Косили траву на гiрських луках один раз на рiк у першiй половинi вересня, а сiножатi бiля хат, а також на угноенiй землi – двiчi на рiк.
Скошену траву («полiг») сушили у покосах («валах», «валках»), пiд час затяжних дощiв – на 2—3-метрових зрубаних i спецiально оброблених яличках, смереках, а бiля хати – на стояках, збитих горизонтально iз жердин [1, c. 170].
Просохле в копицях сiно зносили на «носилках» (двох жердинах) до стогу («стояння на зиму») або складали в невеликi низькi копицi. При складаннi сiна в стiг забивали в землю «остреву» i перев’язували ii сiном. Подавав сiно чоловiк вилами, а жiнка трамбувала його на стозi [1, c. 54].
Складали сiно поблизу господарських будiвель на спецiально вiдгородженiй для цього площi («стежiрах»). Всерединi загороди було два або три обороги – з чотирьох вбитих у землю колiв («оборожина»).
Громадили («гребли») сiно саморобними дерев’яними граблями. Лiщинове граблище («держак», «держало», «держино», «держiвно») мало природну розвилку («розкiл»), або його кiнець розколювали, вправляли в середню частину валка i зв'язували. Валок i зубки виготовляли переважно з ясеня [1, арк. 8, 12].
При обмолотi та збираннi зернових, заготiвлi сiна користувались дерев’яними вилами. Для сiна i соломи брали вила з 2–3 рогами, для снопiв – переважно дворогi з лiщиновоi гiлляки. Дерев’янi вила на 4 роги застосовувались для сiна. В кiнцi XIX – на початку XX ст. цi роботи вже виконували залiзними вилами.
Основним знаряддям молотьби на Гуцульщинi, як i на iншiй територii Украiни, а також бiльшостi народiв Європи, був цiп, що мав таку саму конструкцiю, як i скрiзь на Украiнi,– складався з круглого грабового або букового бича («билень», «цiпень») i лiщинового, рiдше смерекового держака («ручник», «цiпилно», «цiпивно»). Бич i держак мали у верхнiх кiнцях шкiрянi капицi («вугол», «угловень», «уголово»), що з’еднувались мiж собою ув’яззю iз шкiри («ременем», «ремiнником», «остушкою»). Капиця на держаку поверталась, а на бичi – нi.
Обмолочене зерно обчищали вiд полови i смiття жолобоподiбною липовою, рiдше вербовою лопатою з малою або великою ручкою («вiялка», «вiячка», «вiяшка»). Нею пiдкидали на протяг або проти вiтру у стодолi, на тоцi чи в сiнях зерно з половою або кидали його проти вiтру, i полова вiдвiювалась. Інколи провiювали зерно вiд полови на вiтрi. Набране в корито або цебер сипали зверху на розстелене рядно або просто на тiк чи в iнше корито i цебер.
У 20—30-х роках XX ст. заможнi селяни почали користуватись для вiяння зернових саморобними або фабричними вiялками, так званими млинками.
В домашнiх умовах зерно на Гуцульщинi, як i на всiй територii Украiни, розмелювали на ручному млинi («жорнах»). Конструкцiя жорен на Гуцульщинi була подiбною до тих, що побутували в центральних областях Украiни. На дослiджуванiй територii переважав вiдкритий тип жорен. Складався вiн з двох каменiв: майже наполовину оголеного верхнього («поверхник») – рухомого i нижнього вiдшлiфованого («спiдник») – нерухомого, з’еднаних по вертикалi металевим стержнем (веретеном). Основою таких жорен служив дерев’яний станок («колода»), з видовбаним круглим отвором для нижнього каменя. Верхнiй камiнь обертався на «обичайцi» за допомогою ручки («погонича»), вставленоi в отвiр («каганець») на краю верхнього каменя i з’еднаноi з дiркою перекладини («кросен»), вставленоi у колоду. Зерно для помолу засипали в отвiр («горницю»), що знаходився посерединi верхнього каменя. Борошно висипалось через бiчний отвiр («мучник») у пiдставлене корито [8, с. 146]. Розмелювали зерно на муку i в млинах.
Зерно подрiбнювали на крупу або очищали його вiд лушпиння на ножнiй ступi («нiжна ступа»), рiдко – на ручнiй. Виготовляли ножну ступу з горизонтально поставленоi колоди – основи з видовбаним отвором («емою»), званим ще «ступа», «ступка», дно якого покривали бляхою («капою»). До колоди прибивали два дерев’янi бруси («пiдвалини»), якi трималися на нiжках («лабках») i були з'еднанi «попругою». Посерединi пiдвалин був пристрiй («ручник»), за який трималися руками пiд час товчення зерна. Мiж «пiдвалинами» обертався бiгун («вал») з «клюпачем» (довгий, товстий дерев’яний брус), на кiнцi якого знаходилась «клюпа» (що товкла зерно), покрита зiсподу «залiзним постолом». Подiбнi ножнi та ручнi ступи побутували також у схiдних та захiдних слов’ян i народiв Прибалтики.
__________________________
1. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 253.
2. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 251. Зош. 1.
3. Архiв ІН НАН Украiни. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 256. Зош. 1.
4. Горленко В. Ф., Бойко. І Д., Куницький О. С. Народна землеробська технiка украiнцiв. Киiв, 1971.
5. Жерела до iсторii Украiни-Руси. Львiв, 1895. Т. 1.
6. Історiя мiст i сiл УРСР. Івано-Франкiвська область. 1971.
7. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 1. С. 36.
8. Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2. С. 164.
9. Falkowski J. Pоlnocno-wschodnie pogranicze Huculszczyzny. S. 56.
10. Moszynski К. Kultura ludowa slowian. Cz. 1. S. 196.
Бджiльництво
Користь меду та воску здавна була вiдома людям, що спонукало iх займатися «полюванням» на диких бджiл, якi природним способом роiлися у дуплах дерев, а згодом плеканням цих цiнних комах. Поряд з iснуванням бортництва (давньоi форми бджiльництва, при якiй утримували бджiл у природних, а згодом штучних дуплах дерев), iсторики припускають досить раннi початки «домашнього», присадибного бджiльництва (пасiчництва), тобто появу пасiк, що складалися з колодних вуликiв. Перша вiдома нам звiстка про iснування пасiк на Гуцульщинi походить з початку XV ст., хоча вони, безперечно, iснували значно ранiше, нiж з’явилися про них згадки. Так, у дарчiй грамотi князя Свидригайла Максиму Владу Драгосиновичу на с. Косово, Березово i Жаб’е (1424 р.) читаемо: «А тако даемо и дали ему с лесы, с бортми, с пасеками» [4, c. 100]. Досить велике поширення колодних пасiк на дослiджуванiй територii у XVI ст. засвiдчують тогочаснi архiвнi джерела, зокрема матерiали люстрацiй королiвщин. У податкових описах 1565–1566 рр. зазначено велику кiлькiсть вуликiв («пнiв») в окремих селах Гуцульщини (Кути – 210, Рибно – 40, Здвижин – 130) [2, c. 20–21, 23], вiд утримання яких пасiчники в той час платили бджiльну десятину («очкове»). У XVII ст. пасiчники-крiпаки Рахова щороку платили вiд кожноi колоди по 4 крейцари. На жаль, тогочаснi джерела подавали винятково кiлькiснi характеристики, не зупиняючись на зовнiшньому виглядi та конструктивних деталях iснуючих вуликiв-колод.
У другiй половинi XIX – на початку XX ст. на територii Гуцульщини спiвiснували та змiнювали один одного в хронологiчнiй послiдовностi рiзнi види дорамкових (колоди, дуплянки, сапетки) та рамкових (Дзержони, слов’яни, Дадани) вуликiв, якi виробилися пасiчниками в процесi багатовiкового виробничого досвiду. Довбанi вулики виготовляли з колод здебiльшого хвойних порiд дерева – смерек, ялин, а також лип. Їх в народi називали «кругляки», «пнi», «кадовби», «кадуби», «кадлуби», «колоди», «довбанки», «вулиi», «штубеi». Такий вулик, встановлений вертикально на пiдставцi з каменю чи дерева, називався «стояком»; траплявся тип вулика, нахиленого пiд певним кутом – «лежак».
Колоди виробляли з гладко обтесаних, позбавлених гiлок стовбурiв зрiзаних дерев, якi за допомогою сокири i рiзновидiв долота роздовбували всерединi i робили порожнину – для отримання отвору для гнiзда (с. Бiлi Ослави, Микуличин, смт Делятин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi). На початку XX ст. уже переважали колоди вiдносно невеликих розмiрiв – заввишки 0,6–1 м, завширшки 0,2–0,5 м. У колодi за допомогою свердла з робочою частиною ложкоподiбноi форми з гострими краями на перпендикулярно прикрiпленiй на верхньому кiнцi ручки прокручували отвiр для вильоту комах («отвiр», «воронку», «вiчко»). Внизу над самим дном робили отвiр iз засувкою («дверцi», «отворець»), необхiдний для чищення вулика i вибирання меду. Зверху колоду накривали гонтовим двосхилим дашком або корою смереки («луб'ем»). До колод, середину яких творила конусоподiбна порожнина, вкладали кiлька перекладин-планок («перехресте», «бильця», «патички», «островець»), до яких бджоли крiпили вощину. Традицiйнi колоднi вулики збереглися в селянських пасiках Гуцульщини до перших десятилiть XX ст. включно [1, арк. 15, 17, 24, 44, 45]. З початку столiття окремi гуцульськi пасiчники почали модифiкувати колоднi вулики, встановлюючи у них рамки (с. Пiстинь Косiвського р-ну, с. Зарiччя Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi).
Колодний вулик – одинарний i подвiйний;с. Пiстинь Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Поряд з колодами у дослiджуваному регiонi побутували дуплянки – примiтивнi нерозбiрнi вулики, значно наближенi до природних умов (дупла дерева), без дна, типу бочки. Дуплянку встановлювали лише вертикально – на землю чи дошку. Пiд нею можна було робити пiдставки чи викопувати ями, а низом заглянути всередину i переконатися у достатку корму для бджiл. У гуцулiв переважали дуплянки, видовбанi з порохнявого дуплистого обрубка найчастiше смереки, рiдше липи, висотою 0,6–0,7 м, iнодi до метра, шириною 0,3–0,4 м. Льотки («прорiзи») розташовувалися з однiеi сторони – в нижнiй частинi або посерединi, пiд якими часто робили поличку, щоб бджолам було легше входити до вулика. Вкладенi у довбаний вулик поперечки давали комахам основу для закрiплення вощини. Зверху дуплянку накривали дерев'яним дашком, лубом або круглою дерев'яною накривкою. На Гуцульщинi дуплянки набули поширення наприкiнцi XIX ст. Головним недолiком дуплянок було знищення (закурювання) бджiл пiд час вибирання з них меду. У 30-х роках ХХ ст. дуплянки, якi ще продовжували подекуди побутувати (с. Старi Кути Косiвського р-ну, с. Микуличин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi), почали обладнувати рамками.
Спорадично для плекання бджiл мешканцi регiону використовували солом'янi вулики («кошики», «кошi»). Вони були значно дешевшими вiд колод, а також зручнiшими при обслуговуванi. З паличок робили вiдповiдну форму, плели довгу косу з соломи – i розпочинали виробництво коша. Для плетiння використовували вербову кору, лозу або шпагат. Накривали солом'яник гонтами i ставили на пiдпорах. На Гуцульщинi траплялися солом'яники круглоi форми. В середньому товщина стiнки становила 5–6 см, висота 0,7–1 м, ширина 0,6 м. Побутування кошiв таких розмiрiв зафiксовано у смт. Делятин Надвiрнянського р-ну, с. Яворiв, Брустури Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Кошi належно виконували своi функцii в перiод екстенсивного ведення бджiльництва. Із запровадженням рацiональних методiв утримання бджiл вони стали гальмом на шляху подальшоi еволюцii вуликiв. Кошi мали кiлька основних вад. Їх не можна було розбирати, що ускладнювало детальний огляд бджолиного гнiзда. У цих вуликах важко було пiдсадити нову матку у випадку ii втрати чи замiни; нелегко було розпiзнати появу хвороб. Мед i вiск вибирали з кошiв, знищуючи комах. Та все ж солом’янi вулики збереглися у селянських пасiках деяких мiсцевостей до кiнця 30-х рокiв XX ст. [3, c. 77].
Перехiдним типом мiж нерозбiрними (колоди, дуплянки, сапетки) i рамковими вуликами був вулик Дзержона, сконструйований 1859 р. у Сiлезii. З його винаходом з’явилася можливiсть розбору i огляду бджолиного гнiзда. У ньому, на вiдмiну вiд пiзнiших рамкових вуликiв, замiсть звичайних рамок мiстилися лише верхнi планки (снози), до яких бджоли прикрiплювали верхню частину щiльника, а iншi краi прикрiплялися ними до стiнок вулика. Оглянути гнiздо вулика i витягнути планку з медом можна було, попередньо вiддiливши щiльники ножем вiд бокових стiнок, що спричиняло великi незручностi. На теренах Гуцульщини (с. Пiстинь Косiвського р-ну, с. Печенiжин Коломийського р-ну, м. Надвiрна Івано-Франкiвськоi областi) вулики Дзержона («гержони») поширилися наприкiнцi XIX – на початку XX ст. Для вильоту комах вони були обладнанi «вiкном», а бiля нього розташовувалася «поличка», по якiй пересувалися бджоли.
Слов’янський вулик. Пасiка св. Миколая; с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Пiсля ухвалення 1875 р. рiшення про прийняття та поширення серед пасiчникiв рамкового вулика Т. Цесельського, названого згодом слов’янським, у селянських пасiках Гуцульщини слов’яни почали з’являтися з кiнця XIX ст., але особливого поширення набули на початку XX ст. Це був перший у краi прямокутноi форми рамковий вулик-стояк з довгими вузькими рамками, якi слугували основою для будiвництва вощини i значно полегшували працю пасiчника. Вiн складався з корпусу та двосхилого даху.
Стандартна рамка – 480x220 мм.
Глибина вулика розрахована на 10 рамок. Слов’янськi вулики пасiчники переважно виготовляли власноруч з дерева – смереки, ялини, липи. У цих вуликах незручним було те, що вхiд до них вiв збоку, тому, щоб подивитися на бджiл, пасiчниковi необхiдно було вийняти усi рамки.
Кiлькiсть рамок у вуликах, виготовлених пасiчниками власноруч, могла коливатися вiд 6 до 20. Подекуди слов'янськi вулики проiснували до 40—50-х рокiв минулого столiття (с. Пiстинь Косiвського р-ну с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну).
Слов’янський вулик-«чворак». Пасiка св. Миколая; с. Кобаки Косiвського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
Крiм одинарних («поединчих») у бджолярiв регiону побутували вулики на чотири («чвораки») бджолосiм’i зi спiльними чотирма стiнками, що економило будiвельний матерiал (с. Рiчка Косiвського р-ну). Оригiнальним явищем була пасiка на 120 слов’янських вуликiв В. Петричука з с. Бабин Косiвського р-ну у 1930-х роках. Його вулики на 8 та 12 бджолосiмей мали висоту 2–3 м i були виконанi у виглядi гуцульськоi хати, багатоповерховоi хати, церкви 13 заломами даху [6, c. 197–198].
У 20—30-х роках XX ст. на Гуцульщинi поширився вертикальний одно-корпусний вулик Дадана з низько-широкою рамкою (300x435 мм), який в народi ще називали «американом» (його сконструював американський бджоляр Шарль Дадан). У вулику вмiщалося 20 рамок, були чотири заставнi дошки, засувка для вiчка та поличка для бджiл. Доступ до гнiзда бджiл зручний, оскiльки вхiд був зверху.
В украiнцiв Гуцульщини протягом столiть виробився багатий виробничий досвiд плекання бджiл. Найпоширенiшою була порода середньоевропейськоi сiроi бджоли, особливо видiлялася карпатська бджола, яка домiнувала. Наприкiнцi XIX ст. у пасiках гуцулiв (смт Верховина, с. Зелена, Криворiвня Верховинського р-ну, с. Брустури Косiвського р-ну) з’явилися iталiйськi бджоли («iталiенки», «волоськi», «желтобрушки»).
Турбота про бджiл розпочиналася з розташування пасiки на присадибi – у садках чи городах поблизу хат i господарських будiвель, в сусiдствi iз сiножатями, левадами з рiчками. Наявнiсть дерев була одним з найважливiших чинникiв при виборi мiсця для пасiки. Водночас необхiдно було обрати пiд пасiку помiрно сонячне мiсце, аби до вуликiв проникало свiтло i тепло; тому iх переважно ставили на пiвденному схилi, льотками до пiвдня чи сходу. Пасiку намагалися розташувати у тихому, спокiйному, зручному для бджiл, затишному вiд вiтру мiсцi, далеко вiд дороги чи iншого джерела шуму, з водою поблизу, й огороджували плотом. Вулики розставляли в один або кiлька рядiв чи без дотримання певного порядку.
Поряд з розмiщенням вуликiв на вiдкритому повiтрi на Гуцульщинi побутували i закритi пасiки, в яких стацiонували вулики. Було два види пасiчницьких споруд закритого типу: окремi будiвлi та прибудови до хат. До першого виду належать характернi для кiнця XIX ст. «пасiки», якi зводили з семи-восьми стiн. Зверху споруду накривали дахом, а всерединi був «прозiр» – некрите мiсце, «яким мухи на пашу ходе» [7, с. 110–111]. Така пасiка з с. Замагорiв Верховинського р-ну експонуеться в Музеi народноi архiтектури та побуту у Львовi. Це невелика будiвля завширшки 3, заввишки 1,5 i завдовжки 8 м, зрубно-каркасноi конструкцii. Стiни зведенi зi смерекових плениць. Оригiнальною конструкцiею вiдрiзняеться двосхилий дах пiд дранкою – на висотi 1 м вiд стiн влаштовано вирiз, призначений для вильоту бджiл. Всерединi пiд стiнами, накритими дашком, встановленi вулики. Мiж iх рядами утворюеться дворик (1,5x6 м), який забезпечуе зручний вилiт комахам та роботi пасiчника. Майже подiбний тип пасiки зафiксовано в с. Криворiвня Верховинського р-ну. Вiдмiннiсть споруди полягае в тому, що для льоткiв робили не суцiльнi прорiзи, а для кожного вулика окреме вiчко [5, c. 49]. На теренах Гуцульщини побутував i другий вид закритих стацiонарних пасiк у виглядi прибудови до хати чи господарського примiщення. Такi «пасiки» зафiксованi на Буковинськiй Гуцульщинi (с. Шепiт, Селятин Путильського р-ну Чернiвецькоi обл.) [1, арк. 16–17, 20]. У них на лавках стояли зарубленi в стiни вулики, в яких були прорiзи для вильоту бджiл, що виходили назовнi. Вхiд до примiщення вiв через дверi.
Робота у пасiцi потребувала використання необхiдного пасiчницького приладдя. До складу iнвентаря, потрiбного при доглядi за бджолами, належали засоби захисту пасiчника (сiтки, димарi) та пристосування для збирання роiв (помпи, рiйницi). Засоби захисту пасiчника пiд час проведення ним необхiдних манiпуляцiй на пасiцi (розбирання бджолиного гнiзда з метою перегляду чи вибирання меду) подiляються на пристроi для охорони вiдкритих дiлянок тiла вiд укусiв бджiл та пiдкурювання iх димом. Здавна ефективним засобом захисту вiд бджолиного жала вважали сiтку, яка захищала обличчя. Найпростiша лицева сiтка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мiшковиною, яке одягали на голову; ii на Гуцульщинi використовували повсюдно. Побутували дротянi сiтки й iншоi форми. Так, у с. Яворiв Косiвського р-ну ми виявили опуклу овальну сiтку (35x26 см), яка нитками пришита до полотнища з густоi мiшковини, завдовжки 56 см. На початку XX ст. значне поширення набув iнший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом'яний (полотняний) капелюх, на який спереду надягали дротяну або полотняну сiтку. У 20—30-х роках дрiт i нитки замiнили газ i тюль; iх зшивали у виглядi мiшка, в який з одного боку вставляли гумку.
Закрита пасiка; с. Замагорiв Верховинського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.
У засобах для пiдкурювання бджiл основна роль вiдводилася диму, який вiдганяе бджiл в глибину вулика, зменшуючи iхню агресивнiсть. Практикували два способи отримання диму: шляхом вiдкритого горiння та горiння матерiалу в закритому просторi. Суть першого полягала в тому, що запалювали туго скручену тканину («катран») в руцi або шматок порохна («порохня, «головенька») чи губки (висушене плодове тiло гриба-трутовика) з дерева, якi добре займалися i давали не полум'я, а лише дим. Подекуди (с. Яворiв Косiвського р-ну) пiдкурювали бджiл запаленою губкою та порохном на глинянiй пiдставцi, яку пiдставляли до вулика i дмухали ротом. Цей дуже архаiчний i примiтивний спосiб пiдкурювання бджiл продовжував використовуватись гуцулами у 20—30-х роках, а у с. Бiлi Ослави та Микуличин Надвiрнянського р-ну ще навiть у 40-х роках XX ст.
Димар з механiчним роздмухуванням вогню
Сикавка i пасiчницький нiж
До засобiв для отримання диму, в яких горiння вiдбувалося у закритому просторi, належали димарi. З кiнця XIX ст. вiдомi димарi з механiчним роздмухуванням вогню, що вiдзначалися великою ефективнiстю дii. У селянських пасiках обстежуваного терену димарi почали з'являтися i поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобнi пристроi у виглядi гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мiдноi гiльзи чи переробленого протигазу часiв Першоi свiтовоi вiйни, з мiхом зi шкiри на дерев'яних дощечках. У 1920— 1930-х роках на дослiджуванiй територii набули розповсюдження фабричнi димарi, що складалися з цилiндричного корпусу з вiдкидним верхом i шкiряного мiху, за допомогою якого пiдтримували горiння палива i спрямовували струмiнь диму в необхiдне мiсце.
Невiд'емний компонент пасiчницького приладдя становила помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привитi на деревах та роiвтi-качi. Як свiдчать данi польових обстежень, на Гуцульщинi побутували помпи домашнього виробництва пасiчникiв – рiзних розмiрiв, якi дiяли за принципом поршня. За матерiалом виробництва iх класифiкують на дерев'янi, бляшанi i комбiнованi. Дерев'янi помпи виготовляли переважно з «бзини» (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На територii сучасного Надвiрнянського р-ну ми зафiксували побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристроi завдовжки 50—140 см. Денце залiзноi трубки закривали пробкою з отвором; в останнiй вставляли бляшаний поршень з дiркою, на одному кiнцi якого навивали клоччя. Спорадично використовували i бляшанi помпи фабричного виробництва, а також комбiнованi, що складалися iз залiзноi трубки з денцем i дерев'яного поршня з гумою, яким набирали воду.
Необхiдною приналежнiстю пасiки було пристосування для знiмання бджолиноi сiм'i з мiсця привою в перiод роiння i перенесення ii на мiсце стацiонарного перебування (у вулик), вiдоме як рiйниця. Пасiчники регiону для збирання роiв використовували спецiально виготовленi з цiею метою рiйницi i рiзноманiтне полiфункцiональне приладдя (кошики, вiдра, «коновки»). Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. на територii дослiдження побутували рiзнi види саморобних рiйниць, якi виготовляли з соломи, лубу, дерева. Одним iз поширених типiв була солом’яна рiйниця («кошиль»), плетена спiральною технiкою. З соломи виготовляли довгий спiральний валок (кiску), для скрiплення спiраль обплiтали пасмами лика чи лозою. Спiральна технiка плетiння обумовлювала округлу форму рiйницi, яка нагадувала перекинутий зрiзаний широкий конус, тобто вiдро, емнiстю до 15 л. З поширенням у дослiджуваному ареалi рамкових вуликiв пасiчницький iнвентар для знiмання роiв поповнився рiйницями чотиригранноi форми з дощок, фанери або товстого паперу, в якi вставляли рамки з медом, щоб привабити рiй. Це були скриньки з бiчною стiнкою на засувцi, в якiй зроблено льоток. Останнiй закривала тонка дротяна сiтка. По обох боках рiйницi розташовували отвори, необхiднi для вентиляцii. До скриньки прикрiпляли шнурок, за допомогою якого ii чiпляли на дерево. Побутування описаних рiйниць зафiксували ми у с. Шепiт Путильського р-ну Чернiвецькоi обл., с. Бистрець Верховинського р-ну, с. Яворiв, Пiстинь, Старi Кути Косiвського р-ну, с. Микуличин, смт Делятин Надвiрнянського р-ну Івано-Франкiвськоi областi. Зiбравши бджiл до такоi рiйницi, пасiчники накривали ii зверху рiдкою мiшковиною. Окрiм того, приладдям для знiмання роiв слугував дерев’яний посуд – «вiдра» (Косiвський р-н), «балii» (Верховинський, Косiвський р-ни). Для зняття привитих на деревах роiв бджолярi пiдставляли описанi пристроi на довгiй жердинi пiд дерево, де звився рiй, або пiднiмалися з ними на дерево за допомогою драбини.
Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасiчницькi ножi та медогонки. Данi польових обстежень дають пiдстави видiлити на територii Гуцульщини два iснуючi типи пасiчницьких ножiв залежно вiд системи вулика, в якому iх застосовували. Хронологiчно давнiшим е довгий нiж, один кiнець якого загнутий пiд прямим кутом, а другий – долотоподiбно загострений. Серед пасiчникiв вiн вiдомий як «правий нiж», «нiж на патичку» (с. Яворiв Косiвського р-ну). Цим ножем користувалися у нерозбiрних вуликах; зачепивши зiгнутим кiнцем щiльники, iх пiднiмали догори, повертаючи нiж на 90° i пiдрубуючи залежно вiд необхiдностi. Протилежним кiнцем ножа вiдрiзали щiльники вiд стiнок вулика. «Кривий» нiж (на вiдмiну вiд «правого») – продукт пiзнiшого перiоду, що набув поширення в кiнцi XIX – на початку XX ст. Вiн мав довжину до 30 см, загострене з обох бокiв лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двiчi загнуте пiд прямим кутом (на зразок мулярськоi кельнi), що полегшувало розпечатування щiльникiв та зрiзування трутовоi черви у рамкових вуликах, оскiльки рiвним ножем це зробити неможливо.
