Наступного дня ми зустрiлися в домовлений час i поiхали дивитися квартиру на Бейкер-стрит, № 221-б, про яку Голмс розповiдав напередоднi. У помешканнi були двi зручнi спальнi та простора, свiтла, затишно обставлена вiтальня з двома великими вiкнами. Кiмнати нам сподобалися, i платня, подiлена на двох, виявилася такою невисокою, що ми вiдразу ж домовилися й вступили у володiння квартирою. Того ж вечора я перевiз iз готелю своi речi, а на ранок прибув i Шерлок Голмс iз кiлькома скринями та валiзами. День-два ми займалися розпакуванням i розкладанням нашого майна, намагаючись знайти для кожноi речi найкраще мiсце, а потiм поступово влаштувалися та пристосувалися до нових умов.
Голмс, безумовно, був не з тих, iз ким важко вжитися. Вiн вiв спокiйний, розмiрений спосiб життя й зазвичай залишався вiрним своiм звичкам. Рiдко коли лягав спати пiсля десятоi вечора, а вранцi здебiльшого встигав поснiдати та пiти, поки я ще лежав у лiжку. Інодi вiн просиджував весь день у лабораторii, iнколи – в анатомцi, а часом надовго йшов гуляти, причому цi прогулянки, мабуть, заводили його в найглухiшi закутки Лондона. Енергiя мого знайомого не мала меж, коли на нього нападав робочий темп, та час вiд часу наставала нудьга, i тодi вiн цiлими днями майже непорушно лежав на диванi у вiтальнi, не промовляючи жодного слова. У цi днi я помiчав такий мрiйливий вiдсутнiй вираз у його очах, що запiдозрив би його в пристрастi до наркотикiв, якби розмiренiсть i цнотливiсть його способу життя не спростовували таких думок.
Минали тижнi, i мене все дужче та глибше цiкавила його особистiсть, i все бiльше розбирала цiкавiсть щодо мети його життя. Навiть зовнiшнiсть цього чоловiка могла вразити уяву не надто уважного спостерiгача. Зросту вiн був бiльше шести футiв, але при своiй надзвичайнiй худобi здавався ще вищим. Погляд у нього був гострий, пронизливий, якщо не брати до уваги тих перiодiв зацiпенiння, про якi я згадував. Тонкий орлиний нiс надавав його обличчю виразу жвавоi енергii та рiшучостi. Квадратне пiдборiддя, що трохи виступало вперед, також свiдчило про рiшучий характер. Його руки постiйно були в чорнилi та плямах вiд рiзних хiмiкатiв, однак вiн був схильним до на диво делiкатноi поведiнки з предметами. Я не раз помiчав це, коли при менi вiн бавився зi своiм тендiтним алхiмiчним приладдям.
Читач, мабуть, вважатиме мене надокучливим, якщо я зiзнаюся, яку цiкавiсть збуджував у менi цей дивак i як часто я намагався пробити стiну стриманостi, якою вiн огороджував усе, що стосувалося його особисто. Але перш нiж засуджувати, згадайте, наскiльки безцiльним було тодi мое життя i як мало було навколо такого, що могло б заполонити мiй допитливий розум. Здоров’я не дозволяло менi виходити пiд час похмуроi або прохолодноi погоди, у мене не було друзiв, якi б вiдвiдали мене й урiзноманiтнили мое буденне життя. Тому я навiть радiв певнiй таемничостi, що оточувала мого компаньйона, i жадiбно прагнув розвiяти ii, витрачаючи на це чимало часу.
Голмс не займався медициною. Вiн сам якось вiдповiв на це запитання негативно, пiдтвердивши в такий спосiб думку Стемфорда. Я не бачив також, аби вiн систематично читав якусь наукову лiтературу, що знадобилася б для отримання вченого звання та вiдкрила б чоловiковi шлях у свiт науки. Однак деякi предмети вiн вивчав iз вражаючим завзяттям i в якихось доволi дивних царинах мав настiльки грунтовнi та точнi знання, що часом мене просто приголомшувало. Людина, котра читае поспiль усе, нечасто може похвалитися глибиною своiх знань. Нiхто не стане обтяжувати пам’ять дрiбними подробицями, якщо на те немае достатньо вагомих пiдстав.
Невiгластво Голмса було настiльки ж разючим, як i його знання. Здавалося, що вiн практично нiчого не знав про сучасну лiтературу, полiтику та фiлософiю. Я мав нагоду згадати iм’я Томаса Карлейля, i Голмс наiвно перепитав, хто вiн такий i чим знаменитий. Але коли виявилося, що вiн зовсiм нiчого не знае нi про теорiю Коперника, нi про будову Сонячноi системи, мое здивування досягнуло апогею. Щоб цивiлiзована людина, котра живе в дев’ятнадцятому столiттi, не знала, що Земля крутиться навколо Сонця, – у це я просто не мiг повiрити!
– Ви, здаеться, здивованi, – вiн всмiхнувся, дивлячись на мое розгублене обличчя. – Дякую, що мене просвiтили, але тепер я спробую якомога швидше все це забути.
– Забути?!
– Бачите, – сказав вiн, – менi здаеться, що людський мозок схожий на маленьке порожне горище, яке можна обставити всiм, чим заманеться. Дурень тягне туди всiлякий мотлох, який трапиться пiд руку, а кориснi, потрiбнi речi вже нiкуди буде запхати, або, у кращому випадку, до них серед усього цього безладу й не дiстанеш. Розумна ж людина ретельно вiдбирае те, що помiстить у свое мозкове горище. Вiзьме лише iнструменти, якi знадобляться для роботи, зате iх буде безлiч, i всi розкладенi в зразковому порядку. Даремно люди гадають, що в цiй маленькiй кiмнатцi еластичнi стiни та що iх можна розтягувати скiльки завгодно. Запевняю, прийде час, коли, набуваючи нове, ви забуватимете щось iз колишнього. Тому страшенно важливо, щоб непотрiбна iнформацiя не витiсняла собою потрiбну.
– Так, але не знати про Сонячну систему!.. – вигукнув я.
– На якого бiса вона менi потрiбна? – перебив спiвбесiдник нетерпляче. – Ну гаразд, нехай, як ви кажете, ми обертаемося навколо Сонця. А якби я дiзнався, що ми обертаемося навколо Мiсяця, це дуже допомогло б менi чи моiй роботi?
Я хотiв було спитати, що ж це за робота така, але вiдчув, що вiн буде невдоволений. Тому задумався над нашою короткою бесiдою та спробував зробити певнi висновки. Вiн не хоче засмiчувати голову знаннями, якi не потрiбнi для його мети. Отже, усi накопиченi знання вiн мае намiр так чи iнакше використати. Я подумки перелiчив усi галузi знань, в яких вiн виявив бездоганну обiзнанiсть. Я навiть узяв олiвець i записав усе це на паперi. Перечитавши список, не змiг утриматися вiд усмiшки. «Атестат» виглядав так:
Шерлок Голмс – його можливостi
1. Знання в галузi лiтератури – жодних.
2. … фiлософii – жодних.
3. … астрономii – жодних.
4. … полiтики – слабкi.
5. … ботанiки – нерiвномiрнi. Знае властивостi беладони, опiуму й отрути загалом. Не мае уявлення про садiвництво.
6. … геологii – практичнi, але обмеженi. З першого погляду визначае зразки рiзних грунтiв. Пiсля прогулянок показуе менi грязюку на штанах i за ii кольором та консистенцiею визначае, iз якоi вона частини Лондона.
7. … хiмii – глибокi.
8. … анатомii – точнi, але безсистемнi.
9. … кримiнальноi хронiки – величезнi. Знае, здаеться, усi подробицi кожного злочину, скоеного в ХІХ столiттi.
10. Добре грае на скрипцi.
11. Дуже добре фехтуе на шпагах й еспадронах, прекрасний боксер.
12. Грунтовнi практичнi знання англiйських законiв.
Дiйшовши до цього пункту, я в розпачi кинув «атестат» у вогонь.
– Скiльки не перелiчуй усе те, що вiн знае, – сказав я собi, – неможливо здогадатися, навiщо йому це потрiбно й який фах вимагае такого поеднання! Нi, краще вiдразу облишити даремнi спроби!
Я знав, що мiй сусiд може виконувати скрипковi п’еси, i досить важкi: неодноразово на мое прохання вiн грав «Пiснi» Мендельсона й iншi твори, якi менi подобалися. Але коли вiн залишався сам, рiдко можна було почути п’есу або взагалi щось схоже на мелодiю. Вечорами, поклавши скрипку на колiна, вiн вiдкидався на спинку крiсла, заплющував очi й недбало водив смичком по струнах. Інодi лунали гучнi, сумнi акорди. Іншого разу Голмс видобував звуки, в яких чулися несамовитi веселощi. Вочевидь, вони вiдповiдали його настрою, але чи то звуки народжували той настрiй, чи вони самi були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я нiяк не мiг визначити. І, ймовiрно, я б протестував проти цих дратуючих «концертiв», якби пiсля них, нiби винагороджуючи мене за терпiння, вiн не програвав цiлу низку моiх улюблених речей.
Першого тижня нас нiхто не вiдвiдував, i я вже починав думати, що мiй компаньйон так само самотнiй у цьому мiстi, як i я. Але незабаром я переконався, що в нього е безлiч знайомих, причому з рiзних верств суспiльства. Якось три чи навiть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловiчок iз жовтувато-блiдим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його вiдрекомендували менi як мiстера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дiвчина та просидiла в Голмса пiвгодини, а може, й бiльше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний вiдвiдувач, схожий на еврея-лахмiтника, менi здалося, що вiн був дуже схвильований. Майже слiдом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось iз моiм спiвмешканцем довго балакав лiтнiй джентльмен iз сивою чуприною, потiм – вокзальний носiй у вельветовiй куртцi. Щоразу, коли з’являвся хтось iз цих незрозумiлих вiдвiдувачiв, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вiтальню, отож я йшов до себе в спальню.
– Доводиться використовувати цю кiмнату для дiлових зустрiчей, – пояснив вiн якось, звично вибачаючись за створенi незручностi, – а цi люди – моi клiенти.
І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делiкатнiсть я не захотiв насильно дiзнаватися чужi таемницi.
Тодi менi здавалося, що в компаньйона е якiсь вагомi причини приховувати свою професiю, але незабаром вiн довiв, що я не мав рацii, заговоривши про це з власноi волi.
Чотирнадцятого березня – я добре запам’ятав цю дату – я прокинувся ранiше, нiж зазвичай, i застав Шерлока Голмса за снiданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я пiдiймаюся пiзно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити менi кави. Образившись на все людство, я подзвонив i вельми зухвалим тоном повiдомив, що чекаю на снiданок. Схопивши зi столу якийсь журнал, я вирiшив погортати сторiнки, щоб згаяти час, поки мiй спiвмешканець мовчки хрустiв грiнками. Заголовок однiеi зi статей був окреслений олiвцем, i, цiлком природно, я пробiг ii очима.
Стаття називалася дещо претензiйно – «Книга життя». Автор намагався довести, як багато може дiзнатися людина, систематично та докладно спостерiгаючи за всiм, що вiдбуваеться перед ii очима. На мiй погляд, це була вражаюча сумiш розумних i божевiльних думок. Якщо в мiркуваннях i була якась логiка й навiть переконливiсть, то висновки здалися менi зовсiм уже надуманими й, як кажуть, висмоктаними з пальця. Автор стверджував, що за короткочасним виразом обличчя, за мимовiльним рухом якогось м’яза або за поглядом можна вгадати найпотаемнiшi думки спiврозмовника. Із його слiв випливало, що людину, котра вмiе спостерiгати й аналiзувати, обдурити просто неможливо. Їi висновки будуть безпомилковi, як теореми Евклiда. І результати виявляться настiльки вражаючими, що необiзнанi люди вважатимуть його мало не чаклуном, поки не збагнуть, який процес мислення цьому передував.
«З однiеi краплини води, – писав автор, – людина, котра вмiе мислити логiчно, може зробити висновок про можливiсть iснування Атлантичного океану або Нiагарського водоспаду, навiть якщо вона не бачила нi того, нi iншого й нiколи про них не чула. Будь-яке життя – це величезний ланцюг причин i наслiдкiв, i природу його можливо пiзнати за однiею ланкою. Мистецтву робити висновки й аналiзувати, як i всiм iншим видам мистецтва, можна навчитися завдяки довгiй та стараннiй працi, але життя занадто коротке, i тому жоден смертний не може досягнути повноi досконалостi в цiй галузi. Перш нiж звернутися до моральних та iнтелектуальних сторiн справи, якi й е найбiльш складними, дослiднику краще почати з вирiшення простiших завдань. Нехай вiн, поглянувши на першого зустрiчного, навчиться вiдразу ж визначати його минуле та фах. Спочатку це може видатися дитячiстю, але такi вправи загострюють спостережливiсть i вчать, як правильно дивитися й що саме слiд шукати. За нiгтем людини, за ii рукавами, взуттям i згином штанiв на колiнах, за потовщенням на великому та вказiвному пальцях, за виразом обличчя та вилогами сорочки – за такими дрiбницями неважко вгадати професiю. І можна не сумнiватися, що все це, разом узяте, пiдкаже досвiдченому спостерiгачевi правильнi висновки».
– Яка дика нiсенiтниця! – вигукнув я, кидаючи журнал на стiл. – У життi не читав такоi дурнi.
– Про що це ви? – поцiкавився Шерлок Голмс.
– Та ось про цю статейку, – я вказав на неi чайною ложечкою й узявся за свiй снiданок. – Бачу, ви ii вже читали, якщо вона позначена олiвцем. Не сперечаюся, написано спритно, але мене все це просто злить. Добре йому, цьому неробi, розвалившись у м’якому фотелi в тишi свого кабiнету, складати такi витонченi дивовижi! Втиснути б його у вагон третього класу пiдземки та змусити вгадувати професii пасажирiв! Ставлю тисячу проти одного, що в нього нiчого не вийде!
– І програете, – спокiйно зауважив Голмс. – А статтю написав я.
– Ви?!
– Атож. У мене е здiбнiсть i до спостереження, i до аналiзу. Теорiя, яку я тут виклав й яка здаеться вам такою фантастичною, насправдi дуже життева, настiльки життева, що iй я зобов’язаний своiм куснем хлiба.
– Але яким же чином? – вирвалося у мене.
– Розумiете, у мене достатньо рiдкiсна професiя. Мабуть, я единий такий. Я детектив-консультант, якщо тiльки ви уявляете собi, що це таке. У Лондонi е безлiч детективiв, i державних, i приватних. Коли цi хлопцi потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, i менi вдаеться скерувати iх у вiрному напрямку. Вони знайомлять мене з усiма обставинами справи, а я, добре знаючи iсторiю кримiналiстики, майже завжди можу вказати iм, у чому полягае помилка. Усi злочини мають багато спiльних рис, i якщо ви знаете подробицi тисячi справ як своi п’ять пальцiв, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд – дуже вiдомий детектив. Але нещодавно вiн не зумiв розiбратися в однiй справi про фальсифiкацiю та прийшов до мене.
– А iншi?
– Найчастiше iх посилають до мене приватнi агентства. Усi цi люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю iхнi iсторii, вони вислуховують мое тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.
– Невже ви хочете сказати, – не втерпiв я, – що, не виходячи з кiмнати, можете розплутати справу, яку не вдаеться розв’язати тим, кому всi подробицi вiдомi краще за вас?
– Саме так. У мене така собi iнтуiцiя. Правда, час вiд часу трапляеться якась складнiша справа. Ну, тодi доводиться трошки побiгати, щоб дещо побачити на власнi очi. Розумiете, у мене е спецiальнi знання, якi я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукцii, викладенi в статтi, про яку ви вiдгукнулися так презирливо, просто безцiннi для моеi практичноi роботи. Спостережливiсть – моя друга сутнiсть. Ви, здаеться, здивувалися, коли пiд час першоi зустрiчi я сказав, що ви приiхали з Афганiстану?
– Вам, без сумнiву, хтось про це повiдомив.
– Аж нiяк. Я вiдразу здогадався, що ви приiхали з Афганiстану. Завдяки давнiй звичцi ланцюг думок виникае в мене так швидко, що я дiйшов висновку, навiть не помiчаючи промiжних ланок. Однак вони були, цi ланки. Хiд моiх думок такий: «Ця людина – начебто лiкар, але вигляд у неi, немов у вiйськовика. Отже, вiйськовий лiкар. Вiн тiльки-но приiхав iз тропiкiв – обличчя в нього смагляве, але це не природний вiдтiнок його шкiри, бо зап’ястя в нього набагато бiлiшi. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпiвся й перенiс хворобу. Був поранений у лiву руку – тримае ii нерухомо та дещо неприродно. А де пiд тропiками вiйськовий лiкар-англiець мiг натерпiтися поневiрянь i отримати поранення? Звiсно ж, в Афганiстанi». Весь хiд думок не зайняв i секунди. Тому я сказав, що ви приiхали з Афганiстану, а ви здивувалися.
– Якщо послухати вас, то це видаеться дуже простим, – всмiхнувся я. – Ви нагадуете менi Дюпена Едгара Алана По. Я гадав, що такi люди iснують лише в романах.
