– Цей чоловік – іспанець. Гадаю, що «Д» означає Долорес, дуже поширене в Іспанії ім’я.
– Добре, Ватсоне, дуже добре, але в цьому випадку не те. Іспанка писала б іспанцеві іспанською. Та, хто написала цю записку, безсумнівно, англійка. Що ж, нам залишається набратися терпіння та чекати, поки цей блискучий інспектор заїде за нами. Поки ж можемо подякувати долі, яка позбавила нас від нестерпно виснажливих мук неробства на кілька годин.
Ще до повернення сільського інспектора прийшла телеграма – відповідь на ту, яку послав Голмс. Він прочитав її і збирався було вкласти в свій нотатник, але спіймав мій запитливий погляд. Засміявся та перекинув мені папірець через стіл.
– Ми, здається, будемо обертатися у вищих сферах, – прокоментував детектив.
Телеграма була списком імен і адрес:
«Лорд Геррінґбі, маєток «Глибока балка»; сер Джордж Фолліот, «Окшоттські вежі»; містер Гайнес Гайнес, мировий суддя, «Пурді-Плейс»; містер Джеймс Бейкер Вільямс, «Фортон-Олд-хол»; містер Гендерсон, «Високі склепіння»; преподобний Джошуа Стоун, «Нижній Волслінґ».
– Найпростіший спосіб звузити поле діяльності, – пояснив Голмс. – Без сумнівну, Бейнс із його методичним розумом уже розробив схожий план.
– Я все ж не розумію…
– Згадайте, друже, ми ж уже дійшли висновку, що в записці, отриманій Ґарсією, призначене побачення або таємна зустріч. Якщо найпростіше тлумачення тексту і є найправильнішим, то для того, щоб потрапити на цю зустріч, йому треба було піднятися на другий поверх і знайти в коридорі сьомі за ліком двері. Усе це дуже виразно вказує на те, що цей будинок дуже великий. Ясно також, що він не може стояти далі, ніж за одну-дві милі від Окшотта, адже Ґарсія йшов саме в тому напрямку і сподівався, якщо я правильно тлумачу факти, встигнути зробити все й повернутися назад в такий час, щоб не зірвалося його алібі, актуальне до першої години ночі. Оскільки великих будівель неподалік від Окшотта, мабуть, не так уже й багато, я застосував свій звичний метод і, написавши земельним агентам, котрих назвав Скотт Екклз, попросив їх надіслати мені список таких будівель. Саме він і міститься в цій телеграмі, тому серед цих даних може виявитися інший кінець ниточки, що утворила весь цей заплутаний клубок.
Була вже майже шоста година, коли ми в супроводі інспектора Бейнса потрапили до Ешера, гарненького селища в графстві Суррей.
Ми з Голмсом взяли з собою все необхідне для ночівлі й орендували затишну кімнату в сільському заїзді, який називався «Бугай». Нарешті ми були готові скласти компанію інспектору та навідатися до Вістерія-Лодж. Був холодний похмурий березневий вечір, дув пронизливий вітер, невеликий дощ періщив в обличчя. Загалом погода цілком відповідала дикій місцевості з обидвох боків дороги та трагедії, що сталася там, куди ми йшли.
Частина ІІ
Тигр із Сан-Педро
Пройшовши кілька миль цими холодними місцями, що навівали смуток, ми підійшли до дерев’яних воріт, за якими відкривалася похмура каштанова алея. Звивиста під’їзна доріжка привела нас до зануреного в пітьму невисокого будинку, який здавався чорним як смола на тлі сірувато-синього неба. У вікні ліворуч від входу мерехтів тьмяний вогник.
– Я залишив там констебля, – сказав Бейнс, – постукаю у вікно.
Він перетнув газон і кілька разів неголосно постукав по склу. Крізь мутне скло я заледве розгледів чоловічка, котрий сидів на ослінчику перед каміном. Раптом він миттю схопився, і я почув переляканий зойк, що пролунав у кімнаті. Через кілька секунд двері відчинив білий як крейда полісмен, котрий важко дихав. Свічка мерехтіла в його тремтячих руках.
– У чому річ, Волтерзе? – різко спитав Бейнс.
Полісмен витер хустинкою чоло й полегшено зітхнув.
– Добре, що ви прийшли, сер. Вечір тягнувся нескінченно довго, а мої нерви виявилися не такими міцними, як я думав.
– Ваші нерви, Волтерзе? Оце вже не думав, що мені доведеться розмовляти про те, чи є у вас нерви.
– Розумієте, сер, цей будинок порожній, стоїть віддалік, та ще й ці моторошні предмети на кухні. Коли ви постукали у вікно, я подумав, що він прийшов знову.
– Хто прийшов знову?
– Чорт, сер, наскільки можу вважати. Він підходив до вікна.
– Хто підходив до вікна й коли?
– Години дві тому. Вже майже стемніло. Я сидів на кріслі й читав. Не знаю, що змусило мене підняти голову. За вікном виднілося обличчя, що витріщилося на мене крізь скло. Господи, сер, що це була за пика! Вона буде мені снитися ночами.
– Та заспокойтеся, Волтерзе. Хіба так має доповідати полісмен?
– Маєте рацію, сер, я все розумію, але був такий вражений, сер, марно це заперечувати. Обличчя не було чорним, сер, але й не було білим. Важко сказати, якого воно кольору. Може, такий відтінок вийде, якщо змішати глину з молоком. Тепер про його розміри: воно вдвічі більше за ваше, сер. Виглядало так: великі вирячені очі, що палають, і ряд білих зубів, як у хижого звіра. Кажу вам, сер, я не міг навіть пальцем ворухнути чи зітхнути, поки він не обернувся й не зник. Я вибіг із дому й оглянув чагарник, але там, слава богу, нікого не знайшов.
– Якби я не знав, що ви сумлінний працівник, Волтерзе, то після цього всього почав би дуже кепсько про вас думати. Якщо навіть це й був дідько власною персоною, констебль, котрий стоїть на посту, не може дякувати Богові за те, що не зміг його спіймати. Сподіваюся, що все це – не лише ваші галюцинації та розхитані нерви.
– Ну, це принаймні можна легко перевірити, – заявив Голмс, запалюючи свого кишенькового ліхтарика. – Отакої, – почав він свою доповідь, після того, як побіжно оглянув газон, – черевики, мушу вам сказати, п’ятдесятого розміру. Якщо конституція пропорційна, це, вочевидь, справжній велетень.
– І куди він подівся?
– Схоже, продерся крізь кущі та вийшов на дорогу.
– Що ж, – спохмурнів інспектор і задумався, – ким би він не був і чого б не хотів, у нас з вами є нагальніші справи. Зараз, містере Голмс, я, з вашого дозволу, покажу будинок.
У численних спальнях і вітальнях навіть при ретельному огляді нічого виявити не вдалося. Либонь, мешканці цього будинку привезли з собою дуже мало речей, а весь інтер’єр аж до найдрібніших речей належав фірмі, що була власником будинку. Виявили досить багато одягу з етикетками «Маркс і компанія, Верхній Голборн». Інспектор уже встиг сконтактуватися телеграфом із містером Марксом, але виявилося, що той нічого не знає про свого клієнта, крім того, що той справно за все платив. Серед особистої власності господаря було ще багато всіляких речей, у тому числі кілька люльок, книжки, дві з них іспанською, старовинний револьвер і гітара.
– Від усього цього мало користі, – зронив Бейнс, вештаючись кімнатами зі свічкою в руках. – А зараз, містере Голмс, прошу вас звернути вашу увагу на кухню.
Це було маленьке похмуре приміщення з високою стелею, розташоване в задній частині будинку. В одному кутку лежала солом’яна підстилка, що слугувала, вочевидь, кухареві ложем. Стіл був захаращений брудними тарілками та недоїдками – це були залишки вчорашньої вечері.
– Погляньте-но сюди, – звернув увагу Бейнс. – Що про це скажете?
Він підняв свічку й освітив дивний предмет, який стояв на одній із полиць кухонної шафи. Він був такий зморщений і висохлий, що важко було визначити, що це таке. Можна було сказати лише, що він чорний, тьмяний і дещо нагадує карликову людську постать. З першого погляду я вирішив, що це мумія негритянського немовляти. Потім мені здалося, що це якась скорчена стара мавпа. Зрештою, я так і не зрозумів, тварина це чи людина. Подвійний ланцюжок білих черепашок був пов’язаний навколо його пояса.
– Дуже цікаво. Справді, вкрай цікаво, – промовив Голмс, уважно розглядаючи цю зловісну реліквію. – Щось іще?
Бейнс мовчки підійшов до раковини та простягнув до неї руку зі свічкою. По ній були розкидані шматки розірваної на дрібні шматки великої білої птахи – ніжки, крила, нутрощі. Голмс вказав на увінчану гребінцем відірвану голову.
– Білий когут, – сказав він. – Дуже цікаво! Це справді незвичайна річ.
Але найзловісніший експонат містер Бейнс зберіг наостанок. Він витягнув з-під раковини цинкове відро, більш ніж наполовину наповнене кров’ю. Потім узяв зі столу дерев’яну тарілку, на якій лежали маленькі шматочки обвуглених кісток.
– Когось убили та спалили. Ми вигребли все це з каміна. Вранці тут був лікар. Каже, що це не людські останки.
Голмс усміхнувся й потер руки.
– Можу привітати вас, інспекторе: ви дуже скрупульозно та неупереджено поставилися до справи. Ваші здібності, даруйте на слові, перевищують наявні у вас зараз можливості.
У маленьких оченятах Бейнса відбилося задоволення.
– Маєте рацію, містере Голмс. Мимоволі загниваєш у цій провінції. Такі справи, як ця, дають людині шанс виділитися, і сподіваюся, що я не втрачу його. Що думаєте про ці кістки?
– Швидше за все належали ягняті або козеняті.
– А білий півень?
– Це щось дивне, містер Бейнс, дуже дивне, майже унікальне, як ви знаєте.
– Атож, сер, тут, либонь, жили дуже дивні люди, котрі займалися вкрай незвичними справами. Один із них мрець. Його власні слуги пішли за ним і вбили господаря? Якщо так, то ми їх спіймаємо – за кожним портом ведеться спостереження. Але я притримуюсь іншої думки. Авжеж, сер, моя точка зору зовсім інша.
– Отже, маєте теорію?
– Аякже, і я буду її розробляти самостійно. Це питання моєї професійної репутації. Ви вже заробили собі ім’я, а мені ще треба докласти для цього зусиль. Я повинен мати можливість сказати потім, що розплутав цю справу без вашої допомоги.
Голмс щиросердно засміявся.
– Гаразд, інспекторе, – відповів він. – Ідіть своїм шляхом, а я піду своїм. Мої дані завжди будуть у вашому розпорядженні, якщо виникне потреба. Здається, я бачив у цьому будинку все, що мав побачити, тому моє подальше перебування тут було б марною витратою часу. До побачення й бажаю успіхів.
За багатьма невловимими ознаками, які, мабуть, не помітив би ніхто, крім мене, я збагнув, що Голмс натрапив на слід. Хоча збоку він здавався таким самим байдужим, як завжди, у його блискучих очах читалося приховане нетерпіння, навіть неспокій. До того ж він був у дуже гарному гуморі, що зайвий раз підтверджувало: гра почалася. За своєю звичкою він нічого не казав, я ж, як завжди, нічого й не питав. Ця давно усталена традиція мене влаштовувала – я брав участь у ловах і надавав моєму колезі допомогу при полюванні на здобич, але намагався не переривати роботу його думки. Коли знадобиться, я все дізнаюся.
Тому я чекав, але намарно, що мене розчаровувало все більше й більше. Минали дні, а мій товариш так і не просунувся у своєму розслідуванні. Одного ранку він виїхав до Лондона, і з його кинутого мимохідь натяку я дізнався, що він побував у Британському музеї. Крім цієї єдиної своєї поїздки, детектив здійснював лише довгі прогулянки, зазвичай на самоті, або спілкувався з численними сільськими пліткарями, із котрими познайомився.
– Упевнений, Ватсоне, тиждень, проведений за містом, буде для вас безцінним, – зауважив він. – Яке задоволення спостерігати, як вкривається зеленим листям огорожа, як з’являються пуп’янки на ліщині! Озброївшись лопатою, бляшаною скринькою й елементарним керівництвом з ботаніки, ви зможете з користю провести час.
Він і сам блукав околицями з цими предметами, але щовечора повертався з достатньо мізерним збором трав.
Якось під час наших мандрівок ми натрапили на інспектора Бейнса. Його тлусте червоне обличчя розпливлося в усмішці, а маленькі очі блиснули, коли він привітався з Голмсом. Про справу розмовляли мало, але й з тієї дещиці, що він сказав, ми зрозуміли, що він не був розчарований ходом подій. Однак мушу визнати, я неабияк здивувався, коли днів за п’ять після вбивства, розгорнувши ранкову газету, виявив набрані великими літерами заголовок і підзаголовок:
«Окшоттська таємниця розгадана
Арешт імовірного убивці»
Я прочитав це вголос, і Голмс аж підскочив у кріслі, немов його ужалили.
– Чорт забирай! – скрикнув він. – Ви що, хочете сказати, що Бейнс його спіймав?
– Схоже, що так, – видихнув я, пробігаючи очима замітку:
«Велике хвилювання в Ешері та його околицях викликала отримана вчора пізно ввечері звістка про арешт чоловіка, причетного до окшоттського вбивства. Як відомо, містер Ґарсія з Вістерія-Лодж був знайдений мертвим на Окшоттському пустирі, а на його тілі виявили сліди жорстокого насильства. Тієї ж ночі його слуга та кухар утекли, що побічно доводить їхню причетність до вбивства. Передбачається, хоча й не доведено, що загиблий джентльмен мав у будинку якісь цінності й що їхнє викрадання могло стати спонукальним мотивом злочину. Інспектор Бейнс, котрий займається розслідуванням цієї справи, доклав усіх зусиль, щоб виявити місце, де ховалися втікачі. У нього були підстави вважати, що вони не далеко заїхали, а відсиджуються в якомусь притулку, який вони підготували заздалегідь. Однак із самого початку було ясно, що врешті-решт їх виявлять, оскільки, за свідченням кількох крамарів, котрі його бачили, у кухаря вельми незвичайна зовнішність – це величезний страхітливий на вигляд мулат із обличчям кавового кольору явно негроїдного типу. Його помітили після вбивства – констебль Волтерз виявив його та намагався затримати того ж вечора, коли той, набравшись нахабства, знову з’явився у Вістерія-Лодж. Інспектор Бейнс вирішив, що цей візит мав якусь певну мету і, можливо, повториться. Він скасував чатування в будинку, але залишив у кущах засідку. Мулат потрапив у пастку, його затримали вчора ввечері після запеклої сутички, під час якої він жорстоко відлупцював констебля Даунінґа. Очікується, що після того, як затриманий постане перед мировим суддею, його відправлять до в’язниці. Сподіваємося, що цей арешт сприятиме розгадці таємниці».
– Нам треба негайно побачитися з Бейнсом, – вигукнув Голмс, натягаючи капелюха. – Якраз встигнемо перехопити його, поки він не пішов.
Ми квапливо рушили сільською вулицею і, як і очікували, застали інспектора, коли той уже відчиняв двері свого будинку.
– Бачили газету, містере Голмс? – спитав він, подаючи нам свій екземпляр.
– Авжеж, містере Бейнс, бачив. Будь ласка, не вважайте нахабством із мого боку, якщо висловлю вам дружнє застереження.
– Застереження, містере Голмс?
– Я уважно вивчив цю справу, і не особливо впевнений, що ви на слушному шляху. Мені б не хотілося, щоб ви зайшли занадто далеко, перш ніж переконаєтеся, що помилилися.
– Дуже люб’язно з вашого боку, містере Голмс.
– Запевняю, що турбуюся про ваше добро.
Мені здалося, що інспектор мало не підморгнув Голмсу одним із своїх маленьких оченят.
– Ми з вами домовилися працювати незалежно один від одного, містере Голмс. Я так і роблю.
– Так, звісно. Не ображайтеся на мене.
– Що ви, сер, я ж розумію, що ви хочете мені допомогти. Але в кожного з нас свій підхід до справи, містере Голмс. У вас один метод, у мене, можливо, інший.
– Ні слова більше про це.
– Завжди буду радий поділитися з вами своїми новинами. Цей хлопець – справжній дикун, дужий, як ломова коняка, і злий, як чорт. Мало не відкусив Даунінґу великого пальця, перш ніж вони з ним упоралися. Майже не розмовляє англійською, і ми від нього нічого не почули, крім мукання.
– І ви вважаєте, що є докази того, що це він убив свого господаря?
– Я цього не казав, містере Голмс, цього я не казав. У кожного з нас є свої маленькі хитрощі. Пускайте в хід ваші, а я, з вашого дозволу, користуватимуся своїми. Така наша умова.
Коли ми закінчили розмову з Бейнсом, то рушили назад, а Голмс стенув плечима:
– Ніяк не можу збагнути цього чоловіка. Схоже, обраний ним шлях веде до прірви. Що ж, як він каже, кожен із нас має йти своєю дорогою. Потім переконаємося, що з цього вийде. Однак є щось в інспекторі Бейнсу, чого я не здатний зрозуміти.
– Сідайте в це крісло, Ватсоне, – вказав Шерлок Голмс, коли ми повернулися до нашої кімнати в «Бугаєві». – Я хочу, щоб ви краще зрозуміли суть ситуації, оскільки сьогодні вночі мені може знадобитися ваша допомога. Якщо дозволите, я розповім, наскільки просунулася ця справа. Хоча спершу вона виглядала простою, та потім несподівано виникли певні труднощі у зв’язку з цим арештом. Тут є безліч прогалин, які нам доведеться заповнити. Почнемо з записки, яку Ґарсія отримав перед смертю. Відкинемо версію Бейнса й вважатимемо, що слуги Ґарсії до злочину не причетні. Ґарсія запросив до себе в гості Скотта Екклза, що міг зробити винятково з метою забезпечити собі алібі. Отже, саме Ґарсія задумав якусь справу, мабуть, злочинну, яку треба було здійснити тієї самої ночі, коли він вирушив назустріч своїй загибелі. Я кажу «злочинну», бо лише людина, котра замислила щось недобре, так піклується про своє алібі. Хто ж тоді, найімовірніше, відібрав йому життя? Певна річ, той, проти кого запланували злочин. Отже, ми з вами наразі ще не зійшли з твердого ґрунту. Ясно, чому зникли слуги Ґарсії. Усі вони були спільниками в злочині, що готувався. Якби його вдало здійснили, а Ґарсія повернувся б, свідчення нашого «справжнього британця» розсіяли б усі можливі підозри і все зійшло би їм із рук. Але справа виявилася небезпечною. Тому вони домовилися, що якщо Ґарсія не повернеться, обидва його помічники сховаються в притулку, який вони заздалегідь підготували, а згодом спробують ще раз. Усе це вичерпно пояснює події, чи не так?
Весь заплутаний клубок, здавалося, миттєво розплутався перед моїми очима. Як завжди, я дивувався, що сам не зрозумів таких очевидних речей.
– Але чому ж повернувся хтось із слуг?
– Можна припустити, що, втікаючи, він у поспіху забув щось цінне, щось таке, без чого не міг обійтися. Це пояснює його наполегливість, правильно?
– Згоден. Що ж далі?
– Далі згадаємо про записку, яку отримав за обідом Ґарсія. Вона вказує на те, що в змовників у ворожому таборі був спільник. Питання в тому, де ж розмістився той ворожий табір? Я вже казав вам, що це може бути лише великий будинок, а число таких в окрузі обмежене. Перші дні, які провів у цьому селищі, я присвятив систематичним прогулянкам околицями, під час яких у перервах між ботанічними дослідженнями обстежив усі ці великі будівлі та збирав інформацію про сімейну історію їхніх мешканців. Один і тільки один із цих будинків привернув мою увагу. Це старовинний замок часів Якова І, що називається «Високі склепіння». Розташоване воно за милю від Окшотта та за півмилі від місця вбивства. Решта будівель належать доволі прозаїчним і шанованим людям, далеким від усілякої романтики. А ось містер Гендерсон із «Високих склепінь» – що не кажіть, незвичайний чоловік, із котрим можуть траплятися загадкові події. Тому я зосередив свою увагу на ньому та на мешканцях його будинку.
Дивні це люди, Ватсоне, і найдивніший із них – сам господар будинку. Мені вдалося зустрітися з ним під слушним приводом, але в його чорних, глибоко посаджених похмурих очах прочитав, що він майже не сумнівається в тому, чим насправді я займаюся. Йому близько п’ятдесяти років; це міцний рухливий чоловічок, із сталевого кольору волоссям, чорними кущистими бровами. Хода в нього, як в оленя, а манера триматися – як в імператора. Він несамовитий і владний, його пергаментне обличчя приховує пристрасний дух чоловіка. Він чи то іноземець, чи довго жив у тропіках – весь пожовк і висох, але витривалий, наче двожильний. Його товариш і секретар містер Лукас – без сумніву, іноземець, бо шкіра в нього темна, шоколадного відтінку. Цей хитрий, вкрадливий, схожий на кота чоловік розмовляє із отруйною ввічливістю. Як бачите, Ватсоне, маємо дві групи іноземців – одна у Вістерія-Лодж, друга – у «Високих склепіннях», тож наші прогалини починають заповнюватися.
Ці двоє людей, судячи з усього, близькі друзі й є головними серед мешканців будинку. Але там є ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двійко дітей, дівчатка – одинадцять і тринадцять років. Їхня гувернантка, міс Барнет, – англійка, їй років сорок. Також там є ще один довірений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сім’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон – великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на місці. У «Високі склепіння» він повернувся лише кілька тижнів тому після річної відсутності. Можу додати, що він казково багатий, і які б у нього не були примхи, йому легко їх задовольняти. Що стосується решти, у його оселі багато лакеїв, покоївок, дворецьких та іншої розніженої від неробства челяді, якою повняться всі поважні заміські вілли англійської шляхти.
Усі ці подробиці я дізнався частково від сільських пліткарів, а частково шляхом спостереження за будинком. Немає кращого джерела інформації, ніж звільнені слуги, котрі затаїли образу на господарів. Мені пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б із ним не зустрівся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас є своя система. Це була моя система, що дозволила мені знайти Джона Ворнера, колишнього садівника з «Високих склепінь», звільненого через хвилинну забаганку хазяїна. У нього, своєю чергою, є друзі серед слуг, котрі живуть у будинку. Їх об’єднують страх перед господарем і неприязнь до нього.
Дивні люди там живуть, Ватсоне! Не претендую на те, що я знаю про них усе, однак ці люди таки дивні. У будинку є два крила; слуги живуть в одному, родина господаря – у другому. Між собою їх ніщо не пов’язує. Єдиний, хто спілкується і з тими, і з іншими, – довірений слуга Гендерсона, котрий прислуговує господарям за столом. Усе готове подають до дверей, які і є єдиним сполученням між обома частинами будинку. Гувернантка та діти на вулицю не виходять, лише в садок. Гендерсон за жодних обставин не ходить сам. Темношкірий секретар слідує за ним по п’ятах, як тінь. Серед слуг поширені чутки, що господар страшенно чогось боїться. «Продав душу нечистому в обмін на свої гроші, – припустив Ворнер, – а тепер його гризе страх, що той прийде й потягне його до пекла». Звідки взялися ці люди й хто вони – ніхто зі слуг не знає. Господарі дуже жорстокі. Гендерсон двічі бив лакея батогом, і лише тугий гаманець, який дозволяв виплачувати щедрі компенсації, врятував його від суду.
Отже, Ватсоне, оцінімо тепер ситуацію з урахуванням цієї нової інформації. Можна з упевненістю сказати, що лист Ґарсії прийшов із цього дивного будинку та містив запрошення щодо реалізації якоїсь заздалегідь задуманої справи. Хто його написав? Хтось із тих, хто живе в будинку, причому ми знаємо, що це жінка. Хто ж це, як не міс Барнет, гувернантка? Всі ознаки вказують на неї. У будь-якому разі можемо прийняти це як гіпотезу; потім переконаємося, до чого це призведе. Хочу додати, що вік і характер міс Барнет виключають моє початкове припущення про те, що тут є якась любовна інтрига.
Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Ґарсією та користувалася його довірою. Чого ж тоді можна було від неї очікувати, коли вона дізналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробі вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в її серці мали залишитися гіркота та ненависть до його вбивці, тому вона, без сумніву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разі можна з нею побачитися та спробувати заручитися її підтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловісну обставину: з дня вбивства міс Барнет ніхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спіткала її тієї ж ночі така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або її просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.
Маєте зрозуміти складність ситуації, Ватсоне. У нас немає жодних фактів, на які ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логічна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жінки нічого не означає, оскільки будь-хто з мешканців цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж її життю зараз, можливо, загрожує небезпека. Все, що я можу зробити, – це спостерігати за будинком і поставити мого помічника Ворнера чатувати біля воріт. І водночас ми не маємо права залишатися пасивними спостерігачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.
– Що пропонуєте?
– Я знаю, де її кімната. Туди можна потрапити з даху бічної прибудови. Мій план полягає в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогодні вночі та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таємниці.
Маю сказати, що це була малоприємна перспектива. Старовинний будинок із його атмосферою насильства, дивними та зловісними мешканцями, у якому на нас чекали невідомі небезпеки, так само, як і той факт, що в очах закону ми будемо змушені поставити себе в незручне становище, – усе це охолоджувало мій запал. Однак у залізній логіці Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися від будь-якого з задуманих ним планів, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так і тільки так можна було знайти вихід із становища.