Землеробськi дiлянки були невеликих розмiрiв i називались «городами» (вiд чого й походить мiсцева назва лопати «городник», «горонник»).
У XIX ст. тут мала мiсце багатопiльна система i вирубно-вогневе землеробство. Сiвозмiни виглядали таким чином: перший рiк – картопля («бараболя», «мандибурка»), другий – кукурудза, третiй – знову картопля, четвертий – зерновi («збiжже»). Тут часто рiллi не давали вiдпочити пiд травою, а повторно пускали в сiвообiг. У кiнцi XIX ст. в господарствах сiльських багатiiв з'являються елементи плодозмiнноi системи землеробства, не допускаеться на одному мiсцi висiв культур однiеi групи протягом кiлькох рокiв пiдряд.
Своерiднi умови цiеi територii позначились i на використаннi землеробськоi технiки, призначеноi для обробiтку грунту. Невеличкi шматки земель, труднiсть iх угноення й обробiтку в гiрських умовах, а також нестача тягловоi сили – коней i волiв – були причиною того, що селяни часто замiсть того, щоб орати поле чи город плугом, обробляли iх мотикою («сапа», «джугас») [9, c. 156].
Люди похилого вiку с. Іспас Путильського р-ну Чернiвецькоi обл. пам'ятали ще дерев'янi мотики iз залiзною оковкою робочоi частини [4, c. 63]. Такi самi мотики були у селах Задубрiвка цiеi ж областi та Дениси (Киiвщина). Можливо, що цi мотики е модифiкацiею дерев'яноi мотики, яка iснувала одночасно (а може, й ранiше) з кам'яними i кiстяними, вiдомоi на територii Украiни ще племенам трипiльськоi культури (кiнець IV–III тис. до н. е.).
На Гуцульщинi, як i на iншiй територii Украiнських Карпат, побутували сапи з гранчастим обухом (званим також «вухом»), як i в сокири, полотном, подiбним до трикутника, овальним лезом. Тут, як i в рядi районiв Закарпаття, Житомирщини i Чернiгiвщини, робоча частина крiпилась до держака, як i в сокири, а сам держак мав назву «топорище» [3, арк. 12]. Виготовляли сапи мiсцевi ковалi i зайшлi ковалi – цигани, пiзнiше були й фабричнi, звичайнi i двозубi.
Знаряддя обробiтку грунту:1 – дерев'яний плуг, 2 – модифiкований плуг, 3 – борона, 4 – мотика, 5 – лопата
Для обробiтку грунтiв користувалися лопатою («рискаль», «городник», «горонник») – ще в кiнцi XIX ст. дерев’яною, iз залiзним робочим окуттям. У бiдняцьких господарствах такими лопатами працювали ще до першоi свiтовоi вiйни, хоча переважали в цей час уже фабричнi залiзнi.
Лопатами, як правило, скопували город, садили за лопатою картоплю, iнколи й кукурудзу (буковинська Гуцульщина), копали картоплю.
Як уже згадувалось, дерев’яним плугом iз залiзним лемешем i ножем почали користуватись на Гуцульщинi лише на межi XVIII–XIX ст. Такi плуги побутували у незаможних селян аж до колективiзацii сiльського господарства.
У другiй половинi XIX – 30-х роках XX ст. на територii Гуцульщини з’являються плуги трьох рiзновидiв: традицiйнi дерев’янi (iх називали «простi плуги») на колiсному передку iз залiзним лемешем i череслом, традицiйнi модифiкованi плуги i фабричнi залiзнi плуги (кiнець XIX – початок XX ст.) [3, арк. 12, 28, 39].
Дерев’яний плуг складався з робочоi половини – плуга та тягловоi – передка («колiсниця», «пiша колiсниця», тобто дерев’яна, без цвяхiв). У такому плузi дерев’яними були: грядiль («гридиль», «гердiль», «придолiп», «стрiла»), двi ручки («чепиги», «чапиги», «чипиги», «ручицi»), полиця («поличка», «плита», «постiл»), пiдошва («пiдошва»), а чересло («нiж») i лемiш («лемiш», «постiв», «постiл», «каптур», «черевик») – залiзними. За конструктивними особливостями традицiйний дерев’яний плуг на Гуцульщинi вiдомий двох типiв: з непорушною полицею i переставною полицею. Останнiй використовувався на Украiнi лише в гiрських районах Карпат [4, c. 45].
У передку було два колеса: праве велике «борозняне» («блазне») i менше лiве («мале»), обкутi обручами («рифами»), а подекуди передки мали однаковоi величини колеса. Передок з’еднувався з плугом тяжем («ожевкою») – лозовим кiльцем або ланцюгом. При запряганнi волiв або корiв до передка чiпляли ще й вiйе («вiе», «вiйце», «двiло»). Як i на iнших територiях Украiни, тут у XIX ст. орали кiньми або волами, а бiдняки – часто коровами.
В кiнцi XIX ст. з розвитком капiталiзму фабричнi плуги прийшли на змiну традицiйним дерев’яним. Модифiкованi плуги, як i в сусiднiх народiв, мали удосконаленi залiзнi лемешi i вiдвали, всi частини були залiзними, крiм чепiг i грядiля. Проте дослiдники землеробства Гуцульщини навiть у 30-х роках XX ст. фiксували побутування традицiйних дерев’яних плугiв, якими користувались у бiдняцьких селянських господарствах. Фабричнi залiзнi плуги, як правило, мали заможнi селяни.
До комплексу землеробських знарядь належала на Гуцульщинi i борона. Їi використовували для спушування рiллi («скородили», «шкородили») i закриття насiння пiсля посiву. У с. Росiшка Рахiвського р-ну Закарпатськоi обл. борону називають «грапа». Пiд цiею ж назвою вона вiдома i в сусiднiх молдаван. Така борона зустрiчаеться i в iнших мiсцевостях Закарпаття i частково пiвдня Украiни [4, c. 57].
Простiший тип такоi борони вiдомий на Полiссi i в зонi Лiсостепу, у росiян i бiлорусiв.
В кiнцi XIX ст. побутували рамочнi, переважно прямокутнi борони з дерев’яними брусками («бильця», «сегрети») i зубками («чопики», «гвiздя»). У деяких селах Гуцульщини (с. Голови Верховинського р-ну) для рами використовували природно вигнуте дерево. В раму пропускали три дерев’янi планки («насадки»), до них прив’язували дерев’янi бруски («бильця»), в просвердленi отвори яких забивали зубки. До першоi свiтовоi вiйни борони у цьому селi були ще з дерев’яними зубками, в iнших селах такими боронами користувалися i в 30-х роках XX ст. Проте в цей час уже переважали борони з залiзними ковальськими зубками. На початку XX ст. у господарствах сiльських багатiiв з’являються повнiстю залiзнi фабричнi борони. Проте переважна бiльшiсть горян користувалась аж до колективiзацii сiльського господарства дерев’яними боронами iз залiзними зубками [9, c. 58].
Залежно вiд тягла до борони впрягали двох волiв або одного коня. Скородили переважно кiньми.
Для спушування скиб, крiм борони, яку селяни вживали на оброблюваних уже довгий час дiлянках, застосовувались мотики («сапи»). Ними сiкли («чухали») скиби на новинi.
На Гуцульщинi вирощували рiзнi зерновi культури: овес, яре та озиме жито, ячмiнь, менше пшеницi i кукурудзи (бо не всюди дозрiвала) i зовсiм мало гречки i проса. Найпоширенiшим був овес. Документи королiвських люстрацiй Снятинського староства 1565 р. засвiдчують, що в гуцульських селах Рибне, Здвижин (тепер Вижниця), Кути (тепер Старi Кути) вирощували у цей час iз зернових найбiльше вiвса, який входив в оплату данини [5, c. 19].
Із технiчних культур перевагу вiддавали льону («лен») i коноплi («колопнi»). Льону сiяли бiльше, нiж конопель.
Гуцули, як i бойки, велику увагу придiляли вирощуванню картоплi, яка була одним iз важливих продуктiв харчування. Наприклад, на буковинськiй Гуцульщинi в серединi XIX ст. вона займала бiльшу частину орного поля. Досить поширеними були капуста i бiб. Вирощували також квасолю, огiрки, горох, моркву, петрушку, цибулю, часник, буряк мак та iн. [3, арк. 1, 8, 10, 14].
Виходячи з практики i багатовiкового досвiду населення, тут виробили своерiдну народну агротехнiку, яка охоплюе рiзнi заходи, спрямованi на одержання вiд землi якнайбiльшого врожаю. Народною агротехнiкою передбачалось передусiм удобрення i угноення грунтiв, вiдновлення iх структури, ефективнiсть обробiтку, передпосiвна обробка насiння, знання бiологiчних i економiчних характеристик землеробських культур, технiк сiвби i садiння, правильного й якiсного догляду за рослинами i плодами в процесi вегетацii, своечасне збирання та зберiгання врожаю без втрат. Оскiльки якiсть грунту в лiсовому ландшафтi, а особливо в гiрськiй мiсцевостi була низькою, то попiл як удобрення протягом тривалого часу вiдiгравав тут важливу роль. У другiй половинi XIX ст. поряд з пiдживленням грунту попелом вживали гнiй, а сiльськi багатii – iнколи й мiнеральнi добрива. Наприкiнцi XIX – на початку XX ст. селяни намагалися полiпшити родючiсть грунту i шляхом висiвання спецiальних вiдновлюючих структуру грунту трав – конюшини, люпину та iн.
Поряд з удобренням важливу роль вiдiгравала i технiка обробiтку землi. Щоб добитись високих врожаiв у складних грунтово-клiматичних умовах, тут нарощували мiлкий гумусний шар рiллi, постiйно полiпшували структуру грунту. Це стало можливим з використанням плугiв.
Оранку рiллi проводили навеснi (ранню – пiд зерновi i пiзню – пiд просапнi i технiчнi культури) i восени (зяблева оранка). Гуцули починали весняну оранку в кiнцi березня – на початку квiтня. З початком оранки було пов’язано багато вiрувань i магiчних дiй, спрямованих на ii успiшне проведення [1, арк. 5].
У поле виiжджали до сходу сонця. Плуг везли на поле на передку. Оранку проводили удвох: господар тримав «чепиги» плуга, а жiнка вела за повiд коня або волiв чи корiв.
У залежностi вiд рельефу поля, сiвби тих чи iнших культур, застосовували i вiдповiдний спосiб оранки. Оскiльки на Гуцульщинi не було цiльного поля, а лише невеликi дiлянки, то кожна з них розорювалась одразу.
Ранню весняну оранку проводили винятково пiд злаковi культури. Глибина оранки визначалась товщиною родючого шару, який не перевищував у Карпатах 15–20 см. Намагались орати якнайглибше, так, щоб не зачепити пiдзолистий шар («мертвицю»).
Технологiя пiзньоi весняноi оранки пiд просапнi i технiчнi культури нiчим не вiдрiзнялася вiд ранньоi весняноi. Оранкою пiд картоплю завершувалася весняна оранка. Зяблеву оранку проводили лише восени, а на Бойкiвщинi i влiтку i восени.
Насiння зернових вiдбирали фактично вже пiд час обмолоту: зважали, щоб зерно було грубе («тучне») i зберiгали його окремо в скринi. Передпосiвноi обробки насiння майже не проводили. Лише решетом очищали («пiдчинювали») зерно вiд насiння бур’янiв. Інколи мочили бiб, а також мак.
Кукурудзу на насiння зберiгали на горищi («подi»), в качанах, сплетених у вiнцi, якi лущили перед посiвом.
Готували насiння картоплi, як i всюди в Украiнських Карпатах. Уже при копаннi картоплi ii сортували – велику вiдбирали для iжi, середню для садiння, дрiбну для свиней. За два-три тижнi до садiння картоплю виносили iз мiсць зберiгання у тепле мiсце – найчастiше у хату пiд лiжко – i пiсля цього висаджували. Насiння городнiх культур – капусти, буряка, моркви, петрушки, цибулi, часнику – вирощувала кожна господиня.
Ще задовго до початку весняних польових робiт кожен господар докладно знав, де i якi сiльськогосподарськi культури буде сiяти чи садити. Високо в горах, де грунти були з меншим гумусним шаром i важче було iх пiдживлювати, висiвали переважно овес – як найменш вибагливий до якостi грунту i найбiльш морозостiйкий серед зернових. На кращих землях у долинах бiля хат висаджували картоплю. Важливу роль у розмiщеннi землеробських культур вiдiгравала також господарська традицiя, зокрема строгий подiл орного поля на городи з багатопiллям.
Щодо строкiв сiвби, то iснувала рання i пiзня весняна, а також осiння – залежно вiд бiологiчних характеристик культур на холодостiйкiсть, тривалiсть вегетацiйного перiоду тощо. Гiрськi хлiбороби правильно орiентувались у бiологiчних i економiчних характеристиках землеробських культур. У ранню весняну пору, коли ще земля як слiд не прогрiлася i було багато вологи, висiвали вологолюбивi i невибагливi до якостi грунту культури.
Технiка сiвби зернових культур була однаковою в усiх етнографiчних групах украiнцiв Карпат. Сiяли зерновi вручну, здебiльшого з бесагiв, тайстри, а також з дiйницi, цебра, коновки, з мiшка. Сiвач, набравши в жменю зерно, розсiвав його пiд кожен крок ноги. Легке зерно (овес, жито, ячмiнь) розсiвав «у три жменi», одну – справа, другу – перед собою, третю – злiва, а важке (пшениця) – «у двi жменi», справа перед собою i злiва. Сiяли впродовж скиб, а по боронованiй рiллi – впоперек схилу. Пiсля посiву зерно закривали бороною.
Зернобобовi культури (бiб, горох, квасолю) садили переважно за сапою.
Впоравшись iз садiнням бобу i сiвбою вiвса, приступали до висiвання ярого жита, пшеницi, ячменю, проса, гречки. Яре жито сiяли на картоплиннi, а також на зяблевiй оранцi, проведенiй на стернi або цiлинi, на весняних «палениках». Воно вимагало бiльше тепла i кращого грунту. Тому пiд яре жито угноювали землю, за винятком картоплиння. Пшеницi на Гуцульщинi сiяли дуже мало i лише в тих селах, де були широкi рiчковi долини i бiльш родючi грунти. Для неi видiляли найкращу дiлянку орного поля («картоплянки», «цiлини») i добре угноювали ii. Найпiзнiше iз зернових культур висiвали ячмiнь. У травнi сiяли i садили просапнi, технiчнi, зернобобовi i городнi культури. Із просапних найбiльше вирощували кукурудзи (буковинська частина Гуцульщини, Косiвський i Надвiрнянський райони). Садили ii в ямки по два-три зерна, висiяне зерно заскороджували, пiсля чого «довбенками» (дощечка розмiром 15–20 см з держаком) прибивали.
Для садiння картоплi видiляли найбiльш удобренi дiлянки поля, передусiм освоенi землi. На них садили картоплю два-три роки або садили ii пiсля жита чи бобових.
Гуцули садили картоплю, як правило, за лопатою або мотикою, а бойки – за мотикою i плугом. Зорану землю залишали на два-три днi, щоб угрiлася. Лопатою викопували ямки. Ряди робили знизу вверх. У викопану ямку хтось iз дiтей або господиня клали картоплю, яку присипали землею з наступноi ямки. Старшi вiком гуцули розповiдали, що в кiнцi XIX ст. ще дехто з селян вирощував картоплю в хатi у горщиках, на невеликих грядках. Садiнням картоплi завершували веснянi польовi роботи. Із зернобобових культур останнiми висаджували горох i квасолю «пiшу» (стелилася по землi) або «тичну» (вилася по тичцi).
На добре пiдготовлених грядках господиня сiяла мак, петрушку, столовi буряки, крiп тощо, пiсля чого граблями заглиблювала в грунт. Кожна iз цих культур, крiм капусти, яку культивували бiльше iнших, мала свою грядку.
Агрофiзична форма догляду за сiльськогосподарськими культурами передбачала бiлякореневе спушування грунту з одночасним пiдсiканням сапою бур’янiв та прополюванням. Другим етапом догляду за картоплею було ii пiдгортання, яке проводили з обох бокiв рядка.
Просапували також городнi культури i кукурудзу. Посаджену кукурудзу за мотикою просапували один раз, а посiяну – двiчi. Перший раз прорiджували («ретезували»), другий – спушували. У с. Бiлi Ослави Надвiрнянського р-ну за другим разом «пiдгрiбали» землю навколо стебла, добиваючись цим змiцнення опiрностi його вiтрам i збiльшення площi прийому пiдживлення.
Прополювали всi стеблоростучi, городнi i навiть просапнi культури. Городину i льон пололи двiчi, стручковi i коноплi – один раз. Із дiлянок колоскових виривали тiльки бур’яни. Це була винятково жiноча робота.
Поля i городи, якi прилягали до лiсу, охороняли вiд диких звiрiв, кабанiв, ведмедiв, городину – вiд домашньоi птицi. Проти птахiв встановлювали на городi пугала («опуди») – хрест iз патикiв, на який надiвали подертий одяг [8, с. 166–167].
Збирання врожаю було однiею з найважливiших хлiборобських праць. Селяни уважно стежили за спiлiстю зерна. Збiр зернових тут, як i на рештi територii Украiнських Карпат, проводили в серпнi i вiдповiдно до iх дозрiвання. Першим жали озиме жито, останнiми – яре жито i овес.
Серпи були спочатку ковальськi, а пiзнiше – фабричнi, з зубцями («назубленi»). Серпи ковальськоi роботи – гладкi, iх клепали на бабцi, як коси. Коли стиралися зубцi у фабричних серпах, то ними жали кукурудзу. Лише заможнi селяни косили овес косою iз спецiальним пристосуванням – лучком («вилкою»).
Женцi («жнiльницi») приступали до роботи дуже рано. Першим починав жати господар або господиня. Схопленi долонею i зжатi одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток») клали на землю («на полiт»), потiм зв’язували у снопи перевеслом, скрученим iз цих же стебел, i складали у копи, а через два-три днi снопи складали у «кладнi» (45–20 снопiв). Завершували «кладню» снопом, покладеним поверх iнших колоссям донизу, щоб iншi не мокли. Так снопи стояли, поки добре просохнуть. Потiм везли iх додому, складали у критi обороги або на «подену» (пiдвищення з камiння, покрите товстим шаром гiлок i соломи, що служило основою оборога). Обороги зверху накривали соломою.
Складали снопи також у копи («кланi») по 30 снопiв i пiвкопи – 15 снопiв на кiл, забитий у землю. У с. Верхнiй Березiв (Косiвщина) снопи клали без кiлля в полукiпки, навхрест, на закарпатськiй Гуцульщинi – у чотири ряди, а на низ – заломлений колоссям вверх снiп («столец»). Зверху накривали полукiпок (30 снопiв) «шапкою» (снiп колоссям униз). Тут також складали снопи у «попики» (снiп уверх колоссям). На Гуцульщинi було поширене складання снопiв без кiлля у «дiдики» (8—10 снопiв) i «купки» (15 снопiв). Цей спосiб укладання снопiв без кiлля характерний i для iнших районiв Украiни [9, c. 59].
Пiсля завершення жнив жiнки збирали у вереснi врожай овочiв. Картоплю копали («драли») сапами у вереснi всiею сiм'ею. Тут же на сонцi просушували ii i сортували.
Льон i коноплю вибирали жiнки руками («тягли iз землi»), в’язали iх у невеликi горстки i складали в стiжки, щоб швидше просихали i щоб дозрiвало насiння. Тодi молотили або товкли на подвiр’i праниками або довбенками на каменi, рiдше «мiсили» ногами в сiнях [1, арк. 11].
Особливо вiдповiдальною працею на Гуцульщинi була заготiвля в лiтнiй час сiна для худоби на зимовий перiод на «царинках» або на сiножатях бiля хати, полi далеко вiд села i на полонинах, призначених на сiно. Траву косили чоловiки косами. Були два рiзновиди кiсся – лiщинового, рiдше ясеневого («кiся», «кiсе», «кiссе») з однiею ручкою (давнiше) або пiзнiше – з двома. Такi кiсся побутували на Бойкiвщинi, ними користувались сербо-хорвати, болгари, литовцi та iншi прибалтiйськi народи [10, c. 196]. Сягало воно пiд плече косаря i було найменшим в Украiнських Карпатах. Косу з’еднували з кiссям за допомогою металевого кiльця («обручка», «перстiнь») i притискували виступ («нагупец», «нагупенчак») на п’ятцi коси клином («плiшка», «пасклин»). Для мiцнiшого крiплення коси з кiссям iнколи вживали друге металеве кiльце («закiвка», «перстень») з отвором, в який заходив виступ на вусi коси. Косу гострили каменем («брус», «брусок») i вирiвнювали, коли защербиться, залiзним прутом («носак», «гусак»). Клепали косу молотком на залiзнiй «бабцi», ранiше тупiй, а пiзнiше гострiй, забитiй у дерев’яну основу («бабчир»), загострену внизу. Приладдя для гострiння коси косарi носили в дерев’янiй, а пiзнiше бляшанiй «кушцi».
