Хлопчики Джо

– Я приготувала всі твої речі – вірніше, це зробила Дейзі. Тільки-но ти збереш свої ноти, можна починати пакувати валізи, – сказала хлопцю Джо, яка так звикла відправляти своїх хлопчиків в найрізноманітніші частини світу, що їй було б цілком під силу зібрати кого-небудь з них навіть на Північний полюс.

Нет почервонів, почувши дороге для нього ім’я. Чи то був останній відблиск сонця на його досить блідих щоках? Хай там як, але хлопця серце радісно забилося від згадки про милу дівчину, яка вишивала «Н» і «Б» на його скромних шкарпетках і носових хустинках.

Хлопець обожнював Дейзі й мріяв про одне – досягти успіху в музичній кар’єрі й домогтися згоди цього янгола стати його дружиною. Це підтримувало його більше, ніж поради професора, дбайливість пані Джо чи щедра допомога пана Лорі. Заради Дейзі він трудився й чекав, черпаючи мужність і терпіння в думках про те щасливе майбутнє, коли Дейзі стане господинею в його маленькому будиночку, а він своєю скрипкою здобуде для неї статки.

Джо знала про це. І хоч сама не обрала б Нета за чоловіка для небоги, все-таки визнавала, що йому потрібна та розумна й ніжна турбота, яку здатна виявляти Дейзі. Без такої опіки для нього існує небезпека стати просто одним з приємних і порожніх людей, які не досягають успіху через відсутність вірного лоцмана, здатного вести родинний човен життєвими хвилями й штормами.

Натомість Мег сприймала любов бідного хлопчика з явним невдоволенням. Ба більше: й чути не хотіла про те, щоб віддати її дорогу дівчинку комусь, крім найкращого чоловіка, якого тільки можна знайти на землі. Вона була дуже добра, але при цьому така непохитна, якими можуть бути непохитними ніжні душі. Нет інтуїтивно відчував її ставлення й щораз біг за розрадою до пані Джо, яка завжди гаряче захищала інтереси своїх хлопчиків.

Тепер, коли вони ставали дорослими, для мами Баер починався період зовсім нових турбот. Вона передбачала, що любовні історії, які вже зароджувалися серед її виводка, приноситимуть не тільки тривоги, а й веселощі. Зазвичай сестра була в цьому її найкращим союзником і порадником: чужі романи викликали в неї інтерес, як і тоді, коли вона сама була дівчиною.

Проте не щодо Нета. Любляче серце матері одразу ставало жорстоким, а про жодні домовленості не могло бути й мови. «Нету не вистачає мужності, й так буде завжди. Ніхто нічого не знає про його родину, життя музиканта важке, а Дейзі занадто молода. Пройде років п’ять-шість, і, ймовірно, тоді стане ясно, чи втримаються їхні почуття. Подивимося, що зміниться за час його відсутності», – таким було її останнє слово.

Про все це думала Джо, дивлячись на Нета, поки той розмовляв з її чоловіком про Лейпциг. Вона вирішила постаратися прийти до повного взаєморозуміння з ним у цьому питанні, перш ніж він поїде. Наставниця завжди говорила зі своїми хлопчиками цілком відверто про ті випробування й спокуси, які зустрічаються на шляху всіх молодих людей і часто псують їм життя, коли нікому сказати потрібне слово в потрібний момент.

Сказати його – найперший обов’язок батьків. Будь-яка делікатність тут – помилкова і не повинна утримувати їх від турботливої пильності, від ласкавого попередження, яке робить розуміння власних почуттів і вміння тримати їх під контролем головним компасом молоді, коли та залишає безпечну гавань рідного дому.

– Наближається Платон зі своїми учнями, – оголосив завжди безпосередній Тедді, коли в зал увійшов пан Марч у супроводі кількох юнаків і дівчат. Усі любили цього мудрого старого, що твердим словом підтримував свою юну паству. Багато хто з його учнів дякували йому потім все життя за допомогу, надану їхнім серцям і душам.

Бесс відразу підійшла до дідуся – вона по-особливому опікувалася ним після смерті Мармі. Навзаєм він завжди з великим задоволенням приймав ту турботливу ніжність, з якою онука присувала йому крісло й пригощала чаєм, надовго зупиняючи погляд на її золотоволосій голівці.

– Чай, що втішає всі почуття, завжди ллється тут рікою, сер. Вам пінистий кубок чи шматочок амброзії? – запитав Лорі, зупиняючись неподалік. Він походжав залою з цукорницею в одній руці та тарілкою тістечок в другій: підсолодити чию-небудь чашу життя і втамувати чийсь голод було для нього найулюбленішою справою.

– Ні того, ні того не потрібно, дякую. Онука подбає про мене, – і пан Марч обернувся до Бесс, яка присіла на бильце його крісла, простягаючи склянку парного молока.

– Бажаю їй жити довго, щоб піклуватися про вас, а мені бути поруч, щоб завжди бачити перед собою це чарівне спростування пісні, в якій співається, що «молодість і старість разом не живуть»! – відповів Лорі, дивлячись на них з усмішкою.

– Там співається про «буркотливу старість», тато, то зовсім інша справа, – поправила Бесс зі жвавістю: вона любила поезію й читала все найкраще.

– «Чи зміг би ти побачити, як троянди свіжі розцвітають у поважних клумбах снігу?» – процитував пан Марч, коли до нього підійшла Джозі й присіла на іншому бильці з виглядом дуже колючої маленької трояндочки: вона щойно зазнала нищівної поразки в запеклій суперечці з Тедді.

– Дідусю, невже жінки завжди повинні слухатися чоловіків і розповідати їм, що вони найрозумніші, тільки тому, що вони фізично сильніші за жінок? – вигукнула дівчинка, дивлячись люто на кузена, який підібрався до неї ближче з пустотливою усмішкою.

– Це, моя люба, застарілі уявлення, хоч потрібен певний час, щоб їх змінити. Проте, гадаю, час жінок прийшов. Юнаки повинні намагатися показати все, на що вони здатні, бо дівчата вже наздогнали їх і можуть обігнати, – відповів пан Марч, дивлячись із батьківським задоволенням на тих дівчат, які були серед кращих студентів коледжу.

– Бідні маленькі Аталанти постійно затримуються через перешкоди, розкидані на їхньому шляху – ніяких золотих яблук… Але в них з’явиться багато шансів на перемогу, коли вони навчаться швидше бігати, – засміявся дядько Лорі, погладжуючи скуйовджену голівку Джозі.

– Цілі бочки яблук не затримають мене, коли я почну перегони. Десяток Тедді не зможуть змусити мене спіткнутися, хоч і намагатимуться підставити мені ніжку. Я доведу йому, що жінка здатна все робити так само добре, як чоловік, якщо не краще. Це вже було доведено і буде доведено знову. Я ніколи не визнаю, що мій мозок гірше чоловічого, хоч він, може, й меншого розміру! – вигукнула збуджена юна особа.

– Якщо ти так несамовито трястимеш головою, то витрясеш весь мозок, який в тебе є. На твоєму місці я намагався б краще піклуватися про свою голову, – дражнив її Тедді.

– Але що викликало цю громадянську війну? – запитав дідусь, злегка виділивши інтонацією прикметник, що змусило суперників трохи стримати запал.

– Все просто. Ми сиділи над «Іліадою» та дійшли до того місця, де Зевс говорить Гері, щоб вона не втручалася в його плани, а інакше він «накладе на неї свою необорну руку», і Джозі обурило те, що Гера слухняно замовкла. А я сказав, що все правильно й погодився зі старим Гомером, що жінки знають не так вже й багато, тому повинні підкорятися чоловікам, – пояснив Тедді, чим дуже розсмішив своїх слухачів.

– Богині можуть вчиняти як їм завгодно, але гречанки й троянки того часу були легкодухими істотами, якщо слухалися таких чоловіків, які не вміли самостійно перемагати в битвах і яких, коли їм загрожувала поразка, терміново прибирали зі сцени Афіна, Афродіта або Гера. Подумати тільки! Дві армії зупиняються, сідають і чекають, поки два їхніх героїчних представники кидають каміння один в одного! Я не дуже високої думки про вашого хваленого Гомера. Моїм героєм може бути тільки такий чоловік, як Наполеон або Грант.

Презирливе пирхання Джозі було таким кумедним, що товариство заливалося веселим сміхом, який посилювався, коли вона зневажливо відгукувалася про поета, чиє ім’я безсмертне, й суворо критикувала грецьких богів.

– Гарненьке життя влаштував Наполеон своїй Гері, чи не так? Саме так дівчата зазвичай і дискутують: спочатку виступають за одне, а потім за протилежне, – не вгамовувався Тедді.

– Зовсім як юна леді у Джонсона, яка «не була категорична, але вагалася кожну секунду», – докинув дядько Лорі, який отримував велике задоволення від битви, що відбувалася на його очах.

– Я говорила про них тільки, як про воїнів. Але якщо перейти до питання про ставлення до жінок, то хіба генерал Грант не був добрим чоловіком, а пані Грант – щасливою дружиною? Чи погрожував він «накласти на неї необорну руку», якщо вона ставила якесь цілком природне запитання? Якщо Наполеон і вчиняв недобре щодо Жозефіни, він все-таки знав, як треба боротися, і йому не була потрібна в битвах опіка ніякої Афіни. Всі ці древні були дурнями, від чепуруна Париса до Ахіллеса, який сидів на своїх кораблях і дувся на союзників. Я не зміню думки про них, попри всіх шляхетних гекторів і агамемнонів Греції, – заявила Джозі.

– Ти можеш героїчно битися, це очевидно. А ми зображатимемо дві слухняні армії, що спостерігають, як ви з Тедді в єдиноборстві розв’язуєте це питання, – почав дядько Лорі, приймаючи позу воїна, що спирається на спис.

– Боюся, нам доведеться відмовитися від цієї витівки. Я бачу, що Афіна збирається спуститися й викрасти нашого Гектора, – завважив пан Марч з усмішкою, бо Джо прийшла нагадати синові, що час вечеряти.

– Ми завершимо цю битву, коли в неї не втручатимуться богині, – сказав Тедді й поспішив слідом за матір’ю, згадавши про частування.

– Не встояв перед кексами, клянусь Юпітером! – крикнула Джозі йому навздогін, радіючи можливості хоч раз скористатися цим класичним виразом, забороненим для її статі.

Але Тед випустив парфянську стрілу, коли, відступаючи в повному бойовому порядку, відповів з найдоброчиннішим виразом обличчя:

– Покора командирам – найперший обов’язок воїна.

Джозі кинулася за ним, бажаючи використати свій жіночий привілей і залишити за собою останнє слово, але так і не вимовила тих фраз, які вертілися в неї на язиці, бо в зал, крокуючи через дві сходинки, піднявся з саду дуже засмаглий молодий чоловік у синьому костюмі, жваво вигукуючи: «Гей, на судні! Де вся команда?».

– Еміль! Еміль! – закричала Джозі, а в наступну мить до них підлетів і Тедді, тож недавні вороги завершили сутичку, об’єднавшись, щоб весело вітати дорогого гостя.

Кекси було забуто, й, схопивши кузена під руки, Джозі й Тедді потягнули його, немов два маленьких буксири чудове торгове судно, у вітальню. Там Еміль перецілував усіх жінок і потиснув руки всім чоловікам, крім свого дядька – його він обійняв за старим добрим німецьким звичаєм, на велику втіху всім, хто спостерігав за цією сценою.

– О, я не сподівався вже, що мені вдасться відбути з корабля сьогодні, але вдалося, тож взяв курс прямо на старий Пламфілд. Але там ні душі, тож я відчалив, став за вітром і пішов на Парнас, а тут ви всі до одного. Нехай Господь благословить вас! Як я радий всіх вас бачити! – вигукнув молодий моряк з широкою усмішкою. Він стояв перед ними, широко розставивши ноги, ніби все ще відчував під ногами хитку палубу.

– Тобі слід було сказати «сім футів вам всім під кілем», а не «нехай благословить вас Господь». Емілю, це зовсім не морський вираз! О, як приємно ти пахнеш смолою й корабельними знаряддями! – сказала Джозі, вдихаючи з великим задоволенням свіжий морський запах, який він приніс із собою.

Еміль був її головним фаворитом серед всіх кузенів, а вона – його улюбленицею. Тому не могло бути сумнівів, що для неї в відстовбурчених кишенях його синьої куртки знайдуться неабиякі скарби.

– Стоп, мій морський вовк! Дозволь мені кинути лот, перш ніж ти упірнеш, – засміявся Еміль, утримуючи дівчинку однією рукою, бо здогадався, чому вона так ніжно погладжує його кишеню.

Відтак почав витягувати коробочки й пакетики, підписані іменами тих, кому вони призначалися. Він вручав їх друзям і рідним з відповідними заувагами, які викликали сміх і коментарі у відповідь: Еміль був ще тим дотепним юнаком!

– Ось трос, який хвилин п’ять утримуватиме наш маленький буксир на місці, – сказав він, надягаючи красиве намисто з рожевих коралів на шию Джозі. – А ось це русалки прислали нашій Ундині, – і він вручив Бесс нитку перламутрових черепашок на срібному ланцюжку. – Наша Дейзі, подумав я, напевно захоче отримати скрипку, а Нет зуміє знайти її, щоб вручити подарунок, – вів далі моряк зі сміхом, коли витягнув з пакетика витончену філігранну брошку у формі скрипки.

– Я знаю, їй сподобається! Віднесу прямо зараз, – радісно відповів Нет, зникаючи за дверима. Хлопець ні на мить не сумнівався, що йому вдасться знайти Дейзі, хоч Еміль і не застав її в старому будинку.

Своєю чергою Еміль лукаво розсміявся й, шаркнувши ногою, з поклоном вручив тітці Джо незвичайного, вирізаного з каменю ведмедя з роззявленою пащею, що насправді був… чорнильницю.

– Знаючи про вашу духовну любов до цих милих тварин, я привів одну з них до вашого пера.

– Дуже добре, Комодоре! Молодець! – сказала Джо, дуже задоволена подарунком, а професор одразу передбачив, що з глибин цієї чорнильниці з’являться «творіння, гідні Шекспіра» – так надихне письменницю улюблений ведмедик.

– Тітка Мег, попри свою молодість, любить носити чепчики, тому я попросив Людмилу роздобути мені мережив. Сподіваюся, вам вони сподобаються, – і розгорнувши пакунок з цигаркового паперу підняв пальцями тонкі, як павутинка, штучки, одна з яких незабаром вже лежала, немов вуаль з легких сніжинок, на красивому волоссі Мег.

– Я не міг знайти нічого досить елегантного для тітки Емі, адже в неї завжди є все, чого забажається. Тому привіз ось цю маленьку картинку. Вона нагадує мені вас, тітонько, коли Бесс була малятком, – і він вручив Емі овальний медальйон зі слонової кістки із зображенням золотоволосої Мадонни й немовляти, що лежало в неї на колінах.

– Яке диво! – загукали присутні, а тітка Емі, попросивши Бесс зняти блакитну стрічку, якою було перев’язане волосся дівчини, щоб одразу почепити медальйон на шию. Він нагадав їй найщасливіший рік її життя.

– А ще я сподіваюся, що знайшов найкращий подарунок для Нен, бо він підхожий тільки для лікарки, – сказав Еміль, гордо демонструючи пару чорних сережок із вулканічного туфу в формі маленьких черепів.

– Які огидні! – промовила Бесс, яка терпіти не могла некрасивих речей, й одразу перевела погляд на свої власні гарненькі черепашки.

– Нен не носить сережок, – завважила Джозі.

– Ну, тоді вона із задоволенням проколе вушка тобі. Для неї немає більшого задоволення, ніж наздогнати ближнього і напасти на нього з якимось гострим знаряддям на кшталт скальпеля, – незворушно проказав Еміль, нітрохи не засмутившись. – У мене ще купа трофеїв у рундуку для вас, хлопці, але я знав: не буде мені спокою, поки не вивантажено все, що привіз для дівчаток. А тепер розкажіть мені всі новини.

І, сівши на кращий мармуровий столик Емі, веселий моряк почав, похитуючи ногами, розмовляти зі швидкістю десять вузлів на годину, поки, нарешті, тітка Джо не відвела всіх у їдальню, де відбулося велике сімейне чаювання на честь Комодора.

III. Остання витівка Джо

На життєвому шляху родину Марч підстерігала неймовірна кількість найрізноманітніших несподіванок. Проте найбільшим сюрпризом стало перетворення гидкого каченяти… на золотого гусака, чиї літературні яйця мали на диво значний попит. Тож за десять років Джо змогла втілити в життя свої найсміливіші й найпотаємніші мрії. Як або чому це сталося, вона так ніколи до кінця й не зрозуміла, але несподівано виявила, що стала до певної міри знаменитістю, та ще й з кругленькою сумою в кишені, що давало змогу усунути матеріальні негаразди й забезпечити майбутнє її хлопчиків.

Усе почалося того жахливого року, коли Пламфілд, здавалося, зовсім занепав. Часи були важкі, число учнів скоротилося, сама Джо стомилася й довго хворіла, не виходячи навіть з будинку. Лорі та Емі перебували за кордоном, а гордість не дозволяла Баерам просити про допомогу навіть у найближчих.

Джо була в розпачі. Щоб остаточно не втратити смак до життя, а також спробувати хоч якось залатати діри в сімейному бюджеті, вона за старою звичкою взялася за давно закинуте перо. Підоспіла й пропозиція: один з видавців задумав започаткувати серію книжок для дівчаток. Джо наспіх склала маленьку історію, описавши кілька сцен і пригод зі свого та сестринського життя і з дуже слабкою надією на успіх відправила своє творіння пошукати щастя в широкому світі.

Як і зазвичай, цього разу теж вийшло не так, як Джо припускала. Скажімо, її перша книжка, над якою в юності вона працювала кілька років і на яку покладала великі надії, одразу пішла на дно. Щоправда, уламки корабельної аварії ще довго трималися на хвилях, приносячи деякий прибуток – у всякому разі, видавцеві. Зате поспіхом написана історія, за яку авторка мріяла отримати кілька доларів, рушила з попутним вітром і мудрим лоцманом біля керма прямо до суспільного визнання й повернулася додому важко навантажена золотом і славою.

Жодна жінка, напевно, не зазнала більшого подиву, ніж той, який відчула Джозефіна Баер, коли її маленьке суденце повернулося в порт з розгорнутими прапорами, а його гармата тепер оглушувала повітря веселою канонадою. Найкращим було те, що багато добрих облич всміхалися їй і раділи разом з нею, багато дружніх рук потиснули її руку з найсердечнішими привітаннями.

Після цього все пішло якнайкраще: їй просто доводилося навантажувати свої судна й відправляти їх, одне за одним, в успішні рейси, з яких вони привозили додому все потрібне для зручності тих, кого вона любила й для кого працювала.

Джо так ніколи до кінця й не примирилася з цією несподіваною популярністю, оскільки тепер потрібно занадто мало вогню, щоб зробити багато диму, а газетний галас – не справжня слава. Щодо багатства, то воно не викликало в її душі жодних сумнівів і приймалося з вдячністю, хоч було зовсім не таким великим, як про те марилося громадськості, що завжди вирізнялася широтою натури.

Приплив, який змінив колишній відплив, тривав довго й щасливо доставив сімейний корабель в затишну гавань, де старші отримали змогу відпочити від штормів, а молодь пуститися на власних суденцях у велике плавання життям.

Просвіток, спокій і добробут оселилися в будинку на наступні роки, до радості всіх людей, які терпляче чекали, з надією працювали й віддано вірили в мудрість і справедливість Того, хто посилає розчарування, бідність і горе, щоб випробувати любов людських сердець і зробити успіх, коли він нарешті прийде, солодшим. Навколишній світ бачив це, й добрі душі раділи поліпшенню матеріального становища родини, але про ту удачу, яку Джо цінувала найбільше, про те щастя, яке ніщо не могло відібрати в неї, було відомо лише небагатьом.

Це щастя полягало в можливості зробити останні роки життя матері радісними й безтурботними, побачити, що вантаж турбот назавжди скинутий, втомлені руки відпочивають, миле обличчя не затьмарене тривогою, а ніжному серцю ніщо не заважає проявляти свої почуття, займаючись розумною благодійністю, яка приносить глибоке задоволення.

Коли Джо була дівчинкою, вона найбільше хотіла, щоб в будинку з’явився куточок, де мама могла б спокійно відпочивати після довгих років важкого, неймовірно напруженого життя. Тепер ця мрія стала щасливою дійсністю. У мами була затишна кімната, де їй були забезпечені всі можливі зручності й задоволення. Люблячі дочки доглядали за нею, поруч був добрий чоловік, на якого вона могла спертися, численні онуки своєю шанобливою прихильністю додавали світла радості у вечірні сутінки її життя.

Це був щасливий час для всіх, і Мармі раділа, як можуть радіти тільки матері, спостерігаючи за успіхами дітей. Вона дожила до днів, коли змогла пожинати плоди своєї праці, коли її молитви були почуті, відплату за добрі дари отримано, надії здійснилися, спокій і добробут прийшли в створену нею сім’ю. Тоді, як один з мужніх та терплячих янголів, які чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радіючи, що може відпочити.

Однак до цих приємних змін, як часто буває в нашому дивному світі, додалися випробування. Іноді – кумедні, іноді – досить тернисті. Переживши перше почуття подиву, недовіри й радості, Джо, зі звичайною невдячністю, властивою людській натурі, швидко втомилася від популярності й почала обурюватися з приводу втрати колишньої свободи, оскільки підкорена публіка несподівано висунула свої права на неї саму і на все, що стосувалося її минулого, сьогодення й майбутнього.

Незнайомі люди наполягали на тому, щоб побачити її, спитати про щось, дати пораду, застерегти, привітати і доводили її до божевілля своїми надзвичайно нудними знаками уваги. Якщо вона не бажала розкрити перед ними своє серце, вони дорікали їй. Якщо відмовлялася забезпечувати матеріально їхні улюблені благодійні організації, допомагати окремим нужденним і висловлювати співчуття з приводу кожного горя або пригоди, відомих людству, називали безсердечною й егоїстичною. Якщо вона не відповідала на гори листів, казали, що це нехтування своїм обов’язком щодо відданих читачів, а якщо вона вважала за краще обирати самоту власного будинку, а не той п’єдестал, на якому її запрошували позувати, це викликало багатослівну критику «зарозумілих манер літераторів».

Вона робила все, що могла, для дітей, бо заради них і створювала свої книжки, тому докладала зусиль, щоб задовольнити вимогу, яка звучала з вуст жадібної юності: «Ще оповідань, ще, прямо зараз!». Рідні несхвально ставилися до того, що вона проявляє надмірну запопадливість, забуваючи про них, її здоров’я страждало від такої напруженої роботи, але якийсь час вона з вдячністю приносила життя на вівтар літератури для юнацтва, відчуваючи, що багато в чому зобов’язана своїм маленьким друзям, чию симпатію завоювала після двадцяти років наполегливої роботи.

Але настав час, коли їй урвався терпець. Замість того, щоб бути «левицею», вона стала «ведмедем» – за характером та прізвищем – і, повернувшись у свій барліг, грізно гарчала, коли її звідти викликали. Рідних це тішило, тож вони й не думали співчувати Джо, проте вона сама врешті-решт почала розглядати наслідки своєї популярності, як найжахливішу з усіх пригод, в які будь-коли потрапляла, бо їй здавалося, що вона втрачає свій головний скарб – свободу.

Життя на очах у публіки швидко втрачає свою чарівність. До того ж Джо була вже не першої молодості, дуже стомлена й занадто обтяжена турботами, щоб їй могло сподобатися подібне існування. Вона відчувала, що вже виконала всі вимоги, які тільки можуть вважатися розумними, коли автографи, фотографії та автобіографічні нариси поширилися всією країною, коли художники зобразили її будинок з усіх боків, а репортери – її саму. Щоправда, тільки похмурою, бо саме такою вона була під час набридливих зустрічей з ними.

У неї просто забракло сил зображувати радість, коли одна за одною групи, сповнених ентузіазму учнів різних приватних пансіонів робили набіги на її будинок і його околиці в пошуках сувенірів, а люб’язні дорослі відвідувачі день у день повагом підіймалися сходами, що вели до головних дверей, майже остаточно стерши їх. Коли нові слуги звільнялися після тижневого випробування дверним дзвінком, який теленькав від рання до смеркання. Коли чоловік був змушений охороняти її під час обіду, а сини прикривати відступ через вікна, що виходять на задній двір, куди вона тікала від нав’язливих гостей, що вривалися в будинок без попередження.

Ось опис одного дня з життя письменниці, який, можливо, дасть змогу краще пояснити стан справ, забезпечить певною мірою виправдання нещасній жінці й, можливо, хоч трохи присоромить мисливців за автографами, які нині лютують по всій країні.

– Варто було б прийняти закон, який захищатиме нещасних авторів від публіки, – сказала Джо одного ранку, незабаром після приїзду Еміля, коли пошта принесла їй більше листів, ніж зазвичай. – Для мене це нагальніше питання, ніж міжнародне авторське право, адже час – гроші, а спокій – здоров’я. Я втрачаю те й те, не отримуючи навзаєм нічого, крім втрати поваги до людства й відчайдушного бажання втекти в пустелю, оскільки не можу сховатися за закритими дверима навіть у вільній Америці.

– Мисливці за знаменитостями вселяють жах, коли вони шукають здобич. Якби вони могли помінятися місцями зі своїми жертвами, це принесло б їм величезну користь. Вони зрозуміли б, як набридають, коли «мають честь нанести візит, щоб висловити глибоке захоплення вашими чудовими творами», – процитував Тедді одного з відвідувачів з поклоном у бік своєї матері, яка похмуро дивилася в ту хвилину на дванадцять прохань про автограф, що лежали перед нею.

– Я остаточно вирішила таке: на такі листи більше не відповідатиму, – сказала Джо з твердістю в голосі. – Цей хлопчик отримав від мене шість автографів. Мабуть, він їх продає. А ця дівчинка навчається в учительській семінарії. Якщо я надішлю їй автограф, то інші учениці теж попросять. Всі автори починають із вибачень і пишуть, що розуміють, як відривають і дратують мене подібними проханнями, але в наступному рядку вже йдеться про те, що вони взяли на себе сміливість написати, бо я люблю хлопчиків, бо вони люблять мої книжки, бо це тільки один раз тощо. Емерсон і Віттьєр кидали такі листи в кошик для сміття, і, хоч я тільки літературна няня, яка забезпечує легкозасвоюване моральне пюре для молоді, однак, мабуть, доведеться все-таки наслідувати приклад знаменитих. Адже в мене не буде часу на їжу та сон, якщо я спробую задовольнити прохання всіх милих нерозумних дітей, – проказавши цей монолог, Джо з великим полегшенням відсунула пачку листів.