Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
Sing sing sing sing everybody start to sing like dee dee dee, bah bah bah dah
Now you’re singin with a swing
«Та щоб його!» – вiд несподiванки юнак вилаявся. Із заметiлi виринула повненька брюнетка, що проспiвала продовження його пiснi й розсмiялася:
– А що так? Не очiкував?
– Не очiкував. Думав, моi завивання нiхто не чуе, – щиро зiзнався парубок i розвiв руками.
– А я нещодавно втридорога купила платiвку Бенi Гудмена…
– Навпроти оперного?
– Ну звiсно. Не в державних же «Нотах», – пiдморгнула незнайомка.
– Я також там купив! Видно, кiлька одночасно «викинули» фарцовщики… Треба було поторгуватися…
– То я i без тебе зрозумiла, дурбецало! – знову розсмiялася дiвчина. – Як тiльки твiй недолугий спiв почула. Ну добре. Пока. Бувай здоровий!
Дiвчина розвернулась i вже збиралася йти геть, як Роман несподiвано для самого себе схопив ii за рукав дублянки:
– А хочеш «французький»…
– Круасан? – перебила невгамовна дiвчина.
– Що це?.. Не знаю такого…
– Ай! Не сприймай серйозно. То так нашi французькi булочки в Парижi називають.
– А-а… – протягнув Роман. – То хочеш?
– Ну звiсно ж, – стенула плечима дiвчина. – Чого ти гадаеш я тут стовбичу посеред ночi? – І знову залилася смiхом.
– А ти нiчого так, – до Романа почали поступово повертатися нотки цинiзму i задиркуватостi, що, здавалося, його покинули вiд такоi раптовоi ескапади незнайомки. – Маеш почуття…
– Самоiронii? Гумору? – знову не дала договорити брюнетка. – Але, чур, ти купляеш. У мене грошей катма. Я тiльки спiвати можу. – Вона схрестила руки на грудях i вдавано почала задирати кирпатого носа, а потiм голосно розсмiялась.
Звiсно, Роман нi до якого кореша в «Коктейль-хол» того вечора не повернувся. Незнайомку, що раптово виринула до нього з лютневоi хуртовини, звали Люся. Роман купив i французькi булочки, i «тошнотiки», i пиво та ще й газованоi води. Люся вiд пива на вiдрiз вiдмовилася, мовляв, живе з дядьком, той деспот i тиран. Якщо унюхае – приб’е. Вона була такою веселою i вертлявою, що це повнiстю компенсувало дещо зайву ii вагу. Однак Роман навiть не помiчав цього. Вiн усе дивився в Люсинi очi, а вона говорила й говорила…
– А ти знаеш, до речi, що Бенi Гудмен, подейкують… Ой, подейкують звiсно, може й не правда… – i Люся закотила очi, очiкуючи, коли Роман сам почне випитувати у неi про що йдеться.
І таки майже вiдразу нетерпляче вiн запитав:
– Та що? Кажи вже!
– Та нiби вiн сам iз Бiлоi Церкви. Єврей. Але батьки емiгрували ще до революцii, чи щось таке… Ох, чуе мое серце, приiде вiн якось у Радянський Союз iз концертами. Ось побачиш.
– Аякже! Перелiзе через залiзну завiсу! – розреготався Роман i ледь не бовкнув, що iншого вiдомого американця Джона Стейнбека його батько якось «розробляв» на пляжi Труханового острова, коли той заявився з туром по радянських республiках[3 - Бiльше про це читайте в роздiлi «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та iншi вороги».]. Але прикусив язика й таки промовчав.
– Не вiриш?! – не вгамовувалася дiвчина. – Та в мене чуйка на такi афери. Приiде, ось побачиш! Уже, кажуть, домовлявся з керiвництвом нашоi краiни, аби його пустили. Ну ще рiк-другий…
Роман розсмiявся:
– А ти затята. Нумо так! Парi: якщо приiде, з мене його нова платiвка, але пiдеш на концерт зi мною. Пообiцяй!
– А де дiстанеш?
– Та щось придумаю… – набундючився, немов iндик, хлопець.
– Дивись менi… – хитро блиснули зубки дiвчини, бiлiшi навiть за цнотливий снiг, що вже не падав, а просто валив iз сiрого нiчного неба. – А то потiм вiддуватимешся. Обов’язково приiде! Згода!
Обидва розреготались i почали кружляти, присипанi снiгом, немов вкритi одним спiльним вельоном пiд тiею снiжною завiрюхою.
Ну як тут Роману було не закохатися, скажiть менi? Вони неквапно йшли крiзь заметiль, навiть не помiчаючи ii, вiд Бессарабки до площi Сталiна[4 - Нинi – Європейська площа.]. Вже i пирiжки всi з’iли, i французькi булочки. Люся почала морозно кутати у свою вовняну хустину долонi – тонка шкiра рукавичок не вберiгала вiд морозу. Коли вони дiйшли до того мiсця, де ще не так давно стояв пам’ятник Сталiну, що демонтували пiсля розгромного ХХ з’iзду КПРС, дiвчина зовсiм зiщулилася й похмурнiшала. Потiм задумливо, нiби звертаючись до себе, промовила:
– От мiй дядько нiби й критикуе на людях Сталiна, бо нинi так заведено, а коли хильне зайвого, завжди його хвалить i каже, що ми б не виграли вiйну без усiх тих жертв, що вiн спонукав нас офiрувати. – А потiм подивилася по-дорослому на Романа i додала: – Але всi йдуть: i поганi, i хорошi, рано чи пiзно. Моi батьки пiшли так давно, що я не пам’ятаю маминих очей.
І принишкла. Роман зiтхнув i обiйняв ii за плечi. Про себе подумав: «Така смiшна й балаболка, а якi глибокi думки виказуе. Всi ми, коли знiмаемо маски, маемо що сказати. Всi мають якийсь свiй бiль за пазухою…» Роман вже було подумав, чи не розказати Люсi про батька? І про те, як не вступив до полiтехнiчного через бiйку iз завучем? Про парашути й небо з висоти пташиного польоту? Про джаз, який вiн обожнюе, i про маминого спiвмешканця, який, може, вже й не такий поганий, проте все одно Роман його зневажае i зневажатиме до кiнця свого життя. Бо батько… бо мати… Раптом Люся знову подивилася на нього своiми бездонними карими очима:
– А знаеш, не зважай… То моi думки вголос. У мене шок через те, що Едiт Пiаф сьогоднi знепритомнiла на своiх американських гастролях. А я ii люблю слухати. Ну як люблю… – поправила себе дiвчина. – Коли дядько на роботi, iнодi слухаю. Бо так вiн би не схвалив такоi музики вдома…
– Що за одна? – безжурно запитав Роман.
– Французька спiвачка. Їi La vie en rose – мабуть, найпрекраснiша пiсня. Гiмн тому, що все минеться, а краса лишиться, i треба тiльки побачити цю красу.
– Оце ти гарно сказала. А менi можна послухати ту платiвку?
– Звiсно! Якщо хочеш – наступного разу можемо в мене послухати, а потiм на джаз-концерт до Будинку офiцерiв гайнути. В мене квитки е.
– То ти мене запрошуеш на побачення? – хитро всмiхнувся собi у вуса Роман.
Щiчки дiвчини вiд знiяковiння та холоду стали буряковими. Однак вона швидко знайшлася, що сказати:
– Ну як хочеш. Моя справа – запропонувати. Надумаеш – за пiвтора мiсяця ось на цьому самому мiсцi. А нi – то й нi. Бувай здоровий!
Люся розвернулася i швидко покрокувала в бiк Хрещатика. Цього разу Роман не став ii зупиняти, бо точно знав, де буде шiстнадцятого березня.
«Перше побачення»
До останнього Роман зважував: «Іти чи не йти? І навiщо вона здалася менi така вертлява i глумлива?..» Тому до зустрiчi з Люсею юнак почав готуватися заздалегiдь.
За два тижнi до обумовленоi дати потурбувався, щоб на заводi не поставили у другу змiну, адже то був понедiлок – робочий день, як-не-як. Усiх попередив, що йде на джаз-концерт. Робiтники пiдприемства з нього кепкували, особливо кореш:
– Незабаром досаафiвськi збори. Змагання в центральному аероклубi… А ти з дiвчам вирiшив якшаться. Тьху!.. Та в тебе такi фанатки будуть – закачаешся. Ось уяви: весь ти такий блискучий, на татовому трофейному Харлеi…
Однак Роман ураз «увiмкнув» альфа-самця й просичав крiзь зуби:
– Не лiзь.
