Веселкова Долина
Горище пасторського дому було низьким, видовженим і затіненим, а в обгородженому куті на піддашші стояло ліжко, яке й застелили для Мері вишуканими підшитими простирадлами й вишитою ковдрою, котрі колись із такою гордістю вишивала Сесілія Мередіт спеціально для гостьової кімнати в новому домі й котрі пережили навіть досить сумнівне прання тітки Марти. Діти побажали одне одному доброї ночі, і пасторський дім оповила тиша. Уна саме засинала, коли почула звуки, що долинали з кімнати нагорі. Ті звуки змусили її раптово підвестись.
– Чуєш, Фейт? Мері плаче, – прошепотіла вона.
Та Фейт уже заснула, тож нічого не відповіла. Уна вислизнула з ліжка й прокралась у своїй білій нічній сорочці в передпокій, а звідти на горище. Скрипуча підлога виказувала її наближення, тож, коли вона дійшла до кутка, в якому спала Мері, її зустріла місячна тиша й лише маленький нерухомий горбик посередині ліжка.
– Мері, – прошепотіла Уна.
Відповіді не було.
Уна підкралася ближче до ліжка й потягнула за ковдру.
– Мері, я знаю, що ти плачеш. Я все чула. Тобі тут самотньо?
Мері раптово визирнула з-під ковдри, але нічого не відповіла.
– Можна я ляжу біля тебе? Мені холодно, – мовила Уна, тремтячи від холодного вітру, що вривався в маленьке відчинене віконце на горищі вривався вітер з північного узбережжя.
Мері посунулася, і Уна притулилася біля неї.
– ТЕПЕР тобі не буде самотньо! Нам не слід було першої ж ночі лишати тебе саму.
– Мені не було самотньо, – фиркнула Мері.
– Чому ж тоді ти плакала?
– О, я просто була сама та й почала собі думати про різне. А тоді я подумала про те, що доведеться повернутися до пані Вайлі… а вона мене лупцюватиме за те, що я втекла… і… і… і ще про те, що я піду до пекла за свої брехні. Мене це страшенно турбує!
– О, Мері! – згорьовано вигукнула бідолашна Уна. – Не думаю, що Бог відішле тебе до пекла за те, що ти обманювала, бо ж ти не знала, що це неправильно. Він просто НЕ ЗМОЖЕ так вчинити! Адже ж він добрий і милостивий. Та тепер, звісно, ти не повинна більше брехати, бо знаєш, що це погано.
– Якщо я не зможу брехати, що ж зі мною буде? – запитала Мері, схлипуючи. – ТИ цього не зрозумієш. Ти нічого про це не знаєш. У тебе є дім і люблячий батько – хоча й здається, що він присутній тут хіба що наполовину. Та в будь-якому разі він тебе не б’є, ти маєш вдосталь їжі – хоча та ваша тітка ЗОВСІМ не петрає в куховарінні. О, та сьогодні я вперше, відколи себе пам’ятаю, почуваюся ситою! Мене все життя лупцювали, за винятком тих двох років, що я провела в сиротинці. Там мене не били, і то було досить непогано, хоча директорка була страшенно злюча. Виглядала завжди так, ніби хоче мені голову відірвати. Та пані Вайлі – то чистий жах, і мені до смерті страшно, як подумаю, що треба до неї вертатися.
– Може, тобі не доведеться. Може, ми придумаємо, як тобі допомогти. Давай разом попросимо Бога, щоб тобі не треба було повертатися до пані Вайлі. Ти ж проказуєш перед сном молитву, Мері?
– О, так, я завжди проказую один старий віршик перед сном, – байдуже відповіла Мері. – Та просити про щось конкретне я собі ніколи й не думала. Ніхто в цілому світі ніколи про мене не дбав, тож, думаю, і Бог цим не переймався б. Це про ТЕБЕ він, певно, більше дбає, бо ж ти донька пастора.
– Мері, я певна, що Господь дбає точнісінько так само й про тебе, – мовила Уна. – Йому все одно, хто твої батьки. Просто попроси Його – і я попрошу з тобою.
– Добре, – погодилася Мері. – Якщо це нічим не зарадить, то шкоди, певно, теж не завдасть. Та якби ти знала пані Вайлі так само добре, як я, то не думала б, що Бог захотів би мати з нею справу. Ну, та в будь-якому разі я більше не буду через це плакати. Тут набагато краще, ніж минулої ночі в тій старій стодолі, яка аж кишіла мишами. Поглянь на маяк Чотирьох Вітрів! Хіба ж не красиво?
– Це єдине вікно, з якого його видно, – сказала Уна. – Я люблю дивитися на нього.
– Справді? Я теж. Я дивилася на нього з горища в домі Вайлі, і то була моя єдина відрада. Коли мене все тіло боліло від побоїв, я собі виглядала на нього й забувала, де болить. Я думала про кораблі, що відпливають з гавані, й уявляла, буцім я теж пливу на одному з них кудись далеко-далеко – геть від усього. Зимовими вечорами, коли маяк не світився, мені ставало так самотньо! Скажи, Уно, чому ви всі такі добрі до мене, хоч я просто якась незнайомка?
– Бо такими слід бути. У Біблії сказано, що треба бути добрим до всіх.
– Справді? Ну, тоді, певно, більшість людей на те не зважають. Не пам’ятаю, щоб хтось колись був добрий до мене – скільки живу, такого не було. Скажи, Уно, а правда ж, тіні он там на стіні такі гарні? Вони схожі на зграю пташок, що ніби танцюють у небі. А ще знаєш, Уно, ви всі мені так сподобалися – і ви, і Джем із Волтером, і Ді, але та Нан мені зовсім не до душі. Вона така пихата!
– О, ні, Мері, вона зовсім не пихата, – завзято заперечила Уна. – Аніскілечки!
– Ні, я не вірю. Кожен, хто так задирає голову, як вона, – пихатий! Вона мені не подобається.
– А МИ всі її дуже любимо!
– О, гадаю, її ви любите більше, ніж мене? – із заздрістю мовила Мері. – Правда?
– Мері, та ж… її ми знаємо вже багато тижнів, а тебе лише кілька годин, – затинаючись, відказала Уна.
– То ви таки любите її більше, ніж мене? – розлютилася Мері. – Все ясно! То й любіть собі її на здоров’я! Та МЕНІ байдуже, Я можу обійтися й без вас.
З цими словами вона рвучко обернулася до стіни.
– Ох, Мері, – мовила Уна, ніжно обіймаючи ображену Мері за плечі, – не кажи такого. Ти мені дуже подобаєшся! А тепер мені так гірко від твоїх слів.
Мері нічого не відповіла. Уна схлипнула. Тієї ж миті Мері розвернулась і вхопила Уну у ведмежі обійми.
– Тихо, – закомандувала вона. – Не плач через те, що я сказала. Я була гірша від диявола, коли сказала це. Та з мене треба шкуру живцем зняти – ви ж-бо всі були такі добрі до мене! Мені слід було подумати, що вам всі мали б подобатися більше, ніж я. Я ж заслуговую всіх тих побоїв, які одержувала. А тепер заспокойся. Якщо ти далі плакатимеш, я піду прямо до гавані в цій нічній сорочці й утоплюся там!
Ця жахлива погроза змусила Уну стримати свій плач. Мері витерла їй сльози мереживною оборкою з подушки, а тоді, помирившись, вони пригорнулись одна до одної й дивилися, як танцюють тіні виноградних лоз на залитій місячним сяйвом стіні, аж поки не поснули.
А тим часом унизу преподобний Джон Мередіт ходив туди-сюди своєю бібліотекою з натхненним обличчям й очима, що світилися від захвату, обмірковуючи завтрашню проповідь, і не здогадувався, що під його дахом зараз перебуває маленька самотня душа, що заблукала серед темряви й невігластва, нажахана й оточена зусібіч труднощами, надто складними, щоб подолати їх у нерівній боротьбі з великим байдужим світом.
VI. Мері залишається в пасторському домі
Наступного дня пасторські діти узяли Мері Венс зі собою до церкви. Спочатку вона була проти.
– Хіба ж ти не ходила до церкви по той бік затоки? – запитала Уна.
– Та звісно. Пані Вайлі не часто переймалася тим, щоб ходити до церкви, але я ходила щоразу, як тільки вдавалося вирватися. Я була така рада, коли можна було піти кудись і посидіти там спокійно хоч трохи. Але я не можу сьогодні піти до церкви в цій старій подертій сукенці.
Цю проблему вирішила Фейт, запропонувавши позичити Мері одну зі своїх найкращих суконь.
– Вона трохи полиняла, і двох ґудзиків бракує, але, гадаю, підійде.
– Ґудзики я можу швиденько пришити, – сказала Мері.
– Тільки не в неділю! – шоковано вигукнула Уна.
– А чому ж ні? Що кращий день, то краще воно й вийде. Просто дайте мені голку з ниткою й відверніться, якщо так боїтеся.
Вбрання Мері доповнили шкільні черевики Фейт і чорна оксамитова шапка, що колись належала Сесілії Мередіт. Так вона й вирушила до церкви. Поводилася Мері цілком нормально, і, хоч дехто й дивувався з того, хто ж була та маленька дівчинка в зношеному одязі поряд із дітьми пастора, зайвої уваги вона не привертала. Вона чемно вислухала проповідь і щиро й завзято долучилася до співу. Як виявилося, у неї був чистий, сильний голос і хороший слух.
– Кров його очистить ФІАЛКИ[8], – весело проспівала Мері.
Пані Мілґрейв, котра сиділа на лаві попереду, зненацька обернулася й окинула дівчинку поглядом з ніг до голови. Мері, яку переповнювало бажання викинути якогось коника, висунула у відповідь язика, на превеликий жах Уни.
– Я не втрималася, – пояснила Мері, коли вони поверталися з церкви. – А для чого вона так на мене витріщилася? Що за манери! Я з ЗАДОВОЛЕННЯМ показала їй язика. Шкода тільки, що не висунула його сильніше. А ще знаєте, я бачила Роба МакАлістера, що живе по той бік затоки. Цікаво, чи він видасть мене пані Вайлі.
Проте ніяка пані Вайлі так і не з’явилася, тож за кілька днів діти вже зовсім про неї забули. Мері ж, здавалося, ніби все життя мешкала в пасторському домі, лиш відмовлялася ходити до школи з рештою дітей.
– Не піду. Я своє навчання вже закінчила, – сказала вона, коли Фейт умовляла її піти з ними. – Я, поки була у пані Вайлі, чотири роки до школи відходила, то я вже все від НЕЇ отримала, що хотіла. Я вже втомилася від того, що на мене постійно кричать за те, що я не зробила домашнє завдання. Та в мене ЧАСУ не було його робити!
– Наш учитель на тебе не кричатиме. Він страшенно добрий, – мовила Фейт.
– Ну, та я все одно не піду. Я вмію читати, писати й навіть дроби рахувати, а більш мені нічого не треба. Ви собі йдіть, а я залишуся вдома. І можете не боятися, що я щось вкраду – клянуся, я чесна.
Поки всі були в школі, Мері займала себе тим, що прибирала в домі. Вже за кілька днів його було не впізнати. Підлога була заметена, меблі витерті від пилюки – всюди було наведено лад. Вона заштопала перину в кімнаті для гостей, попришивала ґудзики туди, де їх бракувало, акуратно залатала весь одяг і навіть вторглася до бібліотеки з віником і совком і звеліла панові Мередіту вийти звідти, поки вона не наведе там порядку. Та все ж була одна кімната, за яку тітка Марта не дозволила їй взятися. Тітка Марта могла бути глухою, підсліпуватою й по-дитячому наївною, та вона була рішуче налаштована тримати владу на кухні у своїх руках, попри всі хитрощі й маневри Мері.
– Кажу вам, якби стара Марта дозволила МЕНІ готувати їсти, ви б могли куштувати справді смачні страви, – обурено говорила вона пасторським дітям. – Більш не було б ніякої «одноманітності», каші, яка береться грудками, і посинілого молока. І що вона взагалі РОБИТЬ з усіма тими вершками?
– Вона віддає їх коту. То ж, знаєш, її кіт, – пояснила Фейт.
– Краще б сама їх їла! – гірко вигукнула Мері. – Котів я терпіти не можу! Вони всі – то диявольське поріддя. Це видно, як лиш в очі їм глянути. Ну, та коли вже стара Марта не дає мені куховарити, то вже, певно, й не передумає. Але я не можу дивитися, як добрий харч пропадає.
Після закінчення уроків вони завжди приходили у Веселкову Долину. Мері відмовлялася гратися на цвинтарі – заявляла, що боїться привидів.
– Привидів не існує, – заявив Джем Блайт.
– Хіба?
– А ти що, коли-небудь бачила хоч одного?
– Та я сотні їх бачила, – негайно ж озвалася Мері.
– І які ж вони? – запитав Карл.
– Страшні на вигляд. Вдягнуті у все біле, а руки й голови в них – як у скелетів, – сказала Мері.
– І що ж ти робила? – спитала Уна.
– Тікала, ніби за мною сам диявол гнався, – відказала Мері, а тоді, спіймавши на собі погляд Волтера, зашарілася.
Коли Волтер дивився на неї, її охоплював якийсь трепет. Вона зізналася пасторським донькам, що від самого його погляду її в жар кидало.
– Коли дивлюся в його очі, одразу згадую про всі ті брехні, які я говорила, – пояснила вона, – і шкодую, що не казала правду.
Улюбленцем Мері був Джем. Коли він привів її на горище в Інглсайді й показав їй музей цікавинок, які заповів йому капітан Джим Бойд, вона була надзвичайно задоволена й утішена. Серце Карла вона завоювала своїм інтересом до жуків і мурах. Важко було заперечити, що Мері набагато краще ладнала з хлопцями, аніж із дівчатами. Уже другого дня вона сильно посварилась із Нан Блайт.
– Твоя мама – відьма, – зневажливо сказала вона Нан. – Руді жінки – усі відьми.
Після того вони з Фейт погризлися через півня. Мері сказала, що в нього закороткий хвіст. Фейт сердито відповіла, що, напевно, Богові краще знати, якої довжини хвіст має бути в півня. Після того вони цілий день не розмовляли. До безволосої й одноокої ляльки, що належала Уні, Мері поставилася з розумінням. Та коли Уна показала їй ще один свій скарб – картинку, на якій був зображений янгол, що несе немовля до раю, – Мері заявила, що янгол той більше скидається на привида. Уна втекла до своєї кімнати й розплакалася через це, але Мері знайшла її, обійняла, розкаявшись, і благала прощення. Ніхто не міг довго сердитися на Мері – навіть Нан, яку легко було образити і яка ніколи так і не пробачила їй тієї образи на адресу її матері. Мері ж була весела й розповідала найзахопливіші історії про привидів. Візити до Веселкової Долини, беззаперечно, стали набагато цікавіші, відколи до них приєдналася Мері. Вона навчилася грати на дримбі й незабаром затьмарила навіть самого Джеррі.
– Ще не бувало такого, що я б не зуміла, якби захотіла, – заявила вона.
Мері рідко коли не хапалася за можливість повихвалятися. Вона навчила дітей надувати бульбашки з товстого листя очитку, яким буйно поріс старий сад Бейлі, і смакувати «кислинками», що попроростали зі щілин кам’яного муру на цвинтарі, а ще вміла показувати найдивовижніші картини з тіней на стіні своїми довгими, гнучкими пальчиками. А коли вони всі вирушали до Веселкової Долини збирати соснову живицю, Мері завжди знаходила «найбільшу жуйку» й вихвалялася цим. Іноді діти її ненавиділи, а іноді просто обожнювали. Але завжди вона видавалася їм дуже цікавою. Тож діти покірно прийняли те, що вона стала верховодою, а за два тижні їм уже здавалося, що вона наче все життя була їхньою товаришкою.
– Найдивніше те, що пані Вайлі мене не розшукує, – сказала Мері. – Ніяк не можу цього зрозуміти.
– Може, вона взагалі не збирається перейматися твоїм зникненням, – сказала Уна. – Тоді ти можеш просто й надалі залишатися тут.
– У цьому домі нам удвох зі старою Мартою буде тісно, – похмуро мовила Мері. – Так добре, коли маєш вдосталь їжі, – мені завжди було цікаво, як це, – та ще ж і смачно має бути! А пані Вайлі вже скоро сюди дістанеться. ВОНА вже точно тримає для мене різку напоготові. Вдень я нечасто про це згадую, але вночі, дівчата, лежачи там, на горищі, я все думаю й думаю про це, аж поки мені вже майже хочеться, щоб вона нарешті прийшла й покінчила з усім. Мені вже здається, що дістати доброї прочуханки один раз буде краще, аніж пережити всі ті побої, які мені постійно маряться, відколи я втекла. А вас коли-небудь били?
– Ні, звісно ж, ні! – обурено вигукнула Фейт. – Тато ніколи б такого не зробив!
– Тоді ви ще не знаєте життя, – сказала Мері, зітхнувши якось заздрісно, а водночас і зверхньо. – Ви й не уявляєте, крізь що я пройшла. А Блайтів, певно, теж ніколи не били?
– Ні-і-і, певно, що ні. Але, ГАДАЮ, їм давали ляпанців, як вони ще були малі.
– Ляпанці – то те саме, що нічого, – зневажливо відказала Мері. – Якби мої мені просто ляпанців давали, я подумала б, що то вони мене гладять. Ну, цей світ якийсь несправедливий. Я б і не проти свою порцію прочуханки отримати, та щось мені її збіса багато дісталося.
– Не годиться вживати такі слова, Мері, – з докором сказала Уна. – Ти ж обіцяла, що більше так не говоритимеш.
– Ой, не займай мене, – відповіла Мері. – Якби ви тільки знали, які слова я МОГЛА Б казати, якби захотіла, то не здіймали б такої метушні через всілякі дурниці. І ви добре знаєте, що я, відколи прийшла сюди, жодного разу не брехала.
– А як же всі ті привиди, яких ти бачила? – запитала Фейт.
Мері зашарілася.
– То було зовсім інше, – зухвало відказала вона. – Я знала, що ви не повірите в такі нісенітниці, і не намагалася вас переконати. Та я й справді бачила щось чудернацьке якось уночі, коли йшла через цвинтар по той бік затоки. Не знаю, чи то був привид, чи стара біла шкапа Сенді Кроуфорда, але виглядало воно страшенно дивно, і кажу вам, що тікала я звідти, ніби в мене біс вселився.
VII. Випадок із рибою
Рілла Блайт гордо й, мабуть, навіть трохи манірно простувала собі головною «вулицею» Глена до пагорба, на якому стояв пасторський дім, несучи маленький кошичок соковитих ранніх суниць, котрі Сьюзан виплекала в одному з сонячних закутків Інглсайду. Сьюзан доручила Ріллі віддати цього кошика тітці Марті або самому панові Мередіту й нікому іншому, і Рілла, пишаючись тим, що їй довірили таку справу, була рішуче налаштована чітко дотриматись усіх настанов.
Сьюзан убрала її дуже вишукано: у білу накрохмалену вишиту сукенку з блакитним пояском й обшитими бісером туфельками. Її довгі рудуваті кучері були гарно зачесані й укладені, і, з поваги до родини пастора, Сьюзан навіть дозволила їй надягнути найкращого капелюшка. То була дуже пишна й святкова оказія, яка була більше до смаку Сьюзан, аніж Енн, а Ріллина маленька душа пишалася у власній величі, купаючись у шовках, мереживах і квітах. Рілла добре знала, який у неї красивий капелюшок, і, боюся, до пасторського дому вона йшла дуже набундючено. Така хода, або ж той капелюшок, а чи й те, і те разом, страшенно роздратувало Мері Венс, котра саме гойдалася на хвіртці. Мері до того ж була не в настрої: тітка Марта не дозволила їй почистити картоплю ій звеліла йти геть із кухні.
– Ага! А самі, як завжди, подасте до столу картоплю недочищену й недоварену! Ой, леле, та я ще порадію на вашому похороні! – викрикнула Мері.
З цими словами вона вибігла з кухні, грюкнувши дверима так, що навіть тітка Марта почула, а пан Мередіт аж із бібліотеки відчув якусь вібрацію й неуважно подумав, що то, певно, стався невеликий землетрус, а тоді продовжив обмірковувати свою проповідь.
Мері зістрибнула з хвіртки й підійшла впритул до інглсайдської панночки, вбраної, наче щойно від кравця.
– Що там у тебе? – вимогливо запитала вона, намагаючись забрати кошик.
Рілла чинила їй опір.
– Тше для міштера Мередіта, – прошепелявила вона.
– Віддай мені. Я йому передам, – відказала Мері.
– Ні. Шьюжан шкажала, щоб я дала його міштерові Мередіту або тітці Марті й нікому іншому, – наполягала Рілла.
Мері похмуро зиркнула на неї.
– Думаєш собі, що ти велике цабе, коли вдяглася, як цяця! Глянь на мене. Моя сукня – справжнє лахміття, і мені байдуже! Краще вже ходити в лахмітті, ніж бути схожою на ляльку. Іди собі додому й скажи, щоб за скло тебе посадили. Глянь на мене, глянь на мене, глянь на мене!
Меру пустилась у божевільний танок довкола збентеженої й розгубленої Рілли, підібравши свою подерту спідницю й вигукуючи: «Глянь на мене, глянь на мене!, поки бідолашній Ріллі не запаморочилося в голові. А коли дівчинка спробувала прослизнути до воріт, Мері знову на неї накинулася.
– Віддай мені цей кошик! – звеліла вона, ошаліло вишкірившись.
Мері була неперевершеною у своєму вмінні корчити гримаси. Вона могла легко надати своєму обличчю найбільш гротескних і неземних виразів, від чого її чудернацькі блискучі білі очі світилися ще дивнішим сяйвом.
– Не дам, – злякано, але непохитно видихнула Рілла. – Пушти мене, Мері Венш!
Мері на якісь мить її відпустила й роззирнулася довкола. Аж ось на очі їй втрапила невеличка «сушарка», на якій одразу ж біля воріт сушилося шість велетенських рибин. Їх панові Мередіту подарував один із його парафіян, мабуть, замість пожертви на платню для пастора, на яку підписався, але так і не зробив. Пан Мередіт йому подякував, а тоді зовсім забув про ту рибу яка б незабаром уже зіпсувалася, якби невтомна Мері не підготувала її для сушіння й не спорудила самотужки тієї «сушарки».
У Мері з’явилася диявольська ідея. Вона помчала до «сушарки» й вхопила найбільшу рибину – велику, пласку, завбільшки ледь не таку ж, як вона сама, – а тоді з галасом кинулася на перелякану Ріллу, вимахуючи своєю чудернацькою зброєю. Ріллину хоробрість умить наче вітром здуло. Її от-от мали відлупцювати засушеною тріскою – о, то було щось таке нечуване, що Рілла просто не могла таке це стерпіти. Вона з вереском кинула кошик і побігла навтьоки. А ті прекрасні ягоди, які Сьюзан так дбайливо збирала для пастора, посипалися рожевим потоком по курній дорозі прямо під ноги втікачці й гонительці. Та Мері більше не цікавив ані кошик, ані його вміст. Вона лише тішилася з того, що до смерті налякала Ріллу Блайт. Вона ще навчить цю малу задаваку так не пишатися своїми чудовими сукенками!
Рілла промчала пагорбом униз і полетіла уздовж вулиці. Від страху в неї наче крила з’явилися, тож їй вдавалося триматися на кілька кроків попереду Мері, котрій, хоч і заважав трохи власний сміх, все ж вистачало духу час від часу так жахливо зойкати, що аж кров холола в жилах, і розмахувати в повітрі засушеною тріскою. Так вони й пробігли головною вулицею Глена, поки всі бігли до вікон і воріт, щоб подивитися на це видовисько. Мері відчувала, що справила неабияке враження, і тішилася з того. Рілла, захекана й осліпла від жаху, зрозуміла, що довше бігти не зможе. Ще трохи – і те жахливе дівчисько накинеться на неї зі своєю тріскою. Тієї ж миті бідолаха спіткнулась і впала прямісінько в калюжу в кінці вулиці – ледь не під ноги панни Корнелії, яка саме вийшла з крамниці Картера Флеґґа.
Панні Корнелії достатньо було одного погляду, щоб усе зрозуміти. Так само й Мері, котра спинила на якусь мить свій шалений біг, а тоді, перш ніж панна Корнелія встигла мовити бодай слово, розвернулась і чимдуж побігла геть так само швидко, як і мчала донизу. Панна Корнелія зловісно стиснула вуста, хоча й розуміла, що безглуздо буде переслідувати те дівчисько. Натомість вона взяла бідолашну, заплакану, розтріпану Ріллу й повела її додому. Рілла почувалася так, ніби її серце було розбите. Її сукенка, туфельки й капелюшок були зіпсовані, а її шестирічна гордість одержала страшний удар.
Сьюзан, аж побіліла від обурення, вислухала розповідь панни Корнелії про витівку Мері Венс.
– Ох, це дівчисько… яке зухвале дівчисько! – бурмотіла вона, вмиваючи й утішаючи Ріллу.
– Усе це зайшло вже надто далеко, Енн, любонько, – рішуче сказала панна Корнелія. – Треба щось вдіяти. ХТО взагалі така ця дитина, що живе тепер у пасторському домі й звідки вона взялася?
– Наскільки я зрозуміла, це маленька дівчинка, що мешкає по той бік затоки, і приїхала в гості до родини пастора, – відповіла Енн, котра розгледіла й комічний бік у тій історії з рибиною й потай подумала, що Рілла поводилася досить пихато, тож урок такий цілком заслужила.
– Я знаю всі сім’ї, що мешкають по той бік затоки й ходять до нашої церкви, і це чортеня не належить до жодної з них, – відказала на те панна Корнелія. – Вона ходить практично в самому лахмітті, а коли йде до церкви, то надягає старе вбрання Фейт Мередіт. Тут щось нечисто, і я дізнаюся, у чому справа, оскільки до того, здається, більше нікому немає діла. Гадаю, це саме вона намовила їх на ту витівку в кущах біля будинку Воррена Міда. Ви ж чули про те, як вони ледь не до смерті налякали його матір?
– Не чула. Гілберта викликали до неї, але я не знаю, у чому там була справа.
– Ну, знаєте, у неї слабке серце. І ось одного дня минулого тижня вона сиділа собі сама на веранді, як раптом почула жахливі крики, що долинали з кущів. Крики ті були направду страшні, Енн, любонько, – «Вбивають!» і «Допоможіть!». От її серце й не витримало. Воррен теж почув ті крики зі стодоли, тож побіг навпростець до тих кущів, щоб подивитись, у чому справа, а знайшов там пасторських дітей, котрі сиділи собі на поваленому дереві й надривно викрикували «Вбивають!» Вони сказали йому, що то було лише задля розваги й що вони не думали, що їх хтось почує, – вони просто розігрували індіанську засідку. Воррен пішов назад до будинку й виявив там свою бідолашну матір, яка лежала непритомна на веранді.
Сьюзан, котра саме повернулася, зневажливо фиркнула.
– Гадаю, пані Еліот, вона була зовсім не непритомна, це вже напевне. Я вже сорок років слухаю про те, яке в Амелії Воррен слабке серце. Воно в неї заслабло, ще коли їй було двадцять. Та насправді вона просто любить здіймати метушню й викликати лікаря, тож їй будь-який привід згодиться.
– Здається, Гілберт тоді вирішив, що той серцевий напад не був дуже серйозним, – сказала Енн.
– Можливо, – мовила панна Корнелія. – Та цей випадок спровокував стільки чуток, а Міди ще й методисти, і це ще гірше. Що буде з цими дітьми? Іноді я спати ночами не можу – все думаю про них, Енн, любонько. Я хвилююся навіть, чи мають вони вдосталь їжі, адже їхній тато так поринув у власні думки, що часто й сам не пам’ятає, що в нього є шлунок, а та лінива стара леді й не готує нічого зовсім, як їй належиться. Діти просто казяться, а тепер, коли навчальний рік закінчився, вони будуть вести себе ще гірше, ніж раніше.