Хлопчики Джо
– Демі тричі захищений: у нього правильні життєві засади, витончені смаки й мудра мати. Йому не загрожує потрапити в біду, а отриманий за час роботи досвід стане в пригоді під час заняття літературною творчістю. Я впевнена, що з часом це станеться, – сказала пані Джо пророчим тоном. Вона з нетерпінням чекала моменту, коли хто-небудь з її «гидких каченят» перетвориться на лебедя.
– А ось і Дженкінс – варто тільки про нього згадати – він уже тут! – вигукнув Том.
До веранди, розмахуючи над головою газетою, наближався темноокий юнак.
– Поспішайте прочитати! «Вечірній сторож»! Останній випуск! Жахливе вбивство! Банківський клерк втік від суду! Вибух на пороховому заводі! Загальний страйк учнів латинських класів! – заревів Тедді, кидаючись назустріч кузену граціозним підтюпцем молодого жирафа.
– Комодор зайшов у гавань, а щойно звільниться, відразу віддасть якоря, щоб примчати до нас на всіх вітрилах, – повідомив Демі, перескакуючи зі сходинки на сходинку й широко всміхаючись.
Усі заговорили одночасно, а газету передавали з рук у руки, щоб кожен міг на власні очі прочитати радісну звістку про те, що судно «Бренда», яке прибуло з Гамбурга, щасливо зайшло в американський порт.
– Завтра він перевальцем зайде в Пламфілд і вчергове здивує нас колекцією морських дивовиж і незліченими морськими розповідями. Я бачив його, веселого, обвітреного, засмаглого, пропахлого смолою. Сказав, що плавання було успішним. До того ж він отримав пропозицію стати другим помічником, бо його товариш, який обіймав цю посаду, зламав ногу й залишиться на березі, – додав Демі.
– Хотіла б я скласти цю ногу, – пробурмотіла Нен, зробивши рукою характерний професійний жест.
– А як там Франц? – запитала пані Джо.
– Зібрався одружуватися! Славна новина для вас! Перший з усього вашого виводка, тітонько, тож можете з ним попрощатися. Обраницю звуть Людмила Хельдегард Блюменталь. З хорошої сім’ї, багата, красива й, зрозуміло, добра, як ангел. Старий Франц хоче отримати згоду дядька Фрица. Тоді зіграє весілля, охазяйнується, щоб жити далі щасливим і чесним бюргером. Довгих йому років життя!
– Тішуся цією новиною. Я так хочу, щоб кожен з моїх хлопчиків знайшов собі хорошу дружину й щасливо жив з нею в славному маленькому будиночку. Якщо все буде, як ти сказав, я зможу надалі не хвилюватися за Франца, – сказала пані Джо, складаючи руки з дуже задоволеним виглядом, бо часто відчувала себе стурбованою куркою з численним виводком курчат і каченят.
– Я теж радий за Франца, – зітхнув Том, кинувши закоханий погляд на Нен. – Одруження – саме те, що потрібно молодій людині, яка прагне чесного життя. А обов’язок хороших дівчат – виходити заміж якомога швидше, правда, Демі?
– Якщо на всіх них вистачить хороших молодих чоловіків. Жіноче населення перевершує за чисельністю чоловіче, як тобі відомо, особливо тут, у Новій Англії. Ймовірно, цим пояснюється високий рівень культури суспільства, в якому ми живемо, – відгукнувся Джон, на хвилину відволікшись від розмови з матір’ю, над кріслом якої схилився, розповідаючи стиха про все, що сталося за день.
– Таке співвідношення є досить сприятливою обставиною, дорогі мої, оскільки на те, щоб привести на світ, провести по життю й зібрати в інший світ кожного чоловіка, потрібно три або й чотири жінки. Ви дорого обходитесь, хлопчики мої. Тож добре, що матері, сестри, дружини й дочки сумлінно і з любов’ю виконують свій обов’язок, а інакше ви зникли б з лиця землі, – урочисто заявила пані Джо, взявши на коліна кошик, повний драних шкарпеток: професор і раніше був важкий на ногу, а його сини дуже походили на нього щодо цього.
– Так-так, для «надлишкових» жінок знайдеться чимало роботи: хтось же повинен подбати про цих безпорадних чоловіків та їхні родини. Я щодень бачу це дедалі ясніше, тож тішуся, що моя професія дасть мені змогу стати корисною, щасливою й незалежною старою дівою, – наголос, зроблений Нен на двох останніх словах, викликав у Тома стогін, а в інших – сміх.
– Я пишаюся тобою, Нен, і впевнена, що ти досягнеш успіху. Всім нам у цьому світі потрібні саме такі корисні жінки. Іноді в мене виникає неясне відчуття, що я помилилася у визначенні свого покликання. Мабуть, було б краще залишитися незаміжньою. Проте мені здавалося, що обов’язок велить вчинити інакше, і я не шкодую про зроблений вибір, – завважила пані Джо, притискаючи до грудей велику й дуже драну синю шкарпетку.
– Я теж. Ну що б я робив без моєї найдорожчої матусі? – додав Тедді, й не опускаючи розгорнуту газету, в читання якої був занурений до цієї хвилини, міцно обійняв матір.
– Мій любий хлопчику, якби ти хоч іноді мив руки, твої ніжності були б менш згубними для мого комірця. Але нічого, мій кудлатий скарб, краще вже плями від трави й землі, ніж зовсім без втіхи, – пані Джо, як сонце після короткого затемнення, виринула з-за газети, виглядаючи при цьому надзвичайно посвіжілою, хоч її волосся на потилиці зачепилося за ґудзики Тедді, а комірець збився набік.
Несподівано для всіх, Джозі, яка старанно вчила нову роль на іншому кінці веранди, скрикнула й прочитала монолог Джульєтти в склепі, та ще й так виразно, що хлопці зааплодували, Дейзі здригнулася, а Нен пробурмотіла:
– Дуже сильне розумове зрушення для дівчинки її віку.
– Гадаю, тобі доведеться змиритися, Мег. Ця дівчинка – природжена актриса. Ми не підіймалися до таких висот артистизму навіть у «Проклятих чарівницях», – завважила Джо, кидаючи букет різнокольорових шкарпеток до ніг розчервонілої й захеканої небоги, коли та граціозно опустилася на килимок.
– Це щось на зразок покарання мені за моє пристрасне захоплення театром в юності. Тепер мені відомо, що відчувала наша бідна мама, коли вислуховувала слізні прохання дозволити мені стати актрисою. Я ніколи добровільно не дам згоди, – сказала Мег тоном, у якому був відтінок докору.
Це спонукало Демі підняти сестру з килимка й, злегка струснувши, суворо промовити, щоб вона «кинула ці дурниці на людях».
– Залиш мене, королівський поплічнику, або я відповім тобі монологом Божевільної нареченої з моїм найкращим «ха-ха»! – крикнула Джозі сердито, дивлячись на нього, наче ображене кошеня. Відтак зробила чудовий реверанс і, мелодраматично оголосивши: «Екіпаж пані Воффінгтон подано!», пішла вниз східцями веранди, з величним видом тягнучи за собою червону шаль Дейзі.
– До чого ж вона кумедна, правда? Як мені нудно було б тут без цієї дівчинки. Якщо вона коли-небудь стане манірною, я втечу. Тож, дивіться, не губіть її талант у зародку, – сказав Тедді, похмуро поглядаючи на Демі, який, сидячи на сходах, робив якісь стенографічні записи в блокноті.
– Ви з Джозі – пара скакунів, і потрібна сильна рука, щоб вами правити. Проте мені це заняття навіть подобається. Джозі варто було б бути моєю дитиною, а Робу – твоєю, Мег. Тоді в «голуб’ятні» панував би повний спокій, а в моєму домі все було б догори дриґом. Ну, а тепер, гадаю, мені варто піти й розповісти новини Лорі. Ходімо зі мною, Мег. Невелика прогулянка піде нам обом на користь, – Джо начепила на голову солом’яного капелюха Тедді й підхопила сестру під руку, рушила до Парнасу, залишивши Дейзі стежити за кексами, Тедді миритися з Джозі, а Тома й Нен – псувати настрій своїм пацієнтам наступну чверть години.
II. Парнас
– Палац справді відповідає своїй назві, – вкотре завважила Мег, коли вони з Джо підіймалися схилом до білоколонної будівлі.
До того ж у той день всі богині мистецтв були вдома: гостей зустріли живі картини й звуки, що напрочуд підходили для житла муз. Проходячи повз відчинене вікно, сестри зазирнули в бібліотеку, де головували Кліо, Калліопа й Уранія. Мельпомена й Талія розважалися у великій вітальні, де кілька молодих людей танцювали та проводили репетицію нової п’єси. Ерато гуляла в саду зі своїм коханим, а у великій залі сам Феб диригував злагодженим хором.
Аполлоном був наш старий друг Лорі. Його перша молодість відійшла в минуле, але краса та доброта нікуди не поділися. Час перетворив свавільного хлопчика на благородного зрілого чоловіка. В його житті були печаль і радість, невдачі й успіхи. Це допомогло сформувати характер, а втілення в життя побажань дідуся стало обов’язком, який він виконував з особливою ретельністю.
Деяким людям корисно жити в достатку – вони розцвітають під променями сонця. Іншим потрібна тінь – тоді вони, немов тверді плоди, стають м’якішими, особливо пройшовши крізь пору морозів. Поза сумнівом, Лорі, як і Емі, належав до першого типу людей. Тож їхнє життя разом було для обох чимось на зразок прекрасної поеми – не тільки гармонійне й щасливе, а й сповнене високих прагнень, широкої благодійності.
Усе в їхньому будинку вирізнялося скромною красою й комфортом. Господар і господиня любили мистецтво, тож у них гостювали представники найрізноманітніших творчих професій. Лорі й сам багато вправлявся в музиці і заохочував до цього юних музикантів, всіляко підтримуючи їх.
Емі протегувала честолюбним молодим художникам і скульпторам. Її власні заняття додавали радості, коли підросла дочка й розділила з нею це захоплення. Емі доводила своїм життям, що жінки можуть бути вірними дружинами й матерями, не жертвуючи при цьому талантом, дарованим їм як для їхнього розвитку, так і блага інших.
Сестри добре знали, де шукати господинь. Джо відразу попрямувала до спільної студії обох мисткинь. Бесс трудилася над бюстом маленької дитини, а її мати завершувала обробку скульптурного портрета чоловіка.
Час, здавалося, зупинився для Емі: щастя допомагало їй зберігати красу молодості, а багатство дало світський лоск, набути якого вона так прагнула в дитинстві та юності. Струнка й велична, ця жінка була прикладом того, як простота може стати елегантністю завдяки смаку, з яким вибирається сукня, й витонченості, з якою її носять. Якось одна зі студенток сказала парадоксальну фразу: «Інколи здалеку я не можу прискіпливо роздивитися вбрання пані Лоуренс, але знаю напевне, що вона найвишуканіше, ніж у всіх інших присутніх дам».
Емі обожнювала дочку. Це й не дивно, оскільки краса, про яку вона завжди мріяла, була – в усякому разі для люблячої матері – втілена в цьому її молодшому «Я». Бесс успадкувала від матері величну поставу, блакитні очі, прекрасний колір обличчя й золотисті кучері, зібрані в такий самий класичний вузол на потилиці.
А ще – о! – неймовірна радість для Емі! – в Бесс були красиві, як у батька, ніс і вуста, але по-жіночому витончені. Сувора простота довгого полотняного фартуха цілком влаштовувала дівчину. Вона працювала захоплено, відгородившись від навколишньої дійсності, як всі справжні художники, не помічаючи навіть, з якою ніжністю стежать за нею люблячі очі матері. Допоки в студію не увірвалася енергійна тітка Джо з вигуком:
– Мої дорогі дівчата, швидше киньте свої «пасочки» й послухайте, що я вам скажу!
Обидві мисткині відклали інструменти й сердечно вітали невгамовну родичку, хоч своїм приходом вона порушила їхній творчий запал. Тож коли з’явився Лорі, якого Мег прислала до них із зали, де він проводив заняття з хором, їхня бесіда була в розпалі. Сівши на диван між сестрами, без жодних барикад з обох боків, він з цікавістю слухав новини про Франца й Емілі.
– Епідемія почалася, й тепер лютуватиме серед усього твого виводка. Тож, Джо, наберися терпіння на наступні десять років, щоб витримати всілякі романи й нерозсудливості. Твої хлопчики виросли й тепер стрімголов пірнатимуть у море пристрастей. А це значно серйозніше, ніж ті витівки, з якими тобі доводилося мати справу донині, – сказав Лорі, із задоволенням спостерігаючи за зміною виразу її обличчя – від захоплення до відчаю.
– Знаю, знаю! І без надії сподіваюсь, що зможу провести їх через буруни й без втрат дістатися берега. Проте це жахлива відповідальність, оскільки вони приходитимуть до мене й запевнятимуть, ніби в моїх силах зробити так, щоб їхні маленькі любовні історії були тільки щасливими. Мені це, втім, навіть подобається, а Мег до того сентиментальна, що просто в захваті від подібної перспективи, – відповідала Джо, відчуваючи себе досить спокійно в тому, що стосувалося її власних хлопчиків, занадто юних, щоб стати в найближчому майбутньому жертвами згаданої епідемії.
– Гадаю, її швидко полишить такий настрій, коли Нет почне дзижчати занадто близько від її Маргаритки. Ти ж розумієш, що це означає? Я не тільки керую його музичною освітою, а ще й маю обов’язки довіреної особи, тож хотів би знати, що йому порадити, – додав Лорі серйозно.
– Тихіше! Ти забув, що в кімнаті дівчинка, – прошепотіла Джо, киваючи в бік Бесс, яка знову заглибилася в роботу.
– Не турбуйся, люба! Вона зараз в Афінах і не чує ні слова з нашої розмови. Їй, втім, варто було б закінчити заняття й піти прогулятися. Моя дорога, поклади своє немовля спати, а сама йди у вітальню до тітки Мег і покажи їй наші нові картини. Згодом ми приєднаємося до вас, – додав Лорі голосніше, дивлячись на свою високу дочку, як Пігмаліон, ймовірно, дивився на Галатею. Бесс була для нього найгарнішою з усіх статуй у палаці.
– Добре, тато, але, будь ласка, скажи, чи добре в мене виходить, – і Бесс слухняно відклала інструменти, все ще не відриваючи очей від свого творіння.
– Моя дорогоцінна дочко, як прихильник відвертості мушу констатувати, що одна щока в немовляти трохи більша за другу, а кучері на чолі дуже схожі на роги. В усьому іншому воно нічим не відрізняється від співучих херувимів Рафаеля, тож я пишаюся твоїм творінням.
Лорі говорив зі сміхом, оскільки перші спроби Бесс були дуже схожі на ранні роботи Емі, тож ніхто не ставився до них так серйозно, як її захоплена матуся.
– Ти не відчуваєш краси ні в чому, крім музики, – відповіла Бесс, похитавши золотоволосою голівкою.
– Я бачу красу в тобі, моя люба. А якщо ти не мистецтво, то що ж таке мистецтво? Я тільки хочу вкласти в тебе трохи більше життя, хочу, щоб ти танцювала й сміялася, як це роблять інші, а не суціль зосереджувалася на холодній глині й мармурі. Мені потрібна дівчинка з плоті та крові, а не чарівна статуя в сірому фартуху, яка за роботою забуває про все на світі.
Він ще говорив, коли дві забруднені руки обвили його шию, й Бесс сказала серйозно, чергуючи слова з ніжними поцілунками:
– Я ніколи не забуваю про тебе, тато! Просто мені хочеться створити щось прекрасне, аби в майбутньому ти міг пишатися мною. Мама часто просить мене зупинитися й відпочити, але, опинившись у цій студії, ми забуваємо, що є світ за її межами. Тут ми такі щасливі… Ну ось, а тепер я піду бігати, співати, й стану просто дівчинкою, щоб догодити тобі.
Відкинувши фартух, Бесс вибігла зі студії і немов забрала з собою все світло дня.
– Добре, що ти сказав їй про своє бажання. Наша дорога дівчинка занадто захоплена творчими мріями, але вона ще така юна. Це моя провина. Я так глибоко співчуваю її прагненням, що забуваю про розсудливість, – зітхнула Емі, дбайливо покриваючи немовля мокрим рушником.
– Гадаю, що можливість жити в наших дітях – одне з найбільших задоволень на світі. Проте намагаюся не забувати слова, які одного разу мама сказала Мег: батьки повинні робити свій внесок у виховання як дівчаток, так і хлопчиків. Тому я, коли тільки можна, залишаю Тедді з його батьком, а Фриц мене з Робом, м’які манери якого так само справляють цілющий вплив на мене, як прояви бурхливого темпераменту Тедді на його батька. Тож настійно раджу тобі, Емі, дозволити Бесс закинути на час її «пасочки» й зайнятися музикою з Лорі, тоді її розвиток не буде однобоким, а він не ревнуватиме.
– Правильно! Правильно! Даніель! Сущий Даніель! – вигукнув Лорі, дуже задоволений. – Я так і знав, Джо, що ти замовиш за мене слівце, бо трохи ревную Бесс до Емі й хочу брати більше участі у вихованні моєї дівчинки. Ну ж, леді, поступіться мені нею на це літо, а наступного року, коли ми поїдемо до Рима, я поступлюся вам і високому мистецтву. Хіба це не чесна угода?
– Я згодна. Проте, спонукаючи її захопитися природою й музикою на додачу, не забувай про таке. Хоч Бесс тільки п’ятнадцять, з нею не можна поводитися, як з дитиною, бо за розвитком вона переважає дівчаток її віку. Відчуваю, що хотіла б назавжди зберегти її такою чистою й прекрасною, як її улюблений мармур, – з жалем проказала Емі, обводячи поглядом кімнату, де провела так багато щасливих годин зі своєю дорогою дівчинкою.
– «Все по черзі – ніхто не ображається» – так ми казали в дитинстві, коли всі хотіли покататися на Яблуневій Елен або поносити шкіряні чоботи, – жваво втрутилася Джо. – Так і ви повинні поділити вашу дівчинку між собою, а потім побачите, хто з вас приніс їй більше користі.
– Так ми й зробимо, – відповідали люблячі батьки зі сміхом, який викликали спогади, навіяні словами Джо.
– З яким задоволенням стрибала я на гілках тієї старої яблуні! Жодна поїздка на справжньому коні не давала мені стільки радості й стільки руху, – сказала Емі, дивлячись у вікно, немов знову бачила старий сад і маленьких дівчаток, які все ще граються під деревами.
– А скільки радості приносили мені ті чудові чоботи! – засміялася Джо. – У мене досі зберігається те, що від них залишилося. Вони зношені до дірок, але я, як і раніше, із задоволенням пройшлася б у них сценою поважним театральним кроком, якби тільки вони ще на це годилися.
– Мої найніжніші спогади пов’язані з металевою грілкою й «ковбасою». Скільки витівок ми робили! І як давно це було! – сказав Лорі, пильно дивлячись на двох жінок, які сиділи поруч із ним, немов йому було нелегко усвідомити, що це вже не маленька Емі й бунтівна Джо.
– Не намагайтеся, пане, переконати нас у тому, що ми старіємо. Насправді – тільки розцвіли і в оточенні наших юних бутонів виглядаємо, як чарівний букет, – сказала пані Емі, розправляючи складки свого рожевого мусліну з тим виразом витонченого задоволення, з яким в юності з’являлася на людях у новій сукні.
– Справді, не варто згадувати про наші шипи й зів’яле листя, – додала, зітхнувши, Джо. Її життя ніколи не було легким, і навіть тепер було чимало матеріальних турбот і душевних тривог.
– Ходімо краще вип’ємо чаю, мої любі, й подивимося, чим займається молодь. Ви втомилися, тож вас потрібно «підкріпити вином і освіжити яблуками», – сказав Лорі, подаючи руку кожній із сестер і відводячи їх до вечірнього чаю, який лився на Парнасі так само рясно, як колись нектар богів.
Вони знайшли Мег у літній вітальні – чудовій просторій залі, яку о цій порі заливало м’яке вечірнє світло й наповнювали шелестом листя дерев, бо четверо великих скляних дверей, що виходили в сад, були розчинені навстіж. Тут зазвичай проходили заняття хору, а в глибокому алькові, за ліловими фіранками, було влаштовано щось на кшталт маленької домашньої святині.
Канапа та овальний столик під велику вазу з квітами були єдиними меблями в цьому затишному куточку. Там висіли три портрети, а в кутках стояли два мармурових бюсти роботи Емі. Скульптурні зображення Бет і Джона Брука вирізнялися чудовою портретною схожістю й були сповнені безтурботної краси, яка завжди змушувала згадувати відомий вислів про те, що глина символізує життя, алебастр – смерть, а мармур – безсмертя.
Праворуч висів портрет пана Лоуренса. Той самий, який із захопленням роздивлялася дівчинка Джо, коли господар застав її у своїй бібліотеці. Час не потьмарив його. А от суворий вираз обличчя на портреті тітки Марч, який висів навпроти, роки пом’якшили. Вона була зображена у високому тюрбані, сукні з пишними рукавами та довгих рукавичках. Здавалося, що пильний погляд красивого старого джентльмена, гордий і водночас доброзичливий, викликав легку, трохи манірну усмішку на її вустах, які ось уже багато років не вимовили жодного різкого слова.
На почесному місці, завжди залитому теплим сонячним світлом, було миле обличчя мами, майстерно зображене великим художником, з яким вона дружила в ті роки, коли він ще жив у бідності й невідомості. Красива, зовсім, як жива, вона, здавалося, всміхалася дочкам, промовляючи радісно: «Щасти, я, як і раніше, з вами».
Три сестри стояли кілька миттєвостей нерухомо, дивлячись на улюблений портрет очима, повними ніжної побожності й печалі. Це відчуття ніколи не полишало їх, бо мама значила для них так багато, що ніхто ніколи не міг посісти її місце в їхньому житті. Минуло лише два роки відтоді, як вона пішла, щоб жити в новому світі, залишивши по собі найсвітліші спогади, які надихали всю родину. Тепер її дочками, що стояли впритул одна до одної, знову опанувало це почуття, а Лорі висловив його словами:
– Найбільше, що проситиму Бога для моєї дочки, щоб вона стала такою самою, як наша мама. Бог дасть, вона буде такою. Я докладу до цього всіх зусиль, адже найкращим, що є в мені, я зобов’язаний цьому дорогому янголу.
У цей момент свіжий, юний голос заспівав Ave Maria в іншому кінці зали: це Бесс, слухняно підкорилася бажанням батька зайнятися музикою й підсвідомо відгукнулася луною на молитву, яку він підніс за неї. Ніжні звуки мелодії, яку так часто співала колись «наша мама», повернули слухачів до реального світу після кількох швидкоплинних миттєвостей, коли їм вдалося знову пригорнутися душею до дорогого й втраченого. Сестри сіли разом біля відчинених вікон, із задоволенням слухаючи музику, а Лорі приніс їм чай, зробивши цю маленьку послугу особливо приємною для них.
До вітальні увійшли Нет та Демі, незабаром до них приєдналися Тед і Джозі, відтак професор Баер з Робом. Всі гаряче бажали почути більше про «хлопчиків». Стукіт посуду й розмови лунали дедалі голосніше, а сонце, що заходило, наостанок дарувала яскраві промені веселій компанії, яка відпочивала в красивій залі після насиченого довгого дня.
Професор Баер був тепер сивий, але, як і раніше, міцний і веселий. Він насолоджувався улюбленою справою, працюючи з таким натхненням, що весь коледж повнився енергією його особистості. Роб був разюче схожий на батька. І не тільки зовні: його вже називали «молодим професором» – так захоплено займався він науками.
– Ну, душа моя, вітаю, скоро знову приїдуть обидва наші хлопчики, тож можемо радіти всім серцем, – сказав пан Баер, сідаючи поруч із Джо.
– О, Фрице, я така рада за Еміля, і, якщо ти схвалив вибір Франца, то й за нього теж. Ти ж бачив Людмилу? Це хороша партія? – запитала Джо в чоловіка, вручаючи йому власну чашку чаю й присуваючись ближче.
– Усе добре. Я бачив Madchen, коли їздив влаштовувати Франца на роботу в Німеччині. Тоді вона була зовсім дитиною, але дуже милою й чарівною. Її батько, Блюменталь, гадаю, задоволений, і хлопчик буде щасливий. Він надто німець, щоб його влаштувало життя поза Vaterland, тож він стане для нас сполучною ланкою між новим і старим. Це мене дуже тішить.
– А Еміль! Йому належить стати другим помічником в наступному плаванні! Чудово, правда? Щаслива тим, що в обох твоїх хлопчиків добре йдуть справи, адже заради них і їхньої матері тобі довелося відмовитися від дуже багатьох речей у житті. Ти не надаєш цьому значення, любий, але я ніколи не забуваю про твою жертовність, – сказала Джо, вклавши руку в долоню професорові з таким почуттям, немов знову була дівчиною, а Фриц прийшов зробити їй пропозицію.
Він безтурботно розсміявся, як завжди, й трохи відхиливши віяло, нахилився до неї, щоб прошепотіти:
– Якби я не приїхав до Америки заради бідних хлопчиків, то ніколи не знайшов би мою Джо. Ті важкі роки видаються тепер пречудовим часом, і я славлю Господа за все те, що, як мені здавалося, втратив, адже натомість знайшов щастя всього мого життя.
– Воркують! Вони там воркують! Дивіться, тут потайки жахливо фліртують! – закричав Тедді, заглядаючи за віяло на превелике збентеження матері й задоволення батька. Професор ніколи не соромився того, що вважав свою дружину найчарівнішою жінкою на світі. Роб негайно виштовхнув брата в сад через одні з розчинених дверей, але той одразу заскочив назад через інші, тож Джо склала віяло й тримала його напоготові, щоб дати по руках своєму пустотливому хлопчику, коли той знову наблизиться до неї.
Тим часом Нет, помітивши знак, який зробив йому чайною ложечкою пан Баер, зупинився перед ним з виразом шанобливої, щирої прихильності, яку завжди відчував до людини, що так багато зробила для нього.
– Я підготував для тебе рекомендаційні листи, синку. Вони адресовані двом моїм давнім лейпцизьким друзям. Ці славні люди допоможуть тобі в новому житті, яке ти почнеш в Європі. Тішуся, що вони будуть поруч з тобою, Нете, бо на початках на серці в тебе буде важко через Heimweh, і ти потребуватимеш підтримки, – сказав професор, вручаючи йому кілька листів.
– Дякую, сер. Так, гадаю, мені буде досить самотньо, поки не розпочнуться заняття, але потім музика й надія на успіх допоможуть мені підбадьоритися, – промовив Нет, який насправді мріяв завести нових друзів і водночас не хотів розлучатися зі старими.
На вигляд він уже був молодим чоловіком, але його блакитні очі дивилися, як завжди, безхитрісно, його рот, як і раніше, видавав деяку слабкість характеру, попри дбайливо запущені невеликі вусики, а високе чоло явно свідчило про творчу, музичну натуру юнака. Джо вважала, що скромний, ласкавий, слухняний, Нет був приємним, хоч і не блискучим свідченням успіху її методу виховання. Вона любила його, довіряла й не сумнівалася в його майбутньому, проте не очікувала на великі звершення. Хіба що, думалось їй, заохочувальний вплив європейської освіти й самостійне життя на чужині допоможуть йому вдосконалюватися як музиканту і стати більш вольовим чоловіком, ніж на те можна було сподіватися досі.