* * *
У квартирi по вулицi Лiбкнехта i справдi нiкого не було, хоча Роман до останнього в цьому не був упевнений. «Ну гаразд, – думав про себе, доки вiв Люсю в гостi. – Якщо виявиться, що мама вдома, то будуть оглядини. Ну або просто скажу, що привiв подругу послухати платiвки».
Далi все розвивалося досить швидко.
– Послухай, – Люся знову з пустунки-хохотунки на мить перетворилась на серйозну дiвчину. – Це зi мною вперше, i я тебе обрала, гаразд? Сама не знаю чому. Просто ось обрала i все. А тепер… Ох…
– Мовчи, дiвчина мое мрii, – прошепотiв Роман, – я все розумiю.
– Та нiчого ти… – однак парубок не дав договорити Люсi, поцiлувавши ii у вуста.
За пiв години по тому таки прийшла мама зi школи. Трохи втомлена i з клунком продуктiв.
– Я вдома!
Дiти, себто Люся i Роман, почали швидко вдягатися, але Наталя зачула якесь незвичне шарудiння й невдовзi дверi кiмнати розчинилися навстiж.
– Слухаете джаз? – незворушно запитала втомлена i, вже немолода, Наталя згадала, як вони з батьком Романа робили те саме, доки сини були деiнде.
– Так, джаз, мамо… – промимрив Роман, приходячи до тями й зиркаючи краем ока на Люсю, яка, як завжди, була червона й косила кудись убiк, застiбаючи останнi гудзики на своiй чи то блузцi, чи то пiджаку.
– Даремно, – стенула плечима Наталя й хмикнула. – Як то кажуть: «Сегодня ты танцуешь джаз, а завтра Родину продашь!»
– Дуже доречно, мамо, от прям дуже! – аж пiдскочив Роман, який, нарештi, опанував себе. – Це Люся. Чаю нам зробиш?
– Ну, чаю так чаю, – усмiхнулася Наталя, звичним рухом втомлено знiмаючи черевики в коридорi й вiшаючи зимове пальто на вiшак. – Я сьогоднi отримала зарплату й вiдразу побiгла до кондитерськоi на Карла Маркса[13 - Нинi – вулиця Архiтектора Городецького.]. Тому, власне, так пiзно вдома (за цими словами Наталя зиркнула на сина). Накупляла цукерок. Отже, е «Алеко», «Тузик» i «Шоколадний ведмедик». Ви будете цукерки, Люсю?
– Залюбки, – тихо проказала дiвчина й попрямувала за Наталею на кухню. – Я вам допоможу.
Побачивши кухню, дiвчина не стрималась i присвиснула:
– Ух ти! Ви професорка, чи хто?
– Став чайник, – усмiхнулася Наталя, не образилась. – Мiй чоловiк на цю квартиру накинув око, так би мовити, ще до вiйни. Ти розумiеш, Люсю?
– Ще б пак. Справдi розумiю, – вiдказала дiвчина, навiть не знiтившись, запалюючи газову конфорку й наливаючи воду в чайник. – Можете не пояснювати.
– Тож… Іронiя долi… Чоловiк, звiсно, не професор…
– Партiйний? – перебила дiвчина.
– Був у партii. Якщо ти про це. Але ми давно не бачилися…
Дiалог перервав Роман:
– Можна чаю?
– Який ти галасний… – з нiжнiстю подивилася Наталя на свого молодшого.
– Так, – пiдтвердила Люся, заварюючи чай.
– То не моя чашка, – зауважив Роман. – А ви вже, бачу порозумiлися?
– Усе заради тебе, синку, – втомлено i без iронii вiдказала Наталя. – Як успiхи на заводi?
– Їду у вiдрядження. Проводитимуть випробування нового Ан-24, – вiдказав Роман iз повним ротом печива. – Повернуся до початку травня. Випробування засекреченi. Так що вам – по великому секрету.
Наталя подивилася на Люсю, мовляв, «дитина»… Дiвчина зрозумiла той погляд i тiльки кивнула. Потiм звернулася до Романа:
– Шкода. Пропустиш мiй день народження наступного тижня. Я торт уже замовила. Ну, я пiду?
– Стривай. Ми викличемо таксi, – сказала Наталя, а потiм додала, звертаючись до сина: – Ти коли назад?
– До Дня Перемоги точно вже буду в Киевi.
* * *
На внутрiшньому подвiр’i Роман роззирнувся навсiбiч, щоб пересвiдчитися, що за ними нiхто не стежить, i взасос пристрасно поцiлував Люсю. Та миттю почала вириватися:
– Ти чого?!
– Тобто, «чого»? Та ми щойно кохались, а тепер ти не даеш себе по дорослому поцiлувати? – розсмiявся юнак.
– Я так нiколи не цiлувалась… – зiзналася дiвчина.
– Тiльки не кажи, що й сексом нiколи до цього не займалася, – почав жартувати Роман i розреготався, однак перехопив погляд Люсi й раптом вкляк. Потiм враз посерйознiшав: – Так. Усе зрозумiло. Ото я дурбецало… Дев’ятого травня бiля постаменту колишнього пам’ятника Сталiну. Я тодi вже точно повернуся з вiдрядження. Пiдемо в «Жабу» й танцюватимемо там фокстрот так, що пiдошви з твоiх модних туфельок повiдлiтають, затямила?
– Затямила, – ледве дихаючи вiдповiла дiвчина. – А якщо не прийдеш?
– Значить, передумав! – таки не стримався i розсмiявся юнак.
– Зрозумiла, – потупивши погляд, серйозно проказала дiвчина.
– Тю!.. Люсю, ну ти чого?! Жартую я, затямила!? Жартую! – i Роман струсанув дiвчину за плечi. – Тiльки не починай ревiти. Все ж добре. Ти чого? Ти ж дiвчина моеi мрii…
Люся зовсiм по-дитячому витерла шмарклi рукавом свого модного дорогого пальта пастельного вiдтiнку i краечком ока побачила, як у подвiр’я на Липках заiжджае столичне таксi iз шашечками:
– Затямила, – потiм уважно подивилась у вiчi юнаковi: – А що то за вислiв такий? Сам придумав?
– Який? – не зрозумiв Роман.
– Дiвчина мрii. Твоеi мрii, – уточнила Люся.
– Та не… – розсмiявся Роман. – То фiльм так нiмецький називаеться. Нещодавно по блату опiвночi на додатковому сеансi в «Жовтнi» пощастило подивитися.
– А-а… – протягнула Люся, сiдаючи в таксi. Вона щосили намагалася приховати розчарування.
– Та постривай! – знову наздогнав Роман i нахилився над причиненим вiкном. – Ось, на, тримай. Сiм карбованцiв. З головою вистачить до твоiх «баклажанникiв». У суботу, дев’ятого травня – не забудь!
