Енн із Ейвонлі
Енн мчала через вівсяне поле, наче божевільна. Діана поквапом зіскочила вниз, надійно прив’язала коня до стовпа й, задерши поділ своєї красивої картатої сукні, перелізла через паркан і кинулася наздоганяти свою ошалілу подругу. Їй вдавалося бігти навіть швидше за Енн, котру стримували спідниці, що намокли й прилипали до ніг, тож вже незабаром вона її наздогнала. За собою вони залишили протоптану стежку через поле, що б довело пана Гаррісона до сказу, якби він це тільки побачив.
– Енн, заради Бога, спинися, – тяжко дихаючи, мовила бідолашна Діана. – Я вже ледве дихаю, а ти промокла до кісток.
– Я маю… забрати… ту корову… звідти… перш ніж… пан Гаррісон… побачить її, – засапано промовила Енн. – Мені… байдуже… якщо я… навіть… втоплюся… тільки б… нам… вдалося… це зробити.
Та джерсійська корівка, як виявилося, не бачила підстав для того, щоб її виганяли з такого ароматного й соковитого пасовиська. Як тільки захекані дівчата наближалися до неї, вона розверталась і бігла до протилежного краю поля.
– Хапай її! – закричала Енн. – Ну ж бо, Діано, біжи!
І Діана таки бігла. Намагалася бігти й Енн, а тим часом одуріла джерсійська телиця ганяла по полю так, наче в неї вселився нечистий. Між нами кажучи, Діана була впевнена, що в неї й справді щось вселилося. Пройшло добрих десять хвилин, перш ніж їм вдалося зловити її й відігнати через зруйновану частину огорожі на пасовище Катбертів.
У цей момент, ніде правди діти, настрій в Енн був зовсім не янгольським. Не заспокоїлася вона й тоді, коли побачила бричку одразу за пасовищем, на якій, широко усміхаючись, їхали пан Ширер з Кармоді та його син.
– Я так розумію, Енн, було б краще, якби ти продала мені цю корову, коли я хотів придбати її минулого тижня, – засміявся пан Ширер.
– Я продам вам її зараз, якщо хочете, – відповіла розпашіла й розтріпана власниця. – Можете забирати її цієї ж миті.
– Згода. Даю за неї двадцятку, як і пропонував тоді, а Джим прямо зараз може відвезти її одразу до Кармоді. Тоді вже ввечері вона поїде до міста з іншою худобою. Панові Ріду з Брайтона якраз потрібна така джерсійська корова.
П’ять хвилин потому Джим Ширер разом із джерсійською корівкою вже простували шляхом, а запальна Енн їхала до Зелених Дахів зі своїми двадцятьма доларами.
– Що скаже Марілла? – спитала Діана.
– О, їй байдуже. Доллі належала мені, а я все одно не вторгувала б за неї більше, ніж двадцять доларів на аукціоні. Але лишенько, якщо пан Гаррісон побачить те збіжжя, він точно зрозуміє, що вона знову вдерлася на його поле, і це після того, як я дала слово честі, що цього більше ніколи не станеться! Що ж, принаймні це навчило мене, що ніколи не можна давати слово честі, коли йдеться про корів. Корові, яка може перестрибнути через огорожу в загоні або розвалити її, довіряти не можна.
Марілла гостювала в пані Лінд і, коли повернулася, вже знала все про продаж і перевезення Доллі, оскільки пані Лінд більшу частину цієї оборудки бачила з вікна, а решту здогадалася самотужки.
– Думаю, це й на краще, що її більше немає, хоча ти таки РОБИШ все дуже безрозсудно, Енн. Я лише не можу зрозуміти, як вона вилізла з загону. Для цього вона мусила розвалити частину огорожі.
– Я й не подумала про це, – сказала Енн, – але зараз піду й погляну. Мартін так досі й не повернувся. Може, хтось ще з його тітоньок помер. Думаю, це щось схоже до історії з паном Пітером Слоаном. Одного разу ввечері пані Слоан читала газету й спитала в нього: «Тут написано, що помер ще один «octogenarian»[1]. Хто ж вони такі, Пітере?». Пан Слоан відповів, що він поняття не має, але це, очевидно, якісь дуже хворобливі істоти, бо про них тільки те й пишуть, що вони постійно помирають. Те саме й з тітоньками Мартіна.
– Мартін такий же, як і решта французів, – з відразою сказала Марілла. – На них ні на мить не можна покластися.
Марілла розглядала покупки Енн, які та привезла з Кармоді, аж ось почула пронизливий крик, що долинув із заднього двору. Вже за хвилину до кухні заламуючи руки, прибігла Енн.
– Енн Ширлі, у чому справа на цей раз?
– О, Марілло, що ж мені робити? Це жахливо. І це все моя вина. О, чи ж навчусь я хоч КОЛИСЬ, що треба спинитись і трохи подумати, перш ніж робити такі бездумні вчинки? Пані Лінд завжди казала, що колись я зроблю щось невимовно жахливе – і ось той день настав!
– Енн, ти просто нестерпне дівчисько! ЩО ж таке ти зробила?
– Я продала джерсійську корівку пана Гаррісона… ту, котру він купив у пана Белла… панові Ширеру! Доллі ж у цю хвилину стоїть собі в загоні.
– Енн Ширлі, ти що, мариш?
– Хотілося б. Але це не марення, хоча й дуже схоже на якийсь нічний кошмар. А корова пана Гаррісона зараз уже в Шарлоттауні. О, Марілло, мені здавалося, що я вже перестала втрапляти у всілякі халепи, але зараз – найгірша халепа в моєму житті. Що мені робити?
– Що тобі робити? Тут вже нічого не вдієш, дитино. Ми можемо хіба запропонувати йому нашу джерсійську корову на заміну, якщо він не схоче взяти грошей. Вона нічим не гірша за ту, що була в нього.
– Але я більш ніж упевнена, що він жахливо розсердиться і не погодиться на таке, – простогнала Енн.
– Звісно ж, він розсердиться. Здається, він дуже дратівлива людина. Якщо хочеш, я піду й сама йому все поясню.
– Ні, не треба, я не поведуся так підло, з – вигукнула Енн. – У всьому винна я, тож я не дозволю тобі прийняти покарання замість мене. Я піду сама, і то просто зараз. Що швидше все закінчиться, то краще, адже це буде просто нестерпно принизливо!
Бідолашна Енн узяла з собою капелюха й ті двадцять доларів і саме виходила, коли мимоволі виглянула крізь відчинені двері комори. На столі лежав горіховий пиріг, який вона спекла вранці… він мав особливо апетитний вигляд, прикрашений рожевою глазур’ю й посипаний волоськими горіхами. Енн замислила приготувати його для п’ятничного вечора, коли ейвонлійська молодь мала зібратися в Зелених Дахах для організації Товариства з удосконалення селища. Але чи так це було важливо, як порівняти зі справедливо ображеним паном Гаррісоном? Енн подумала, що пиріг може зм’якшити серце будь-якого чоловіка, а особливо того, хто змушений був власноруч готувати собі їсти, тож вона швиденько спакувала його в коробку. Вона віднесе цей пиріг панові Гаррісону як пропозицію примирення.
«Це, звісно, якщо він узагалі дасть мені можливість сказати хоч щось, – з жалем подумала вона, поки перелазила через огорожу на пасовищі й зрізала дорогу через поле, що виблискувало золотом у сяйві мрійливого серпневого вечора. – Тепер я знаю, як почуваються ті, кого ведуть на страту».
III. Пан Гаррісон удома
Будинок пана Гаррісона був дещо старомодною, побіленою, з низькими карнизами спорудою, що стояла на краю густого хвойного лісу.
Пан Гаррісон же сидів у сорочці на затіненій виноградними лозами веранді, насолоджуючись вечірньою люлькою. Зрозумівши, хто це йде стежкою, він швиденько звівся на ноги, кинувся до будинку й зачинив за собою двері. Реакція його була такою дивною просто через ефект несподіванки, змішаний із почуттям сорому за вчорашню нестриманість. Та цього було достатньо, щоб усі залишки відваги вивітрились із серця Енн.
«Якщо він такий сердитий вже зараз, то що ж буде, коли він почує, що я накоїла?» – з сумом подумала вона, стукаючи у двері.
Та ось пан Гаррісон відчинив їх, сором’язливо всміхаючись, і запросив її увійти, говорячи тоном м’яким і дружнім, хоча й трохи нервовим. Він відклав убік свою люльку й надів пальто, а тоді дуже ввічливо запропонував Енн присісти на страшенно запилене крісло. Прийом проходив би дуже приємно, якби тільки не той балакучий папуга в клітці, що вирячився на них своїми злими жовтими очиськами. Не встигла Енні присісти, як Джинджер закричав:
– Лишенько, навіщо сюди заявилася ця руда вітрогонка?
Складно було б визначити, у кого лице в цю мить почервоніло сильніше: в пана Гаррісона чи в Енн.
– Не зважай на цього папугу, – сказав пан Гаррісон, гнівно глянувши на Джинджера. – Він… він завжди говорить нісенітниці. Я взяв його у свого брата, котрий був моряком. Моряки не дуже схильні підбирати слова, а папуги тільки все повторюють.
– Так, я розумію, – сказала бідолашна Енн, згадуючи про свою місію, яка гамувала обурення. Вона не могла дозволити собі ображати пана Гаррісона за таких обставин, це вже напевне. Коли ти щойно так нашвидкуруч продав джерсійську корову одного чоловіка без його відома чи згоди, то не слід ображатися, якщо його папуга говоритиме тобі щось неприємне. Незважаючи на це, «руда вітрогонка» була не такою покірною, як мала б.
– Я прийшла зізнатися вам у дечому, пане Гаррісон, – рішуче сказала вона. – Це… це стосується… тієї джерсійської телиці.
– Хай йому грець! – нервово вигукнув пан Гаррісон. – Вона знову втекла й полізла до мого вівса? Ну, та неважливо… справді, я… я вчора погарячкував, це факт. Нічого, якщо вона й полізла туди.
– Ох, якби ж то справа була в цьому, – зітхнула Енн, – та те, що сталося, в десять разів гірше. Я не…
– Хай йому грець! Ти хочеш сказати, що тепер вона полізла до пшениці?
– Ні… ні… не до пшениці. Але…
– Тоді до капусти! Вона була в капусті, яку я вирощував для виставки?
– Вона НЕ була в капусті, пане Гаррісон. Я вам зараз усе розповім… тому я й прийшла до вас, але, будь ласка, не перебивайте. Від цього я так хвилююся! Просто дайте мені розповісти всю історію і не кажіть нічого, аж доки я не закінчу – а тоді, я певна, вам захочеться багато чого сказати, – подумки підсумувала Енн.
– Гаразд, більше ні слова не казатиму, – погодився пан Гаррісон і дотримав обіцянку. Та от Джинджер не був зв’язаний жодними домовленостями, тож продовжував періодично вигукувати «Руда вітрогонка!», аж доки Енн не на жарт розізлилася.
– Вчора я закрила свою джерсійську корівку в загоні. Вранці я поїхала до Кармоді, а коли повернулася, то побачила, що вона на вашому вівсяному полі. Ми з Діаною намагались її наздогнати, і ви собі й уявити не можете, як нам було складно. Я була страшенно мокра, втомлена й роздратована, і саме в ту мить повз проїжджав пан Ширер, який запропонував купити в мене корову. Я так одразу й продала йому її за двадцять доларів. Я вчинила неправильно. Мені, звичайно, слід було дочекатися Маріллу й порадитись із нею. Але я страшенно схильна робити все, не подумавши, – усі, хто мене знає, можуть це підтвердити. Пан Ширер одразу ж і забрав корову, щоб доправити її на вечірній поїзд.
– Руда вітрогонка, – із глибокою зневагою виголосив Джинджер.
На цих словах пан Гаррісон встав і, з виразом, який би нагнав жаху на будь-яку пташку, та тільки не папугу, відніс клітку Джинджера в сусідню кімнату й зачинив двері. Джинджер кричав, лаявся й усякими способами підтверджував свою погану репутацію, але, опинившись на самоті, ображено замовк.
– Пробач мені й продовжуй, – сказав пан Гаррісон, сідаючи. – Мій брат-моряк зовсім не вчив цього птаха хорошим манерам.
– Я пішла в дім, а тоді, випивши чаю, вийшла до загону. Пане Гаррісон… – Енн нахилилась уперед, за своєю дитячою звичкою склавши руки, наче в молитві, і дивлячись благально своїми великими сірими очима на збентеженого пана Гаррісона. – І я виявила, що моя корівка все ще стоїть собі в загоні, а панові Ширеру я продала ВАШУ корову!
– Хай йому грець! – вигукнув пан Гаррісон, вражений таким несподіваним завершенням історії. – Оце так дивовижа!
– О ні, це зовсім не дивовижа, що через мене інші люди та і я сама потрапляють у всілякі халепи, – похмуро відповіла Енн. – У мене просто хист до цього. Можна було б подумати, що до цього часу я б уже мала вийти з того віку… цього березня мені виповниться сімнадцять… але, здається, це не так. Пане Гаррісон, чи не буде це занадто сподіватися, що ви пробачите мені? Боюся, зараз вже запізно для того, щоб повернути вашу корову, але ось гроші, які мені дали за неї… або ж ви можете забрати собі взамін мою корівку, якщо хочете. Вона дуже хороша. Я не можу й висловити, наскільки мені прикро через усе це.
– Ну ж бо, годі вже! – жваво промовив пан Гаррісон. – Більше не кажіть мені й слова про це, міс. Це неважливо… зовсім неважливо. Таке трапляється. Я й сам іноді трохи запальний, любонько… навіть надто запальний. Я просто не можу не говорити те, що думаю, і саме тому мене так сприймають усі решта. Якби та корова таки залізла до мене в капусту… та не зважай, адже вона не залазила, тож все добре. Думаю, я б краще прийняв твою корову взамін, адже ти й так надумала її позбутися.
– О, спасибі вам, пане Гаррісон. Я така рада, що ви не сердитеся на мене. Я боялася, що вас це обурить.
– Я підозрюю, ти була до смерті налякана, коли йшла сюди, щоб усе мені розповісти, після того галасу, який я здійняв учора? Але не зважай, я просто страшенно прямолінійний старигань, ото й усе… завжди все влучно підмічаю, навіть коли це й занадто відверто.
– Пані Лінд така сама, – сказала Енн, перш ніж устигла пожаліти про свої слова.
– Хто? Пані Лінд? Тільки не кажи, що я схожий на ту стару пліткарку, – роздратовано відповів пан Гаррісон. – Я нітрохи… нітрохи на неї не схожий. А що в тебе в тій коробці?
– Це пиріг, – лукаво промовила Енн. Їй як від душі відлягло від несподіваної доброзичливості пана Гаррісона, від чого її настрій злетів угору, легко, як пір’їнка. – Я принесла його вам… подумала, що ви, мабуть, нечасто куштуєте пироги.
– Справді, це факт, а крім того, я їх дуже полюбляю. Я тепер твій боржник. Зовні він виглядає так гарно. Сподіваюся, він до того ж ще й смачний!
– Це вже точно, – зрадівши, впевнено відповіла Енн. – Свого часу я робила й НЕсмачні пироги, що може підтвердити пані Аллан, та з цим усе гаразд. Я приготувала його для членів нашого Товариства з удосконалення селища, але я ще зроблю для них інший.
– Ось що я скажу вам, міс, ви маєте допомогти мені його з’їсти. Я поставлю чайник, і ми вип’ємо по горнятку чаю. Як ти на це дивишся?
– Дозволите мені зробити чай? – вагаючись, запитала Енн.
Пан Гаррісон пирхнув.
– Бачу, ти не дуже впевнена в моєму вмінні робити чай. Але ти помиляєшся… я можу заварити такий смачний чай, якого ти в житті не пила. Але йди спробуй сама. На щастя, минулої неділі трохи дощило, тож там багато чистого посуду.
Енн швиденько підхопилась і взялась до роботи. Перш ніж заварити чай, вона кілька разів сполоснула чайник, а тоді протерла піч і накрила на стіл, вийнявши посуд із комори. Енн жахнулася від того, в якому стані була комора, але вчинила розумно й змовчала про це. Пан Гаррісон сказав їй, де знайти хліб і масло, а також банку персиків. Енн прикрасила стіл букетом із садових квітів, вдавши, що не бачить плям на скатертині. Незабаром чай вже був готовий, і ось Енн уже сиділа навпроти пана Гаррісона за столом у його домі, наливаючи йому чай і бесідуючи з ним про свою школу, друзів і плани на майбутнє. Їй складно було повірити в те, що все це насправді.
Пан Гаррісон приніс Джинджера назад, вирішивши, що бідолашний птах почуватиметься самотньо, і Енн, яка почувалася так, наче може пробачити всім і все, запропонувала йому волоський горіх. Та почуття Джинджера були сильно скривджені, тож він відкинув намагання дівчини подружитися. Він ображено всівся на жердині й куйовдив собі пір’я, аж доки не став схожим на якийсь жовто-зелений м’ячик.
– Чому ви звете його Джинджером? – запитала Енн. Їй подобалося давати всьому відповідні імена, але здавалося, що кличка Джинджера зовсім не пасує до його чудового оперення.
– Мій брат-моряк дав йому таке ймення. Можливо, воно якось стосувалося його характеру. Та мені цей птах небайдужий… ти була б здивована, якби знала наскільки. Він, звісно, має свої вади. Певною мірою цей птах багато чого мені вартував. Деяким людям не подобається його звичка лаятися, але його неможливо відучити від цього. Я намагався… та й інші люди намагалися. Дехто ж просто ставиться до папуг упереджено. Це так по-дурному, правда ж? Особисто мені вони подобаються. З Джинджера виходить хороша компанія для мене. Ніщо б не змусило мене позбутися цього птаха… ніщо у світі, міс.
Останнє речення пан Гаррісон промовив так різко, наче підозрював Енн в якомусь прихованому намаганні переконати його віддати Джинджера. Енн, однак, починав подобатися цей чудернацький, метушливий, вигадливий чоловічок, і не встигли вони все доїсти, як уже досить добре потоваришували. Пан Гаррісон дізнався все про Товариство з удосконалення селища й схилявся до того, щоб підтримати його діяльність.
– Це добра думка. Продовжуйте в такому ж дусі. Тут багато що можна удосконалити, як у самому селищі… так і в людях.
– О, навіть не знаю, – почервоніла Енн. Собі чи найближчим друзям вона ще могла б зізнатися, що є таки деякі незначні недоліки, котрі легко можна усунути, як в Ейвонлі, так і в його жителях. Але почути цю думку зі сторони, від такої людини, як пан Гаррісон, – це зовсім інше. – Мені здається, що Ейвонлі – прекрасне місце, і люди, що мешкають тут, дуже милі.
– А в тебе, я здогадуюсь, характер з перчинкою, – прокоментував пан Гаррісон, поглядаючи на почервонілі щоки й обурені очі перед собою. – Думаю, люди з таким волоссям, як у тебе, всі такі. Ейвонлі – досить пристойна місцина, інакше б я тут не оселився. Але, гадаю, навіть ти погодишся, що тут таки є ДЕЯКІ недоліки.
– За це мені воно подобається навіть більше, – сказала віддана Енн. – Я не люблю місця або людей, у яких немає жодних недоліків. Гадаю, досконала у всьому людина виявилася б дуже нецікавою. Пані Вайт каже, що ніколи не зустрічала ідеальних людей, але чула про одну… Це перша дружина її чоловіка. Вам не здається, що це було б дуже незручно – бути одруженою з чоловіком, чия перша дружина була ідеальною?
– А ще більш незручно бути чоловіком такої ідеальної жінки, – заявив пан Гаррісон з раптовою й незрозумілою теплотою в голосі.
Коли чай закінчився, Енн наполягла на тому, щоб помити посуд, хоча пан Гаррісон і запевнив її, що брудного посуду в домі стільки, що й за тиждень не перемиєш. Вона б залюбки ще й підмела підлогу, але не знайшла віника, а питати, де він, їй не хотілося через страх того, що його тут взагалі немає.
– Може забігати інколи до мене трохи побазікати, – запропонував пан Гаррісон, коли вона зібралася йти. – Тут недалечко, і нам треба жити, як добрі сусіди. Мені цікаво, що буде з вашим товариством. Так видається, що це буде весела справа. За кого плануєте взятись спочатку?
– Ми не будемо вдосконалювати ЛЮДЕЙ… ми хочемо вдосконалювати лише МІСЦЯ, – з гідністю відповіла Енн. Вона підозрювала, що пан Гаррісон просто глузує з цієї вигадки.
Коли вона пішла, пан Гаррісон проводжав її поглядом, дивлячись у вікно, – стрункий дівочий силует, що безтурботно біг собі через поле в сяйві призахідного сонця.
– Я дратівливий, самотній і злий старигань, – промовив він уголос, – але є щось в цій дівчині, що змушує мене знову почуватися молодим… і це настільки приємно, що я б хотів деколи переживати ці відчуття знову.
– Руда вітрогонка, – з насмішкою викрикнув Джинджер.
Пан Гаррісон замахнувся кулаком на папугу.
– От уже дошкульна пташка, – пробурмотів він. – Я майже шкодую, що не скрутив тобі в’язи, коли мій брат-моряк приніс тебе додому. Ти колись перестанеш створювати мені неприємності?
Енн тим часом прибігла додому й переповіла свої пригоди Маріллі, котра не на жарт стривожилася через її довгу відсутність і вже збиралась іти її шукати.
– Зрештою, цей світ такий гарний, правда ж, Марілло? – радісно підсумувала Енн. – Днями пані Лінд скаржилася, що у світі вже нічого доброго не зосталося. Вона сказала, що коли б ти не очікував на щось приємне, у результаті залишаєшся більш чи менш розчарованим, і це вже напевне… може, це й правда. Але в цьому є й хороший бік. Виходить, що й погане також ніколи не виправдовує твоїх очікувань… майже завжди все виявляється кращим, ніж ти міг подумати. Я очікувала страшенно неприємного прийому, коли йшла до пана Гаррісона, але натомість він був досить приязним, і я провела час майже приємно. Гадаю, ми станемо справді добрими друзями, якщо йтимемо одне одному на поступки. Та все ж, Марілло, мені точно більше ніколи не варто продавати корову, не впевнившись перед тим, кому вона належить. А ще я дуже НЕ люблю папуг!
IV. Різні думки
Якось увечері, у світлі призахідного сонця, там, де стежина через ліс, знана як Березова Стежка, зливалася з головною дорогою, стояли собі, обіпершись на огорожу в тіні смерек, що легенько похитувалися на вітрі, Джейн Ендрюс, Гілберт Блайт та Енн Ширлі. По обіді Джейн гостювала в Енн, котра тепер проводжала її додому, а біля огорожі вони зустріли Гілберта, і тепер усі троє говорили про такий доленосний завтрашній день. Той день був першим вересня, коли починалося навчання в школах. Джейн мала поїхати до Ньюбриджа, а Гілберт – до Вайт Сендс.
– У вас обох є перевага, – зітхнула Енн. – Ви навчатимете дітей, які вас не знають, а от я буду вчити тих, із ким ще недавно ходила до тієї ж школи. Пані Лінд побоюється, що вони не поважатимуть мене так, як поважали б якогось незнайомця, хіба що я від самого початку буду дуже суворою. Але я не думаю, що вчителька має бути суворою. Ох, мені здається, що це така велика відповідальність!
– Я гадаю, у нас все вийде, – заспокійливо сказала Джейн. Джейн не турбувало прагнення мати хороший вплив на вихованців. Вона мала на меті лише чесно заробляти собі на життя, здобути довіру опікунів і домогтися, щоб її ім’я красувалося на дошці пошани шкільного інспектора. Більше жодних амбіцій у Джейн не було. – Головне – це підтримувати порядок, а для цього вчитель повинен бути трохи суворим. Якщо мої учні не слухатимуть мене, я буду їх карати.
– Як?
– Добряче їх шмагатиму, ясна річ.
– О ні, Джейн, ти не робитимеш цього! – вигукнула шокована Енн. – Джейн, ти НЕ ЗМОЖЕШ!
– Насправді я зможу й робитиму це, якщо вони цього заслуговуватимуть, – рішуче відказала Джейн.
– Я б НІКОЛИ не змогла відшмагати дитину, – так само рішуче мовила Енн. Я ЗОВСІМ не підтримую таке. Панна Стейсі ніколи нікого з нас не шмагала, і в неї в класі був ідеальний порядок. А пан Філіпс постійно шмагав, і його ніколи ніхто не слухав. Ні, якщо я не зможу обійтися без різки, то мені не варто й пробувати вчителювати в школі. Є кращі способи підтримання порядку. Я спробую завоювати прихильність своїх учнів, і тоді вони ХОТІТИМУТЬ робити те, що я їм кажу.
– А якщо не вийде? – запитала практична Джейн.
– Я все одно їх не шмагатиму. Я впевнена, що з цього не вийде нічого доброго. Ох, не шмагай своїх учнів, люба Джейн, що б вони не робили!
– А що ти думаєш про це все, Гілберте? – вимогливо поцікавилась Джейн. – Тобі не здається, що деяких дітей просто необхідно час від часу шмагати?
– А тобі не здається, що це жорстоко, по-варварськи – шмагати дитину… БУДЬ-ЯКУ дитину? – вигукнула Енн, а її обличчя аж почервоніло від завзятості.
– Ну, – повільно проказав Гілберт, розриваючись між своїми справжніми переконаннями й бажанням відповідати ідеалам Енн, – обидві думки заслуговують на існування. Я не думаю, що дітей треба шмагати ЧАСТО. Я гадаю, що зазвичай, як каже Енн, є кращі способи підтримання порядку й тілесне покарання має бути крайнім заходом. Та з іншого боку, як каже Джейн, я вірю, що трапляються й такі діти, на яких не можна вплинути ніяким іншим чином і для яких шмагання вийде тільки на краще. Тож моїм правилом буде тілесне покарання як крайній захід.
Як це зазвичай цілком справедливо стається, Гілберт, котрий намагався задовольнити обидві сторони, у результаті не догодив нікому. Джейн похитала головою:
– Я шмагатиму своїх учнів, коли вони будуть неслухняні. Це буде найшвидший і найлегший спосіб переконати їх слухатися.
Енн невдоволено зиркнула на Гілберта.
– Я ніколи не шмагатиму дітей, – рішуче повторила вона. – Я впевнена, що це неправильно й непотрібно.
– А уяви, що якийсь хлопчисько буде грубіянити тобі, коли ти скажеш йому щось зробити? – сказала Джейн.
– Я затримаю його після уроків і люб’язно, але водночас твердо, поговорю з ним, – відповіла Енн. – Кожна людина має в собі зернятко добра, потрібно тільки його відшукати. Саме обов’язком вчителя є знайти й виростити його. Пам’ятаєш, саме це казав нам наш професор із методики навчання в Королівській вчительській семінарії. Чи ти думаєш, що зможеш знайти це зернятко добра в дитині, шмагаючи її? Як казав професор Ренні, набагато важливіше позитивно впливати на дитину, аніж просто навчити її читання, письма та арифметики.
– Але врахуй, що саме ці навички перевіряє в них інспектор, і він не дасть тобі схвальний відгук, якщо учні не відповідатимуть його стандарту, – запротестувала Джейн.
– Краще завоювати любов учнів, щоб вони, коли виростуть, згадували мене як ту, котра багато в чому їм допомогла, аніж просто побачити своє ім’я на дошці пошани, – впевнено заперечила їй Енн.
– То ти взагалі не каратимеш учнів, коли вони будуть погано себе поводити? – запитав Гілберт.