Шерлок Голмс пiднявся й почав розпалювати люльку.
– Ви, певна рiч, гадаете, що, порiвнюючи мене з Дюпеном, робите менi комплiмент, – зауважив вiн. – Але, на мою думку, ваш Дюпен – дуже недалекий чоловiк. Цей прийом – збивати з думок свого спiврозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речi» пiсля п’ятнадцятихвилинноi мовчанки – надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнiвом, були певнi аналiтичнi здiбностi, але його аж нiяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.
– Ви читали Габорiо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжнiй детектив?
Шерлок Голмс iронiчно гмикнув.
– Лекок – жалюгiдний шмаркач, – сердито сказав вiн. – У нього тiльки й е, що енергiя. Вiд цiеi книжки мене просто нудить. Подумаеш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок же витрачае на це майже пiвроку. За допомогою цiеi книжки можна вчити детективiв, як не треба працювати.
Вiн так зарозумiло розвiнчав моiх улюблених лiтературних героiв, що я знову почав злитися. Вiдiйшов до вiкна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суету. «Нехай вiн i розумний, – я промовив сам собi, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»
– Тепер уже не бувае нi справжнiх злочинiв, нi справжнiх злочинцiв, – невдоволено продовжив Голмс. – Яка ж тодi користь вiд розуму в нашiй професii? Я знаю, що мiг би прославитися. На свiтi немае й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинiв стiльки вродженого таланту й наполегливоi працi, як я. І що ж? Розслiдувати нiчого, злочинiв немае, у кращому випадку якесь невмiле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навiть полiцiя зi Скотленд-Ярду бачить усе наскрiзь.
Мене досi нервував цей хвалькуватий тон. Я вирiшив змiнити тему розмови.
– Цiкаво, що вiн там виглядае? – перепитав я, вказуючи на дужого, просто одягненого чолов’ягу, котрий повiльно крокував iншим боком вулицi, вдивляючись в номери будинкiв. У руцi вiн тримав великий синiй конверт. Вочевидь, це був посильний.
– Хто, цей вiдставний флотський сержант? – поцiкавився Шерлок Голмс.
«Хизуеться, хвалько! – обiзвав я його про себе. – Знае ж, що його не перевiриш!»
Заледве я встиг це подумати, як чоловiк, за котрим ми спостерiгали, побачив номер на наших дверях i квапливо перейшов через вулицю. Ми почули гучний стукiт, густий бас унизу, а згодом – важкi кроки людини, що пiдiймалася догори сходами.
– Мiстеру Шерлоку Голмсу, – повiдомив кур’ер, входячи до покою, i простягнув листа моему приятелю.
Ось чудова нагода збити з нього пиху! Минуле посильного вiн визначив навмання i, звiсно, не чекав, що той з’явиться в нашiй кiмнатi.
– Скажiть, шановний, – вкрадливим голосом спитав я, – а чим ви займаетеся?
– Служу посильним, – похмуро кинув вiн. – Форму вiддав пiдлатати.
– А ким були ранiше? – продовжував я, не без зловтiхи зиркаючи на Голмса.
– Сержантом королiвськоi морськоi пiхоти, сер. Вiдповiдi не чекати? Так, сер.
Вiн клацнув пiдборами, вiдсалютував i вийшов.
Роздiл III
Таемниця Лористон-Гарденсу
Мушу зiзнатися, що я був дуже вражений тим, як справдилася теорiя мого компаньйона. Моя повага до його здiбностей одразу ж зросла. І все ж я не мiг позбутися пiдозри, що все це пiдлаштували заздалегiдь, аби приголомшити мене, хоча навiщо, цього нiяк не мiг збагнути. Коли ж глянув на нього, приятель тримав у руцi прочитану записку, i погляд його був неуважним i тьмяним, що свiдчило про напружену роботу думки.
– Як же ви здогадалися? – спитав я.
– Про що? – похмуро вiдповiв вiн.
– Та про те, що вiн вiдставний сержант флоту?
– У мене немае часу на дрiбницi, – вiдрубав чоловiк, але вiдразу ж, схаменувшись, поквапився додати: – Даруйте за рiзкiсть. Ви перервали хiд моiх думок, але, може, це й на краще. Отже, вам не вдалося зрозумiти, що вiн був флотським сержантом у минулому?
– Нi, певна рiч.
– Менi було легше зрозумiти це, нiж пояснити, як я здогадався. Уявiть собi, що вам треба довести, що двiчi по два – чотири. Важкувато, чи не так, хоча ви в цьому твердо впевненi. Навiть через вулицю я помiтив на його руцi татуювання – великий синiй якiр. Тут уже запахло морем. Виправка в нього вiйськова й вiн носить бакенбарди вiйськового взiрця. Отже, перед нами флотський. Тримаеться вiн iз гiднiстю, можливо, навiть як командир. Ви мали б помiтити, як високо вiн тримае голову й як розмахуе своiм цiпком. А на вигляд вiн статечний чоловiк середнiх рокiв – ось i всi прикмети, за якими я дiзнався, що вiн був сержантом.
– Дивовижно! – вигукнув я.
– Дурницi, – вiдмахнувся Голмс, але з його обличчя я бачив, що вiн задоволений моiм захопленим здивуванням. – Ось я тiльки-но говорив, що тепер бiльше немае злочинцiв. Здаеться, я помилився. Погляньте!
Вiн простягнув менi записку, яку принiс кур’ер.
– Послухайте, але ж це жахливо! – викрикнув я, пробiгши ii очима.
– Авжеж, щось, мабуть, не зовсiм пересiчне, – спокiйно зауважив вiн. – Будьте ласкавi, прочитайте менi це вголос.
Ось лист, який я прочитав:
«Любий мiстере Шерлок Голмс!
Сьогоднi вночi в будинку номер три в Лористон-Гарденс на Брикстон-роуд сталася лиха iсторiя. Близько другоi години ночi наш полiсмен, котрий робив обхiд, помiтив свiтло в будинку, а оскiльки там нiхто не мешкае, вiн запiдозрив щось недобре. Дверi виявилися незамкненими, i в першiй кiмнатi, зовсiм порожнiй, вiн побачив труп добре одягненого джентльмена. У кишенi полiсмен знайшов вiзитiвки: «Єнох Дж. Дреббер, Клiвленд, Огайо, Сполученi Штати». І жодних слiдiв грабунку, нiяких ознак насильницькоi смертi. На пiдлозi е плями кровi, але на тiлi ран не виявилося. Ми не можемо збагнути, як вiн опинився в порожньому будинку, i взагалi ця справа – суцiльна загадка. Якщо ви приiдете в будь-який час до дванадцятоi, то зможете мене тут зустрiти. Залишаю все, як було, поки не отримаю вiд вас звiстки. Якщо не зможете приiхати, повiдомлю вам усi подробицi та буду дуже вдячний, якщо ви люб’язно подiлитеся зi мною вашою думкою.
=З повагою до вас, Тобiас Грегсон».
– Грегсон – найрозумнiший детектив Скотленд-Ярду, – зауважив мiй приятель. – Вiн i Лестрейд видiляються серед iнших нiкчем. Обое меткi й енергiйнi, хоча й на диво банальнi. Один iз одним вони ворогують, як кiшка iз собакою. Ревнивi до слави, мов професiйнi красунi. Буде втiха, якщо обое натраплять на слiд.
Я був вражений спокiйним тоном його вiдповiдi.
– Але ж, мабуть, не можна гаяти нi секунди, – стривожився я. – Пiти покликати кеб?
– Я ще не впевнений, чи поiду. Я ж ледар, яких свiт не бачив, тобто, певна рiч, коли мене здолае лiнь, а загалом можу бути й спритним.
– Ви ж мрiяли про такий випадок!
– Любий друже, та яка менi радiсть? Припустiмо, я розплутаю цю справу. Однаково Грегсон, Лестрейд i компанiя привласнять собi всю славу. Така доля неофiцiйноi особи.
– Але ж вiн просить вас про допомогу.
– Аякже. Вiн знае, що до мене йому далеко, i сам менi про це казав, але швидше вiдрiже собi язик, нiж зiзнаеться комусь третьому. Втiм, мабуть, слiд поiхати та поглянути. Вiзьмуся за справу на власний ризик. Принаймнi, посмiюся над ними, якщо нiчого iншого менi не залишиться. Гайда!
Вiн заметушився та кинувся за своiм плащем: вибух енергii змiнив апатiю.
– Берiть капелюха, – звелiв мiй приятель.
– Хочете, щоб я поiхав iз вами?
– Авжеж, якщо вам бiльше нiчого робити.
За хвилину ми обое сидiли в кебi й з неймовiрною швидкiстю iхали до Брикстон-роуд.
