– Це, мабуть, справедливо, – зауважив Лестрейд. – Маете ще що сказати, перед тим, як ми заберемося звiдси, мiстере Голмс?
Той пiдняв iз пiдлоги величезну духову рушницю й почав розглядати ii механiзм.
– Чудова й унiкальна зброя! – зронив вiн. – Стрiляе безшумно та дiе з нищiвною силою. Я знав нiмця фон Хердера, слiпого механiка, котрий сконструював ii на замовлення покiйного професора Морiартi. Ось уже багато рокiв, як менi вiдомо про iснування цiеi зброi, але нiколи ще не доводилося тримати ii в руках. Я особливо рекомендую звернути на неi увагу, Лестрейде, а також на набоi до неi.
– Не турбуйтеся, мiстере Голмс, ми нею займемося, – зазначив Лестрейд, коли всi присутнi рушили до дверей. – Це все?
– Усе. Втiм, я хотiв би спитати, яке звинувачення ви збираетеся пред’явити злочинцевi?
– Як це яке звинувачення, сер? Певна рiч, замах на вбивство мiстера Шерлока Голмса.
– Та нi, Лестрейде, я не маю жодного бажання фiгурувати в цiй справi. Вам, i тiльки вам, належить честь чудового арешту, який ви здiйснили. Вiтаю вас, Лестрейде! Завдяки поеднанню властивоi вам проникливостi та смiливостi ви нарештi спiймали цього чоловiка.
– Цього чоловiка? Та хто ж вiн такий, мiстере Голмс?
– Той, кого безуспiшно шукала вся полiцiя. Полковник Себастьян Моран, котрий тридцятого числа минулого мiсяця застрелив сера Рональда Адера пострiлом iз рушницi, зробленим крiзь вiкно другого поверху будинку № 427 на Парк-лейн. Ось яким мае бути звинувачення, Лестрейде… А тепер, Ватсоне, якщо не боiтеся протягу з розбитого вiкна, посидьмо з пiвгодини в моему кабiнетi та викуримо по сигарi. Сподiваюся, що це трохи розважить вас.
Завдяки зусиллям Майкрофта Голмса та безпосереднiм турботам мiсiс Гадсон у нашiй колишнiй квартирi нiчого не змiнилося. Правда, коли я увiйшов, мене здивувала ii незвична охайнiсть, але всi знайомi предмети стояли на своiх мiсцях. На мiсцi був «куточок хiмii», в якому, як i ранiше, стояв сосновий стiл, вкритий плямами вiд активних кислот. На полицi, як завжди, були вишикуванi в ряд величезнi альбоми газетних вирiзок i довiдники, якi так охоче жбурнуло б у вогонь багато з наших спiвгромадян! Дiаграми, футляр зi скрипкою, поличка з безлiччю люльок, навiть перська пантофля з тютюном – усе знову було перед моiми очима, коли я озирнувся навсiбiч. У кiмнатi перебували двое: по-перше, мiсiс Гадсон, котра зустрiла нас радiсною посмiшкою, а по-друге, дивний манекен, який зiграв таку важливу роль у подiях сьогоднiшньоi ночi. Це був розфарбований восковий бюст мого приятеля, зроблений надзвичайно майстерно та разюче схожий iз оригiналом. Вiн стояв на високiй пiдставцi й був так майстерно задрапований старим халатом Голмса, що, коли дивитися з вулицi, iлюзiя виходила повна.
– Я так розумiю, що ви виконали всi моi вказiвки, мiсiс Гадсон? – поцiкавився Голмс.
– Я пiдповзала до нього на колiнах, сер, як ви й велiли.
– Дуже добре. Ви виконали все це якнайкраще. Помiтили, куди поцiлила куля?
– Авжеж, сер. Боюся, що вона зiпсувала вашу гарну скульптуру, бо пройшла через голову та сплющилася об стiну. Я пiдняла ii з килима. Ось вона.
Голмс простягнув ii менi.
– М’яка револьверна куля, погляньте, Ватсон. Адже це просто генiально! Ну хто б подумав, що таку рiч можуть випустити з рушницi? Бездоганно, мiсiс Гадсон, дякую вам за допомогу… А тепер, Ватсоне, сiдайте, як бувало ранiше, на свое старе мiсце. Менi хочеться дещо з вами обговорити.
Вiн скинув поношений костюм, накинув старий халат, знявши його попередньо зi свого двiйника, i передi мною знову постав колишнiй Голмс.
– Нерви в старого мисливця такi самi мiцнi, а око досi пильне, – сказав вiн усмiхнено та розглядаючи продiрявлене чоло восковоi фiгури. – Потрапив у самiсеньку середину потилицi та пробив мозок. Це був наймайстернiший стрiлець Індii. Гадаю, що й у Лондонi в нього знайдеться не так уже й багато суперникiв. Ви колись ранiше чули його iм’я?
– Нi, нiколи.
– Так он вона яка, слава! Втiм, ви ж, наскiльки я пам’ятаю, ще зовсiм нещодавно зiзнавалися, що не чули навiть iменi професора Джеймса Морiартi, а це був один iз найвидатнiших генiiв нашого столiття. До речi, знiмiть, будь ласка, з полицi бiографiчний покажчик…
Зручно вмостившись у крiслi та пихкаючи сигарою, Голмс неквапно гортав сторiнки.
– У мене зiбралася чудова колекцiя на «М», – повiдомив вiн. – Одного Морiартi було б достатньо, щоб прославити будь-яку букву, а тут е ще й отруйник Морган, i Меррiдью, котрий залишив по собi страшну пам’ять, i Метьюз – той самий, хто вибив менi лiве iкло в залi очiкування на Черiнгкроському вокзалi. А ось нарештi й наш сьогоднiшнiй приятель.
Вiн простягнув менi записник, i я прочитав: «Моран Себастьян, полковник у вiдставцi. Служив у першому саперному бангалорському полку. Народився в Лондонi 1843 року. Син сера Огастеса Морана, кавалера ордена Лазнi, колишнього британського посланця в Персii. Закiнчив Ітонський коледж та Оксфордський унiверситет. Брав участь у кампанiях – Джовакськiй, Афганськiй, Чарасiабськiй (дипломатичним кур’ером), Шерпурськiй i Кабульськiй. Автор книг «Полювання на великого звiра в Захiдних Гiмалаях» (1881) i «Три мiсяцi в джунглях» (1884). Адреса: Кондвiт-стрит. Клуби: «Англо-iндiйський», «Тенкервiльський» i картярський клуб “Багатель”».
На полях чiтким почерком Голмса було написано: «Найнебезпечнiша людина в Лондонi пiсля Морiартi».
– Дивно, – сказав я, повертаючи Голмсу нотатки. – Здавалося б, його шлях – це шлях чесного солдата.
– Маете рацiю, – погодився Голмс. – До певного моменту вiн не робив нiчого лихого. Це був чоловiк iз залiзними нервами, i в Індii досi поширенi легенди про те, як вiн проповз висохлим руслом рiчки та врятував людину, вирвавши ii з пазурiв пораненого тигра. Є такi дерева, Ватсоне, якi ростуть нормально до певноi висоти, а потiм раптом зазнають якогось потворного вiдхилення вiд норми у своему розвитку. Таке часто трапляеться й iз людьми. Вiдповiдно до моеi теорii, кожен iндивiдуум повторюе у своему розвитку iсторiю розвитку всiх своiх пращурiв, i вважаю, що кожен несподiваний закрут у бiк добра чи зла пояснюеться якимось потужним впливом, джерело якого треба шукати в родоводi людини. Отже, його бiографiя е нiби вiддзеркаленням бiографii всiеi родини в мiнiатюрi.
– Ну, знаете, ця теорiя дещо фантастична.
– Що ж, не буду на нiй наполягати. Хоч якими би були причини, але полковник Моран вступив на слизький шлях. Жодного явного скандалу не було, але вiн настiльки налаштував проти себе когось впливового в Індii, що залишатися там йому вже було неможливо. Полковник подав у вiдставку, приiхав до Лондона, де також набув лихоi слави. Ось тодi про нього й дiзнався професор Морiартi, у котрого вiн певний час був правицею. Морiартi щедро постачав його грiшми, але до його допомоги вдавався вкрай рiдко – лише в двох-трьох особливо важких випадках, якi були не до снаги пересiчному злочинцевi. Ви, можливо, пам’ятаете дивну смерть мiсiс Стюард iз Лаудера 1877 року? Нi? Я впевнений, що тут не обiйшлося без Морана, хоча проти нього й не було жодних вагомих доказiв. Полковник умiв так майстерно ховатися, що навiть пiсля того, як розiгнали всю зграю Морiартi, нам не вдалося притягнути його до суду. Пригадуете, Ватсоне, той вечiр, коли я прийшов до вас i зачинив вiконницi, остерiгаючись пострiлу з рушницi? Тодi вам це здалося дивним, але я знав, що робив, бо вже дiзнався про iснування цiеi дивовижноi рушницi, i до того ж я знав, що вона потрапила в руки одного з найвправнiших стрiльцiв. Коли ми з вами поiхали до Швейцарii, Моран погнався за нами разом iз Морiартi, i саме через нього я пережив кiлька вельми неприемних хвилин, лежачи в розщелинi скелi над Рейхенбахським водоспадом.
Можете собi уявити, наскiльки уважно я читав англiйськi газети, коли був у Францii: сподiвався знайти хоч якийсь шанс засадити його за грати. Адже поки вiн вiльно розгулював Лондоном, я не мiг i думати про повернення. Вдень i вночi ця загроза затьмарювала б мое життя, i врештi-решт, вiн би знайшов нагоду мене вбити. Що ж менi було робити? Застрелити його при зустрiчi я не мiг: адже й сам опинився б тодi на лавi пiдсудних. Звертатися до суду також була марно: суд не мае права порушувати справу на пiдставi одних лише недоведених пiдозр, а доказiв у мене не було. Тож я не мiг щось зробити. Але я невпинно стежив за кримiнальною хронiкою, адже був твердо впевнений, що рано чи пiзно менi таки вдасться його впiймати. Й ось сталося вбивство Рональда Адера. Нарештi настав мiй час! Знаючи те, що було менi вiдомо, чи мiг я сумнiватися, що його вбив саме полковник Моран? Вiн грав iз юнаком у карти, пiшов за ним слiдом iз клубу, застрелив жертву крiзь вiдчинене вiкно. Звiсно, сумнiвiв бути не могло. Досить було б лише кулi, аби вiдправити полковника Морана на шибеницю. Я негайно ж приiхав до Лондона. Шпигун полковника побачив мене i, природно, повiдомив йому про це. Той не мiг не пов’язати мiй раптовий приiзд зi своiм злочином i, звiсно, дуже стривожився. Я був переконаний, що вiн спробуе негайно ж усунути мене, для чого вдасться до своеi смертоносноi зброi. Тому я приготував йому у вiкнi свого кабiнету бездоганну мiшень, попередив полiцiю, що менi може знадобитися ii допомога (до речi, Ватсоне, ви своiм пильним оком одразу розгледiли двох полiсменiв у тому пiд’iздi), i зайняв пост, що здався менi зручним для спостереження, хоча, запевняю, менi й не снилося, що мiй супротивник вибере для нападу те саме мiсце. Ось i все, милий Ватсоне. Тепер, гадаю, вам усе ясно?
– Нi, – вiдповiв я. – Ви ще не пояснили, навiщо знадобилося полковнику Морану вбивати сера Рональда Адера.
– Ну, друже мiй, тут уже ми вступаемо в царину припущень, де однiеi логiки замало. Кожен може на пiдставi наявних фактiв створити власну гiпотезу, i ваша мае стiльки ж шансiв бути правильною, як i моя.
– Отже, ваша гiпотеза все ж iснуе?
– Що ж, менi здаеться, пояснити наявнi факти не так уже й важко. Слiдство встановило, що незадовго до вбивства полковник Моран i молодий Адер, будучи партнерами, виграли значну суму грошей. Але Моран, без сумнiву, грав нечисто – я давно знав, що вiн шулер. Цiлком iмовiрно, що в день убивства граф зауважив, що Моран шахрай. Вiн поспiлкувався з полковником вiч-на-вiч i пригрозив викрити його, якщо той добровiльно не вийде з клубу й не дасть слово честi назавжди покинути гру. Навряд чи така людина, як Адер, одразу зважилася б публiчно кинути це скандальне звинувачення чоловiку, значно старшому за нього, та ще й такому, що займае чiльне становище в товариствi. Швидше за все, вiн розмовляв iз полковником наодинцi, без свiдкiв. Але для Морана, котрий жив лише на тi грошi, якi йому вдавалося здобувати своiми шулерськими методами, виключення з клубу означало б кiнець. Тому вiн i вбив Адера в ту саму мить, коли граф, не бажаючи скористатися результатами нечесноi гри свого партнера, пiдраховував ту суму грошей, яку вiн мав повернути. А щоб мати та сестра не застали його за цим i не докучали розпитуваннями, що означають усi цi iмена на паперi та стовпчики монет на столi, вiн замкнувся на ключ… Ну, що, вдовольняе вас таке пояснення?
– Не сумнiваюся, що ви поцiлили в яблучко…
– Слiдство покаже, мав я рацiю чи нi. Та як би не було, полковник Моран бiльше не турбуватиме нас. Знаменита духова рушниця фон Хердера прикрасить колекцiю музею Скотленд-Ярду, i вiдтепер нiхто не завадить мiстеровi Шерлоку Голмсу присвятити життя тим цiкавим маленьким загадкам, якими настiльки багате складне лондонське життя.
Будiвничий iз Норвуда
– Вiдтодi, як загинув професор Морiартi, – сказав якось за снiданком Шерлок Голмс, – Лондон втратив будь-який iнтерес для кримiналiстiв.
– Боюся, що мало хто з доброчинних лондонцiв погодиться з вами, – засмiявся я.
– Атож, звiсно, не можна думати лише про себе, – всмiхнувся мiй приятель, встаючи з-за столу. – Товариство задоволене, всiм добре, страждае лише Шерлок Голмс, котрому бiльше нема чого робити. Коли той чоловiк ще був живий, ранковi газети були джерелом невичерпних можливостей. Ледь вловний натяк, випадкова фраза – i менi було ясно: генiй зла знову щось замислив. Так, побачивши, як тремтить край павутиння, миттю уявляеш собi хижого павука в центрi. Дрiбнi крадiжки, незбагненнi вбивства, безглуздi порушення закону… Але, знаючи Морiартi, я бачив за всiм цим один-единий злочинний задум. Отож для того, хто займаеться вивченням кримiнального свiту, жодна столиця Європи не ставала ареною такого широкого кола дiяльностi, як Лондон. А зараз…
Голмс iз жартiвливим обуренням стенув плечима, перелiчуючи наслiдки своiх власних розумувань.
Епiзод, про який я хочу повiдати, стався за кiлька мiсяцiв пiсля повернення Голмса. На його прохання я продав свою практику в Кенсiнгтонi й оселився з ним у нашому старому помешканнi на Бейкер-стрит. Мою скромну практику купив молодий лiкар, котрого звали Вернер. Вiн не вагаючись погодився на найвищу цiну, яку менi вистачило нахабства назвати. А причину я збагнув лише за кiлька рокiв, коли дiзнався, що Вернер – далекий родич Голмса, а грошi йому дав нiхто iнший, як мiй товариш.
Тi мiсяцi, що ми прожили поряд, зовсiм не були настiльки бiдними на подii, як про це зараз каже Голмс. Гортаючи своi щоденники того часу, я знайшов там вiдому справу про викраденi документи колишнього президента Мурiльйо та трагедiю на борту нiдерландського лайнера «Фрiсланд», пiд час якоi ми з Голмсом мало не загинули. Але горда замкнута душа мого приятеля не сприймала захоплення натовпу, i вiн змусив мене присягнутись нiколи бiльше не писати нi про нього самого, нi про його метод, нi про його успiхи. Заборону цю, як я вже повiдомляв, вiн зняв зовсiм нещодавно.
Пiсля свого незвичайного протесту Шерлок Голмс зручно вмостився у фотелi, взяв газету й тiльки-но почав ii неспiшно гортати, аж раптом пролунав рiзкий дзвiнок, пiсля чого ми почули дужi глухi удари, нiби в дверi барабанили кулаком. Потiм хтось iз шумом заскочив у передпокiй, побiг сходами, i в нашiй вiтальнi опинився блiдий, скуйовджений i захеканий юнак iз божевiльними очима.
– Даруйте, мiстере Голмс, – насилу вимовив вiн. – Заради бога не гнiвайтеся… Я вже й не знаю, що робити. Мiстере Голмс, я – нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн…
Вiн чомусь був упевнений, що це iм’я пояснить нам i мету його вiзиту, i його дивний вигляд, але iз запитального виразу, що застиг на обличчi мого товариша, я збагнув, що для нього воно означае анiтрохи не бiльше, нiж для мене.
– Пригостiться цигаркою, мiстере Мак-Фарлейн, – запропонував Голмс, пiдсовуючи гостевi свiй портсигар. – Мiй колега доктор Ватсон, оцiнивши ваш стан, прописав би вам щось заспокiйливе. Але ж i припiкае сьогоднi, правда? Ну от, а тепер, якщо ви трiшки отямилися, сiдайте, будь ласка, у це крiсло та спокiйно, не кваплячись розкажiть, хто ви та що привело вас сюди. Ви назвали свое iм’я так, нiби воно менi обов’язково знайоме, але запевняю, що, крiм тих очевидних фактiв, що ви масон, адвокат, неодруженi, хворiете на астму, – я бiльше нiчого не знаю.
Я вже знайомий iз методами мого приятеля, тож поглянувши уважнiше на нашого гостя, помiтив i недбалiсть в одязi, i пачку дiлових паперiв, i брелок на ланцюжку вiд годинника, i засапаний подих – словом, усе, що допомогло Голмсу зробити своi висновки. Але наш вiдвiдувач був уражений.
– Атож, мiстере Голмс, маете рацiю, до цього можна лише додати, що немае зараз у Лондонi людини, нещаснiшоi за мене. Заради всього святого, мiстере Голмс, рятуйте! Якщо вони прийдуть за мною, а я не встигну закiнчити свою розповiдь, попросiть iх зачекати. Хочу, щоб ви дiзналися все вiд мене. Я пiду в каземат зi спокiйним серцем, якщо ви погодитеся менi допомагати.
– Вас заарештують? – вигукнув Голмс. – Та це просто диво… просто жахливо. Яке звинувачення вам висувають?
– Убивство мiстера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.
