На цьому насмiшки вмить припинились.
За тиждень Роман випрасував свою найкращу сорочку, у якiй, власне, збирався пiти на вступнi iспити, на якi так i не потрапив, i та чекала зiркового часу в шафi, дбайливо розвiшена на окремих «плечиках».
І ось настав довгоочiкуваний вечiр березневого понедiлка тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Звiсно, щось пiшло не так – адже, коли до чогось довго готуешся…
Середина березня по погодi не дуже й вiдрiзнялася вiд лютого, i юнак переживав, що його руда авiаторна дублянка, яку майже примусила вдягнути мама (через що вони не на жарт полаялися), залишить слiди на бiлоснiжнiй сорочцi. Проходячи повз Жовтневу лiкарню[5 - Сучасна Олександрiвська лiкарня. В радянськi часи мала офiцiйну назву «14-та мiська клiнiчна лiкарня iменi Жовтневоi Революцii», а в народi ii називали просто – «Жовтнева лiкарня».] вiн вилаявся: «Чорти б ii!..», бо сонце, що вже сiдало, так припекло, що десь бiля Бессарабки юнак уже остаточно спiтнiв. До того ж вiн хвилювався, що прийде невчасно, тому пiддав кроку. Коли вже був на площi Сталiна, довелось констатувати, що прийшов на пiв години ранiше. Знов вилаявся. Мокра, мов хлющ, спина потроху замерзала, адже сонце зайшло за будинки, i рiзко похолодало.
Роман враз згадав, що в ресторанi «Киiв» хлiб дають безкоштовно, якщо замовити собi чаю, i тим часто користуються голоднi студенти. Тож, чекаючи на Люсю, вiн забiг до ресторану, що був саме неподалiк, аби вiддерти вiд змокрiлоi спини осточортiлу дублянку й заодно пообiдати: мама-то налаяла, але обiдом не нагодувала.
А вже в самому ресторанi, що був вельми популярним, замiсть того, аби нашвидкуруч перекусити й швидше вискочити на вулицю в очiкуваннi дiвчини, затримався. Я ж кажу: все пiшло якось не так…
У центральному залi хтось його окликнув:
– Ти диви, кого я бачу! Сам аеропланерист власною персоною…
– Та я парашутист, а не аеропланерист, – усмiхнувся Роман, побачивши за столиком колишнього однокласника.
– Один чорт, – лаконiчно констатував бiлобрисий нахабний парубок, який уже був напiдпитку. – Це доля! Я ж про тебе – нi слухом нi духом пiсля тiеi епiчноi бiйки на випускному… Та сiдай, старий, сiдай… Розкажи, чим все тодi закiнчилось?
Роман зiтхнув i сiв на вiльний стiлець за круглим столом. Йому вiдразу налили в маленьку чарочку мiцноi бiлоi, i Роман знiчев’я вилив ii до рота, не закусуючи. Компанiя зiбралася чималенька i тiльки чоловiча. «Хлопцi, а тепер усiм наливай!» – розпорядився колишнiй однокласник Романа, i всi, як за командою, знову розлили горiлку в маленькi чарочки та одним духом випили. За сусiднiм столом на них якось недобре подивилася лiтня пара, а жiнка у великих пластикових перлах на воловiй шиi i в красивiй вовнянiй сукнi винного кольору навiть зацокала язиком.
– Ти давай… не дуже там. Ага? – пошепки звернувся до бiлобрисого один з учасникiв застiлля. – Якщо патруль прийде – нам усiм хана.
– Фе… – награно скривився, кепкуючи бiлобрисий. – Анатолiй, ну що за зекiвський сленг, га? Ми ж фанати «Динамо», а не якiсь там працiвники заводу «Бiльшовик». Та й у нас блат е – твiй батько адмiнiстратор, не хухри-мухри.
Анатолiй по-переможному блиснув очима й вiдрiзав:
– Я, кстатi, саме на «Бiльшовику» вiдпрацював один рiк, доки не поступив.
– Ладно-ладно… Здаюся, – Бiлобрисий на знак примирення пiдняв руки, а потiм проказав до Романа, пояснюючи: – Ми – фанати «Динамо». Святкуемо, бо дiстали квитки на квiтневий матч iз ленiнградським «Зенiтом», що вiдбудеться за мiсяць. Перший тур чемпiонату з футболу, не просто собi якийсь пересiчний матч. У тебе ж старший нiби футболiст? Вiн пiде вболiвати?
– Неа. Так, захоплювався, давно футбол закинув, – iз сумом протягнув уже трохи п’яний Роман. – Тепер украiнськими вiршами захоплюеться. І ще невiдомо, яке з цих хобi бiльш травмонебезпечне…
– Життя… – iронiчно констатував бiлобрисий i знову запропонував: – Випиймо!
Усi знову дружно перехилили чарки.
– А тепер, друже, розкажи чим що ти робиш i яким вiтром тебе занесло до нашого клубу фанатiв «Динамо»?
Товаришi бiлобрисого тiльки похитали головами на це зауваження, а Роман усмiхнувся i, слово за слово, почав розповiдати, чим закiнчилася бiйка iз завучем на випускному, i як усе було зi вступними, i навiть про свiй авiацiйний завод. Хлопцi виявилися сердешними. Романа пригостили ще й вином, киiвською котлетою та борщем.
З ресторану юнак вийшов уже навiть не трохи напiдпитку, а п’яний i хоробрий, тому й вирiшив цього разу не пасувати перед кпинами дiвчини. Люся вже чекала на нього посеред площi, i було видно, що помiтно хвилюеться. Роман про себе зазначив, що дiвчина також готувалася до зустрiчi: на нiй були наряднi туфельки (теж трохи не по погодi), костюм нiжно-бузкового кольору зi спiдницi та якоiсь фантазiйноi чи то блузи, чи то м’якого пiджака i свiтле пальто. «Ух ти яка!» – Роман не витримав i присвиснув, досить фривольно обiйнявши Люсю за талiю. Дiвчина знову зайшлася маковим цвiтом на всю щоку:
– Ай, вiдчепися! Я на тебе пiв години чекаю! Могла б вже й пiти… – а потiм, подумавши, ще й додала: – То я не для тебе звiсно, так вирядилася. Вчора святкували iменини тiтки. До такоi оказii я собi й змайструвала цей елегантний костюм.
І Люся крутнулась, немов модель Киiвського будинку моди, а за тим люто вп’ялась очима в Романа:
– А тебе, дурбецало, взагалi дочекалася тiльки тому, що не хотiла ввечерi сама йти до Будинку офiцерiв. Ось! – на одному диханнi випалила розлючена дiвчина й склала руки на грудях, уже готуючись йти геть.
– А-а… Ну тепер зрозумiло! – кепкуючи знизав плечима Роман i розсмiявся: – Липки – то ж такий небезпечний район, що тебе, таку красиву, мабуть, викрадуть патрулi.
Люся гнiвно стукнула пiдбором об асфальт i рушила геть. Юнак враз протверезiв i кинувся ii наздогiн:
– Та почекай!.. А ти й справдi прекрасна в цьому костюмi… В мене аж перехопило дух. Люсю, ну пробач менi…
Роман склав долонi дашком i скорчив жалiсливу гримасу. Було видно, що Люся думала набундючитись, однак веселий настрiй юнака примусив ii пирскнути вiд смiху.
– А ти легкий на вдачу i гарний, – вiддихалася, нарештi, Люся пiсля затяжного приступу смiху. – Я аж ледь не сконала! Диви, аж плачу вiд смiху.
– То краще плач вiд смiху, Люсю. І тiльки вiд смiху, – проказав щасливий парубок, i вони, взявшись пiд ручку, попрямували вверх вулицею Кiрова[6 - Нинi – вулиця Михайла Грушевського.] до Будинку офiцерiв.
* * *
– Концерт прекрасний! – з удаваним захватом проспiвала дiвчина, розпрямляючи на собi цупку тканину модного, пастельного пальта й нiяково посмiхаючись.
Сонце вже давно сховалося за обрiй, коли вони перейшли пiшохiдний перехiд i опинилися в Радянському парку[7 - Нинi – Марiiнський парк.], який добре пiдсвiчували лiхтарi. Роман тiльки хитро посмiхнувся, але промовчав. Деякий час iшли мовчки, потiм Люся не витримала:
– Ну пробач менi! Я не знала, що то буде репертуар iз фiлармонii! В останню хвилину програму змiнили…»
Роман уже на правах свого обiйняв ii за плечi, чим, варто зазначити, зловживав увесь вечiр, i посмiхнувся. Потiм його сяйнуло:
– Ходiмо до мене! Я мешкаю в кiлькох кроках звiдси! Нормальну музику послухаемо. Бенi Гудмена… – Роман запнувся, а потiм додав: – Мама вчителюе в другу змiну.
– Ну, нi!.. – дiвчина запротестувала. – Саме тому й не пiду. Ми, хочеш сказати, наодинцi будемо? Та за кого ти мене маеш?!
– Знову завелася! – не витримав i крикнув парубок. – Ну чого ти в мене така запальна, Люся! Ну хочеш – поiдемо до тебе? Ти де живеш?
– Далеченько… – зiзналась дiвчина й махнула рукою кудись у незрозумiлому напрямку. – По Брест-Литовському шосе[8 - Нинi – просп. Перемоги.] майже в самий кiнець.
– То ти що, з «баклажанникiв»? Приватний сектор? Куренiвка? – Розсмiявся Роман. – Ось i маеш: перш нiж пропонувати вiдвести з танцiв додому, спочатку запитай дiвчину, чи вона з твого села.
– Ха-ха. Ну от прямо дуже смiшно, – набундючилась Люся. – Ти часом не в цирку мешкаеш? Тут недалечко, буквально за рогом?
– Ет, Люсю, вiдстала ти вiд життя! Цирк Крутiкова на Карла Маркса[9 - Нинi – вул. Городецького.] ще нiмцi зруйнували[10 - Цирк Крутiкова на вул. Карла Маркса (нинi – вул. Городецього) проiснував iз 1903-го до 1941 року. У часи нацистськоi окупацii споруду цирку пiдiрвали диверсiйнi загони НКВС, як i низку iнших споруд центральноi частини мiста. У повоенний перiод порожня земельна дiлянка була забудована широкоформатним кiнотеатром «Украiна».]! Я дивлюсь, ти й справдi зi свого села до Киева зрiдка приiздиш! – І Роман зайшовся реготом вiд дотепностi свого жарту.
Дiвчина враз вiдсторонилась i вiдiйшла вiд нього в затiнок алеi парку. Роман хотiв було щось сказати, але вона його перервала:
– Будь ласка, помовчiмо, гаразд?
І Люся враз посерйознiшала, як тодi, коли вони мiсяць тому опинилися бiля постаменту пам’ятника Сталiну. Врештi вона пiдiйшла до огорожi, що вiддiляла мiський парк вiд Днiпровських круч:
– Он, бачиш, там, на iншому березi – Дарниця. Себто Аварiйне селище, або як його називають офiцiйно – Соцмiсто. І всi, хто нинi там живе, байдуже як себе називае, вважае, що вiн не в Киевi мешкае, а ледь не в самiй Чернiгiвськiй губернii. А бiля самого Днiпра – пiски лiвого берега. Їх також невдовзi забудують. І зведуть там новий район для нових киян[11 - Йдеться про станцiю метро «Лiвобережна», котру було вiдкрито 1965 р. i новий житловий масив, що поступово виник навколо неi.]. Народ переiжджатиме, бо квартирний облiк видаватиме житло в «хрущовках» для нових киян. А свое житло краще за горища, пiдвали, дебаркадери, де й досi пiсля вiйни мешкають… Мiй дядько каже, що меру Давидову[12 - Мер Киева з 1947 року по 1963-й Олексiй Давидов.] вдасться, себто вiн зумiе за допомогою компартii в один Киiв об’еднати не лише ваш центр, забудований здебiльшого «царськими» будинками, а i Дарницю, i навiть село Троещину, i нiхто, чуеш, нiхто не буде знущатися з «баклажанникiв», соцмiстечка робiтникiв заводiв чи будь-кого iншого, чуеш?
– Люсю, та ти чого? Навiть якщо ти за мiсяць картоплю саджатимеш – я приiду тобi допомогти. Обiцяю, – глитнув слину присоромлений юнак.
– Гаразд. Я ж розумiю, що ти просто жартуеш, – примирливо тихо вiдказала усмiхнена дiвчина, явно трiумфуючи.
– Та я залюбки заiду допомогти, тим паче, що твоя садиба з картоплею десь дорогою до мого центрального аеродрому, – розсмiявся хлопець.
