– Тепер про вашу другу сестру, Сару, – наполiг вiн. – Якось дивно, що ви не живете в одному будинку, якщо обидвi незамiжнi.
– Ах! Ви не знаете, який у неi гидкий характер, iнакше не дивувалися б. Я спробувала, коли переiхала до Кройдона, i ми жили разом донедавна. Лише два мiсяцi минуло, як ми роз’iхалися. Менi дуже прикро казати лихе про рiдну сестру, але Сара завжди пхае носа куди не слiд i вередуе.
– Ви кажете, що вона посварилася з вашими лiверпульськими родичами?
– Атож, а колись вони були найкращими друзями. Вона навiть оселилася там, аби бути поруч iз ними. А тепер не знае, як мiцнiше облаяти Джима Браунера. Останнi пiвроку, що жила тут, тiльки й розповiдала, що про його пиятику й огиднi звички. Мабуть, вiн спiймав ii на якiйсь плiтцi та сказав iй кiлька теплих слiв, тодi все й почалося.
– Дякую, мiс Кашинг, – пiдвiвся Голмс i вклонився. – Ваша сестра Сара живе, здаеться, у Воллiнгтонi, на Нью-стрит? На все добре, менi дуже шкода, що довелося вас потурбувати в справi, до якоi, як ви кажете, не маете жодного стосунку.
Коли ми вийшли на вулицю, повз нас проiжджав кеб, i Шерлок його зупинив.
– Чи далеко звiдси до Воллiнгтона? – поцiкавився вiн.
– Десь близько милi, сер.
– Чудово. Сiдайте, Ватсоне. Треба кувати залiзо, поки гаряче. Хоча справа й проста, з нею все ж пов’язанi деякi повчальнi деталi. Гей, зупинiться бiля телеграфу, коли проiжджатимемо бiля нього.
Голмс вiдправив коротку телеграму й решту шляху сидiв у кебi, насунувши капелюха на носа, щоб захиститися вiд сонця. Наш вiзник зупинився бiля будинку, схожого на той, який ми тiльки-но покинули. Мiй супутник звелiв йому чекати, але як тiльки вiн узявся за дверний молоток, дверi раптово вiдчинилися, i на порозi з’явився серйозний молодий джентльмен у чорному, з дуже блискучим цилiндром у руцi.
– Мiс Кашинг удома? – спитав Голмс.
– Мiс Сара Кашинг серйозно хвора, – вiдповiв той. – З учорашнього дня в неi з’явилися симптоми важкоi недуги мозку. Як ii лiкар, я нiяк не можу взяти на себе вiдповiдальнiсть i пустити когось до неi. Раджу зайти днiв за десять.
Вiн одягнув рукавички, зачинив дверi та пiшов вулицею.
– Ну що ж, не можна, то й не можна, – бадьоро зауважив Голмс.
– Ймовiрно, вона б не змогла або й не захотiла б нам щось розповiдати.
– А менi зовсiм i не потрiбно, щоб вона менi щось казала. Я хотiв лише поглянути на неi. Втiм, менi здаеться, що й так маю все, що треба… Вiдвезiть нас у якийсь пристойний готель, де можна поснiдати, а потiм поiдемо до нашого приятеля Лестрейда в полiцiйний вiддiлок.
Ми чудово поснiдали, за столом Голмс говорив лише про скрипки й iз великим натхненням розповiв, як вiн за п’ятдесят п’ять шилiнгiв купив у одного еврея, котрий гендлюе вживаними речами на Тоттенгем-Корт-роуд, скрипку Страдiварi, яка коштувала щонайменше п’ятсот гiней. Вiд скрипок вiн перейшов до Паганiнi, i ми майже годину просидiли за пляшкою кларету, поки вiн розповiдав менi одну за одною iсторii про цього незвичайного чоловiка. Було вже далеко за полудень, i гарячий вiдблиск сонця змiнився приемним м’яким свiтлом, коли ми приiхали в полiцiйний вiддiлок. Лестрейд чекав на нас бiля дверей.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
