнi складовi пристрою – центрифуга (коловорот) з хрестовиною для рамок на рухомiй основi та корпус, у якому вона розмiщуеться. У середовищi сiльських пасiчникiв дослiджуваного регiону медогонка, винайдена у Чехii ще 1865 р., освоюеться лише з настанням XX ст. Упродовж 1920—30-х рокiв ареал поширення медогонок охоплював вже чимало мiсцевостей Гуцульщини (с. Бабин, Рiчка, Яворiв, Брустури, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Бiлi Ослави, Зарiччя, Микуличин Надвiрнянського р-ну). У практицi ведення пасiчницького господарства переважно застосовувались медогонки власноi конструкцii та виробництва.
Зiбраний польовий етнографiчний матерiал дае змогу видiлити побутування трьох типiв медогонок. Перший тип був найпростiшим – вiсь крутили рукою, а медогонка мала вигляд дерев’яноi бочки бондарноi роботи (с. Бабин, Брустури, Пiстинь, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну). В середину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вiсь», «веретено»), який виступав понад край медогонки i приводився в рух рукою, та хрестовини для рамок. Щоб в процесi обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сiткою або обсновували нитками. У стiнцi бочки при самому днi було влаштовано отвiр, крiзь який отриманий мед переливали до пiдставленого начиння. У другому типi видiлимо два пiдтипи: коловорот, встановлений у «ширiцьку» бочку, обертають за допомогою шнурка, що закручуеться на осi (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну); коловорот обертають ручкою, насадженою на вiсь – «коритце», прикрiплене на дерев’яному стержнi (с. Яворiв Косiвського р-ну). У 30-х роках траплялися вже технiчно досконалiшi (тип 3) медогонки, встановленi у дерев’яному корпусi, в яких вiсь оберталася ручкою за допомогою приводiв (трансмiсiя). Привiд утворювали два – менше («трибок») i бiльше («точило») гладкi колiщатка, з’еднанi мiж собою шкiряним пасом або зубцями токарноi роботи (шестернi); на «точило» насаджували ручку, з допомогою якоi пристрiй приводили в рух (с. Яворiв, Рiчка Косiвського р-ну).
Залежно вiд клiматичних умов та сили бджолиноi сiм’i у даному роцi медозбiр на Гуцульщинi вiдбувався вiд одного до трьох разiв, починаючи
з травня i до серпня. Найчастiше мед брали двiчi – у кiнцi травня – на початку червня та у липнi. Кiлькiсть одержаного пасiчником меду залежала вiд погодних умов, цвiтiння медодаiв та сили бджолиноi сiм’i. Так, у сприятливi роки на Гуцульщинi з одного вулика брали вiд 5 до 7 кг меду. Мед найдовше зберiгався у дерев’яному начиннi – липових, ялинових, смерекових та дубових бочках, «бербеницях», дiйницях, фасках, а також у глиняних глеках, горшках, баньках.
_________________________________
1. Архiв Інституту народознавства НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Спр. 435. Арк. 15, 24, 44, 45; Спр. 413. Арк. 17.
2. Жерела до iсторii Украiни-Руси. Львiв, 1895. Т. 1.
3. Леонович С. Село Чорноголова пiд оглядом господарсько-соцiальним. Пiдкарпатська Русь. Ужгород, 1932. № 4—. С. 74—6.
4. Розов В. Украiнськi грамоти. Киiв, 1928. Т. 1. 176 c.
5. Скуратiвський В. Традицiйнi форми пасiчницьких будiвель та комплексiв на Украiнi Народна творчiсть та етнографiя. Киiв, 1980. № 6. С. 42—0.
6. Старчук І. Пасiка в с. Бабин (Косiвщина). Життя i Знання. Львiв, 1932. № 7. С. 197—98.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. Матерiали до украiнсько-руськоi етнологii Львiв, 1899. Т. 2.
Народна архiтектура
(поселення, садиба, житло, господарське, високогiрне будiвництво, промисловi та громадськi споруди села)
Гуцульськi поселення формувалися протягом тривалого часу. Загальний вигляд населених пунктiв змiнювався повiльно упродовж столiть. Виникнення постiйних поселень на Гуцульщинi пов’язано з переходом до осiлого способу життя, з освоенням для господарських потреб лiсових масивiв. Села не творили тут вiдокремленоi цiлiсностi (вони могли займати й кiлька десяткiв квадратних кiлометрiв) [10, с. 183]. У ХІХ – на початку ХХ ст. найбiльш характерними для Гуцульщини були поселення безсистемно розсiяноi форми (див. вкладку: iл. 1). Це передовсiм пов’язане з тим, що домiнуючим у структурi господарських занять гуцулiв було тваринництво, тому садиби розташовували в долинах та на схилах гiр поблизу пасовищ та сiнокосiв [12, с. 137]. Селянськi обiйстя хаотично розсiювалися по всiй долинi та гiрських схилах. Осередок села виникав зазвичай бiля рiчки чи потока. Паралельно до течii рiки пролягала, зазвичай, головна сiльська дорога. Тут же в долинi мiстилася церква, будинок адмiнiстрацii, школа, крамниця, корчма, якi утворювали своерiдний центр села. Бiльшiсть дворiв розташовували у долинi рiки, потоку, були розкиданi по пагорбах, схилах гiр, у сухiших мiсцях, захищених вiд холодних вiтрiв та виливiв потокiв. Натомiсть бiля дороги було лише кiлька «оседкiв» [10, с. 38–39; 15, с. 71]. Поселення безсистемно розсiяноi форми домiнували на теренах Гуцульщини й упродовж усього ХХ ст., проте у цей перiод, особливо у його другiй половинi, вiдбулося поступове зростання забудови осередку (центральноi частини) села як за рахунок житлових, так i громадських (дитячi садочки, школи, адмiнiстративнi будiвлi) споруд.
У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулiв побутувало два типи дворiв: вiльноi забудови (iз не зблокованими чи частково зблокованими будiвлями (див. вкладку: iл. 2) i замкнутий двiр (див. вкладку: iл. 3), в якому усi споруди блокували помiж собою у виглядi прямокутника i перекривали спiльним дахом («гражда», «хата з граждою», «дiм граждою», «хата в брамах», «брами») [6, с. 29].
Як i в iнших мiсцевостях Карпатського краю, тут простежували кiлька варiантiв дворiв вiльноi забудови, проте переважали «оседки» з нерiвномiрно розкиданими будiвлями – так званий безсистемний двiр [12, с. 89]. Двори регулярноi забудови (периметральнi, паралельнi, П- та Г-подiбнi) здебiльшого траплялися у сiльських осередках – бiля дороги. Кiлькiсть будiвель в обiйстi могла бути рiзною. Скажiмо у бiдняцькому дворi зi с. Бистрець Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. наявна лише житлова споруда, оточена хлiвцями, пивниця та два обороги. А от до складу двору зi с. Черемошна Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. входить хата, невеличка стаенка та комора. Натомiсть у дворi зi с. Руська Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. хата розташована на пагорбi у глибинi двору, вище неi пасiка – видовжена у планi (8x2,4 м) зрубна будiвля. Іншi споруди («клiть», «оборiг», «стайня» (з хлiвцем на свинi), «курник», «пивниця», криниця) безсистемно розкиданi на пагорбi. Двiр зi с. Верхнiй Ясенiв (Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.) розмiщений уздовж тераси на пагорбi. Зi схiдного боку перпендикулярно до тераси стоiть дводiльна споруда (3x7,4 м), призначена для утримання овець i кiз, нижче неi – «озниця» (сушарня; 4x3 м). Далi на захiд уздовж тераси мiститься «дроворуб» (пiддашшя на шiсть окремих секцiй), вiдтак – житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»; 15x6 м) з притулами та кам'яною «пивницею» при тильнiй стiнi. На захiд вiд хати розташована досить велика (8x5,5 м) «стайня» для корiв, у якiй видiлено чотири великi «кучi» для свиней. Нижче хати – город, стайня, оточена фруктовими деревами.
Фрагмент забудови «гражди» 1885 р.; с. Яворiв Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Жоден iз дослiдникiв народного будiвництва Гуцульщини не мiг оминути увагою «гражди» – замкнутого по периметру житловими i господарськими будiвлями та критими переходами двору, який, на думку учених, е одним iз найдавнiших типiв забудови. Поки що важко вiдповiсти однозначно на питання про причини виникнення замкнутих дворiв. Дослiдники лише з упевненiстю стверджують, що у процесi генезису таких дворiв важливу роль вiдiграли природно-клiматичнi умови, специфiка господарських занять та безсистемно-розсiяний тип розселення, характерний для Гуцульщини. В гуцулiв побутували два типи «гражди»: з одним подвiр'ям i двома (подвiр'я завжди мостили каменем). За твердженням учених перший тип переважав, «гражди» iз двома подвiр'ями виявленi у багатшого населення Верховинського (смт Верховина, с. Замагора [8, с. 38–39]), Надвiрнянського та Рахiвського р-нiв [6, с. 37]. Вiдомi також окремi випадки замкнутого двору, що мав три двори (с. Ільцi Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Знову ж, Станiслав Вiнценз подав опис унiкальноi «гражди» iз с. Верхнiй Ясенiв Верховинського р-ну з шiстьма дворами [3, с. 35–38].
Кiлькiсть будiвель у замкнутих дворах теж була рiзною. Скажiмо, у с. Снiдавка Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. збереглася «гражда» (загальнi розмiри: 16x9,6 м), до складу якоi входила тiльки житлова споруда («хата» + «хороми» + «хата»), оточена з трьох бакiв «притулами». Причiлковi «притули» продовжувалися «хлiвцями»-пiддашшями (завширшки 2,2 м), охоплюючи двi боковi сторони двору, розташованого перед вiконною стiною хати. Четвертий бiк «гражди» закривала дерев’яна огорожа з нешироким (0,96 м) пiддашшям. Тут же були влаштованi i в’iзнi ворота. Знову ж, до складу замкнутого двору Х?ІІІ ст. у с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. входило житло («хата» + «хороми» + «хата» + «комора»), яке з двох бокiв оточували «притули». З трьох iнших бокiв двiр охоплювали зрубнi огорожi, перекритi широкими (2,3 м) пiддашшями. У бiчних стiнках огорожi мiстилися хвiртка та ворота, а навпроти хати в огорожу була вмонтована окрема «клiть». На Рахiвщинi переважали «хати в брамах» з паралельним розташуванням будiвель. Скажiмо, у замкнутому дворi кiнця ХІХ ст. (17,5x17,5 м), який ми обстежили у с. Лазещина, хата («хата» + «сiни» + «хата» + «комора»), звернена вiкнами до пiвдня, займае його пiвнiчну частину. Вздовж тильноi i захiдноi стiн будiвлi тягнуться «шталiви» (хлiвцi). Паралельно до житла, (на вiдстанi 6 м) розташована тридiльна споруда, до складу якоi входить два «шталiви» i «надвiрна комора», «шопа»-пiддашшя i ще один «шталiв». Промiжки мiж будiвлями, по периметру двору, заповненi високою зрубною огорожею з пiвколод («протесiв»). Вiд заходу у двiр веде хвiртка, вiд сходу – двостулковi ворота. Із цих двох бокiв влаштованi двосхилi пiддашшя (завширшки 2,5 м), пiдтримуванi сохами зi штучною розвилкою. Розмiри «гражди» у с. Зелена Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. уже значно бiльшi (26,9x14 м). Крiм житловоi споруди («хата» + «хороми» + «хата») з «притулами» при тильнiй стiнi, до складу двору входить велика Г-подiбна господарська будiвля («стайня» + «куча» + «пивниця» + «олiйниця» + «дровiтня») та «ямарка на мандибурку», вмонтована в огорожу.
Найпримiтивнiшими планувальними типами стацiонарного житла гуцулiв були невеличкi курнi однокамернi «бухнi» та двокамернi («хата» + «хороми») «бурдеi», у яких ще у кiнцi ХІХ ст. проживали найбiднiшi верстви населення. Проте у другiй половинi ХІХ – на початку ХХ ст. найпоширенiшим типом житла була трикамерна хата з одним («комора» + «хата» + «хороми»; рiдше – «комора» + «хороми» + «хата») чи з двома («хата» + «хороми» + «хата») житловими примiщеннями, розташованими обабiч сiней. Траплялося, що в останньому випадку комору прибудовували до одного з причiлкiв («хата» + «хороми» + «хата» + «комора» (див. вкладку: iл. 4). В оселях кiнця ХІХ – початку ХХ ст. комору («клiть») iнколи розташовували при тильнiй стiнi однiеi («хата» + «хороми» + «хата»/«клiть»: с. Замагура Верховинського р-ну чи двох («хата»/«клiть» + «хороми» + «хата»/«клiть»: смт Верховина (див. вкладку: iл. 5) мешкальних камер. При довгiй фасаднiй стiнi влаштовували простiшоi чи складнiшоi конструкцii галерею («ганьчик», «галерия», «пiдсiне», «лавицi»), а мiсцями, перед входом у сiни (а то й комору), споруджували невеличку зрубну прибудову – «черсак» (с. Черемошна, Криворiвня, Яблуниця Верховинського р-ну; Стебний Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.).
Хата початку ХХ ст.; с. Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
При iнших стiнах (однiй, двох чи усiх трьох) прибудовували вузькi примiщення господарського призначення («дахи», «хлiви», «притули»). «Хороми» зазвичай мали досить великi розмiри, до них вело двое вхiдних дверей: однi з головного фасаду, крiзь другi можна було потрапити у «заднi дахи». У Верховинському р-нi в хатах, розташованих на пагорбах, траплялися високi пiдмурiвки, пiднятi по рельефу, зашальованi (вертикально дошками) до пiдвалин чи частково або повнiстю закритим кам'яним «пiдмурком», який використовували для господарських потреб (хата початку ХХ ст. у с. Бистрець).
Унаслiдок наявностi значних хвойних лiсових масивiв, основним будiвельним матерiалом вiддавна тут була смерекова деревина. З ялицi хат не будували, «бо вона в будовi крутит». Натомiсть з неi часто влаштовували «мiст» (пiдлогу) у «хлiвах пiд маржину», бо «такий мiст довго служит». Із смерековоi деревини виконували практично усi елементи будiвель: починаючи вiд кiлкiв («тиблiв») i завершуючи покрiвельним матерiалом («драницi»). У закарпатськiй частинi Гуцульщини iнколи для цiеi мети вживали ясен (хата початку Х?ІІІ ст. зi с. Кевелiв Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.), а у пiвденно-захiдному напрямку вiд смт Рахiв (с. Великий Бичкiв, Верхне Водяне, Середне Водяне, Кевелiв та iн.) зруби здебiльшого складали з дуба та бука. Дуже спорадично вживали й вiльху – «ольху» (с. Дiлове Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.) чи осику (с. Пiстинь Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.).
Як i скрiзь у Карпатах, вибiр будiвельноi деревини у гуцулiв супроводжувався низкою повiр'iв, пересторог, заборон та забобонiв. Передовсiм нiколи не використовували «сухостою» (с. Кевелiв Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.) – для зведення житла вибирали лише живе, «мудре» дерево [15, с. 114]. З особливою пересторогою ставилися до дерев з природними вадами (з боковим вiдростком на стовбурi: «дерево з свiчкою», «дерево з приростком», «дерево з грангов»; з хворобливим наростом навколо стовбура: «дерево з вовком» тощо) та пошкоджених стихiею (у якi влучив грiм: «громовиця; вивалених бурею: «вивороть», «вiвороть», «вiтровали» та iн.).
Для будiвництва використовували смереки вiком не менше 70–80 рокiв зi щiльними рiчними кiльцями («густе дерево», «густотiла смерека»). За якiснi показники iх ще називали «твердий лiс», «тверде дерево». «Густотiла смерека» росла на кам’янистому грунтi («пiд полонинами, на каменi»); лiс, який виростав на «поли» (на бiльш родючих грунтах), був «м’екший». В останньому випадку смерека швидко росла i набувала будiвельних розмiрiв, проте вона мала широкi «мiзги» i була менш стiйкою до шкiдникiв та загнивання. Такий лiс гуцули означували лексемами «рiдке дерево», «рiдкотiле дерево», «морквиш».
Час заготiвлi деревини (особливо початок рубки) регламентувався народним календарем. Основними часовими параметрами, якi визначали перiод заготiвлi, були: рiк, пора року, фаза мiсячного циклу та день тижня. На це звертав увагу й вiдомий польський дослiдник Ян Фальковський, який зазначав, що сприятливими для заготiвлi деревини у роцi е чотири мiсяцi, у кожному мiсяцi – по одному тижнi, а у кожному тижнi три щасливi днi (перший, другий i третiй – по настанню мiсяця) [16, s. 51].
Як свiдчать нашi матерiали та данi дослiдникiв, смереку, призначену для спорудження житла, на Гуцульщинi заготовляли переважно у зимовi мiсяцi: «Рубали смереку в зимi, бо в лiтi смерека рiдка, вона пускае воду, зимою вона крепша» (с. Селятин Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.). Натомiсть мiсцями, скажiмо на Рахiвщинi, за найбiльш сприятливий час для початку заготiвлi смереки вважали серпень – «Илевий» («Ілевий») мiсяць. Рубати деревину можна було починаючи вiд свята Іллi («до Іллi дерева рубати не можна – воно ше сi лупит»). Вiд Іллi у дерева вже не вiдстае кора: «Ілевого мiсяцi (пiсля Іллi) сок вже остановитсi, вже лiс соку не пускав» (с. Кваси); «В восьмому мiсяци дерево юш сi не ме лупити, сiк пiшов в землю» (с. Лазещина); «Зрубаноi у той час смереки хробак не точит» (с. Стебний). Щоправда, у деяких селах (Стебний, Кваси) стверджують, що в цьому мiсяцi були лишень окремi днi, коли можна заготовляти деревину: «Як в тi дни зрубати, то дерево не гние» (с. Кваси). Особливо сприятливими для заготiвлi мiсцевi гуцули вважали перших 15 днiв «вiд Іллi»: «Як в той час утне, обробить – дерево таке, як залiзо» [2, с. 50]. Респондент Шмiлек Василь Юрович (1914 р. народж.) iз села Чорна Т иса вважав, що рубку можна було проводити протягом останнiх двох тижнiв сьомого мiсяця: «Найлiпше зачинати рубати сьомого мiсяця (в юнi)… в тому мiсяцi е 15 днiв, коли можна рубати». Ця неточнiсть, на нашу думку, пов’язана iз вiдлiком часу по новому i старому календарях. Власне, вiдповiдно до народних спостережень, дерево можна було рубати вiд свята Іллi (20.?ІІ за новим стилем; 2.?ІІІ за старим стилем). Мiсцями (с. Лазещина) найкращим матерiалом вважають деревину, заготовану у восьмому (серпнi) та дев’ятому (вереснi) мiсяцях. Пiсля цього хорошу деревину давала аж груднева рубка (здiйснена у дванадцятому «Андрiiвому» мiсяцi). Дуже сприятливими були перший i другий мiсяцi (два «сiчнi»): с. Лазещина. У жодному випадку не рубали дерева в «маю» (травнi): «Тодi дерево сi дуже лупи, воно м'яке, вiдстае луб» (с. Лазещина Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.). Те саме стосуеться й червня: «Бо шостий мiсяць (юль) поганий… в юлi смерек пускае сiк, а дерево коли пускае сiк, то слабе» (с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.); «Як у червнi рубают – червак дерево точе, а як пiд осiнь – то дерево вже не соковите» (с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.).
Щодо листяних порiд, то скажiмо, букове дерево на Гуцульщинi заготовляли у першiй половинi травня, оскiльки його розвиток у верхнiх лiсових смугах Карпат починаеться тiльки у кiнцi цього мiсяця [6, с. 88; 13, с. 37]. Як зазначають дослiдники на основi iнформацiй респондентiв: «Бука стяти у травнi, то буде легкий, як смерека» [6, с. 88]. У селi Косiвська Поляна на Рахiвщинi бук рубали «у повнi мая» (у травнi, на повному мiсяцi), тодi «як соки не йдут, бо як йдут соки, то дерево вже рiдке». Натомiсть у пiвденних передгiрських селах Рахiвщини (с. Верхне Водяне), де вегетацiйний перiод починаеться значно швидше, бук рубали ще у лютому, поки «не пускав брость (бруньку. – Р. Р.)». Цiкавi данi про заготiвлю бука нам вдалося почерпнути у селi Кевелiв (урочище Цовт). Щоб заготовлену букову деревину не пошкоджували шкiдники («не iв червак»), його рубали «в спецiальний окремий день в мiсяци квiтни». Щоб визначити цей день, на початку квiтня господар iшов в лiс «i трохи зарубував бука» (стесував невеликий шматок кори). На зарубцi виступав сiк, а на це мiсце сiдали дрiбнi комахи. Кожного дня вiн приходив до цього дерева i спостерiгав за поведiнкою комах: «Коли мухи сiдают на зрiз i живут – дерева не рубают, а коли в якийсь день мухи сiдают на зрiз, нап'ютси соку i здихают, то в той день бук можна рубати на хату – його червак не буде iсти». Власне зрубане у цей день букове дерево буде дуже мiцним, стiйким до корозii, шкiдникiв («на другий день бука вже рубати не можна», бо у нього не буде цих властивостей).
Стiни жител споруджували у зрубнiй технiцi («в вугли», «в угол», «в зруб», «в сруб») з колод («вiбле дерево», «круглек», «вiблек»), напiвколод («протеси», «протiсi»), рiдше – з тесаних брусiв (протесаних на два чи чотири боки колод) – «тесанцi», «брусоване дерево».
Пiд нижнiй вiнець зрубу («пiдвалини») по кутах укладали великi каменi («пiдлiжки», «пiдклади», «цоклi»), а простiр мiж ними заповнював стрiчковий фундамент з камiння, укладеного «на сухо» («пiдмурок», «пiдмурiвок»), висота якого регулювалася перепадом рельефу.
Вiнцi зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використаннi колод у давнiших спорудах застосовували односторонню верхню врубку пiв-круглоi форми («в качений вугол», «на чашку», «в старовiтський вугол», «в вугол вiкотом», «в полонинський замок», «по-полонинському»). «Тесанцi» по кутах переважно в’язали замками з двосторонньою прямокутною врубкою («в простий вугол»). Нерiдко таку ж двосторонню врубку використовували й у зрубах з «круглякiв» (у такому разi iх випуски протiсували з двох бокiв). Стосовно напiвколод («протiсi»), то iх кутовi з’еднання були вже складнiшими – повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обiймицi», «у пiмицi», «в скриньки», «в каню»). На теренах Гуцульщини врубки з прихованим зубом виявленi вже у житлах початку Х?ІІІ ст. [14, с. i40], а у монументальному будiвництвi вони вiдомi з першоi половини XV ст. [6, с. 92]. У кiнцi ХІХ, а особливо в першi десятилiття XX ст. пiд час використання «тесанцiв» щораз частiше починають застосовувати кутовi врубки типу риб’ячий хвiст без лишку (мiсцевi назви: «в каню», «в нiмецький вугол», «в нiмецький замок»). Інодi таким способом у цей час в’язали стiни з пiвколод та колод (тодi краi вiнцiв з чотирьох бокiв протесували).
З метою запобiгання перекосiв сумiжнi деревини у зрубi укладали верхiвками у протилежних напрямках i щiльно припасовували («блятували»), протесуючи нижню та верхню площини. Колоди спорадично припасовували за допомогою поздовжнього паза, який вибирали у iх верхнiй частинi (с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.; Бистрець, Бережниця Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Сумiжнi деревини також попарно з’еднували кiлками («брали на тиблi»). Щiлини мiж вiнцями конопатили мохом (iнколи зверху ще обмащували глиною). Траплялося (хата 1906 р. у с. Вербiвець Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.), що для запобiгання задування вiтру у сумiжних горизонтальних площинах вибирали неширокi (4–5 см) рiвчаки, в якi вкладали поздовжню планку-лиштву – «лайску» (технiка «на фуг»). Вивершували стiни «платви» («обрубини»), якi зазвичай були винесенi поза обрiз стiн. Для забезпечення мiцностi конструкцii «стельмахи» виготовляли платви iз сирого дерева, зарубуючи у них сухi крокви. Платви, поступово всихаючись, надiйно защемлювали крокви [1, с. 39].
Із зовнiшнього боку («знадвiрку») стiни зберiгали барву (структуру) природного дерева. Внутрiшнi ж стiни домiвок, споруджених з «протесiв» або «брусiв», гладко «гиблювали» i перiодично мили («хата мита», «хата гиблена»), натомiсть стiни з колод «клинкували» (для кращого зчеплення зi стiною глиняно-солом’яноi сумiшi на поверхню дерев’яноi стiни набивали клинчики iз твердих порiд деревини) i тинькували («мащена хата», «мащенка», «вакована хата»). Приблизно з початку ХХ ст. у деяких випадках «мастили» й внутрiшнi стiни осель, зведених iз пiвколод та брусiв. У разi наявностi в домiвствах двох кiмнат парадну («светочна хата», «свiтлиця») зазвичай мили, а повсякденну («хата, в якiй сидiли») – тинькували. У другому випадку поверхнi стiни «клинкували», частiше «лiскували»: набивали навхрест лiщиновi прути, причому замiсть цвяшкiв могли використовувати буковi клинчики (с. Верхнiй Березiв Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Тинькування вiдбувалося у два етапи. Спершу стiни «мастили» («вакували»: с. Чорна Тиса Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл.). На поверхню стiни, вкриту клинцями чи лiскою, накидали розчин глини з сiченою травою – «псенкою» (Nasturtium stricta L.): «Псенка – жорстка трава, яку не перетравлюе худоба; вона росте там, де не вгноена земле» (с. Космач Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Вiдтак ii «шарували» («рейбували») – при допомозi дощечки («рейбачки») загладжували розчином глини, пiску та кiнського послiду («конека») i забiлювали бiлою глиною чи вапном (мiсцями на Косiвщинi до вапна додавали висiяного на ситi пiску – «стiну пiскували»). Натомiсть «гiбленi скiни» два (чи бiльше) разiв впродовж року мили теплою водою або «капустеним квасом, закип'еченим з водою» (смт Верховина). Для цього також могли використовувати вiдвар «хвощу у капустеному росолi» (с. Криворiвня Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Перед миттям, для лiквiдацii паразитiв («шашелю», «прусакiв» тощо), стiни «поливали» кип’ятком («окропом»): с. Голови Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл. Для миття використовували спецiальну щiтку – «рiщенку» («форостенку»), яку виготовляли з нижнiх тонких гiлок смерiчки (з яких опала хвоя), завдовжки приблизно 0,5 м (гiлки розпарювали у водi зi сироваткою з «будза» i зв’язували докупи у пучок). Інколи замiсть «рiщенки» використовували польовий «хвощ» («фочей», «фощiй»).
Як скрiзь в Украiнi, для житла гуцулiв притаманнi низькi одностулковi дверi, якi складаються з дверноi коробки та навiшеного на петлi рухомого полотнища. Полотнище давнiших дверей виготовляли з двох-трьох колених i гладко протесаних з обох бокiв досить товстих дощок. Пiд час монтування полотен з кiлькох частин сумiжнi дошки з’еднували помiж собою двома— трьома кiлками. Щоб запобiгти викривленню, дверне полотно закрiплювали двома горизонтальними «шпугами». Хоча у спорудах кiнця ХІХ – початку ХХ ст. дверна стулка здебiльшого оберталася на металевих завiсах, у житлах ХІХ ст. ще до сьогоднi можна натрапити на один iз релiктових способiв навiшування дверних полотен – це так званi «дверi на верiях» («на чопах», «на кочерзi»), тобто дверi, стулка яких обертаеться на своерiдних чопах, що виступають поза нижню i верхню частини полотнища з внутрiшнього краю останнього. «Чопи» поверталися у гнiздах брускiв, закрiплених iз внутрiшнього боку до надпорiжника i порога. Часто, у разi достатньоi ширини пiдвалини, нижне гнiздо видовбували у нiй. «Верii» зазвичай творили органiчну еднiсть з полотнищем, проте iнколи iх (круглий кiлок, який зверху i знизу виступав поза краi полотна) закрiплювали до нього кiлочками (с. Чорнi Ослави Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.). Унiкальний за своею суттю спосiб навiшування дверей ми зафiксували у хатi першоi половини – середини ХІХ ст. у с. Плоска Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. У наведеному випадку товстiшi кiнцi «шпуг», якi з’еднують три дошки дверного полотна, завершуються заокругленими виступами iз наскрiзним отвором, якi виконують функцiю своерiдних дерев’яних завiс (див. вкладку: iл. 6).
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
