Його прощальний уклін
Я мовчки потиснув моєму колезі руку. Жереб був кинутий.
Однак нашому розслідуванню не довелося закінчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятої години, і вже починало сутеніти, коли в нашу кімнату увірвався збуджений чоловік.
– Вони поїхали, містере Голмс. Останнім потягом. Леді вдалося вирватися, і я довіз її сюди кебом.
– Дуже добре, Ворнере! – вигукнув Голмс, схопившись на ноги. – Прогалини заповнюються, Ватсоне!
У кебі сиділа жінка, напівпритомна від нервового виснаження. На її худому, змарнілому обличчі були помітні сліди нещодавніх переживань. Голова жінки безсило опустилася на груди, і коли вона підняла її та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорні зіниці її сірих очей. Її задурманили опіумом.
– Я стояв на варті біля брами, як ви й наказали, містере Голмс, – почав свою розповідь наш помічник і колишній садівник. – Коли екіпаж виїхав із воріт, я подався за ним на станцію. Леді йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити її сісти в потяг, жінка прокинулася й вчинила опір. Вони запхали її до вагона, та леді таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов їй на допомогу, посадив у кеб – і ось ми тут. Ніколи не забуду обличчя у вікні вагона, що витріщилось на мене, коли я її вів. Якби він міг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.
Ми віднесли дівчину нагору, поклали на диван, і незабаром два горнятка міцної кави прояснили її свідомість, розвіявши дурман. Голмс викликав інспектора Бейнса та пояснив йому ситуацію.
– Що ж, сер, ви даєте мені саме ту інформацію, яка потрібна, – тепло сказав інспектор, потиснувши руку моєму приятелю. – Я із самого початку йшов тим самим слідом.
– Що?! Ви стежили за Гендерсоном?
– Знаєте, містере Голмс, коли ви навприсядки нишпорили в садочку у «Високих склепіннях», на одному з дерев там сидів я. Кумедно було дивитися на вас згори донизу. Тому ми з вами збирали докази наввипередки.
– Навіщо ж тоді ви заарештували мулата?
Бейнс усміхнувся.
– Я був певний, що Гендерсон, як він себе називає, відчуває, що опинився під підозрою, і тому зачаїться й нічого не робитиме, поки йому загрожує небезпека. Я навмисно заарештував іншу людину, щоб він вирішив, що ми дали йому спокій. Я знав, що він тепер захоче звідси втекти й дасть нам шанс дістатися до міс Барнет.
Голмс поклав руку на плече інспектора.
– Ви далеко просунетеся в службі. Бо маєте інтуїцію та природне чуття.
Бейнс аж почервонів від задоволення.
– Весь тиждень на станції чергував наш переодягнений співробітник. Він стежив за мешканцями «Високих склепінь», куди б вони не їздили. Однак він, либонь, розгубився, коли міс Барнет вдалося вирватися. На щастя, її підібрала ваша людина і все скінчилося щасливо. Ми не можемо нікого заарештувати, поки вона не дасть свідчення, тому чим раніше вона це зробить, тим краще.
– Вона поступово очунює, – зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. – Але скажіть мені, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?
– Гендерсон, – відповів інспектор, – це дон Мурільйо, котрого колись називали Тигром із Сан-Педро.
Тигр із Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвітлила всю історію життя цієї людини. Він був відомий як найбезсовісніший і найкровожерливіший із усіх, хто будь-коли правив у країні, яка претендує на те, щоб називатися цивілізованою. Дужий, безстрашний і енергійний, він упродовж десяти-дванадцяти років змушував усіх тремтіти перед ним і терпіти його огидні звички. Його ім’я вселяло жах у всій Центральній Америці. Потім все населення країни поголовно повстало проти нього. Але він був не менш хитрий, ніж жорстокий, і за перших ознак грози, що наближалася, перевіз усі свої скарби на корабель, команда якого складалася з відданих йому людей. Коли наступного дня повстанці взяли приступом палац, він виявився порожнім. Диктатор, двоє його дітей, секретар і всі цінності зникли. З того дня він щез невідомо куди, і чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для пліток у пресі.
– Атож, сер, дон Мурільйо, Тигр із Сан-Педро, – повторив інспектор. – Якщо ви розгорнете будь-який довідник, містере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро – зелений і білий, ті ж, що й у записці. Він тепер називає себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далі до Мадрида, Рима, Парижа, перш ніж він потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дістатися.
– Вони виявили його торік, – озвалася міс Барнет, котра вже сіла й з готовністю вступила в бесіду. – Один замах на його життя вже був, але потвору оберігав якийсь злий фатум. Ось і цього разу те саме – загинув шляхетний лицар Ґарсія, а чудовисько залишилося цілим і неушкодженим. Але прийде новий месник, а за ним – ще й ще, поки колись правосуддя не здійсниться. Це так само неминуче, як і те, що завтра зійде сонце.
Долоні тонких рук жінки стиснулися в кулачки, виснажене обличчя побіліло від ненависті.
– Але яким чином ви, міс Барнет, виявилися причетною до цієї історії? – поцікавився Голмс. – Як може англійська леді брати участь у такій кривавій справі?
– Я беру участь у ній, бо інакше ніщо в світі не допомогло б здійснитися правосуддю. Яке діло англійському закону до річок крові, пролитих кілька років тому в Сан-Педро, або до цілого корабля скарбів, награбованих цим чоловіком? Для вас це те саме, що злочин, скоєний на іншій планеті. Але ми пам’ятаємо все. Ми осягали істину в жалі та муках. Для нас жоден чорт у пеклі не може бути гіршим за Хуана Мурільйо, і не буде нам спокою на Землі, поки його жертви волають до неба про помсту.
– Не сумніваюся, що він такий, яким ви його описуєте, – сказав Голмс. – Я чув, що це був справжній звір. Але що він зробив особисто вам?
– Я вам розповім. Цей негідник узяв собі за звичку вбивати під будь-яким приводом кожного, хто згодом міг стати для нього небезпечним суперником. Мій чоловік (авжеж, джентльмени, моє справжнє ім’я – синьйора Дуранда) був послом Сан-Педро в Лондоні. Там ми з ним познайомилися й одружилися. Не було на світі шляхетнішої людини. На жаль, Мурільйо дізнався, що це непересічна особистість, під якимось приводом відкликав його на батьківщину, а там звелів розстріляти. Передчуваючи свою долю, Віктор Дуранда відмовився взяти мене з собою. Його майно конфіскували, а я залишилася в скруті й з розбитим серцем.
Потім тиранія нарешті впала. Мурільйо врятувався саме так, як ви й сказали. Але ті численні люди, чиї долі він понівечив, чиї рідні та близькі були приречені на муки й смерть, не могли залишити все так, як є. Вони об’єдналися в таємну спілку, яка існуватиме, поки мета не буде досягнута. Після того як ми впізнали в цьому Гендерсоні деспота, мені доручили проникнути в його будинок і стежити за його переміщеннями. Влаштувавшись до нього гувернанткою, я цілком успішно могла це робити. Він, звісно, й уявити не міг, що жінка, котра сидить із ним щодня віч-на-віч за обіднім столом, – та сама, чийого чоловіка він через годину після його повернення на батьківщину відправив на той світ. Я всміхалася йому, займалася з його дітьми та чекала. Перший замах стався в Парижі, але був невдалим. Ми разом із Мурільйо гарячково мандрували всією Європою, щоб сховатися від погоні, і нарешті повернулися сюди, у цей будинок, орендований ним ще під час першого свого візиту до Англії.
Однак тут його також підстерігали месники. Знаючи, що він повернеться до цього будинку, Ґарсія, син чиновника, котрий займав раніше одну з керівних посад у Сан-Педро, чекав свого часу в своєму скромному житлі, яке ділив з двома відданими помічниками. Всі троє аж палали бажанням помсти, та й причини у всіх були ті самі. Довгий час Ґарсія нічого не міг вдіяти, бо негідник був напоготові й ніколи не виходив із будинку без свого посіпаки Лукаса, точніше Лопеса, як його звали в дні колишньої величі. Ночами, однак, він був у кімнаті сам, і месник міг би до нього дістатися. У визначений заздалегідь вечір я мала відправити моєму соратнику записку з остаточними інструкціями, оскільки Мурільйо не втрачав пильність і щоразу ночував в іншій кімнаті. Я мала переконатися, що двері відчинені, і подати сигнал – поставити біля вікна, що виходить на вулицю, лампу з зеленим абажуром, якщо все гаразд, або з білим абажуром, якщо замах краще відкласти.
Але все пішло шкереберть. Якимось чином я накликала на себе підозри секретаря Лопеса. Він підкрався до мене ззаду та накинувся, як тільки я дописала листа. Вони з господарем затягли мене в мою кімнату й влаштували наді мною судилище, як над викритою зрадницею. Вони б підняли мене на свої ножі, якби знали, як уникнути наслідків. Нарешті після довгої наради вони дійшли висновку, що вбивати мене занадто небезпечно, але вирішили назавжди позбутися Ґарсії. Мені затулили рота шматою, і Мурільйо почав викручувати мені руку, поки я не дала йому адресу мого приятеля. Присягаюся, якби я знала, що вони збираються з ним зробити, я б краще дала їм відірвати мені руку. Лопес написав адресу на моїй записці, запечатав її своєю запонкою та відіслав зі своїм слугою Хосе. Як вони його вбили, я не знаю. Можу сказати лише, що він загинув через Мурільйо, бо Лопес залишився вартувати мене. Мабуть, убивця сховався в заростях чагарнику, через які прокладена стежина, та вдарив Ґарсію, коли той проходив нею. Спершу вони хотіли дозволити йому увійти до будинку й убити його там, нібито прийнявши за грабіжника. Але потім вирішили, що якщо виявляться причетними до цієї справи й будуть змушені давати свідчення, то відразу ж відкриються їхні справжні імена і полювання за ними почнеться знову. Убивши Ґарсію, вони сподівалися налякати переслідувачів і позбутися їх.
Усе б добре для них закінчилося, якби я не знала, що вони зробили. Не сумніваюся, що були миті, коли життя моє висіло на волосині. Я була замкнена в своїй кімнаті, залякана найжахливішими погрозами, зі мною поводилися вкрай жорстоко, щоб зламати мій дух. Погляньте на цей шрам на моєму плечі та синці на обох руках. З того часу, як я спробувала закликати на допомогу з вікна, вони запхали до мого рота ганчірку. Моє ув’язнення тривало п’ять днів, і весь цей час мені давали так мало їжі, щоб лише душа не розлучилася з тілом. Сьогодні вранці мені принесли ситний сніданок, але після їжі мені стало зле, бо туди щось підсипали. Наче уві сні пригадую, як мене чи то вели, чи то тягли до екіпажа, а потім – до потяга. Тільки коли колеса вже сіпнулися, я раптом збагнула, що моє звільнення залежить від мене самої. Тому я вистрибнула з вагона, вони спробували затягнути мене назад, і якби не допомога цього доброго чоловіка, котрий потім посадив мене у кеб, я б ніколи від них не втекла. Зараз, дякуючи Богові, я назавжди вирвалася з їхніх рук.
Усі ми, затамувавши подих, слухали цю незвичайну розповідь. Мовчання порушив Голмс.
– Ще не все завершено, – похитав він головою. – Розслідування позаду, тепер справа за юристами.
– Однак, – озвався я, – досвідчений адвокат зобразить це вбивство як самозахист. У минулому вони могли здійснити сотні злочинів, але ж судити їх можна лише за цей останній.
– Ну-ну, – весело сказав Бейнс, – я кращої думки про наші закони. Самозахист – це одне, а підготований напад на людину з метою вбивства – зовсім інше, яку б небезпеку вона не становила. Тому ми, цілковито погоджуючись із законом, зможемо притягнути до відповідальності нашу парочку з «Високих склепінь» наступної виїзної сесії суду в Гілфорді.
Сталося, однак, так, що відплата наздогнала Тигра зі Сан-Педро не відразу. Хитрий і зухвалий, він зі своїм компаньйоном збив погоню зі сліду, увійшовши в багатоквартирний будинок на Едмонтон-стрит і вийшовши з нього через запасний вихід на Керзон-сквер. Після цього їх в Англії більше не бачили. Приблизно за шість місяців маркіза Монтальву та його секретаря синьйора Рулле вбили в їхньому номері мадридського готелю «Ескуріал». Убивць не знайшли. До нас на Бейкер-стрит завітав інспектор Бейнс із описом прикмет убитих: смагляве обличчя секретаря, владні риси, кущисті брови та глибоко посаджені очі господаря. У нас не залишилося сумнівів, що правосуддя нарешті здійснилося.
– Це справа – суцільний хаос, любий Ватсоне, – зауважив Голмс, закурюючи свою вечірню люльку. – Вам не вдасться викласти її в тій стислій формі, яка так припала вам до душі. Вона відбувалася на двох континентах, діяли в ній дві групи загадкових незнайомців, і хід її ще більше ускладнила присутність нашого гідного приятеля, містера Скотта Екклза, що доводить, до речі, що запросивши його покійний Ґарсія проявив вельми винахідливий розум і добре розвинений інстинкт самозбереження. Справа ця примітна лише тим, що, опинившись у справжнісіньких нетрях, ми з нашим хитромудрим помічником Бейнсом строго дотримувалися фактів і таким чином вибралися з хащі вузькою та звивистою стежкою. Є щось таке, що залишилося для вас незрозумілим?
– Чому повернувся кухар-мулат?
– На мою думку, через ту дивну істоту, яку ми виявили на кухні. Цей чоловік – майже дикун із глухих лісів Сан-Педро, і це був його фетиш. Коли вони з товаришем сховалися в притулку, який заздалегідь приготували, де, без сумніву, жив хтось іще з їхніх спільників, мулата переконували залишити настільки помітний предмет побуту там, де він є. Але той не міг із цим змиритися, і наступного ж дня повернувся на віллу розвідати, як справи. Однак, зазирнувши у вікно, побачив, що в будинку влаштувався полісмен Волтерз. Зачекавши ще три дні, він зважився здійснити чергову спробу, на що його штовхнула чи то його віра, чи то забобонність. Інспектор Бейнс зі звичною для нього передбачливістю применшив у розмові зі мною значення цього інциденту, але насправді ж він розумів його важливість і влаштував кухареві пастку, в яку той і потрапив. Щось іще, Ватсоне?
– Роздерта птаха, відро з кров’ю, обвуглені кістки, і взагалі загадка цієї дивної кухні.
Голмс усміхнувся й погортав записник.
– Я провів цілий ранок у Британському музеї, вивчаючи літературу з цього питання. Ось уривок із книги Еккермана «Шаманство та негритянські релігії»: «Справжній ідолопоклонник не робить нічого серйозного без жертвоприношення, покликаного умилостивити його огидних богів. У найвідповідальніших випадках цей ритуал набуває форми людського жертвоприношення, що супроводжується людожерством. Найчастіше в жертву приносять білого півня, якого розривають на шматки, або чорного цапа, якому перерізають горлянку, а тіло потім спалюють».
– Як бачите, наш приятель кухар – справжнісінький ортодокс у питаннях ритуалу. Це і є гротеск, Ватсоне, – зауважив Голмс, неквапливо закриваючи свій нотатник, – проте, як я вже мав нагоду зауважити, від гротескного до жахливого – лише крок.
Пригода з Картонним пуделком
Вибираючи кілька типових справ, що ілюструють чудові переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскільки це можливо, знайти серед них найменш сенсаційні, але водночас такі, що відкривали б найширше поле для його талантів. Однак, на жаль, практично неможливо відокремити сенсаційне від кримінального, і літописець опиняється перед дилемою: має або пожертвувати подробицями, вкрай необхідними для його звіту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матеріали, які дає йому не вибір, а випадок. Після цього короткого вступу переходжу до своїх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подій.
Був неймовірно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, і сліпучий відблиск сонця на жовтій цеглі будинку навпроти різав очі. Важко було повірити, що це ті самі стіни, які так похмуро виглядали крізь зимовий туман. Фіранки в нас були спущені наполовину, і Голмс, підібгавши ноги, лежав на дивані, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індії звик терпіти спеку краще, ніж холод, і тридцять три градуси вище нуля не дуже мені докучали. Але у вранішніх часописах не було нічого цікавого. Парламент роз’їхався. Усі поїхали за місто, і я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсі. Однак вичерпаний банківський рахунок змусив мене відкласти відпустку, а що стосується мого товариша, то ні сільська місцевість, ні море ніяк не вабили його. Детективові подобалося зачаїтися серед п’яти мільйонів людей, перебираючи їхні долі та чуйно ловлячи кожну чутку або підозру про нерозгаданий злочин. Любові до природи не знайшлося місця серед безлічі його чеснот, і він зраджував собі лише тоді, коли залишав у спокої міського лиходія та брався вистежувати його сільського побратима.
Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я відклав нудну газету і, відкинувшись на спинку крісла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля їх обірвав.
– Маєте рацію, Ватсоне, – кинув він. – Це зовсім безглуздий спосіб вирішувати суперечки.
– Зовсім безглуздий! – вигукнув я, але раптово збагнувши, що він угадав мою невисловлену думку, аж підстрибнув у кріслі та здивовано витріщився на нього.
– Що це, Голмсе? – скрикнув я. – Я просто не уявляю собі, як таке можливо.
Він щиро засміявся, побачивши моє здивування.
– Пригадуєте, – сказав він, – нещодавно, коли я прочитав вам уривок із оповідання По, в якому спостерігач логічно міркує та відстежує внутрішній перебіг думок свого співрозмовника, ви були схильні розглядати це просто як tour de force[1] автора. Я ж сказав, що постійно займаюся тим самим, але ви мені не вірили.
– Таке скажете!
– Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви відклали часопис і задумалися, я був радий можливості прочитати ваші думки й урешті увірватися в них на доказ того, що не відстав від вас ні на крок.
Але я зовсім не був задоволений таким поясненням.
– У тому уривку, який ви мені прочитали, – зазначив я, – спостерігач робить свої висновки на підставі дій людини, за якою він спостерігає. Наскільки я пригадую, ця людина спіткнулася об купу каміння, перевела погляд на зірки тощо. А я спокійно сидів у кріслі. Який же ключ тоді міг дати вам?
– Ви несправедливі до себе. Людина має риси обличчя як засіб для вираження емоцій, і ваші вірно служать вам.
– Хочете сказати, що прочитали мої думки на обличчі?
– На обличчі й особливо в очах. Імовірно, ви самі не можете тепер згадати, з чого почалися ваші міркування.
– Не можу.
– Тоді я вам скажу. Відклавши газету (це й було дією, яка привернула до вас мою увагу), ви півхвилини сиділи з відсутнім виглядом. Потім ваші очі зупинилися на нещодавно вставленому в рамку портреті генерала Ґордона, і з того, як змінилося ваше обличчя, я збагнув, що роздуми почалися. Але вони завели вас не надто далеко. Ви кинули погляд на портрет Генрі Ворда Бічера, котрий без рамки стоїть на ваших книжках. Потім поглянули вгору на стіну, і ваша думка стала яснішою. Ви подумали, що, якщо вставити цей портрет у рамку, він якраз займе порожній простір і добре виглядатиме поряд із портретом Ґордона.
– Ви просто простежили за мною! – вигукнув я.
– Досі я навряд чи міг помилитися. Але тут ваші думки повернулися до Бічера, і ви поглянули на нього уважно, навіть допитливо. Потім перестали жмуритися, але продовжували дивитися на портрет, і ваше обличчя стало задумливим. Ви згадували епізоди кар’єри Бічера. Я чудово розумів, що при цьому ви не можете не думати про ту місію, яку він виконував за дорученням жителів півночі під час Громадянської війни, бо пам’ятаю ваше обурення з приводу того, як його зустріли найменш терпимі з наших співгромадян. Ви були настільки обурені, що, природно, думаючи про Бічера, не могли не згадати й це. Коли за секунду ви відвели погляд від портрета, я припустив, що ваші думки звернулися до Громадянської війни, а помітивши, як стиснулися ваші губи, заблищали очі, а руки стиснули підлокітники крісла, я вже не сумнівався, що ви справді думаєте про відвагу, виявлену обома сторонами в цій запеклій боротьбі. Але потім на ваше обличчя знову лягла тінь, і ви похитали головою – міркували про жахи війни та зайві людські жертви. Ваша рука потягнулася до старої рани, а губи скривилися в усмішці – я зрозумів, що безглуздість такого способу вирішення міжнародних конфліктів стала вам зрозуміла. І я погодився, що це безглуздо, і був радий з’ясувати, що всі мої висновки виявилися правильними.
– Без винятку! – підтвердив я. – Але й тепер, коли ви мені все пояснили, зізнаюся, що не перестаю дивуватися.
– Усе це було дуже поверхнево, любий Ватсоне, запевняю. Я не став би відволікати цим вашу увагу, якби ви не засумнівалися того разу. Але зараз маю в руках завдання, вирішення якого може виявитися важчим, ніж цей маленький досвід читання думок. Ви бачили в газеті коротеньку замітку про дивовижний вміст пакета, надісланого поштою такій собі міс Кашинґ на Крос-стрит у Кройдоні?
– Ні, не зауважив.
– Отже, ви її пропустили. Киньте-но мені часопис. Погляньте ось тут, під фінансовим оглядом. Чи не будете такі люб’язні прочитати її вголос?
Я підняв газету, яку він кинув мені назад, і прочитав згадану замітку. Вона називалася «Страшна посилка».
«Міс Сьюзен Кашинґ, котра проживає на Крос-стрит, у Кройдоні, стала жертвою обурливого жарту, якщо тільки не виявиться, що ця подія має зловісніший сенс. Учора о другій годині дня листоноша приніс їй невеликий пакет, загорнутий у папір. Це була картонна коробка, наповнена грубою сіллю. Висипавши сіль, міс Кашинґ перелякалася, бо виявила два людських вуха, відрізаних, мабуть, зовсім нещодавно. Коробку відправили поштою з Белфаста напередодні вранці. Відправник не вказаний, а таємничість справи ускладнюється тим, що міс Кашинґ, незаміжня особа п’ятдесяти років, доволі самотня та має настільки мало знайомих і кореспондентів, що дуже рідко отримує поштою хоча б щось. Однак кілька років тому, живучи в Пенджі, в її будинку винаймали кімнати три молодих студенти-медики, котрих вона була змушена позбутися через їхню галасливість і розбещеність. Поліція вважає, що потворний вчинок, можливо, здійснили ці юнаки, котрі мали зло на міс Кашинґ і хотіли її налякати, пославши цей сувенір із анатомічного театру. Певної слушності цій версії додає той факт, що один зі студентів раніше жив у Північній Ірландії, наскільки знає міс Кашинґ, у Белфасті. А наразі триває енергійне слідство, яке доручили містерові Лестрейду, одному з найкращих агентів нашого карного розшуку».
– З «Дейлі кронікл» усе, – сказав Голмс, коли я дочитав статтю. – Тепер послухаємо нашого приятеля Лестрейда. Вранці я отримав від нього записку, в якій він пише:
«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподіваємося довести її до кінця, адже в нас виникли певні труднощі у зв’язку з відсутністю матеріалу. Ми, певна річ, дали телеграму в белфастський поштамт, але того дня було відправлено багато посилок, і про цю вони нічого не можуть сказати й не пам’ятають її відправника. Коробка півфунтова, з-під патокового тютюну, і вона нам нічого не дає. Припущення щодо студента-медика все ще здаються мені найвірогіднішими, але якщо у Вас є кілька вільних годин, був би дуже радий бачити Вас тут. Я весь день буду або в цьому будинку, або в поліційному відділку».
– Що на це скажете, Ватсоне? Зможете знехтувати спекою та поїхати зі мною до Кройдона з часткою надії на нову справу для ваших анналів?
– Я саме думав, чим би зайнятися.
– Тоді у вас буде що робити. Задзвоніть, аби нам принесли черевики, і, будь ласка, пошліть за кебом. Я буду готовий за хвилину, лишень зніму халат і наповню портсигар.
Поки ми їхали потягом, пройшов дощ, і в Кройдоні спека була не така гнітюча, як у столиці. Перед від’їздом Голмс відправив телеграму, і Лестрейд, як завжди активний, чепурно одягнений і схожий на тхора, зустрів нас на станції. За п’ять хвилин ми були на Крос-стрит, де жила міс Кашинґ.
Це була дуже довга вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими та дещо манірними; на вибілених кам’яних ґанках стояли жінки у фартухах. Пройшовши десь із половину вулиці, Лестрейд зупинився та постукав у двері. На сигнал вийшла дівчинка-служниця. Нас завели до вітальні, де сиділа міс Кашинґ. Вона мала спокійне обличчя, великі лагідні очі та сивіючі коси, що затуляли скроні. Вона вишивала серветочку для крісла, а поруч стояв кошичок із різнобарвними шовками.
– Ця капость лежить у коморі, – буркнула вона, коли Лестрейд увійшов до кімнати. – Хоч би ви їх і зовсім забрали!
– Я так і зроблю, міс Кашинґ. Я тримав їх тут лише для того, щоб мій приятель містер Голмс міг поглянути у вашій присутності.
– А чому в моїй присутності, сер?
– На випадок, якщо захоче вас про щось спитати.
– Що тут ще питати, якщо я вже сказала вам, що зовсім нічого про це не знаю?
– Саме так, місіс, – сказав Голмс заспокійливо. – Не сумніваюся, що вам уже набридли в зв’язку з цією справою.
– Ще б пак, сер. Я людина скромна, живу тихо. Мені ніколи не доводилося бачити своє ім’я в пресі, і поліція в моїй оселі не бувала. Я не дозволю, щоб цю капость заносили сюди, містере Лестрейд. Якщо хочете поглянути на них, доведеться йти до комори.