Спогади про Шерлока Голмса

– У такому разі плащ не закинув на кущ вітер, його хтось туди поклав.

– Аякже, він був акуратно складений.

– Знаєте, а це дуже цікаво! На землі багацько слідів. Бачу, в понеділок тут пройшло багато людей.

– Ми ступали тільки на рогожу. Вона лежала ось тут, збоку.

– Чудово.

– У цій сумці черевик, який був тієї ночі на Стрекері, черевик Фіцроя Сімпсона та підкова Срібної зірки.

– Любий мій інспектор, ви перевершили самого себе!

Голмс узяв сумку, спустився в яму й підсунув рогожу ближче до середини. Потім ліг на неї і, підперши руками підборіддя, почав уважно вивчати потоптану глину.

– Ага? – раптом вигукнув він. – А це що?

Голмс тримав у руках восковий сірник, вкритий таким шаром бруду, що з першого погляду його можна було прийняти за сучок.

– Не уявляю, як я прогледів це, – з прикрістю видихнув інспектор.

– Нічого дивного! Сірник був утоптаний у землю. Я помітив його лише тому, що шукав.

– Як! Ви знали, що знайдете тут сірник?

– Не виключав такої можливості.

Голмс витягнув черевики з торби й почав порівнювати підошви зі слідами на землі. Потім виліз нагору й поповз, розсуваючи кущі.

– Боюся, жодних слідів більше немає, – зронив інспектор. – Я все тут оглянув якнайретельніше. У радіусі ста ярдів.

– Ну, що ж, – зітхнув Голмс, – не хочу бути нечемним і не стану ще раз усе оглядати. Але мені хотілося б, поки не стемніло, походити трохи долиною, щоб краще орієнтуватися тут завтра. Підкову візьму собі в кишеню на щастя.

Полковник Росс, котрий нетерпляче стежив за спокійними та методичними діями Голмса, зиркнув на годинник.

– А ви, інспекторе, будь ласка, ходімо зі мною. Хочу з вами порадитися. Мене зараз хвилює, як бути зі списками учасників перегонів. Мені здається, наш обов’язок перед публікою – викреслити звідти ім’я Срібної зірки.

– У жодному разі! – рішуче заперечив Голмс. – Нехай залишається.

Полковник вклонився.

– Я надзвичайно вдячний вам за пораду, сер. Коли закінчите свою прогулянку, знайдете нас у будиночку нещасного Стрекера, і ми разом повернемося в Тавісток.

Вони попрямували до хатинки, а ми з Голмсом повільно пішли вперед. Сонце стояло над самими дахами мейплтонської стайні. Перед нами полого опускалася на захід рівнина, то золотиста, то червонувато-бура від осінньої ожини та папороті. Але Голмс, занурений у глибоку задуму, ці принади пейзажу не помічав.

– Ось що, Ватсоне, – промовив він нарешті, – наразі облишмо питання, хто убив Стрекера, і будемо думати, що сталося з конем. Припустімо, Срібна зірка в мить злочину або трохи пізніше кудись поскакав. Але куди? Кінь дуже прив’язаний до людини. Без мети Срібна зірка міг повернутися в Кінґс-Пайленд або втекти в Мейплтон. Що йому робити самому в полі? І вже, звісно, хтось та й побачив би його там. Тепер цигани: навіщо їм було красти коня? Вони тільки щось вчують, поспішають утекти: поліції бояться більше за чуму. Надії продати такого коня, як Срібна зірка, немає. Вкрасти скакуна – великий ризик, а вигоди – жодної. Це поза всяким сумнівом.

– Де ж тоді Срібна зірка?

– Я вже казав, що він або повернувся в Кінґс-Пайленд, або поскакав у Мейплтон. У Кінґс-Пайленді його немає. Отже, він у Мейплтоні. Приймімо це за робочу гіпотезу та поглянемо, куди вона нас приведе. Земля тут, як зауважив інспектор, висохла й стала твердішою за камінь, але місцевість трохи знижується до Мейплтона, і в тій долині в ніч на понеділок, мабуть, було дуже вогко. Якщо наше припущення слушне, Срібна зірка скакав у цьому напрямку, і нам треба шукати його сліди.

Розмовляючи, ми швидко просувалися вперед і за кілька хвилин спустилися в долину. Голмс попросив мене обійти її праворуч, а сам пішов лівіше, але не встиг я зробити й п’ятдесяти кроків, як він почав гукати до мене й махати рукою. На м’якій глині біля його ніг виднівся чіткий кінський слід. Голмс вийняв із кишені підкову, яка якраз підійшла до відбитка.

– Ось що таке уява, – всміхнувся Голмс. – Єдина чеснота, якої бракує Ґреґорі. Ми уявили собі, що могло б статися, вирішили перевірити ідею, і вона підтвердилася. Ходімо далі.

Ми пройшли дном яруги, що хлюпала під ногами і з чверть милі крокували сухим твердим дерном. Знову почався невеликий схил, і ми ще раз побачили сліди, потім вони зникли та з’явилися лише через півмилі, зовсім близько від Мейплтона. Першим їх побачив Голмс: він зупинився й тріумфально вказав на них рукою. Поруч із відбитками копит на землі виднілися й сліди людини.

– Спочатку кінь був сам! – вирвалося у мене.

– Еге ж, спочатку кінь був сам. Стривайте! А це що таке?

Подвійні сліди людини та коня різко завернули в бік Кінґс-Пайленда. Голмс свиснув. Ми пішли тими слідами. Детектив не підіймав очей від землі, а я повернув голову праворуч і з подивом побачив, що ці ж сліди йшли й у зворотному напрямку.

– Один-нуль на вашу користь, Ватсоне, – сказав Голмс, коли я вказав йому на них, – тепер нам не доведеться робити гак, який привів би нас туди, де ми стоїмо. Ходімо зворотним слідом.

Нам не довелося йти довго. Сліди закінчилися біля забрукованої доріжки, що провадить до воріт Мейплтона. Коли ми підійшли до них, назустріч нам вибіг конюх.

– Геть звідси! – залементував він. – Нема чого вам тут робити.

– Дозвольте лише задати вам одне запитання, – попросив Голмс, встромляючи вказівний і великий пальці в кишеню жилетки. – Якщо я прийду завтра о п’ятій годині ранку побачити вашого господаря містера Сайлеса Брауна, це не буде занадто рано?

– Скажете таке, «рано», сер. Мій господар підіймається вдосвіта. Та он і він сам, поспілкуйтеся з ним. Ні-ні, сер, він прожене мене, якщо побачить, що я беру у вас гроші. Краще потім.

Тільки Шерлок Голмс опустив у кишеню півкрони, як із хвіртки вибіг немолодий чоловік, зухвалий на вигляд, із батогом у руці, і заверещав:

– Це що таке, Даусоне? Брешете, так? Маєте справи, чи ні? А ви якого біса приперлися?

– Щоб погомоніти з вами, любий мій сер. Усього десять хвилин, – найніжнішим голосом промовив Голмс.

– Не маю часу розмовляти з усілякими пройдисвітами! Тут не місце стороннім! Забирайтеся геть, або я зараз же спущу на вас собаку.

Голмс нахилився до його вуха й щось прошепотів. Містер Браун сіпнувся й почервонів, як буряк.

– Брехня! – закричав він. – Мерзотна, нахабна брехня!

– Дуже добре! Ну що ж, будемо розмовляти прямо тут, при всіх, чи ви воліли б зайти в будинок?

– Гаразд, ходімо, якщо хочете.

Голмс усміхнувся.

– Я повернуся за п’ять хвилин, Ватсоне. До ваших послуг, містере Браун.

Повернувся він, між іншим, аж через двадцять п’ять хвилин, і, поки я його чекав, теплі барви вечора згасли. Тренер також вийшов із Голмсом, і мене вразила зміна, що сталася з ним: обличчя його стало попелясто-сірим, чоло вкрилося краплинами поту, стек стрибав у тремтячих руках. Куди й поділася його нахабна самовпевненість! Він дріботів за Голмсом, як побита собака.

– Я все зроблю, як ви сказали, сер. Усі ваші вказівки будуть виконані, – белькотів він.

– Ви знаєте, чим загрожує непослух, – Голмс обернув до нього голову, і той зіщулився під його поглядом.

– Що ви, що ви, сер! Доправлю вчасно. Зробити все, як було раніше?

Голмс на хвилину задумався, потім засміявся:

– Не треба, залиште, як є. Я вам напишу. І дивіться, без хитрощів, інакше…

– О, вірте мені, сер, не сумнівайтесь!

– Бережіть, як зіницю ока.

– Ще б пак, сер, можете на мене розраховувати, сер.

– Гадаю, що можу. Завтра отримаєте від мене вказівки.

І Голмс відвернувся, не помічаючи простягнутої йому тремтячої руки. Ми рушили до Кінґс-Пайденда.

– Такої чудової суміші нахабства, боягузтва та підлості, як у містера Сайлеса Брауна, я давно не зустрічав, – зауважив Голмс, стомлено крокуючи поруч мене схилом.

– Отже, кінь у нього?

– Він спочатку виправдовувався, усе заперечуючи. Але я так детально описав йому ранок вівторка, крок за кроком, що він повірив, ніби я все бачив на власні очі. Ви, звісно, звернули увагу на незвичайні, наче обрубані носаки в слідів і на те, що на ньому були такі самі черевики. Крім цього, для простого слуги це був би занадто зухвалий вчинок… Я розповів йому, як він, піднявшись, як зазвичай, першим й увійшовши в загін, побачив у полі незнайому коняку, як підійшов до неї і, не вірячи власним очам, побачив у неї на чолі білу мітку, через яку вона й отримала своє прізвисько – Срібна зірка, і як збагнув, що доля віддає в його руки єдиного суперника того коня, на якого він поставив капшук грошей. Потім я розповів йому, що першим його бажанням було відвести Срібну зірку в Кінґс-Пайленд, але тут нечистий став нашіптувати йому, наскільки легко відвести коня та тримати, поки не закінчаться перегони, і він повернув до Мейплтона й сховав тварину там. Коли він усе це почув, то почав думати тільки про те, як врятувати власну шкуру.

– Та ж стайню оглядали!

– Ну, цей старий шахрай обведе навколо пальця кого завгодно.

– А ви не боїтеся залишати коня в його руках? Він же скакунові може щось заподіяти, адже це в його інтересах.

– Ні, мій друже, насправді він буде берегти його, як зіницю ока. У його інтересах повернути тварину цілою та неушкодженою. Це єдине, чим він може заслужити прощення.

– Полковник Росс не справив на мене враження чоловіка, схильного прощати ворогам!

– Справа не в полковнику Россі. У мене свої методи, і я розповідаю лише стільки, скільки вважаю за слушне, у цьому перевага мого неофіційного положення. Не знаю, помітили ви, чи ні, Ватсоне, але полковник тримався зі мною дещо зверхньо, і мені хочеться трохи розважитися. Не кажіть йому нічого про Срібну зірку.

– Певна річ, не скажу, якщо ви так бажаєте.

– Але все це дрібниці порівняно з іншим запитанням: хто вбив Джона Стрекера?

– Ви зараз перейдете до нього?

– Навпаки, мій друже, ми з вами повернемося сьогодні нічним потягом до Лондона.

Слова Голмса здивували мене. Ми пробули в Дартмурі всього кілька годин, він так успішно розпочав розплутувати клубок і раптом хоче все покинути. Я нічого не розумів. До самого будинку тренера мені не вдалося витягнути з Голмса ні слова. Полковник із інспектором чекали нас у вітальні.

– Мій товариш повертається зі мною нічним потягом до Лондона, – заявив Голмс. – Приємно було подихати прекрасним повітрям Дартмура.

Інспектор широко витріщив очі, а полковник скривив губи в зневажливій посмішці.

– Отже, ви склали зброю. Вважаєте, що вбивцю нещасного Стрекера заарештувати неможливо, – припустив він.

– Боюся, що це пов’язано з надто великими труднощами, – Голмс стенув плечима. – Але я повністю переконаний, що у вівторок ваш кінь буде бігти, і прошу вас попередити жокея, щоб він був готовий. Можу я поглянути на світлину містера Джона Стрекера?

Інспектор витягнув із кишені конверт і вийняв звідти фотографію.

– Любий Ґреґорі, ви випереджаєте всі мої бажання! Якщо дозволите, джентльмени, я залишу вас на хвилину, мені потрібно щось спитати в служниці Стрекерів.

– Мушу зізнатися, ваш лондонський радник мене розчарував, – з прямолінійною різкістю кинув полковник Росс, як тільки Голмс вийшов із кімнати. – Не бачу, щоб із часу його приїзду справа посунулася хоч на крок.

– Принаймні, вам дали слово, що ваш кінь буде бігти, – втрутився я.

– Слово мені дали, – стенув плечима полковник. – Та я волів би коня, а не слова.

Я вже хотів відповісти, аби захистити свого приятеля, але в цю мить він повернувся.

– Ну ось, джентльмени, – заявив він. – Я готовий їхати.

Один із конюхів відчинив дверцята екіпажа. Голмс сів поруч зі мною, але раптом перехилився через борт і торкнувся рукава конюха.

– У вас є вівці, як бачу, – сказав він. – Хто за ними доглядає?

– Я, сер.

– Ви не помічали за ними останнім часом чогось дивного?

– Та ні, сер, ніби нічого, тільки ось три раптом почали накульгувати, сер.

Голмс засміявся, потираючи руки, чимось дуже задоволений.

– Непогано вигадано, Ватсоне, зовсім незле! – Він непомітно штурхнув мене ліктем. – Ґреґорі, дозвольте звернути вашу увага на дивну епідемію, що вразила овець. Гайда.

З обличчя полковника Росса було видно, які непривабливі висновки він зробив про таланти мого приятеля, зате інспектор пожвавився.

– Вважаєте цю обставину важливою? – спитав він.

– Ще б пак.

– Є ще якісь моменти, на які ви порадили б мені звернути увагу?

– На дивну поведінку собаки в ніч злочину.

– Собаки? Але вона ніяк не поводилася!

– Оце й дивно, – зауважив Голмс.

Через чотири дні ми з Голмсом знову сиділи в потязі, який мчав у Вінчестер, де мав розігруватися кубок Вессекса. Полковник Росс чекав на нас, як і було домовлено, у своєму екіпажі, запряженому четвіркою, біля вокзалу на майдані. Ми поїхали за місто, де була арена. Полковник був похмурий, тримався напрочуд зимно.

– Жодних звісток про мого коня досі немає, – заявив він.

– Сподіваюся, ви його впізнаєте, коли побачите?

Полковник спаленів:

– Я можу вам описати одну за одною всіх коняк, які брали участь у перегонах за останні двадцять років. Мого фаворита, з його міткою на чолі та білою плямою на правій передній бабці, впізнає кожна дитина!

– А які ставки?

– Відбувається щось незрозуміле. Вчора ставили п’ятнадцять до одного, вранці розрив став швидко скорочуватися, не знаю, чи втримаються зараз на трьох до одного.

– Гм, – буркнув Голмс, – сумнівів немає, хтось щось знає.

Екіпаж під’їхав до огорожі, що оточувала головну трибуну. Я взяв афішу й прочитав:

Приз Вессекса

Жеребці чотирьох і п’яти років. Дистанція – 1 миля 5 ферлонгів. 50 фунтів підписних. Головний приз – 1000 фунтів, другий приз – 300 фунтів, третій приз – 200 фунтів.

1. Негр – власник Гіт Ньютон; жокей – червоний шолом, пісочний однострій.

2. Боксер – власник полковник Вордлоу; жокей – помаранчевий шолом, однострій синій, рукави чорні.

3. Обачний – власник лорд Беквотер; жокей – шолом і рукави однострою жовті.

4. Срібна зірка – власник полковник Росс; жокей – шолом чорний, однострій червоний.

5. Кришталь – власник герцог Балморал; жокей – шолом жовтий, однострій чорний із жовтою смужкою.

6. Бешкетник – власник лорд Сінґлфорд; жокей – шолом бузковий, рукави однострою чорні.

– Ми викреслили Баярда, нашу другу коняку, яка мала бігти, зважаючи на вашу пораду, – заявив полковник. – Але це не страшно? Фаворит сьогодні Срібна зірка?

– Срібна зірка – п’ять до чотирьох! – лунало з трибун. – Обачний – п’ятнадцять до п’яти! Усі решта – п’ять до чотирьох!

– Коні на старті! – вигукнув я. – Дивіться, усі шестеро!

– Всі шестеро! Отже, Срібна зірка біжить! – вигукнув полковник дуже схвильовано. – Але я його не бачу. Моїх міток наразі немає.

– Вийшло лише п’ятеро. Ось, мабуть, і він, – вказав я, і в цю хвилину із загону клусом вибіг чудовий гнідий жеребець і промчав повз нас. На жокеї були кольори полковника, відомі всій Англії.

– Це не мій кінь! – залементував полковник Росс. – На ньому немає жодної білої плямочки! Поясніть, що відбувається, містере Голмс!

– Подивимось, що буде, – незворушно сказав Голмс.

Кілька хвилин він не відводив бінокля від очей.

– Чудово! Чудовий старт! – раптом вигукнув він. – Ось вони, погляньте, завертають!

З екіпажа нам було добре видно, як коні вийшли на пряму ділянку. Вони йшли так близько, що їх усіх, здавалося, можна було накрити однією попоною, але ось на половині прямої жовтий колір лорда Беквотера вирвався вперед. Однак ярдів за тридцять від того місця, де стояли ми, жеребець полковника обійшов Обачного й опинився біля фінішу на цілих шість корпусів попереду. Кришталь герцога Балморала з великим відривом прийшов третім.

– Як би там не було, кубок мій, – прошепотів полковник, проводячи долонею по очах. – Убийте мене, якщо я хоча б щось зрозумів. Вам не здається, містере Голмс, що ви вже достатньо довго водите мене за носа?

– Маєте рацію, полковнику. Зараз ви все дізнаєтеся. Ходімо поглянути на коня всі разом. Он він, – продовжував Голмс, входячи в загін, куди впускали лише власників коней та їхніх друзів. – Варто лише потерти йому чоло й бабку спиртом, і ви впізнаєте Срібну зірку.

– Що!

– Ваш кінь потрапив у руки шахрая, я знайшов його й узяв на себе сміливість випустити на поле в тому вигляді, як його сюди доправили.

– Шановні, ви вчинили диво! Кінь у чудовій формі. Ніколи в житті він не йшов так добре, як сьогодні. Дуже прошу вибачити мені за те, що сумнівався у вас. Ви надали мені найбільшу послугу, повернувши коня. Ще більшу послугу надасте мені, якщо знайдете вбивцю Джона Стрекера.

– Я його знайшов, – спокійно видихнув Голмс.

Полковник витріщився на нього.

– Знайшли вбивцю! То де ж він?

– Він тут.

– Тут! Де ж?!

– У цю мить маю честь перебувати в його товаристві.

Полковник вибухнув.

– Розумію, містере Голмс, що багато чим зобов’язаний вам, але ці слова можу сприймати лише, як надзвичайно невдалий жарт або як образу.

Голмс зареготав.

– Ну що ви, полковнику, у мене й на гадці не було, що ви причетні до злочину! Вбивця власною персоною стоїть у вас за спиною.

Він ступив уперед і поклав руку на лискучу холку скакуна.

– Убивця – кінь! – в один голос вирвалося в нас із полковником.

– Атож, кінь. Але провину Срібної зірки пом’якшує те, що він скоїв убивство із самозахисту й що Джон Стрекер був зовсім не гідний вашої довіри… Та я чую дзвінок. Відкладемо докладну розповідь до відповіднішого моменту. У наступному забігу сподіваюся трохи виграти.

Повертаючись увечері того дня додому в купе пульманівського вагона, ми не помітили, як потяг привіз нас до Лондона, – із таким інтересом слухали ми з полковником розповідь про те, що сталося в Дартмурській стайні в понеділок уночі, і як Голмс розгадав таємницю.

– Мушу зізнатися, – розповідав Голмс, – що всі версії, які я склав на підставі газетних повідомлень, виявилися хибними. Але ж можна було навіть виходячи з них, намацати напрямки, якби не купа подробиць, які часописи поспішали звалити на голови читачів. Я приїхав у Девоншир із переконаннням, що злочинець – Фіцрой Сімпсон, хоча й розумів, що докази проти нього дуже непевні. Тільки коли ми під’їхали до будиночка Стрекера, я усвідомив важливість тієї обставини, що на вечерю того вечора була баранина під часниковим соусом. Ви, мабуть, пам’ятаєте мою неуважність – всі вийшли з екіпажа, а я все ще сидів, нічого не помічаючи. Це я був уражений, що мало не пройшов повз настільки очевидний доказ.

– Зізнаюся, – перебив його полковник, – я й зараз не розумію, до чого тут баранина.

– Вона була першою ланкою в ланцюжку моїх міркувань. Порошок опіуму зовсім не позбавлений смаку, а запах його не те, щоб неприємний, але доволі різкий. Якщо його підсипати в їжу, людина відразу відчує та швидше за все їсти не стане. Часниковий соус – саме те, що може заглушити аромат опіуму. Навряд чи можна знайти якусь залежність між появою Фіцроя Сімпсона в тих краях саме того вечора з бараниною під часниковим соусом на вечерю в родині Стрекерів. Залишається припустити, що він випадково прихопив з собою того вечора порошок опіуму. Але така випадковість належить уже до царини дивовиж. Тому цей варіант виключений. Отже, Сімпсон опиняється поза підозрою, зате в центр уваги потрапляють Стрекер і його дружина – єдині люди, хто міг вибрати на вечерю баранину з часником. Опіум підсипали конюху прямо в тарілку, тому що всі інші мешканці Кінґс-Пайленда їли ту ж саму страву без будь-яких негативних наслідків. Хтось всипав опіум, поки служниця не бачила. Хто ж? Тоді я згадав, що собака мовчав тієї ночі. Як ви здогадалися, ці дві обставини найтіснішим чином пов’язані. З розповіді про появу Фіцроя Сімпсона в Кінґс-Пайленді випливало, що в стайні є собака, але він чомусь не загавкав й не розбудив конюхів, котрі спали на сіннику, коли в стайню хтось увійшов і вивів коня. Без сумніву, собака добре знав нічного гостя. Я вже був впевнений, або, якщо хочете, майже впевнений, що вночі в стайню увійшов і вивів Срібну зірку саме Джон Стрекер. Але яка в нього була мета? Явно ганебна, інакше навіщо йому було присипляти власного помічника? Однак, що він задумав? Цього я ще не розумів. Відомо багацько випадків, коли тренери ставлять великі суми проти своїх же коней через підставних осіб і за допомогою якогось шахрайства не дають їм виграти. Іноді вони підкуповують жокея, і той притримує коня, іноді вдаються до хитріших і надійніших засобів. Що хотів зробити Стрекер? Я сподівався, що вміст його кишень допоможе в цьому розібратися. Так і сталося. Пригадуєте, звісно, той дивний ніж, який знайшли в руці убитого, ніж, яким людина, перебуваючи при здоровому розумі, ніколи б не скористалася як зброєю – ні для захисту, ні для нападу. Це був, як підтвердив наш доктор Ватсон, хірургічний інструмент для дуже тонких операцій. Ви, певна річ, полковнику, знаєте, адже ви досвідчений експерт, що можна проколоти сухожилля на нозі коня так майстерно, що на шкірі не залишиться жодних слідів. Кінь після такої операції буде трохи кульгати, а всі припишуть кульгавість ревматизму або надмірним тренуванням, але нікому й на гадку не спаде запідозрити тут чийсь злий намір.

– Негідник! Мерзотник! – викрикнув полковник.

– Відчувши укол ножа, такий гарячий жеребець, як Срібна зірка, збудився б і розбудив своїм лементом навіть мерця. Потрібно було виконати операцію подалі від людей, ось чому Джон Стрекер і повів Срібну зірку в поле.

– Я був сліпий, як кріт! – гарячкував полковник. – Ну, звісно, для того йому й знадобилася свічка, тому він і запалював сірника.

– Без сумніву. А огляд його речей допоміг мені встановити не лише спосіб, яким він мав намір вчинити злочин, але й причини, що штовхнули його на це. Ви, полковнику, як людина, котра добре знає життя, погодитеся зі мною, що доволі дивно носити у своєму гаманці чужі рахунки. Усім нам і власних турбот не бракує. Із цього я зробив висновок, що Стрекер вів подвійне життя. Рахунок показав, що до справи причетна жінка, смаки якої вимагають фінансів. Хоч ви й щедро платите своїм слугам, полковнику, та важко уявити, щоб вони могли платити по двадцять гіней за гарнітур своєї коханки. Я непомітно розпитав місіс Стрекер про це плаття і, впевнившися, що вона його в очі не бачила, записав адресу кравчині. Я не сумнівався, що, коли покажу їй світлину Стрекера, таємничий Дербішир розвіється, як дим. Тепер уже клубок став розмотуватися легко. Стрекер завів коня в яругу, щоб вогню свічки не було видно. Сімпсон, утікаючи, загубив краватку, Стрекер побачив її й для чогось підібрав, можливо, хотів зав’язати коняці ногу. Спустившись у видолинок, він чиркнув сірником за крупом коня, але, перелякана раптовим спалахом тварина, відчувши до того ж небезпеку, рвонула геть і випадково вдарила Стрекера копитом у чоло. Стрекер, незважаючи на дощ, уже встиг зняти плаща – операція ж попереду була делікатна. Падаючи від удару, він поранив собі стегно. Моя розповідь переконлива?

– Мови немає! – вигукнув полковник. – Просто неймовірно! Ви ніби все бачили на власні очі!

– І останнє, щоб поставити всі крапки над i. Мені здалося, що такий обережний чоловік, як Стрекер, не взявся б за таку складну операцію, як прокол сухожилля, не попрактикувавшися попередньо. На кому він міг практикуватися в Кінґс-Пайленді? Я побачив овець у загоні, спитав конюха, чи не траплялося з ними чого останнім часом. Його відповідь точно підтвердила моє припущення. Я навіть сам здивувався.

– Тепер я збагнув усе до кінця, містере Голмс.

– У Лондоні я зайшов до кравчині та показав їй фотографію Стрекера. Вона відразу ж упізнала його, сказала, що це один із її постійних клієнтів і його звати містер Дербішир. Дружина в нього ще та модниця й обожнює дорогий одяг. Не сумніваюся, що він вліз по вуха в борги та зважився на злочин саме через цю жінку.

– Ви не пояснили лише одного, – сказав полковник, – де був кінь?

– А, кінь… Він утік, і його прихистив один із ваших сусідів. Гадаю, маєте проявити до нього поблажливість. Ми зараз проїжджаємо Клепем, чи не так? Отже, до вокзалу Вікторії десь десять хвилин. Якщо зайдете до нас викурити сигару, полковнику, я із задоволенням доповню свою розповідь подробицями, які вас цікавлять.