Найбiльшими комплексами полонин е так званi Кадiiвський та Гринявський, вiдокремленi мiж собою улоговиною Чорного Черемошу. Полонини розташованi також на схiднiй частинi Чорногори, на пiвнiчнiй частинi Гринявських гiр, на гiрських масивах мiж селами Космач, Ворохта, Дiлятин, Бiлi
Ослави. На буковинськiй Гуцульщинi полонини займають пiднiжжя вершин Яровище i Темнатик, хребта Максимець мiж Бiлим Черемошем, Путилою i Сучавою. На закарпатськiй Гуцульщинi гiрськi пасовища розташованi в захiднiй частинi Чорногори, на схiд вiд Свидовця.
Багатий тваринний свiт Карпат. Тут живуть оленi, козулi, дикi свинi, бурi ведмедi, вовки, лиси, борсуки, куницi, бiлки, тхори, видри. В горах на межi лiсу та полонин водяться рисi та дикi коти. З птахiв переважають дятли, синицi, дрозди, зяблики, щиглики, рябчики, яструби, сови, орли.
В рiках i потоках Гуцульщини водяться форель струмкова, пiдуст, усач, марена, рибець, лосось, дунайський харiус та iн. [1, 2, 3].
Здiйснюеться планова робота зi збереження тваринного свiту. Обмежено вiдстрiл звiрiв i лов риби, створено штучнi форельнi господарства. Для збагачення та охорони своерiдного рослинного i тваринного свiту Карпат в районi Говерли створено Карпатський державний заповiдник та в районi Ворохти – Карпатський державний природний парк.
__________________________
1. Бучинський І О., Волеваха М. М., Коржов В. О. Клiмат Украiнських Карпат. Киiв, 1971.
2. Воропай Л. І., Куниця М. О. Украiнськi Карпати. Киiв, 1966.
3. Дiброва О. Т. Закарпатська область. Географiчний нарис. Киiв, 1967.
Походження етнографiчноi назви
Питання походження назви гуцули в науковiй лiтературi остаточно не з’ясоване, хоча предметом наукових, зокрема i краезнавчих, зацiкавлень воно стало ще у першiй пол. ХІХ ст. Вiдтодi i донинi в науковiй лiтературi з приводу походження назви гуцули появилася низка неоднозначних здогадiв i гiпотез, висунутих у рiзний час рiзними авторами, серед яких, на жаль, менше всього мовознавцiв. Отже, вiдзначимо, що у виведеннi (поясненнi) походження етнонiма гуцули дотримуемося гiпотези про антропонiмну генезу, з тим, однак, що цю гiпотезу подаемо в новiй редакцii.
Бiльшiсть iз запропонованих рiзними авторами етимологiй етнонiма гуцули – це науково необгрунтованi гiпотези. Докладний критичний огляд рiзних авторських спроб з’ясувати походження цiеi назви подав Б. В. Кобилянський [4, с. 143–151] та доповнив В. В. Грабовецький [1, с. 39–40]. Спираючись на огляд цих гiпотез, вкажемо лише на iх суть.
Так, у польськiй етнографiчнiй лiтературi минулого столiття деякi автори виводили походження назви гуцули вiд слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати > кочули > гочули > гуцули (К. Мiлевський), або шляхом: кочувати > кочули > коцули > гоцули > гуцули (Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський). І. Вагилевич, а вслiд за ним Ф. Гельвалд, Ю. Федькович та О. Моргенбессер пов’язували походження гуцулiв з тюркським племенем узiв, невмотивовано допускаючи, що i назва гуцули виникла вiд назви узи шляхом штучного перетворення: узи > уци > уцули > гуцули. Ще бiльш лiнгвiстично (i iсторично) безпiдставною була спроба польського дослiдника С. Вiтвицького вивести етимологiю назви гуцули вiд iменi згаданого в хронiцi С. Бандтке моравського князя Гецило (864 р.) або вiд штучно створеного цим автором слова горул – мешканець гiр.
Невмотивованими були також спроби пов’язувати походження цiеi назви з украiнським словом гуцати (В. Шухевич), з готським словом guta «гот» (Я. Розвадовський), а також iз згаданою в монгольському лiтописi Юань-Чао-бi-шi назвою якихось гiр Гацалi (І. Фiлевич, В. Мавродiн).
Не мае пiд собою науковоi основи найбiльш популярна в лiтературi гiпотеза походження назви гуцул(и) вiд волоського слова hotul у значеннi «розбiйник», що виникла нiбито внаслiдок поширеного у свiй час на Гуцульщинi опришкiвського руху, який, таким чином, прихильники цiеi гiпотези несправедливо розцiнювали як розбiйництво, а не як насправдi один з виявiв народно-визвольноi боротьби.
Виразна на перший погляд спiвзвучнiсть волоського слова hotul з назвою гуцул та гаданий, як причина для номiнацii цим словом, опришкiвський рух спричинилися до того, що дану гiпотезу пiдтримав цiлий ряд вiдомих учених.
Як довiв Б. В. Кобилянський [4, с. 148–149], наукова неспроможнiсть гiпотези походження назви гуцули вiд волоського слова hotul полягае в тому, що вона непереконлива нi з iсторичного, нi з мовознавчого погляду.
На пiдставi даних археологii, етнографii, фольклористики i лiнгвiстики автор цiеi гiпотези дiйшов висновку, що гуцули – це нащадки давньоруського племенi уличiв i частково тиверцiв. Ця гiпотеза послужила йому основою i саму назву гуцули вивести вiд назви давньоруського племенi уличiв, у даному випадку – конкретно вiд засвiдченого писемнiстю ii варiанта улучи, шляхом гаданих перетворень улучи > улуци > уцули > гуцули. Щодо вихiдноi форми улучи, то вона, за припущенням Б. В. Кобилянського, походить вiд тюркського слова улус – «плем’я», що зiставляеться з монгольським улус, улс – «народ», «люди», «держава», «краiна» [4, с. 210].
Критичнi зауваження з приводу цiеi гiпотези Б. В. Кобилянського висловленi М. Л. Худашем. Вони зводяться до того, що прийнята Б. В. Кобилянським за вихiдну для етимологiзацii назви гуцули форма улучи – сумнiвна. Серед слов’янськоi племiнноi етнонiмii i топонiмii типовими i загальнопоширеними були утворення на – ичи типу давньоруських назв племен в'ятичi, дреговичi та iн., то яким же чином назва племенi уличiв повинна була в давньоруському середовищi звучати здеформовано як улучи, а потiм, до того ж, згiдно з концепцiею Б. В. Кобилянського, послужити основою для не менш незвичних на слов’янському мовному грунтi перетворень на форми улуци > уцули? На наш погляд, засвiдчена писемнiстю форма улучи (як i подiбнi iй улучичи, улутичи, лутичи) – це не що iнше, як деформацii. Якщо ж припустити, що до появи форми улучи могло якимось чином причинитися сусiдне з уличами тюркомовне середовище з властивою для нього гармонiею голосних, у даному випадку у формi uluc (звiдки улучи), то важко погодитися, щоб ця чужомовна форма могла якимось чином перемогти в схiднослов’янському середовищi вiдзначену вище типовiсть i стабiльнiсть вживання форм на – ичи, прищепитися в ньому та зазнати ще, крiм цього, незвичноi трансформацii з переходамиулуч(и) >улуц(и) >уцул(и) > гуцул(и).
Вiдомий вчений, дослiдник гуцульського краю, В. В. Грабовецький, не висловивши своеi думки з приводу наведеноi вище гiпотези Б. В. Кобилянського, висунув свою версiю походження назви гуцули [1, с. 39–40], згiдно з якою ця назва походить вiд прiзвища Гуцул i з’явилася десь у XVIII ст. Однак цей автор не з’ясував, звiдки ж взялося прiзвище Гуцул, яка його етимологiя i чи iснувала якась реальна можливiсть для виникнення у такий пiзнiй перiод, як XVIII ст., тобто вже в новi часи, назви такоi великоi етнографiчноi групи карпатського украiнського населення, як гуцули, вiд одного, до того ж етимологiчно неясного, прiзвища. Не звернув уваги й на те, що особова назва Гуцул була вiдома вже в XVI ст.
Вiдантропонiмну версiю походження назви гуцули (етнонiма), слiдом за В. В. Грабовецьким, висувае i вiдомий украiнський мовознавець М. Л. Худаш [5, с. 55–58; 6, с. 45–52; 7, с. 311–315] на пiдставi опрацьованоi ним лiтератури та власних дослiджень. За його припущенням, сучаснi украiнськi карпатськi етнографiчнi групи гуцули, бойки, лемки – це прямi нащадки глибоко дохристиянських, можливо, що антських, родоплемiнних об'еднань якогось племенi чи племiнного союзу або й рiзних племен, якi в тi глибоко вiддаленi вiд нас часи свого сформування як родоплемiнних об'еднань називалися вже, вiдповiдно, гуцули, бойки, лемки, аналогiчно як i зберегли своi колишнi племiннi назви рiзнi iншi слов’янськi етнiчнi об'еднання, як серби, хорвати, чехи, поляки, словаки та iн. Їх назви, як вiдомо, були часто вiдантропонiмнi, утворенi вiд особових власних iмен родоплемiнних вождiв.
За М. Л. Худашем, назва гуцули в первiсному номiнацiйному значеннi – «рiд (або родоплемiнне об’еднання, чи й плем’я) Гуцула» [7, с. 308–309]. Згiдно з версiею М. Л. Худаша, етнонiм гуцули найбiльш правдоподiбно походить вiд давнього особового власного iменi Гуцул. На думку цього автора, особова назва Гуцул за словоформою дiлиться на два компоненти – корiнь гуц- i суфiкс – ул. Глибоко проаналiзувавши украiнський iсторико-мовний матерiал та спiвставивши його з вiдповiдними аналогiчними явищами iнших слов’янських мов, згаданий вчений дiйшов висновку про давне, праслов’янське походження особовоi назви (iменi) Гуцул.
Уже здавна, як свiдчать дослiдження М. Л. Худаша, в широкому слов’янському масштабi писемно засвiдчуеться антропонiм Гуц (або похiдне вiд нього утворення), вiд якого способом суфiксацii суфiксом – ул i виник цей антропонiм Гуцул. Так, антропонiм Гуц i похiднi вiд нього, такi, як патронiм Гуцов, зменшене суфiксальне утворення на – к(о), Гуц-к(о) та патронiм Гуц-к-ович засвiдчуються писемнiстю ще починаючи з XV ст. [5, с. 61].
Зменшена (демiнутивна) форма Гуцек, утворена вiд iменi Гуц, засвiдчена у польськiй антропонiмii ще в 1275 р. У бiлоруськiй антропонiмii особова назва Гуц вiдома ще з середини XVI ст., а в болгарськiй показовими е iмена Гуца, Гуцан, Гуце, утворенi вiд вихiдноi форми Гуц [5, с. 59–60].
Що ж до форманта – ул в антропонiмi Гуцул, то, на думку М. Л. Худаша, це суфiкс праслов’янськоi генези, розвинений вiд праслов’янського – иiъ, – иiь, наявний в досить численних слов’янських антропонiмах, типу збереженого в украiнських прiзвищах Баюл, Гушул, Лашкул i т. п. чи, наприклад, болг. Дра-гул, Радул, Видул [2, с. 97]. У сербохорватськiй антропонiмii цей суфiкс вiдомий ще в ХІІ ст. в iменах Радоул, НЪгоулъ, Богдоулъ, ПрЪвоуль [3, с. 76].
Не зупиняючись грунтовно на iнтерпретацii слов’янського суфiкса – ул, вiдзначимо, що найбiльший слiд вiн залишив саме у слов’янськiй антропонiмii, особливо у давнiх, праслов’янського походження iменах. Таким чином, суфiкс – ул у словоформi гуцул цiлком достовiрно пояснюеться як слов’янський за походженням. З наведених вище мiркувань випливае: якщо вiдомий ще праслов’янськiй мовi суфiкс – ул був досить продуктивний у сферi антропонiмii, а корiнь гуц- у слов’янськiй антропонiмii теж досить поширений, то е пiдстави припускати, що у глибоку давнину в слов’янському середовищi могло iснувати i особове власне iм’я Гуцул, яке, як можливо не дуже популярне, з часом вийшло з ужитку i не попало в писемнiсть. Вiд цього iменi Гуц-ул i могла пiти назва гуцули. Мусило це статись у якийсь досить вiддалений вiд нас час, внаслiдок чого про цей факт не зберегли жодних вiдомостей нi писемнiсть, нi уснi перекази.
Можна припустити й iнший шлях. Назва гуцули могла виникнути i не в такi вiддаленi часи, а навiть в перiод середньовiччя вiд особовоi назви Гуцулъ якогось ватажка (можливо, й ватажка раннiх опришкiв), вiд землевласника тощо, який не обов’язково за походженням мусив належати до украiнськоi народностi. Адже з iсторii вiдома iнфiльтрацiя в Украiну пiвденних слов’ян та волохiв, активних носiiв особових власних iмен на – ул. Зрештою в науковiй лiтературi знаходимо доводи (твердження) вчених про схожiсть гуцульського побуту з окремими етнокультурними явищами (писаних) пiвденних слов’ян та волохiв. З цього виливае, що давнi предки гуцулiв у глибоку давнину мали якiсь близькi i безпосереднi контакти iз пiвденними слов’янами i романо-волоським етносом [4, с. 251].
__________________________
1. Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІІ—ХІХ ст. Історичний нарис. Львiв, 1892.
2. Демчук М. О. Слов’янськ i автохтоннi особов i власнi iмена в побутi украiнцiв XІ—VII ст. Киiв: Наукова думка, 1988. 160 с.
3. Железняк И. М. Очерк сербохорватского антропонимического словообразования: суффиксальная система сербохорватской антропонимики ХІІ—V вв. Киiв, 1969. С. 71—5.
4. Кобилянський Б. В. Дiалект iлiтературна мова: схiднокарпатський i покутський дiалекти, iх походження i вiдношення до украiнськоi лiтературноi мови. Киiв, 1960. С. 143—51.
5. Худаш М. Л. До питання про походження назви «гуцули». Мовознавство. 1984. № 5. С. 55—8.
6. Худаш М. Л. Походження назви гуцули. Гуцульщина. С. 45—2.
7. Худаш М. Л. До питання походження назв бойки, гуцули, лемки. Народознавчi зошити. 1998. № 3. С. 299—18.
Рiльництво
Господарсько-виробничi традицii на Гуцульщинi були пов’язанi бiльшою мiрою з тваринницькою сферою занять, але у симбiозному поеднаннi iз рiльництвом, що зумовило своерiдний спосiб життя мiсцевого населення. Польовi плоди суттево забезпечували щоденне буття горянина, насамперед в харчуваннi (зерновi культури, коренеплiднi, городнi тощо), суттевому доповненнi до одягу (коноплянi, ллянi тканини), приготування кормiв для корiв, овець, коней, вигодовуваннi птицi, свиней тощо. Складний гiрський рельеф i вiдповiднi клiматичнi умови спричинилися до окремих змiн у технологiчному процесi вирощування сiльськогосподарських культур, стосовно сусiднiх етнографiчних груп, якими були бойки та подоляни. Одночасно якоюсь мiрою вiдмiннiсть у основних господарських заняттях викликала локальну своерiднiсть у обрядово-ритуальних дiйствах сiмейних та календарних традицiях.
Орнi землi з давнiх давен становили на територii Гуцульщини незначну частину ii земельних угiдь. Навiть у кiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв XX ст. у Косiвському повiтi, наприклад, вони займали тiльки 7,6, сiножатi – 17, пасовища i полонини – 36,6 % площi. У с. Криворiвня цього повiту 437 господарств мали лише 94 га орноi землi. У гiрських гуцульських селах Надвiрнянського повiту на одного мешканця припадало вiд 0,05 до 0,07 га рiллi.
Незначною кiлькiстю орноi землi володiли також селяни буковинськоi i закарпатськоi Гуцульщини. «Орного поля мало в Гуцульщинi,– вiдзначив у кiнцi XIX ст. В. Шухевич, – а те, що е, не вистачило би на виживлене i десятоi частини всiеi тамошньоi людности».[6, c. 36]
Багато гуцульських селянських господарств часто не мали нi плуга, нi стодоли для зберiгання збiжжя.
У гiрських долинах Гуцульщини переважають дерново-глеевi, дерново-лучнi слабопiдзолистi, бурi лучнi, вище в горах – бурi лiсовi грунти, що мiстять 3,5 % гумусу i мають пiдвищену кислотнiсть. Цi гористi маловрожайнi землi, вологий клiмат, дощове карпатське лiто, раннi холоднi зими були причиною того, що рiльництво на Гуцульщинi не набуло значного розвитку. Рацiональному веденню землеробства тут заважала пересiченiсть мiсцевостi i обумовлена цим роздрiбленiсть земель. Гористий рельеф бiльшостi орних земель ускладнював iх обробiток. Крiм того, частi виливи рiчок замулювали селянськi поля i городи.
На Гуцульщинi застосовувались рiзнi системи землеробства: вирубно-вогнева, з якоi видiлялось у процесi розвитку вирубно-польове господарство як перехiдний етап до орного землеробства, а також у незначних розмiрах – перелогова i плодозмiнна, якi виникли в умовах лiсового ландшафту.
Тут навiть iще в XIX – на початку XX ст., як i в iнших гiрських районах Карпат, велось вирубно-вогневе господарство, яке сягае своiм корiнням доби Киiвськоi Русi, а можливо, й глибше. Воно виникло на певнiй стадii суспiльного розвитку як беззнарядевий спосiб вирощування зернових культур.
Вибравши вирубну дiлянку («паленики», «паленища»), час випалювання ii узгоджували iз часом посiву навеснi ярих чи восени озимих культур. На Гуцульщинi випалювали «паленики» навеснi, рiдше – восени [1, арк. 3].
Паливний матерiал розкладали по всiй дiлянцi, одразу пiдпалювали його в кiлькох мiсцях з одного боку – в напрямi вiтру, у безвiтряну погоду – з усiх бокiв одночасно. Випалювали в один захiд – протягом дня, а iнодi й цiлоi ночi, в залежностi вiд розмiру дiлянки.
Посiяне в попiл зерно прикопували сапами, здiйснюючи цим важливий агротехнiчний захiд – перемiшували золу iз землею, одночасно вводили в грунт органiчне добриво i закривали зерно. Це можна вважати залишком системи мотичного обробiтку землi.
Отже, в другiй половинi XIX – на початку XX ст. на Гуцульщинi, як i на рештi територii Украiнських Карпат, iще побутувала вирубно-вогнева система землеробства. Будучи релiктом первiснообщинних виробничих вiдносин i агротехнiчним анахронiзмом у капiталiстичну добу, ii функцiонування все ж таки було економiчно доцiльним у натуральних i напiвнатуральних селянських господарствах горян.
Дальший розвиток землеробства на Гуцульщинi, як i загалом в Украiнських Карпатах, вiдбувався шляхом витiснення вирубного господарства. Характерно, що на Гуцульщинi в XIX – на початку XX ст. одночасно функцiонувало i багатопiльне господарство з елементами сiвозмiни, рiдше – невпорядкованоi системи землеробства.
Перелогова система землеробства виникла лише з впровадженням у гiрському землеробствi орних знарядь – рала чи плуга. Їi знали ранiше селяни землеробсько-тваринницькоi зони i пiзнiше – тваринницько-землеробськоi. Дослiдники вважають, що на Гуцульщинi рало не було вiдоме, а дерев’яний плуг почали використовувати лише в кiнцi XVIII – на початку XIX ст. Це говорить про вiдсутнiсть тут у давнину як орних знарядь, так i орних систем землеробства. До появи плуга та й довший час i при ньому, аж до початку XX ст., у бiдних господарствах землю обробляли дерев’яною лопатою з обкованою залiзом робочою частиною i сапами [8, c. 164].
Польовi матерiали свiдчать, що в XIX – на початку XX ст. в Украiнських Карпатах чистого польового перелогу майже не було. Рiдко який господар залишав частину поля на тривале природне вiдновлення родючостi.
