Його прощальний уклін

Маленька споруда була розташована у вузькому садку за будинком. Лестрейд увійшов усередину й виніс жовту картонну коробку, шматок обгорткового паперу та мотузку. У кінці стежки була лавка, ми сіли на неї, і Голмс узявся розглядати предмети, які Лестрейд передавав йому один за одним.

– Дуже цікава мотузка, – зауважив Шерлок, підіймаючи її до світла й обнюхуючи. – Що скажете про неї, Лестрейде?

– Вона просмолена.

– Еге ж. Це шматок просмоленого шпагату. Без сумніву, ви також помітили, що міс Кашинґ розрізала мотузку ножицями, це видно з двох зрізів із кожного боку. Це дуже важливо.

– Не розумію, що тут важливого, – відмахнувся Лестрейд.

– Важливо, що вузол залишився цілим і що цей вузол – особливий.

– Він зав’язаний дуже акуратно. Я вже звернув на це увагу, – не без вдоволення зауважив Лестрейд.

– Ну, годі про мотузку, – всміхнувся Голмс, – тепер займімося упакуванням. Обгортковий папір із виразним запахом кави. Як, ви цього не помітили? Тут не може бути жодних сумнівів. Адреса написана друкованими літерами, доволі кострубато: «Міс С. Кашинґ, Крос-стрит, Кройдон». Написано грубим пером, можливо, «рондо», і дуже неякісним чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написане через е, яку потім змінили на «о». Отже, посилку відправив чоловік (адже почерк явно чоловічий), не дуже освічений, котрий не знає Кройдона. Підемо далі. Коробка жовта, півфунтова, з-під патокового тютюну, нічим не примітна, якщо не брати до уваги двох відбитків великих пальців у лівому нижньому кутку. Наповнена грубою сіллю, яку застосовують для зберігання шкір і для інших промислових цілей, пов’язаних із сировиною. І в солі перебуває вельми своєрідне послання.

З цими словами він витягнув обидва вуха і, поклавши собі на коліно дошку, почав уважно їх вивчати, а ми з Лестрейдом, стоячи обабіч, схилилися вперед і дивилися то на ці страшні сувеніри, то на серйозне, зосереджене обличчя нашого супутника. Нарешті він поклав їх назад у коробку та якийсь час сидів у глибокій задумі.

– Ви помітили, звісно, – сказав він нарешті, – що це непарні вуха.

– Атож, я це помітив. Але якщо це жарт якихось студентів-медиків, їм легко було послати як два непарних вуха, так і пару.

– Саме так, але це не жарт.

– Ви впевнені?

– Багато що про це свідчить. Для роботи в анатомічному театрі в трупи вводять консервуючий розчин. На цих вухах його не помітно. Крім цього, вони свіжі. Відрізані тупим інструментом, що навряд чи могло б статися, якби це робив студент. Далі, як консервуючу речовину медик, природно, вибрав би розчин карболки або спирт і аж ніяк не грубу сіль. Повторю: це не жарт, маємо справу із серйозним злочином.

Легке тремтіння пробігло моїм тілом, коли я почув слова Голмса та побачив його спохмурніле обличчя. За цим рішучим вступом таїлося щось дивне, незрозуміле та страшне. Лестрейд, однак, похитав головою, як людина, котру переконали лише наполовину.

– Безумовно, дещо суперечить версії з дотепником, – погодився він, – але проти іншої версії є вагоміші аргументи. Ми знаємо, що ця жінка впродовж останніх двадцяти років як у Пенджі, так і тут, жила тихим і добропорядним життям. За цей час вона навряд чи провела хоча б один день за межами обійстя. З якої ж ласки злочинець стане посилати їй доказ своєї провини, тим більше, що вона (якщо тільки вона не чудова акторка) розуміється на цьому так само мало, як і ми?

– Це і є завдання, яке треба вирішити, – відповів Шерлок, – і я, зі свого боку, почну з гіпотези, що мої міркування правильні й що було скоєне подвійне вбивство. Одне з цих вух жіноче, маленьке, гарної форми, з проколом для кульчика. Друге – чоловіче, засмагле, і також із проколом для сережки. Ці двоє людей, мабуть, мертві, інакше ми б уже почули про них. Сьогодні п’ятниця. Посилку відправили вранці четверга. Отже, трагедія сталася в середу, або у вівторок, або й раніше. Якщо цих двох людей убили, хто, крім самого їхнього вбивці, міг послати міс Кашинґ доказ свого злочину? Будемо вважати, що відправник пакета і є тією особою, котру ми шукаємо. Але в зловмисника мають бути вагоміші причини для відправки цього пакета міс Кашинґ. Що ж це за причини? Вочевидь, необхідність повідомити їй, що справу зроблено! Або, можливо, бажання заподіяти їй біль. Але тоді вона мала б знати, хто ж цей адресант. А вона знає? Сумніваюся. Бо якщо знає, то навіщо було кликати поліцію? Могла б закопати вуха, і ніхто нічого не дізнався б. Так би вона вчинила, якби хотіла покрити злочинця. А якщо не хотіла його покривати, то назвала б його ім’я. Ось головоломка, яку доведеться вирішувати.

Він промовляв швидко, високим, дзвінким голосом, байдуже дивлячись поверх садової огорожі, потім швидко схопився на ноги й пішов до будинку.

– Хочу задати кілька запитань міс Кашинґ, – сказав він.

– У такому разі я вас покину, – сказав Лестрейд, – бо маю тут іще одну справу. Гадаю, що від міс Кашинґ мені більше нічого не треба. Ви знайдете мене в поліційному відділку.

– Ми зайдемо туди дорогою на станцію, – відгукнувся Голмс.

За хвилину ми знову опинилися у вітальні, де міс Кашинґ продовжувала спокійно та безтурботно вишивати свою серветку. Коли ми увійшли, вона поклала її на коліна й спрямувала на нас відкритий допитливий погляд своїх блакитних очей.

– Я переконана, сер, – зронила вона, – що це помилка, і посилка призначалася зовсім не мені. Я кілька разів казала про це джентльменові зі Скотленд-Ярду, але він тільки сміється з мене. Наскільки я знаю, на світі в мене немає ворогів, то з якого б це дива раптом хтось вирішив так покепкувати з мене?

– Я схиляюся до такої самої думки, міс Кашинґ, – заявив Голмс і сів поруч із господинею. – Мені здається, більш ніж імовірно… – тут він замовк, і я, зиркнувши в його бік, із подивом помітив, що він уп’явся очима в її профіль. Подив, а потім і задоволення промайнули на його енергійному обличчі, але, коли жінка поглянула на нього, щоб дізнатися причину його мовчанки, детектив уже цілком опанував себе. Тепер і я, своєю чергою, пильно поглянув на її гладко зачесані сивіючі коси, охайний очіпок, маленькі позолочені кульчики, спокійне обличчя, але не побачив нічого, що могло б пояснити таке хвилювання мого товариша.

– Хочу дещо у вас спитати…

– Як мені набридли ці запитання! – роздратовано вигукнула міс Кашинґ.

– Гадаю, що у вас є дві сестри.

– Звідки ви дізналися?

– Як тільки зайшов до кімнати, то помітив на каміні груповий портрет трьох жінок, одна з яких, без сумніву, ви самі, а інші настільки схожі на вас, що спорідненість очевидна.

– Авжеж, маєте рацію. Це мої сестри – Сара та Мері.

– А ось тут, поруч зі мною, висить інший портрет, зроблений у Ліверпулі, портрет вашої молодшої сестри та якогось чоловіка, судячи з одягу – стюарда. Бачу, що вона тоді не була заміжня.

– Ви дуже швидко все помічаєте.

– Це мій фах.

– Ну, що ж, ви не помилилися. Але вона вийшла заміж за містера Браунера за кілька днів після цього. Коли зробили світлину, він служив на американській лінії, але так кохав мою сестру, що не міг витерпіти довгої розлуки з нею й перевівся на пароплави, які ходять між Ліверпулем і Лондоном.

– Часом не на «Конкерор»?

– Ні, на «Мей дей», наскільки я знаю. Джим якось приїжджав сюди до мене в гості. Це було до того, як він порушив свою обіцянку не торкатися чарки. Пізніше він постійно зловживав алкоголем, коли бував на березі, і навіть від дещиці ставав, наче причинний. Ех! Поганий то був день, коли його знову потягнуло до пляшки. Спочатку він посварився зі мною, потім із Сарою, а тепер Мері перестала нам писати, і ми не знаємо, що з ними.

Ця тема неабияк хвилювала міс Кашинґ. Як і більшість самотніх людей, вона спочатку соромилася, але таки розговорилася. Розповіла нам купу подробиць про свого зятя-стюарда, а потім, перейшовши до своїх колишніх квартирантів, студентів-медиків, довго перелічувала всі їхні провини, назвала їхні імена та назви лікарень, де ті працювали. Голмс слухав уважно, час від часу задаючи запитання.

– Тепер про вашу другу сестру, Сару, – наполіг він. – Якось дивно, що ви не живете в одному будинку, якщо обидві незаміжні.

– Ах! Ви не знаєте, який у неї гидкий характер, інакше не дивувалися б. Я спробувала, коли переїхала до Кройдона, і ми жили разом донедавна. Лише два місяці минуло, як ми роз’їхалися. Мені дуже прикро казати лихе про рідну сестру, але Сара завжди пхає носа куди не слід і вередує.

– Ви кажете, що вона посварилася з вашими ліверпульськими родичами?

– Атож, а колись вони були найкращими друзями. Вона навіть оселилася там, аби бути поруч із ними. А тепер не знає, як міцніше облаяти Джима Браунера. Останні півроку, що жила тут, тільки й розповідала, що про його пиятику й огидні звички. Мабуть, він спіймав її на якійсь плітці та сказав їй кілька теплих слів, тоді все й почалося.

– Дякую, міс Кашинґ, – підвівся Голмс і вклонився. – Ваша сестра Сара живе, здається, у Воллінґтоні, на Нью-стрит? На все добре, мені дуже шкода, що довелося вас потурбувати в справі, до якої, як ви кажете, не маєте жодного стосунку.

Коли ми вийшли на вулицю, повз нас проїжджав кеб, і Шерлок його зупинив.

– Чи далеко звідси до Воллінґтона? – поцікавився він.

– Десь близько милі, сер.

– Чудово. Сідайте, Ватсоне. Треба кувати залізо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язані деякі повчальні деталі. Гей, зупиніться біля телеграфу, коли проїжджатимемо біля нього.

Голмс відправив коротку телеграму й решту шляху сидів у кебі, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися від сонця. Наш візник зупинився біля будинку, схожого на той, який ми тільки-но покинули. Мій супутник звелів йому чекати, але як тільки він узявся за дверний молоток, двері раптово відчинилися, і на порозі з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим циліндром у руці.

– Міс Кашинґ удома? – спитав Голмс.

– Міс Сара Кашинґ серйозно хвора, – відповів той. – З учорашнього дня в неї з’явилися симптоми важкої недуги мозку. Як її лікар, я ніяк не можу взяти на себе відповідальність і пустити когось до неї. Раджу зайти днів за десять.

Він одягнув рукавички, зачинив двері та пішов вулицею.

– Ну що ж, не можна, то й не можна, – бадьоро зауважив Голмс.

– Ймовірно, вона б не змогла або й не захотіла б нам щось розповідати.

– А мені зовсім і не потрібно, щоб вона мені щось казала. Я хотів лише поглянути на неї. Втім, мені здається, що й так маю все, що треба… Відвезіть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснідати, а потім поїдемо до нашого приятеля Лестрейда в поліційний відділок.

Ми чудово поснідали, за столом Голмс говорив лише про скрипки й із великим натхненням розповів, як він за п’ятдесят п’ять шилінгів купив у одного єврея, котрий гендлює вживаними речами на Тоттенгем-Корт-роуд, скрипку Страдіварі, яка коштувала щонайменше п’ятсот гіней. Від скрипок він перейшов до Паганіні, і ми майже годину просиділи за пляшкою кларету, поки він розповідав мені одну за одною історії про цього незвичайного чоловіка. Було вже далеко за полудень, і гарячий відблиск сонця змінився приємним м’яким світлом, коли ми приїхали в поліційний відділок. Лестрейд чекав на нас біля дверей.

Примечания