Веселкова Долина

III. Інглсайдські діти

Удень діти Блайтів полюбляли гратись у багатій м’якій зелені й затінку великого кленового гаю поміж домом і ставком Глен Сент Мері. Але для вечірніх розваг не існувало місця кращого, аніж маленька долина за кленовим гаєм. Для дітей то було наче казкове й романтичне царство. Якось, виглядаючи з вікна на горищі Інглсайду крізь туман і мряку після літньої грози, вони побачили цю місцину, а над нею, наче арка, виднілася на небі прекрасна веселка, яка одним кінцем ніби тонула якраз у тому місці, де ставок вливався в долину.

– Назвімо це місце Веселковою Долиною, – захоплено мовив Волтер, і відтоді так воно й звалося.

За межами Веселкової Долини вітер міг бути хвацький і галасливий, та тут він завжди віяв лагідно. Тут і там понад смерековим корінням, захованим під подушками моху, долиною бігли маленькі, звивисті, ніби казкові, стежинки. Дикі вишні, які в період цвітіння вкриються імлисто-білим квітом, були розкидані по всій долині упереміш із темними смереками. Із селища через долину протікав маленький струмок із брунатними водами. Сільські будинки розташовувалися віддалік, і лише у верхньому кінці долини височіла невеличка перекошена покинута хатинка, яку називали «старим домом Бейлі». У ньому вже багато років ніхто не жив, але поросла травою кам’яна огорожа досі оточувала старий сад біля дому, де інглсайдські діти могли відшукати фіалки, ромашки й червневі лілії, котрі все ще цвіли у визначену на те пору. Здебільшого ж сад заріс кмином, що гойдався й пінився в місячному сяйві літнього вечора, наче сріблясте море.

На південь лежав ставок, а за ним безмежний простір губився серед багряних лісів – увесь, окрім високого пагорба, на якому самотньо притулився старенький сірий будиночок, що дивився вниз на долину й гавань. Хоч Веселкова Долина й була неподалік від селища, та в ній панував дух якоїсь дикої лісистості й усамітнення, який так полюбився інглсайдським дітям.

У долині було повно гарних і затишних улоговин, а найбільша з них була улюбленим прихистком дітлахів. Там вони й зібралися того вечора. В улоговині росли молоді смереки, а прямо по центру розкинулася маленька трав’яниста галявинка, що виходила на берег струмка. Понад струмком росла срібляста берізка – юне й неймовірно струнке деревце, якому Волтер дав ймення Біла Леді. На цій же галявині росли також Закохані Дерева – саме так Волтер назвав смереку й клен, які росли так близько одне до одного, що аж поспліталися гіллям. Джем повісив на них в’язку старих санних дзвіночків, які йому подарував гленський коваль, і кожен вітерець, що навідувався в улоговину, видобував з них чарівний подзвін.

– Як же чудово повернутися сюди! – вигукнула Нан. – Зрештою, в Ейвонлі немає місць настільки ж прекрасних, як Веселкова Долина!

Та зрештою і в Ейвонлі чимало місць їм також полюбилися. Візити до Зелених Дахів завжди були для них ніби свято. Тітонька Марілла була дуже добра до них, як і пані Рейчел Лінд, котра тепер на дозвіллі плела бавовняні ковдри, готуючись до дня, коли донькам Енн потрібен буде посаг. Тут також були їхні веселі друзі – діти «дядечка» Дейві й «тітоньки» Діани. Вони добре знали всі місця, які так любила їхня мати, коли була ще юною, – довгу Стежку Закоханих, яка рожевіла від цвіту шипшини у квітучу пору, завжди охайне подвір’я з усіма вербами й тополями, що росли довкола, Джерело Дріад, такий же світлий і чудовий, як колись, Озеро Сяйливих Вод і Плакуча Верба. Двійнята жили у старій кімнаті їхньої матері на піддашші, і тітонька Марілла заходила до них уночі, коли думала, що вони вже сплять, щоб помилуватися на них. Однак всі знали, що найбільше вона любить Джема.

Джем саме був зайнятий смаженням невеличкої форелі, яку щойно виловив в ставку. За піч у нього була купка червоних камінців, розкладених по колу, з розпаленим посередині вогнищем, а за кухонне приладдя йому правила стара, розплющена молотком бляшанка та виделка з одним зубцем. Однак так він уже приготував чимало чудових страв.

Лише Джем був дитиною Будинку Мрії. Усі решта народилися вже в Інглсайді. Він мав руде кучеряве волосся – точнісінько, як у матері, а ще материні щирі горіхові очі та витончений ніс і татові міцно стулені вуста, які, однак, часто розпливалися в усмішці. А ще ж він єдиний у родині мав достатньо гарні вуха, щоб догодити смаку Сьюзан. Проте зі Сьюзан у них була вічна ворожнеча через те, що вона усе ніяк не переставала називати його «маленьким Джемом». На думку тринадцятирічного Джема, це було просто обурливо. Мама тут виявилася мудрішою.

– Я вже НЕ маленький, мамо, – обурено кричав він на свій восьмий день народження. – Я СТРАШЕННО великий.

Мама зітхнула, засміялася, а тоді знову зітхнула. Відтоді вона більше ніколи не називала його «маленьким Джемом» – принаймні в його присутності.

Джем завжди був стійким і надійним хлопчиною, який ніколи не порушував своїх обіцянок. Він був неговірким. Учителі не вважали його надзвичайно обдарованим, але навчався він добре з усіх предметів. Він ніколи не приймав нічого на віру, а завжди прагнув дослідити й перевірити правдивість того чи іншого твердження самотужки. Одного разу Сьюзан сказала йому, що, коли торкнутися язиком замерзлої дверної клямки, то можна всю шкіру собі здерти. Джем негайно ж зробив це, «просто щоб перевірити, чи це так». От він і виявив, що це таки «так» ціною зраненого язика, який страшенно болів ще кілька днів. Та Джем не шкодував, що йому доводиться страждати в ім’я науки. Завдяки постійним експериментам і спостереженням він багато чого навчився, а його брати й сестри вважали, що його знання про той маленький світ довкола них – просто дивовижні. Джем завжди знав, де росли найперші й найстигліші ягоди, де сором’язливо прокидалися від зимової сплячки перші бліденькі фіалки й скільки блакитних яєчок лежить у гнізді вільшанки в кленовому гаю. Він передбачав майбутнє за пелюстками ромашок, випивав мед із червоної конюшини й визбирував усілякі їстівні корінці на березі ставка, поки Сьюзан щодня жахалася, гадаючи, що колись усі вони потруяться. Він знав, де знайти найкращу соснову живицю, що застигала блідими бурштиновими ґульками на вкритій лишайниками корі, а ще знав, де ростуть найбільші горіхи в буковому лісі довкола Гарбор-Гед і де вздовж струмка найкращі місця для ловлі форелі. Він умів імітувати голоси усіх птахів і звірів у Чотирьох Вітрах і знав, де ростуть усі дикі квіти від весни до осені.

Волтер Блайт сидів під віттям Білої Леді. Поруч із ним лежала збірка поезій, але він не читав. Він дивився на верби в смарагдовому серпанку, що схилилися побіля ставка, а тоді на зграйку хмаринок, схожих на маленьких сріблястих баранців, яких вітер, ніби пастух, жене небом понад Веселковою Долиною, і його чудові широко розплющені очі аж сяяли від захоплення. Очі у Волтера були навдивовижу гарні. Уся радість і смуток, сміх, і сподівання, і прагнення багатьох поколінь, раніше приховані, виднілись у їхній темно-сірій безодні.

З вигляду Волтер був, як-то кажуть, такий схожий на свою рідню, як макогін на ночви. Зовнішністю він не скидався на жодного з родичів. Зі своїм прямим чорним волоссям і витонченими рисами обличчя він був найкрасивішим з-поміж інглсайдських дітей. Проте від матері він успадкував усю її багату уяву й любов до краси. Зимовий холод, весняна звабливість, літні мрії й осіння розкіш – усе це багато означало для Волтера.

У той час як Джем у школі був справжнім ватажком, Волтер такого авторитету не мав. Усі вважали його «дівчиськом» і боягузом, бо він ніколи ні з ким не бився й рідко долучався до шкільних ігор, а натомість більше любив сидіти собі на самоті десь у куточку й читати книжки, особливо «всілякі віршики». Волтер любив поетів і сидів над їхніми збірками, відколи навчився читати. Їхня музика – музика безсмертних рядків – впліталась у його юну душу. Волтер плекав мрію й собі одного дня стати поетом. І ця мрія здавалася йому цілком реальною. Такий собі дядечко Пол – так його називали з увічливості, – котрий зараз жив у таємничих «Штатах», був Волтеровим прикладом для наслідування. Дядечко Пол колись був звичайним ейвонлійським школярем, а тепер його поезії читали всі. Та Волтерові однокласники нічого не знали про його мрії й не були б сильно вражені, якби й дізналися. Незважаючи на недостатні фізичні вміння, Волтера мимохіть поважали через його здатність «говорити по-книжному». Ніхто в школі Глен Сент Мері не вмів говорити так, як він. Він, за словами одного хлопця, «говорив, наче якийсь проповідник», і з цієї ж причини його зазвичай не займали й не переслідували, як інших хлопців, котрих підозрювали в нелюбові до бійок або страху перед ними.

Десятирічні інглсайдські двійнята порушували всі традиційні уявлення про двійнят, оскільки між ними не було ані найменшої схожості. Енн, яку завжди кликали Нан, була дуже вродливою, з оксамитовими горіхово-карими очима й шовковим каштановим волоссям. То була дуже життєрадісна й витончена юна леді – Блайт[5] за прізвищем і з натури, як сказала одна з її вчительок. Та ще й колір обличчя в неї, на превелику втіху її матері, був практично бездоганним.

– Я така рада, що хоча б одна моя донька може вдягати рожеве, – радісно повторювала пані Блайт.

Діана Блайт, знана як Ді, була дуже схожа на матір. У неї були сіро-зелені очі, які в сутінках мерехтіли якимсь особливим блиском, і руде волосся. Можливо, саме тому вона була улюбленицею батька. З Волтером у них була особлива дружба; Ді була єдиною, кому він коли-небудь читав власні вірші, – єдиною, хто знав, що він потай працював над епічною поемою, котра в дечому дуже нагадувала «Марміон»[6]. Вона зберігала всі його таємниці, навіть від Нан, а йому довіряла свої.

– Коли вже риба буде готова, Джеме? – запитала Нан, принюхуючись своїм витонченим носиком. – Від цього запаху мені страшенно хочеться їсти.

– Ще зовсім трохи, – відповів Джем, спритно перевертаючи рибу. – Дівчата, дістаньте-но хліб і тарілки. Волтере, прокинься.

– Повітря сьогодні ніби сяє, – мрійливо мовив Волтер. Не те щоб він не любив смажену форель, звісно ж, ні, але для Волтера пожива для душі завжди посідала перше місце. – Квітковий ангел витає сьогодні над світом, пробуджуючи до життя квіти. Я бачу його блакитні крила он там на пагорбі біля лісу.

– У всіх ангелів, яких я коли-небудь бачила, крила були білі, – мовила Нан.

– У квіткових ангелів – ні. Їхні крила імлисто-блакитні – точнісінько такі ж, як туман у долині. О, як би я хотів уміти літати! Це, певно, так чудово!

– Іноді можна політати уві сні, – сказала Ді.

– Мені ніколи не сниться, що я по-справжньому літаю, – відказав Волтер. – Але часто сниться, ніби я підіймаюся над землею й пливу понад парканами й деревами. Це так приємно! І я завжди думаю: «Тепер це вже НЕ сон, як раніше. ЦЬОГО разу все насправді», а тоді зрештою прокидаюся й відчуваю страшенне розчарування.

– Поквапся, Нан, – закомандував Джем.

Нан підготувала бенкетну дошку – справжню дошку в прямому й переносному значеннях – з якої діти вже з’їли у Веселковій Долині чимало страв, приправлених краще за будь-які ласощі світу. Дошку перетворили на стіл, підперши її двома велетенськими, вкритими мохом каменюками. Замість скатертини розстелили газети й засервірували стіл надщербленими тарілками й горнятками без ручок, які колись викинула Сьюзан. З бляшаної коробочки, захованої поміж корінням ялини, Нан витягла хліб і сіль. Зі струмка діти пили кришталево чисте «вино Адама», та ще мали соус до риби, що складався з чистого повітря й молодечого апетиту й надавав страві божественного смаку. Сидіти у Веселковій Долині, огорнутій золотаво-аметистовими сутінками й наповненій ароматами бальзамічної ялиці та лісових трав, що цвітуть навесні, посеред блідих зірочок суничного квіту, чути шелест вітру й дзенькіт дзвіночків у тремтливих кронах дерев і їсти смажену форель із сухим хлібом – це було те, чому позаздрили б навіть сильні світу цього.

– Сідайте, – запросила Нан, коли Джем поклав на стіл блюдо з фореллю, яка апетитно шкварчала, щойно знята з вогню. – Твоя черга говорити молитву, Джеме.

– Я своє зробив, коли посмажив форель, – запротестував Джем, який терпіти не міг проказувати молитви. – Нехай Волтер говорить. Він це ЛЮБИТЬ. Але коротко, Волте. Я вмираю з голоду.

Та Волтерові так і не довелося проказувати молитву – ані довгу, ні коротку. Їх перебили.

– А хто це спускається пагорбом від дому пастора? – мовила Ді.

IV. Пасторські діти

З тітки Марти, як усі й припускали, була погана господиня, а преподобного Джона-Нокса Мередіта недарма вважали чоловіком неуважним і дуже до всіх поблажливим. Та важко було заперечити, що в пасторському домі Глен Сент Мері, попри увесь бруд і розгардіяш, панував приємний домашній затишок. Навіть критично налаштовані гленські господині це відчували, а тому їхній осуд мимохіть ущух. Можливо, його чари частково були спричинені випадковим збігом обставин: по сірих, оббитих дошками стінах будинку вилися розкішні виноградні лози, довкола них вільно, наче давні знайомі, з’юрмилися товариські акації та ялини, а з парадних вікон відкривався прекрасний вигляд на гавань і піщані дюни. Та все це було тут і за попередника пана Мередіта, коли пасторський дім був найохайнішим, найчепурнішим і найшанованішим у Глені. Тож своїми чарами дім мав більшою мірою завдячувати новим мешканцям. Тепер у ньому панувала атмосфера веселощів і дружби, його двері завжди були для всіх відчинені, а його внутрішній і зовнішній світи немов поєдналися, взявшись за руки. Єдиним законом, яким керувались у пасторському домі, була любов.

Парафіяни пана Мередіта казали, що він розбестив своїх дітей. І, цілком імовірно, так і було. Беззаперечним було те, що сварити їх він не міг. «У них немає матері», – казав він собі, зітхаючи, коли до нього доходили звістки про якісь особливо кричущі витівки його дітей. Та він не відав нічого й про половину їхніх походеньок. Він належав до секти мрійників. Вікна його бібліотеки виходили на цвинтар, але, походжаючи туди-сюди кімнатою й роздумуючи про безсмертя душі, пастор навіть не здогадувався, що Джеррі та Карл тим часом весело граються в «довгу лозу» посеред надгробків просто в обителі похованих методистів. До пана Мередіта іноді приходило гостре усвідомлення того, що діти його були не так добре доглянуті – і фізично, і морально, – як до смерті дружини, а ще він завжди підсвідомо розумів, що й дім виглядав за господарювання тітки Марти не так, як за життя Сесілії, і їжа була вже не такою смачною. Та загалом пастор жив у світі книжок й абстракцій, а тому, хоч його одяг рідко був вичищений і хоч гленські господині з його блідого виголеного лиця й худорлявих рук зробили висновок, що він недоїдає, та насправді він зовсім не був нещасним.

Якщо цвинтар узагалі можна назвати веселим місцем, то старий методистський цвинтар у Глен Сент Мері був саме таким. Новий цвинтар, по той бік методистської церкви, був місциною охайною й сумною – таким, яким і належить бути цвинтарю, а от старий так довго перебував під ласкавою й милостивою владою Природи, що там стало дуже затишно й приємно.

З трьох боків цвинтар був оточений кам’яним муром, що поріс дереном, із хитким сірим частоколом. За ним рядком росли високі стрункі ялини з густими й запашними гілляками. Мур, зведений першими поселенцями Глена, був достатньо старий, щоб здаватися гарним. Зі щілин у ньому проростали мох і трави, навесні біля його основи майоріли фіалки, а восени він пишався цвітом айстр і золотушнику. Поміж каменями дружньо скупчувалися маленькі кущики папороті, а де-не-де виростав великий лапатий орляк.

Зі східного ж боку не було ні паркана, ані кам’яного муру. Там цвинтар плавно переходив в ялинові насадження, які то підкрадалися ближче до могил, то тікали вглиб, ховаючись серед густого лісу. Повітря тут завжди було наповнене схожими на звуки арфи голосами моря й перегуками старих посірілих дерев, а весняними ранками у вітті в’язів поміж двох церков пташиний хор прославляв життя, а не смерть. Юні Мередіти так любили цей старий цвинтар!

Поміж перехняблених надгробків росли «садові» ялини, плющ і м’ята. Піщаний закуток побіля ялинового гаю геть поріс кущами чорниці. Тут можна було відшукати різноманітні надгробки трьох поколінь – від плоских довгастих червоних плит із пісковику, що височіли на могилах перших поселенців, до страхітливих новомодних «монументів» і задрапірованих урн. Один із найновіших надгробків – із найвищим і найпотворнішим «монументом» на всьому цвинтарі, був зведений у пам’ять про такого собі Алека Дейвіса, який з народження був методистом, але взяв собі за дружину пресвітеріанку з роду Дуґласів і все життя дотримуватися їхніх релігійних приписів. Та коли він помер, вона не наважилася поховати його в самотній могилу на пресвітеріанському цвинтарі по той бік затоки. Усі його родичі були поховані на методистському цвинтарі, тож Алек Дейвіс по смерті повернувся до них, а його вдова втішила себе спорудженням пам’ятника, який вартував більше, ніж будь-який методист міг собі дозволити. Юні Мередіти його терпіти не могли, без жодної на те причини, зате любили старі, плоскі, схожі на лави надгробки, порослі високою травою. З одного з таких надгробків вони й зробили собі лавку, на якій оце зараз і повсідалися. Джеррі, втомившись від гри в «довгу лозу», сидів собі й грав на дримбі. Карл любовно спостерігав за якимсь дивним жуком, на якого щойно натрапив. Уна намагалася зшити ляльці сукенку, а Фейт, спершись на тонкі засмаглі руки, вимахувала босими ногами під мелодію дримби.

У Джеррі було батькове чорне волосся й великі чорні очі, та в нього вони не мерехтіли за мрією, а горіли жвавими вогниками. Фейт же, котра сиділа поруч із ним, носила свою вроду, немов троянда, – безтурботно й розкішно. У неї були золотисто-карі очі, золотисто-каштанові кучері й рожеві щічки. Фейт надто багато сміялася, щоб здобути схвалення в татовій парафії, й одного разу ось так шокувала стару пані Тейлор – невтішну вдову по кількох чоловіках, – коли заявила прямо в церковному притворі: «Світ – це НЕ пелена сліз, пані Тейлор. Він сповнений сміху й веселощів».

Натомість маленька замріяна Уна сміялася нечасто. У її прямих темних косах не видно було пустотливих кучерів, а в синіх мигдалеподібних очах було щось жалісне й задумливе. Її ротик лише зрідка розпливався у несміливій, так само задумливій усмішці. Вона набагато вразливіше сприймала громадську думку, аніж Фейт, і постійно терзала себе думками про те, що щось в їхньому способі життя було неправильне. Їй хотілось усе налагодити, але вона не знала, як. Час від часу вона протирала пилюку на меблях – та лише тоді, коли їй вдавалося знайти ганчірку, бо вона ніколи не лежала в одному й тому ж місці двічі. Коли натрапляла на щітку для одягу, то намагалася почистити батьків найкращий костюм для недільної служби, а одного разу навіть пришила ґудзика грубою білою ниткою. Коли наступного дня пан Мередіт пішов до церкви, усі парафіянки помітили той ґудзик, і ще кілька тижнів Жіноче Товариство допомоги тільки про те й говорило.

Карл мав чисті, ясні темно-сині очі, які дивилися відважно й рішуче, – такі, як були в матері, а ще її каштанове з золотавими вкрапленнями волосся. Він знав усі комашині секрети й мав якусь інстинктивну прихильність до бджіл та жуків. Уна ніколи не любила сідати поруч із ним – бо ж хто його зна, яка ще дивна істота може ховатись у нього за пазухою. Джеррі відмовлявся спати з ним, бо якось Карл узяв зі собою в ліжко маленького вужа. Тому Карл зі своїми чудернацькими друзями спав у своєму старому ліжечку, яке було йому вже закоротке і в якому він не міг випростатися. Може, і добре було, що тітка Марта була підсліпувата й не помічала нічого, коли перестеляла йому постіль. А загалом вони були милою й веселою зграйкою дітлахів, і Сесілії Мередіт, певно, було дуже гірко, коли вона усвідомила, що мусить їх покинути.

– А де б ви хотіли, щоб вас поховали, якби ми були методистами? – весело запитала Фейт.

Це питання відкрило перед дітьми широке поле для міркувань.

– Вибір невеликий: цей цвинтар переповнений, – відповів Джеррі. – Я, гадаю, хотів би, щоб мене поховали в тому кутку біля дороги. Там я міг би чути, як повз проїжджають екіпажі й перемовляються між собою люди.

– А я б хотіла лежати в тому маленькому виярку під віттям плакучої берези, – мовила Уна. – На тій берізці так полюбляють сидіти пташки, а зранку вони так завзято співають!

– А я – біля Портерів, бо там поховано стільки дітей! Я люблю товариство, – сказала Фейт. – Карле, а ти б де хотів?

– Я б узагалі не хотів, щоб мене ховали, – відказав Карл, – та якщо вже доведеться, то нехай мене поховають у мурашнику. Мурахи – СТРАШЕННО цікаві істоти!

– Якими, певно, хорошими були усі ці люди, яких тут поховано, – сказала Уна, читаючи давні панегірики. – Здається, на всьому цвинтарі немає нікого поганого. Зрештою, методисти, певно, набагато кращі за пресвітеріанців.

– Може, методисти просто ховають поганих людей так само як котів, – припустив Карл. – Може, вони просто не переймаються тим, щоб узагалі приносити їх на цвинтар.

– Дурниці, – відказала Фейт. – Люди, поховані тут, були нічим не кращі за решту, Уно. Та коли хтось помирає, про нього можна говорити тільки хороше, бо інакше його привид повернеться й буде тебе переслідувати. Мені про це розповіла тітка Марта. Я спитала тата, чи це правда, а він просто глянув наче крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? А що є правда? Що Є правда, о, глузливий Пілате?»[7] Тож я й вирішила, що це таки правда.

– Цікаво, чи не повернеться з того світу привид пана Алека Дейвіса й не почне мене переслідувати, якщо я кину камінь в урну на його надгробку? – запитав Джеррі.

– Тебе буде переслідувати пані Дейвіс, – захихотіла Фейт. – Вона дивиться на нас у церкві так, ніби кішка на мишей. Минулої неділі я покривлялася до її племінника, а він скорчив гримасу мені у відповідь, і бачили б ви, як вона на нього глянула! Закладаюся, що, як тільки вони вийшли з церкви, вона дала ЙОМУ добрячої прочуханки. Я і до неї кривлялася б, але пані Еліот сказала мені, що її в жодному разі не можна ображати.

– Подейкують, що Джем Блайт одного разу показав їй язика, і відтоді вона ніколи не лікувалась у його тата, навіть коли її чоловік помирав, – сказав Джеррі. – Цікаво, які ж вони – ті Блайти?