Був похмурий, туманний ранок, над дахами зависла коричнева iмла, яка здавалася вiдображенням брудно-сiрих вулиць унизу. Мiй супутник перебував у чудовому настроi, базiкаючи про кремонськi скрипки та про рiзницю мiж скрипками Страдiварi й Аматi. Я мовчав. Похмура погода та майбутне сумне видовище пригнiчували мiй настрiй.
– Ви, здаеться, зовсiм не думаете про цю справу, – перервав я нарештi його музичнi теревенi.
– У мене ще немае фактiв, – вiдповiв вiн. – Будувати припущення, не знаючи всiх обставин справи, – найбiльша помилка. Це може вплинути на подальший хiд мiркувань.
– Скоро ви отримаете вашi факти, – буркнув я, вказуючи пальцем. – Ось Брикстон-роуд, а це, якщо не помиляюся, той самий будинок.
– Правильно. Стiйте, кебмене, зупинiться!
Ми не доiхали ярдiв сто, але Голмс наполягав, аби ми вийшли, отож наша подорож завершилася пiшки.
Будинок номер три в глухому закутку, який називали Лористон-Гарденс, виглядав зловiсно й загрозливо. Це був один iз чотирьох будинкiв, що стояли трохи вiддалiк вiд вулицi; два були заселенi, а два – порожнi. Останнiй дивився на вулицю трьома рядами тьмяних вiкон. То тут, то там на каламутному темному склi, як бiльмо на оцi, видiлявся напис «Здаеться в оренду». Перед кожним будинком знаходився маленький садок, що вiддiляв його вiд вулицi, – кiлька дерев над рiдкiсними та поодинокими кущами; садочком тягнулася вузька жовтувата дорiжка, яка, судячи з вигляду, складалася з глини та пiску. Вночi пройшов дощ, i скрiзь були калюжi. Уздовж вулицi тягнувся цегляний паркан три фути заввишки, з дерев’яними гратами нагорi; до паркану притулився кремезний констебль, оточений невеликою купкою роззяв, котрi тягнули шиi в марнiй надii хоч мигцем побачити, що вiдбуваеться за парканом.
Менi здалося, що Шерлок Голмс поквапиться увiйти в будинок i вiдразу ж займеться розслiдуванням. Нiчого такого. Здавалося, це зовсiм не входило в його намiри. З безпечнiстю, яка за таких обставин межувала з хвальковитiстю, вiн пройшовся туди й сюди тротуаром, неуважно дивлячись на небо, землю, будинки навпроти та на решiтку паркана. Закiнчивши огляд, Голмс повiльно пiшов дорiжкою, точнiше, травою збоку дорiжки, i став пильно розглядати землю. Двiчi зупинявся; одного разу я помiтив на його обличчi усмiшку та почув задоволене хмикання. На мокрiй глинястiй землi було багато слiдiв, але ж ii вже добряче потоптали правоохоронцi, й я дивувався, що ще сподiваеться знайти там Голмс. Однак я встиг переконатися в його надзвичайнiй проникливостi й не сумнiвався, що вiн може побачити багато такого, що недоступне менi.
У дверях будинку нас зустрiв високий, бiлолиций чоловiк iз волоссям кольору соломи й нотатником у руцi. Вiн кинувся до нас i чуттево потиснув руку моему супутнику.
– Як добре, що ви приiхали!.. – зрадiв вiн. – Нiхто нiчого не чiпав, я все залишив, як було.
– Крiм цього, – вiдповiв Голмс, вказуючи на дорiжку. – Зграя буйволiв i то не залишила б пiсля себе таке мiсиво. Але, певна рiч, ви обстежили дорiжку, перш нiж дали ii так потоптати?
– У мене було багато справ у будинку, – ухильно вiдповiв детектив. – Мiй колега, мiстер Лестрейд, також тут. Я сподiвався, що вiн простежить за цим.
Голмс зиркнув на мене та саркастично звiв брови.
– Ну, пiсля таких майстрiв своеi справи, як ви й Лестрейд, менi, мабуть, тут нiчого робити, – зронив вiн.
Грегсон самовдоволено потер руки.
– Та вже, здаеться, зробили все, що можна. Втiм, справа дивна, а я знаю, що ви такi любите.
– Ви сюди пiд’iхали в кебi?
– Нi, дiбрався пiшки, сер.
– А Лестрейд?
– Також, сер.
– Ну, тодi ходiмо, подивимося кiмнату, – зовсiм уже непослiдовно резюмував Голмс й увiйшов у будинок. Грегсон, здивовано звiвши брови, поспiшив за ним.
Невеликий коридор iз запилюженою дощаною пiдлогою вiв до кухнi й iнших примiщень. Праворуч i лiворуч знаходилося двое дверей. Однi, мабуть, вже кiлька мiсяцiв не вiдчиняли; другi вели до iдальнi, де й скоiли загадкове вбивство. Голмс увiйшов до неi, я пiшов за ним iз тим гнiтючим вiдчуттям, яке вселяе в нас присутнiсть смертi.
Велика квадратна кiмната здавалася ще бiльшою вiд того, що в нiй не було нiяких меблiв. Яскравi шпалери, позбавленi смаку, були вкритi плямами цвiлi, а де-не-де вiдстали та звисали лахмiттям, оголюючи жовтий тиньк. Прямо навпроти дверей стояв показний камiн iз полицею, обробленою пiд бiлий мармур; на ii краю було прилiплено недогарок червоноi восковоi свiчки. У нечiткому, тьмяному свiтлi, що пробивалося крiзь бруднi шибки единого вiкна, усе навколо здавалося тьмяно-сiрим, чому значною мiрою сприяв товстий шар пилу на пiдлозi.
Усi цi подробицi я помiтив уже пiзнiше. У першi ж хвилини я дивився лише на самотню страшну фiгуру, розпростерту на голiй пiдлозi, на порожнi, незрячi очi, виряченi на стелю. Це був чоловiк рокiв сорока трьох-чотирьох, середнього зросту, широкоплечий, iз жорстким, кучерявим чорним волоссям i коротенькою борiдкою, що стирчала догори. На ньому було пальто та жилет зi щiльноi матерii, свiтлi штани й бiла сорочка. Поруч лежав цилiндр, начищений до блиску. Руки вбитого були розкинутi, пальцi стиснутi в кулаки, ноги скорченi, немов у болiснiй агонii. На обличчi застиг вираз жаху i, як менi здалося, ненавистi – такого виразу я ще нiколи не бачив на людському обличчi. Страшна, злiсна гримаса, низьке чоло, плаский нiс i щелепа, що виступала вперед, надавали покiйнику схожостi з горилою, яка посилювалася його неприродною вивернутою позою. Я бачив смерть у рiзних ii проявах, але нiколи ще вона не здавалася менi такою страшною, як зараз, у цiй напiвтемнiй, похмурiй кiмнатi бiля однiеi з головних магiстралей лондонського передмiстя.
Худий, схожий на тхора Лестрейд стояв бiля дверей. Вiн привiтався з Голмсом та зi мною.
– Цей випадок наробить галасу, сер, – зауважив вiн. – Такого менi ще не траплялося, а я багато бачив.
– І немае жодного ключа до цiеi таемницi, – додав Грегсон.
– Нiякого, – пiдхопив i Лестрейд.
Шерлок Голмс пiдiйшов до трупа, та, опустившись на колiна, почав ретельно його розглядати.
– Ви впевненi, що на ньому немае ран? – спитав вiн, вказуючи на бризки кровi навколо тiла.
– Цiлком! – вiдповiли обое.
– Отже, це кров когось iншого, ймовiрно, вбивцi, якщо тут було вбивство. Це нагадуе менi обставини смертi Ван Янсена в Утрехтi, тридцять четвертого року. Пам’ятаете цю справу, Грегсоне?
– Нi, сер.
– Почитайте, рекомендую, варто прочитати. Адже нiщо не нове пiд мiсяцем. Усе вже ставалося ранiше.
Його спритнi пальцi в цей час безперервно метушилися то тут, то там, обмацували, натискали, розстiбали, дослiджували, а в очах застиг такий самий вiдсутнiй вираз, який я бачив вже не раз. Огляд вiдбувся так швидко, що навряд чи хтось збагнув, наскiльки ретельно його провели. Нарештi Голмс понюхав губи трупа, потiм поглянув на пiдошви його лакованих черевикiв.
– Його не пересували? – перепитав вiн.
– Нi, лише оглядали.
– Можна вiдправляти в морг, – дозволив Голмс. – Бiльше ми тут нiчого не дiзнаемося.
Четверо чоловiкiв iз ношами стояли напоготовi. Грегсон покликав iх, тi поклали труп на ношi та понесли. Коли його пiдiймали, на пiдлогу впав й покотився перстень. Лестрейд схопив його й почав розглядати.
– Тут була жiнка! – здивовано вигукнув вiн. – Це жiноча обручка…
Вiн поклав прикрасу на долоню та простягнув нам. Обступивши Лестрейда, ми також витрiщилися на каблучку. Без сумнiву, цей гладкий золотий обiдок колись прикрашав палець нареченоi.
– Справа ускладнюеться, – почухав потилицю Грегсон. – А вона, присягаюся, i без цього непроста.
– А ви впевненi, що це ii не спрощуе? – заперечив Голмс. – Але досить милуватися перснем, це нам не допоможе. Що знайшли в кишенях?
– Усе тут, – Грегсон вийшов у передпокiй i вказав на купку предметiв, розкладених на нижнiй сходинцi. – Золотий годинник фiрми «Барро», Лондон, № 97163. Золотий ланцюжок, дуже важкий i масивний. Золота каблучка з масонською емблемою. Золота булавка – голова бульдога з рубiновими очима. Футляр iз росiйськоi шкiри для вiзитiвок i картки, на них написано: Єнох Дж. Дреббер, Клiвленд – це вiдповiдае мiткам на бiлизнi «Є. Д. Д.». Гаманця немае, але в кишенях знайшли сiм фунтiв тринадцять шилiнгiв. Кишенькове видання «Декамерона» Боккаччо з написом «Джозеф Стенджерсон» на форзацi. Два листи – один адресований Є. Дж. Дребберу, другий – Джозефу Стенджерсону.
– Яка адреса?
– Стренд, американська бiржа, до запитання. Обидва листи – вiд пароплавноi компанii «Гiйон» i стосуються вiдплиття iхнiх пароплавiв iз Лiверпуля. Ясно, що цей нещасний мав намiр повернутися до Нью-Йорка.
– Ви вже шукаете цього Стенджерсона?
– Аякже, сер. Я розiслав оголошення в усi газети, а один iз моiх людей поiхав на американську бiржу та ще не повернувся.
– А до Клiвленда зверталися?
– Вранцi надiслали телеграму.
