Життя в рожевому

«Шаман»

Івану Краузовичу в тисяча дев’ятсот шістдесятому мало б виповнитися сімдесят п’ять, однак за дивним збігом обставин він перестав лічити свій вік. І, мабуть, якби рахував роки, почувався б значно гірше. А так… Тільки летяги звичайні та й ті лише здогадувалися, скільки ото насправді йому – новому учню шамана. А скільки вчителю – вони взагалі боялися навіть думати.

Шаман був «білим» (себто добрим), беззубим, але вічно усміхненим телеутом[24]. Окрім відсутності зубів, те саме можна було сказати про його волосся і половину пальців правої руки. Також він не мав віку та імені. Перше втратив, як зрозумів, що даремно кожного дня готуватися з усією урочистістю до того, що ніяк не приходить – до смерті. Друге він уникав називати Івану Краузовичу та тій решті людей, із якими регулярно спілкувався і яких можна було перелічити на пальцях його лівої руки, що зосталися. І невідомо було, з якої саме причини: чи лякається, аби не зурочили, чи давно вже сам забув своє ім’я, але соромиться це визнати й таким чином втратити його вже напевне. Адже допоки остаточно чогось не визнав – воно і не до кінця трапилося, так би мовити.

І справді, як і пророчив його син, була в Івана Краузовича і телеутського шамана своя кімнатка. Навіть маленький будиночок. Такий, малесенький… І навіть вічно кіптява в ньому. І коли сторонні мешканці Ашкітіма, на околиці якого розташовувався той будиночок, приходили за травами та настоянками до талеутського шамана, то неодмінно жаліли його. Бо ззовні той будиночок – кімнатка з дахом та й годі – видавався таким малесеньким і негодящим для життя, що й важко уявити гірший.

Насправді всередині все було не так жалюгідно, як ззовні, й Іван Краузович сам дивувався, як же всередині так може бути затишно і тепло, якщо екстер’єр викликає співчуття в кожного, хто проходить повз? Не інакше як чари телеутського шамана…

Ашкітім, себто Іскітім – місто, що дістало свою назву в подарунок від тих самих телеутів, які мешкали тут здавна[25], стрімко розвивалося. І вже давно ті телеути, яких і так було дуже мало, не становили більшість населення. Однак традиції шаманства жевріли тільки серед них. Ніякі прийшлі в’язні численних таборів ГУЛАГу, що виростали на теренах Сибіру, як мухомори, ані стахановці-активісти, що приїхали будувати Академмістечко в Новосибірську, на магічних навичках зцілення не зналися. І тому до старезного телеутського шамана нескінченним струмочком ходили хворі люди. Всі хотіли якось вижити в суворій природі: і колишні зеки Сиблагу, що не поспішали на «материк» (або «велику землю», як вони чомусь називали центральні райони своєї радянської батьківщини), і робочі Академмістечка, і прості мешканці Новосибірська, що розташовувався за тридцять кілометрів від Іскітіму, який ще в далекому п’ятдесят першому отримав статус міста районного значення.

Тож тим часом Іскітім (хоча серед прийшлого населення і вважалося, що він цінний тільки вапняком, який тут добувають) лишився батьківщиною вкрай маленької народності телеутів, і саме вони, ці дивні, майже магічні, алтайці невидимо надавали тій місцевості значущості.

«То твої, Шановний Іване, тебе зреклися?» – проказав, чмокаючи беззубими яснами, шаман. Він завжди називав Івана Краузовича «шановним Іваном», імовірно, на честь найвідомішого героя російських казок – Івана Дурника. А сам себе величав «Дядею Стьопою». Професор лінгвістики і за сумісництвом – колишній зек – Іван Краузович довго не міг зрозуміти причину того прізвиська свого наставника. На початках, коли алтайський шаман із невеличкої народності талеутів його взяв до себе (ну, як узяв? Прихистив хворого ворога народу, який помирав і якого, нарешті, випустили з табору), Іван Краузович нічого не розпитував. Йому не до того було. Весь час мовчав, кліпав старими, підсліпуватими очима. Іноді їв юшку з маленьких сибірських кістлявих, але достобіса жирних рибок, назви яких не пам’ятав.

Чи думав він про сина? Чи згадував він взагалі Київ? Та ні, звісно. Запитайте, шановні, у якій послідовності до приреченого і якимось дивом вижилого індивіда повертаються спогади. Про що він думає взагалі? Я чомусь більше ніж упевнена, якщо його близьким нічого не загрожує, він насамперед думає про себе. Закон самозбереження, що рухає всім навкруги. Потім виринають спогади із самого раннього дитинства. Того, ще нічим не захмареного. Коли й роздумів про навколишність з її правдою і кривдою не було. Не давав оцінок. І тільки за тим… потроху… ніби кораблі з туману, починають поступово з підсвідомості виринати спогади…

Іван Краузович згадав родину. Малий Льоня з турботливою Настею на пляжі Київської Венеції[26]. Шахи, Шопен, розмови з колегами на теплому дніпровському пісочку про політику (але так, злегка, про те, що можна) і якийсь дивний ресторан на березі, назви якого колишній професор не пам’ятав. Взимку він сердився – харківська інтелігентка і за сумісництвом його дружина водила малого в театр Франка. Постійно. Навіщо ти сина постійно береш із собою на Карпенка-Карого[27]? Хіба йому це стане в пригоді в житті? Незабаром війна…

Хоча ні. Звісно, все було не так. Адже професор лінгвістики про війну, що нависала брилою, наближалася, вимагала зректися усього свого колишнього життя із шопенами, театром й іншими надлишками… нічого не знав. Ніхто не знав. Це не було так уже й передбачувано.

Поступово виринали спогади про шикарну квартиру на Карла Лібкнехта з власним окремим кабінетом, яка для колишнього науковця була ніби даність. Ніби все так і треба. І ті спогади видавалися такими нереальними, ніби й не спогади взагалі, а так… марення, мрії. Фантазії старого і хворого професора лінгвістики німецького походження, що працював у Київському університеті й на самому початку війни загримів до Сибіру за це походження.

Потім прийшло якесь усвідомлення. Ось дерев’яна ложка, ось юшка з маленьких, але дуже жирних рибинок, а за вікном – сибірська завірюха. Реальність. Тут і тепер. Він довго роздивлявся свої руки. Чого «Дядя Стьопа» його прихистив і де знайшов – про це не питав. Ця інформація була для нього така ж непотрібна, як і знати, скільки шаману років. Але ось прізвисько…

«Шановний Іван» довгий час тільки міг здогадуватися, чому його рятівник – «Дядя Стьопа», доки він не знайшов у його важезній старій скрині «Пограничник» за п’ятдесят четвертий рік із поемою Сергія Михалкова «Дядя Стьопа – міліціонер», і все стало зрозумілим.

– Не те щоб зреклися, дядьо Стьопо. Ти розумієш… – Шановний Іван потер перенісся. Він думав, як би краще це пояснити шаману, не вдаючись у розлогу історію Радянського Союзу. – Ну це більше був такий термін поширений, ніж насправді зреклися.

– Не розумію. У нас, у білих калмиків[28], так не заведено, – відрізав Дядя Стьопа.

– У нас також, в українців, не заведено. Однак, якби мій син офіційно не зрікся б від мене, був би зі мною в Сибіру. Розумієш? Ну, це, ніби як традиція така – зрікатися ворогів народу. Інакше всю сім’ю по етапу відправляють.

Шаман мовчав і тільки шамкав беззубим ротом. Іван Краузович не здавався:

– Ну, це як на весіллі: «весільний генерал» має обов’язково викрасти наречену, але ж то не по-справжньому. Ну, розумієш?

– Що «не по-справжньому»? Викрадення нареченої чи зречення від тебе сина? – не здавався шаман.

Експрофесор собі подумав: «Чи він справді намагається зрозуміти, чи кепкував з мене?» Втім, Іван Краузович усвідомлював, що мозок «дяді Стьопи» справді побудований так, що той ніколи не зрозуміє, як це: зрікатися когось рідного, аби не потрапити до в’язниці.

– Усе не по-справжньому… – насамкінець іще раз проказав Іван Краузович, усвідомлюючи, що не вдасться пояснити й просто воліючи закрити цю гостру для нього тему.

– Хм, коли Єжов перетворив Сибір на місце масових куркульських заслань і ви, зеки, сюди хлинули, немов весняна повінь, яка на берегах Берді[29] несподівано почалася у квітні, коли б ще мав тривати льодостав, то нам також здавалося, що це не по-справжньому, – відказав шаман так, щоб ледь чутно було навіть самому йому, не те що його підопічному.

Однак Шановний Іван той тихий шепіт почув і таки вибухнув:

– То чого ти «Дядя Стьопа»? – роздратовано запитав Іван Краузович. – Бо міліціонер? Чи, бо, живеш, немов на заставі Ілліча[30] – в самому центрі Космосу? Чого?! Бо все знаєш? Знаєш напевно, що мій син мене не любив? Якщо ти все знаєш, то скажи мені, що було б із моїм єдиним сином, Леонідом, якби він у своєму Нахімовському, акурат перед складенням присяги й відправленням на фронт, мене не зрікся?!

У ту саму мить, коли б відповідь дяді Стьопи напевно спричинила неабияку сварку між чоловіками, ніби рятуючи ситуацію, почувся стукіт у двері їхньої хатини. За тим почулось тихе шарудіння, і хтось почав благати: «Дядю Стьопо, відчини, прошу… Дитя прихворіло… Що робити – не знаю… В таку пізню годину до районної поліклініки відомо не доїду… Знамо, ти можеш допомогти… Ти по всій окрузі людей зцілюєш! Прошу…»

– А Дядя Стьопа я, бо «Дядя Степа всем знаком!» О! Бачиш, у яку пізню годину мене хтось благає про допомогу?

Шаман зиркнув на шановного Івана, підняв вказівний палець і пішов відчиняти двері.

Знадвору на нього дмухнув холодами й дощами кінець сибірського вересня, ніби промовляючи: «Готуйтесь уже, небораки, до зими. Час настав». Усередину ломилася якась баба з оберемком у руках. Іван Краузович по тихому писку з нього зрозумів, що в ньому немовля. Однак Дядя Стьопа нікого всередину не пускав. Ніколи. Після хвилинних роздумів, він сказав бабі: «Давай сюди» і вихопив із її рук замотане в хустку дитя.

Розгорнув ту хустку на столі, що був і за кухонний, і за операційний, коли шаман входив у транс і його руки опинялися всередині хворого людського організму. Він так зцілив уже не одного місцевого мешканця, хоча Шановному Івану забороняв дивитись на те все. Тому Іван Краузович підглядав, непорушно причаївшись за пічкою, викладеною чудовою майолікою, однак жодного разу не вгледів чогось такого, що б йому допомогло розгадати той секрет. Ну як? Як шаман із заплющеними очима, трохи розгойдуючись із боку в бік у трансі, виймає той хворий, пульсуючий апендицит, а пацієнт не стікає кров’ю? Тільки голими руками виймає. І руки в нього чистесенькі, ніяких слідів «людських рідин» (як Дядя Стьопа називав кров, сльози й гній) на тих руках немає. Немає і сліду на тілі прооперованого від операції. І якби не залишки тих закривавлених людських органів, що, здавалося Івану Краузовичу, ще тріпаються і скорочуються, намагаючись жити, в брудному оцинкованому відрі, в котре шаман кидав продукти операції, то Іван Краузович би просто собі думав, що йому все те ввижається.

Адже щоразу, коли він ховався у своєму схроні за пічкою, находив на нього дивний стан. Ніби сновидіння перемішувалися з дійсністю у якомусь казковому танку. В голові трохи паморочилось, і як колишній професор лінгвістики Київського університету не намагався розгледіти, що шаман виробляє над новим непорушним пацієнтом, який без жодної анестезії лежить у шамана на столі, ніяк йому це не вдавалося… Натомість силоміццю, поза його волею, думки линули до майоліки, якою була облицьована пічка. Він починав роздивлятися дивовижних звірів на ній, торкатись пучками пальців тих чудернацьких візерунків…

І чого тільки не було на тих керамічних плитах!.. І міфічні олені із зіркою між рогами, і смерек, і казкові птахи, і риби, і засніжені гори, звісно ж… Ну куди ж Сибір без риби й снігу?

– Треба вводити в транс, – виніс свій вердикт шаман.

– Що? – ніби отямився від сну Іван Краузович.

– Треба присипляти малого, – повторив шаман і рішуче подивився на свого підопічного. – Інакше не виживе.

– Але ж ти ще не робив такого на зовсім грудних, хіба ні?

– Не робив… то так… – протягнув Дядя Стьопа, замислившись.

Іван Краузович запитально подивився на шамана. Той хвилину мовчав, ніби про щось розмірковуючи, потім радісно усміхнувся своїми беззубими яснами до шановного Івана, і той ураз почав спостерігати за оленями, уквітчаними зорями між рогів, і рахувати зорі в сузір’ї Гідри на пічній майоліці.

Коли Іван Краузович отямився, Дядя Стьопа вже пеленав малого в кусок їхнього єдиного цілого простирадла, як нічого й не було. Потім відчинив двері й досить грубо пхнув бабу ногою, яка заснула на порозі. Та враз скочила. «Тримай. Не намагайся нагодувати, доки сонце, що завтра зійде, не зайде знову. Тільки поїти ось цією настоянкою. Молока в тебе більше не буде. Нехай чоловік купить козу і доїть». Баба з готовністю закивала. Ага-ага… А потім намагалася схопити руки дяді Стьопи та їх навіщось поцілувати. Шаман зніяковів і відійшов вглиб кімнати. Іван Краузович закрив його своєю постаттю:

– Дядя Стьопа втомився. Однак він розуміє і візьме вашу вдячність (про себе колишній професор подумав: «Як делікатно і дипломатично. Якби я і справді був німецьким шпигуном, та ще й важливим, як уважала та трійка, що мене судила перед війною, то ось тепер міг би бути військовим аташе. Бажано десь на Карибах, де тепліше»).

– Ось, візьміть, будь ласка. Прошу… Дякую вам так, що до неба, – баба сунула якийсь пакунок у руки підопічного шамана і вклонилася аж до землі, що немовля ледь не вислизнуло з пакунка. – Ой, ну не даремно ж лікували.

Баба хихикнула і позадкувала. Іван Краузович про себе подумав: «Стандартна ситуація. Спочатку молять, потім нівелюють зцілення. Адже нікому не втямки, що могло б статися, якби не шаман…Якби я не бачив наслідків, також би нівелював… Однак я знаю, що буде далі, і що лишається після таких ось операції в оцинкованому відрі».

Ніби на підтвердження своїх думок, коли Іван Краузович зачинив двері за непроханими нічними гостями й нахилився над відром, то побачив, що в ньому лежить щось крихітне і яскраво-лимонне, і воно, немов крило пташки, ще живе й тріпоче. Іван Краузович запитально глянув на шамана. Той лежав на тапчані, на якому ночами спав, і знесилено, не мигаючи, дивився на Івана. Підопічний помітив, що Дядя Стьопа більше втомився, ніж зазвичай. Іван Краузович вирішив сісти на стул коло стола і не заважати своєму наставнику відпочити, хоча і був занепокоєний: той ніколи не прилягав на свій тапчан, якщо не збирався спати. Івану Краузовичу пригадалося, якими звичними для цивілізованої, кривавими й не такими безболісними методами відкачували гній із легень його дружині Насті. Той був таким само яскраво-лимонним, хіба що його було значно більше, і він перемішувався зі згустками крові й не в оцинкованому відрі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Абревіатура – Міністерство державної безпеки.

2

Абревіатура – Добровільне товариство сприяння армії, авіації і флоту, створене восени 1951 року.

3

Більше про це читайте в розділі «Пляж» ретророману «Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги».

4

Нині – Європейська площа.

5

Сучасна Олександрівська лікарня. В радянські часи мала офіційну назву «14-та міська клінічна лікарня імені Жовтневої Революції», а в народі її називали просто – «Жовтнева лікарня».

6

Нині – вулиця Михайла Грушевського.

7

Нині – Маріїнський парк.

8

Нині – просп. Перемоги.

9

Нині – вул. Городецького.

10

Цирк Крутікова на вул. Карла Маркса (нині – вул. Городецього) проіснував із 1903-го до 1941 року. У часи нацистської окупації споруду цирку підірвали диверсійні загони НКВС, як і низку інших споруд центральної частини міста. У повоєнний період порожня земельна ділянка була забудована широкоформатним кінотеатром «Україна».

11

Йдеться про станцію метро «Лівобережна», котру було відкрито 1965 р. і новий житловий масив, що поступово виник навколо неї.

12

Мер Києва з 1947 року по 1963-й Олексій Давидов.

13

Нині – вулиця Архітектора Городецького.

14

16 лютого 1959 року Едіт Піаф після пережитої нещодавно автокатастрофи втрачає свідомість на концерті в Нью-Йорку.

15

Ідеться про «Казку про Військову таємницю, про Мальчиша-Кібальчиша і його тверде слово» радянського письменника А. Гайдара. Вперше казку було опубліковано 1933 року в газеті «Піонерська правда».

16

Слова юної королеви з п’єси-казки радянського письменника С. Маршака. Твір написано в 1942–1943 рр. для Московського художнього театру.

17

Вулиця виникла у середині XX ст. під назвою Нова, у 1955 р. набула назву Іваново-Вознесенська. Сучасна назва – Краківська, на честь польського міста Краків, побратима Києва з 1961 р.

18

Газета «Радянська культура» № 99(515) від 15.12.1959.

19

Газета «Радянська культура» № 98 (514) від 10.12.1959.

20

Американський сенатор Маккарті (на честь якого назване таке явище, як «маккартизм» – протидії й боротьбі з комуністичним проникненням і шпигунством на користь СРСР, переважно в апараті влади й серед інтелектуальної еліти, в переслідуванні осіб із ліберальними переконаннями) страждав на алкоголізм і більш ніж за півтора року до закінчення своїх повноважень 2 травня 1957 року помер від гепатиту в лікарні міста Бетесда у віці 48 років.

21

Емоційні слова лідера СРСР М. Хрущова на засіданні Генасамблеї ООН у 1960 році англійською перекладуть буквально, й ідіоматичний вираз «показати кузькину мати», себто «пригрозити будь-кому» назавжди ввійде в історію.

22

Ідеться про політуху сибірську (Pteromys volans), або летягу звичайну – вид гризунів роду політуха (Pteromys) родини вивіркових(Sciuridae). Поширена в північній частині Східної Європи і майже по всьому Сибіру.

23

Так перші руські поселенці називали Урал.

24

Телеути (самоназва тадар, байат-пачат) – малий тюркський народ у Росії, традиційне місце проживання – південь Західного Сибіру (Кемеровська область). Мова і культура телеутів тісно пов’язані з мовою і культурою алтайців, етнотериторіальною групою яких їх офіційно вважали до 1993 року.

25

Уважається, що назва «Іскітім» походить від етноніма «аскіштім (ашкітім, азкештім)» племінної групи степових тюрків – телеутів, котрі мешкали у цій місцині з XV ст. і в перекладі з тюркського означає «яма» або «чаша».

26

Так до Другої світової війни називали в приватних розмовах Труханів острів.

27

Театр, котрий було засновано 1920 року у Вінниці, довго мандрував із постановками різними містами України. Актори працювали майже задарма, однак із неабияким піднесенням. Це стало приводом переведення франківців 1923 року як Державного театру УРСР до столиці України – Харкова на постійній основі. А потім, улітку 1926-го, театр ім. І. Франка за рішенням уряду перевели до Києва, тоді як із Києва до Харкова переїхав театр «Березіль». З 1926 року театр працює в будівлі колишнього театру Соловцова. У 20–30-х рр. ХІХ ст. серед постановок були шедеври вітчизняної та світової класики: «Весілля Фігаро» П. Бомарше, «Пригоди бравого солдата Швейка» за Я. Гашеком, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Борис Годунов» О. Пушкіна і, зокрема, «Суєта» І. Карпенка-Карого.

28

У російських письмових джерелах телеути під ім’ям білих калмиків увперше згадуються 1601 року. Ця назва відрізняла тюркомовних степовиків від їх союзників – монголомовних ойратів, яких російські дослідники визначали як чорних калмиків.

29

Річка в Росії, права притока Обі. На ній розташовані селище міського типу Маслянино, міста Іскітим і Бердськ.

30

Назва площі в центрі Москви й однойменна назва кінофільму про молодь, котра починає самостійно жити, ще точно не уявляючи, як це правильніше зробити в реаліях СРСР після ХХ з’їзду партії.