– Атож, сер, дон Мурiльйо, Тигр iз Сан-Педро, – повторив iнспектор. – Якщо ви розгорнете будь-який довiдник, мiстере Голмс, то виявите, що барви прапора Сан-Педро – зелений i бiлий, тi ж, що й у записцi. Вiн тепер називае себе Гендерсоном, але я простежив весь його маршрут, починаючи з Барселони, куди його судно причалило 1886 року, а далi до Мадрида, Рима, Парижа, перш нiж вiн потрапив сюди. Месники весь час йшли за ним по п’ятах, але лише зараз спробували до нього дiстатися.
– Вони виявили його торiк, – озвалася мiс Барнет, котра вже сiла й з готовнiстю вступила в бесiду. – Один замах на його життя вже був, але потвору оберiгав якийсь злий фатум. Ось i цього разу те саме – загинув шляхетний лицар Гарсiя, а чудовисько залишилося цiлим i неушкодженим. Але прийде новий месник, а за ним – ще й ще, поки колись правосуддя не здiйсниться. Це так само неминуче, як i те, що завтра зiйде сонце.
Долонi тонких рук жiнки стиснулися в кулачки, виснажене обличчя побiлiло вiд ненавистi.
– Але яким чином ви, мiс Барнет, виявилися причетною до цiеi iсторii? – поцiкавився Голмс. – Як може англiйська ледi брати участь у такiй кривавiй справi?
– Я беру участь у нiй, бо iнакше нiщо в свiтi не допомогло б здiйснитися правосуддю. Яке дiло англiйському закону до рiчок кровi, пролитих кiлька рокiв тому в Сан-Педро, або до цiлого корабля скарбiв, награбованих цим чоловiком? Для вас це те саме, що злочин, скоений на iншiй планетi. Але ми пам’ятаемо все. Ми осягали iстину в жалi та муках. Для нас жоден чорт у пеклi не може бути гiршим за Хуана Мурiльйо, i не буде нам спокою на Землi, поки його жертви волають до неба про помсту.
– Не сумнiваюся, що вiн такий, яким ви його описуете, – сказав Голмс. – Я чув, що це був справжнiй звiр. Але що вiн зробив особисто вам?
– Я вам розповiм. Цей негiдник узяв собi за звичку вбивати пiд будь-яким приводом кожного, хто згодом мiг стати для нього небезпечним суперником. Мiй чоловiк (авжеж, джентльмени, мое справжне iм’я – синьйора Дуранда) був послом Сан-Педро в Лондонi. Там ми з ним познайомилися й одружилися. Не було на свiтi шляхетнiшоi людини. На жаль, Мурiльйо дiзнався, що це непересiчна особистiсть, пiд якимось приводом вiдкликав його на батькiвщину, а там звелiв розстрiляти. Передчуваючи свою долю, Вiктор Дуранда вiдмовився взяти мене з собою. Його майно конфiскували, а я залишилася в скрутi й з розбитим серцем.
Потiм тиранiя нарештi впала. Мурiльйо врятувався саме так, як ви й сказали. Але тi численнi люди, чиi долi вiн понiвечив, чиi рiднi та близькi були приреченi на муки й смерть, не могли залишити все так, як е. Вони об’едналися в таемну спiлку, яка iснуватиме, поки мета не буде досягнута. Пiсля того як ми впiзнали в цьому Гендерсонi деспота, менi доручили проникнути в його будинок i стежити за його перемiщеннями. Влаштувавшись до нього гувернанткою, я цiлком успiшно могла це робити. Вiн, звiсно, й уявити не мiг, що жiнка, котра сидить iз ним щодня вiч-на-вiч за обiднiм столом, – та сама, чийого чоловiка вiн через годину пiсля його повернення на батькiвщину вiдправив на той свiт. Я всмiхалася йому, займалася з його дiтьми та чекала. Перший замах стався в Парижi, але був невдалим. Ми разом iз Мурiльйо гарячково мандрували всiею Європою, щоб сховатися вiд погонi, i нарештi повернулися сюди, у цей будинок, орендований ним ще пiд час першого свого вiзиту до Англii.
Однак тут його також пiдстерiгали месники. Знаючи, що вiн повернеться до цього будинку, Гарсiя, син чиновника, котрий займав ранiше одну з керiвних посад у Сан-Педро, чекав свого часу в своему скромному житлi, яке дiлив з двома вiдданими помiчниками. Всi трое аж палали бажанням помсти, та й причини у всiх були тi самi. Довгий час Гарсiя нiчого не мiг вдiяти, бо негiдник був напоготовi й нiколи не виходив iз будинку без свого посiпаки Лукаса, точнiше Лопеса, як його звали в днi колишньоi величi. Ночами, однак, вiн був у кiмнатi сам, i месник мiг би до нього дiстатися. У визначений заздалегiдь вечiр я мала вiдправити моему соратнику записку з остаточними iнструкцiями, оскiльки Мурiльйо не втрачав пильнiсть i щоразу ночував в iншiй кiмнатi. Я мала переконатися, що дверi вiдчиненi, i подати сигнал – поставити бiля вiкна, що виходить на вулицю, лампу з зеленим абажуром, якщо все гаразд, або з бiлим абажуром, якщо замах краще вiдкласти.
Але все пiшло шкереберть. Якимось чином я накликала на себе пiдозри секретаря Лопеса. Вiн пiдкрався до мене ззаду та накинувся, як тiльки я дописала листа. Вони з господарем затягли мене в мою кiмнату й влаштували надi мною судилище, як над викритою зрадницею. Вони б пiдняли мене на своi ножi, якби знали, як уникнути наслiдкiв. Нарештi пiсля довгоi наради вони дiйшли висновку, що вбивати мене занадто небезпечно, але вирiшили назавжди позбутися Гарсii. Менi затулили рота шматою, i Мурiльйо почав викручувати менi руку, поки я не дала йому адресу мого приятеля. Присягаюся, якби я знала, що вони збираються з ним зробити, я б краще дала iм вiдiрвати менi руку. Лопес написав адресу на моiй записцi, запечатав ii своею запонкою та вiдiслав зi своiм слугою Хосе. Як вони його вбили, я не знаю. Можу сказати лише, що вiн загинув через Мурiльйо, бо Лопес залишився вартувати мене. Мабуть, убивця сховався в заростях чагарнику, через якi прокладена стежина, та вдарив Гарсiю, коли той проходив нею. Спершу вони хотiли дозволити йому увiйти до будинку й убити його там, нiбито прийнявши за грабiжника. Але потiм вирiшили, що якщо виявляться причетними до цiеi справи й будуть змушенi давати свiдчення, то вiдразу ж вiдкриються iхнi справжнi iмена i полювання за ними почнеться знову. Убивши Гарсiю, вони сподiвалися налякати переслiдувачiв i позбутися iх.
Усе б добре для них закiнчилося, якби я не знала, що вони зробили. Не сумнiваюся, що були митi, коли життя мое висiло на волосинi. Я була замкнена в своiй кiмнатi, залякана найжахливiшими погрозами, зi мною поводилися вкрай жорстоко, щоб зламати мiй дух. Погляньте на цей шрам на моему плечi та синцi на обох руках. З того часу, як я спробувала закликати на допомогу з вiкна, вони запхали до мого рота ганчiрку. Мое ув’язнення тривало п’ять днiв, i весь цей час менi давали так мало iжi, щоб лише душа не розлучилася з тiлом. Сьогоднi вранцi менi принесли ситний снiданок, але пiсля iжi менi стало зле, бо туди щось пiдсипали. Наче увi снi пригадую, як мене чи то вели, чи то тягли до екiпажа, а потiм – до потяга. Тiльки коли колеса вже сiпнулися, я раптом збагнула, що мое звiльнення залежить вiд мене самоi. Тому я вистрибнула з вагона, вони спробували затягнути мене назад, i якби не допомога цього доброго чоловiка, котрий потiм посадив мене у кеб, я б нiколи вiд них не втекла. Зараз, дякуючи Боговi, я назавжди вирвалася з iхнiх рук.
Усi ми, затамувавши подих, слухали цю незвичайну розповiдь. Мовчання порушив Голмс.
– Ще не все завершено, – похитав вiн головою. – Розслiдування позаду, тепер справа за юристами.
– Однак, – озвався я, – досвiдчений адвокат зобразить це вбивство як самозахист. У минулому вони могли здiйснити сотнi злочинiв, але ж судити iх можна лише за цей останнiй.
– Ну-ну, – весело сказав Бейнс, – я кращоi думки про нашi закони. Самозахист – це одне, а пiдготований напад на людину з метою вбивства – зовсiм iнше, яку б небезпеку вона не становила. Тому ми, цiлковито погоджуючись iз законом, зможемо притягнути до вiдповiдальностi нашу парочку з «Високих склепiнь» наступноi виiзноi сесii суду в Гiлфордi.
Сталося, однак, так, що вiдплата наздогнала Тигра зi Сан-Педро не вiдразу. Хитрий i зухвалий, вiн зi своiм компаньйоном збив погоню зi слiду, увiйшовши в багатоквартирний будинок на Едмонтон-стрит i вийшовши з нього через запасний вихiд на Керзон-сквер. Пiсля цього iх в Англii бiльше не бачили. Приблизно за шiсть мiсяцiв маркiза Монтальву та його секретаря синьйора Рулле вбили в iхньому номерi мадридського готелю «Ескурiал». Убивць не знайшли. До нас на Бейкер-стрит завiтав iнспектор Бейнс iз описом прикмет убитих: смагляве обличчя секретаря, владнi риси, кущистi брови та глибоко посадженi очi господаря. У нас не залишилося сумнiвiв, що правосуддя нарештi здiйснилося.
– Це справа – суцiльний хаос, любий Ватсоне, – зауважив Голмс, закурюючи свою вечiрню люльку. – Вам не вдасться викласти ii в тiй стислiй формi, яка так припала вам до душi. Вона вiдбувалася на двох континентах, дiяли в нiй двi групи загадкових незнайомцiв, i хiд ii ще бiльше ускладнила присутнiсть нашого гiдного приятеля, мiстера Скотта Екклза, що доводить, до речi, що запросивши його покiйний Гарсiя проявив вельми винахiдливий розум i добре розвинений iнстинкт самозбереження. Справа ця примiтна лише тим, що, опинившись у справжнiсiньких нетрях, ми з нашим хитромудрим помiчником Бейнсом строго дотримувалися фактiв i таким чином вибралися з хащi вузькою та звивистою стежкою. Є щось таке, що залишилося для вас незрозумiлим?
– Чому повернувся кухар-мулат?
– На мою думку, через ту дивну iстоту, яку ми виявили на кухнi. Цей чоловiк – майже дикун iз глухих лiсiв Сан-Педро, i це був його фетиш. Коли вони з товаришем сховалися в притулку, який заздалегiдь приготували, де, без сумнiву, жив хтось iще з iхнiх спiльникiв, мулата переконували залишити настiльки помiтний предмет побуту там, де вiн е. Але той не мiг iз цим змиритися, i наступного ж дня повернувся на вiллу розвiдати, як справи. Однак, зазирнувши у вiкно, побачив, що в будинку влаштувався полiсмен Волтерз. Зачекавши ще три днi, вiн зважився здiйснити чергову спробу, на що його штовхнула чи то його вiра, чи то забобоннiсть. Інспектор Бейнс зi звичною для нього передбачливiстю применшив у розмовi зi мною значення цього iнциденту, але насправдi ж вiн розумiв його важливiсть i влаштував кухаревi пастку, в яку той i потрапив. Щось iще, Ватсоне?
– Роздерта птаха, вiдро з кров’ю, обвугленi кiстки, i взагалi загадка цiеi дивноi кухнi.
Голмс усмiхнувся й погортав записник.
– Я провiв цiлий ранок у Британському музеi, вивчаючи лiтературу з цього питання. Ось уривок iз книги Еккермана «Шаманство та негритянськi релiгii»: «Справжнiй iдолопоклонник не робить нiчого серйозного без жертвоприношення, покликаного умилостивити його огидних богiв. У найвiдповiдальнiших випадках цей ритуал набувае форми людського жертвоприношення, що супроводжуеться людожерством. Найчастiше в жертву приносять бiлого пiвня, якого розривають на шматки, або чорного цапа, якому перерiзають горлянку, а тiло потiм спалюють».
– Як бачите, наш приятель кухар – справжнiсiнький ортодокс у питаннях ритуалу. Це i е гротеск, Ватсоне, – зауважив Голмс, неквапливо закриваючи свiй нотатник, – проте, як я вже мав нагоду зауважити, вiд гротескного до жахливого – лише крок.
Пригода з Картонним пуделком
Вибираючи кiлька типових справ, що iлюструють чудовi переваги розуму мого приятеля Шерлока Голмса, я намагався, наскiльки це можливо, знайти серед них найменш сенсацiйнi, але водночас такi, що вiдкривали б найширше поле для його талантiв. Однак, на жаль, практично неможливо вiдокремити сенсацiйне вiд кримiнального, i лiтописець опиняеться перед дилемою: мае або пожертвувати подробицями, вкрай необхiдними для його звiту, отже, справити хибне враження про справу загалом, або використовувати матерiали, якi дае йому не вибiр, а випадок. Пiсля цього короткого вступу переходжу до своiх нотаток про дивний та певним чином жахливий ланцюг подiй.
Був неймовiрно спекотний серпневий день. Бейкер-стрит розжарилася, як грубка, i слiпучий вiдблиск сонця на жовтiй цеглi будинку навпроти рiзав очi. Важко було повiрити, що це тi самi стiни, якi так похмуро виглядали крiзь зимовий туман. Фiранки в нас були спущенi наполовину, i Голмс, пiдiбгавши ноги, лежав на диванi, читаючи та перечитуючи листа, отриманого з ранковою поштою. Сам я за час служби в Індii звик терпiти спеку краще, нiж холод, i тридцять три градуси вище нуля не дуже менi докучали. Але у вранiшнiх часописах не було нiчого цiкавого. Парламент роз’iхався. Усi поiхали за мiсто, i я вже почав сумувати за галявинами Нью-Фореста та кам’янистим пляжем Саутсi. Однак вичерпаний банкiвський рахунок змусив мене вiдкласти вiдпустку, а що стосуеться мого товариша, то нi сiльська мiсцевiсть, нi море нiяк не вабили його. Детективовi подобалося зачаiтися серед п’яти мiльйонiв людей, перебираючи iхнi долi та чуйно ловлячи кожну чутку або пiдозру про нерозгаданий злочин. Любовi до природи не знайшлося мiсця серед безлiчi його чеснот, i вiн зраджував собi лише тодi, коли залишав у спокоi мiського лиходiя та брався вистежувати його сiльського побратима.
Побачивши, що Голмса занадто поглинуло читання, я вiдклав нудну газету i, вiдкинувшись на спинку крiсла, занурився в роздуми. Раптово голос мого приятеля iх обiрвав.
– Маете рацiю, Ватсоне, – кинув вiн. – Це зовсiм безглуздий спосiб вирiшувати суперечки.
– Зовсiм безглуздий! – вигукнув я, але раптово збагнувши, що вiн угадав мою невисловлену думку, аж пiдстрибнув у крiслi та здивовано витрiщився на нього.
– Що це, Голмсе? – скрикнув я. – Я просто не уявляю собi, як таке можливо.
Вiн щиро засмiявся, побачивши мое здивування.
– Пригадуете, – сказав вiн, – нещодавно, коли я прочитав вам уривок iз оповiдання По, в якому спостерiгач логiчно мiркуе та вiдстежуе внутрiшнiй перебiг думок свого спiврозмовника, ви були схильнi розглядати це просто як tour de force[1 - Фокус, вигадка (франц.).] автора. Я ж сказав, що постiйно займаюся тим самим, але ви менi не вiрили.
– Таке скажете!
– Можливо, ви не висловили цього словами, любий Ватсоне, але брови супили красномовно. Отже, коли я побачив, що ви вiдклали часопис i задумалися, я був радий можливостi прочитати вашi думки й урештi увiрватися в них на доказ того, що не вiдстав вiд вас нi на крок.
Але я зовсiм не був задоволений таким поясненням.
– У тому уривку, який ви менi прочитали, – зазначив я, – спостерiгач робить своi висновки на пiдставi дiй людини, за якою вiн спостерiгае. Наскiльки я пригадую, ця людина спiткнулася об купу камiння, перевела погляд на зiрки тощо. А я спокiйно сидiв у крiслi. Який же ключ тодi мiг дати вам?
– Ви несправедливi до себе. Людина мае риси обличчя як засiб для вираження емоцiй, i вашi вiрно служать вам.
– Хочете сказати, що прочитали моi думки на обличчi?
– На обличчi й особливо в очах. Імовiрно, ви самi не можете тепер згадати, з чого почалися вашi мiркування.
– Не можу.
– Тодi я вам скажу. Вiдклавши газету (це й було дiею, яка привернула до вас мою увагу), ви пiвхвилини сидiли з вiдсутнiм виглядом. Потiм вашi очi зупинилися на нещодавно вставленому в рамку портретi генерала Гордона, i з того, як змiнилося ваше обличчя, я збагнув, що роздуми почалися. Але вони завели вас не надто далеко. Ви кинули погляд на портрет Генрi Ворда Бiчера, котрий без рамки стоiть на ваших книжках. Потiм поглянули вгору на стiну, i ваша думка стала яснiшою. Ви подумали, що, якщо вставити цей портрет у рамку, вiн якраз займе порожнiй простiр i добре виглядатиме поряд iз портретом Гордона.
– Ви просто простежили за мною! – вигукнув я.
– Досi я навряд чи мiг помилитися. Але тут вашi думки повернулися до Бiчера, i ви поглянули на нього уважно, навiть допитливо. Потiм перестали жмуритися, але продовжували дивитися на портрет, i ваше обличчя стало задумливим. Ви згадували епiзоди кар’ери Бiчера. Я чудово розумiв, що при цьому ви не можете не думати про ту мiсiю, яку вiн виконував за дорученням жителiв пiвночi пiд час Громадянськоi вiйни, бо пам’ятаю ваше обурення з приводу того, як його зустрiли найменш терпимi з наших спiвгромадян. Ви були настiльки обуренi, що, природно, думаючи про Бiчера, не могли не згадати й це. Коли за секунду ви вiдвели погляд вiд портрета, я припустив, що вашi думки звернулися до Громадянськоi вiйни, а помiтивши, як стиснулися вашi губи, заблищали очi, а руки стиснули пiдлокiтники крiсла, я вже не сумнiвався, що ви справдi думаете про вiдвагу, виявлену обома сторонами в цiй запеклiй боротьбi. Але потiм на ваше обличчя знову лягла тiнь, i ви похитали головою – мiркували про жахи вiйни та зайвi людськi жертви. Ваша рука потягнулася до староi рани, а губи скривилися в усмiшцi – я зрозумiв, що безглуздiсть такого способу вирiшення мiжнародних конфлiктiв стала вам зрозумiла. І я погодився, що це безглуздо, i був радий з’ясувати, що всi моi висновки виявилися правильними.
– Без винятку! – пiдтвердив я. – Але й тепер, коли ви менi все пояснили, зiзнаюся, що не перестаю дивуватися.
– Усе це було дуже поверхнево, любий Ватсоне, запевняю. Я не став би вiдволiкати цим вашу увагу, якби ви не засумнiвалися того разу. Але зараз маю в руках завдання, вирiшення якого може виявитися важчим, нiж цей маленький досвiд читання думок. Ви бачили в газетi коротеньку замiтку про дивовижний вмiст пакета, надiсланого поштою такiй собi мiс Кашинг на Крос-стрит у Кройдонi?
– Нi, не зауважив.
– Отже, ви ii пропустили. Киньте-но менi часопис. Погляньте ось тут, пiд фiнансовим оглядом. Чи не будете такi люб’язнi прочитати ii вголос?
Я пiдняв газету, яку вiн кинув менi назад, i прочитав згадану замiтку. Вона називалася «Страшна посилка».
«Мiс Сьюзен Кашинг, котра проживае на Крос-стрит, у Кройдонi, стала жертвою обурливого жарту, якщо тiльки не виявиться, що ця подiя мае зловiснiший сенс. Учора о другiй годинi дня листоноша принiс iй невеликий пакет, загорнутий у папiр. Це була картонна коробка, наповнена грубою сiллю. Висипавши сiль, мiс Кашинг перелякалася, бо виявила два людських вуха, вiдрiзаних, мабуть, зовсiм нещодавно. Коробку вiдправили поштою з Белфаста напередоднi вранцi. Вiдправник не вказаний, а таемничiсть справи ускладнюеться тим, що мiс Кашинг, незамiжня особа п’ятдесяти рокiв, доволi самотня та мае настiльки мало знайомих i кореспондентiв, що дуже рiдко отримуе поштою хоча б щось. Однак кiлька рокiв тому, живучи в Пенджi, в ii будинку винаймали кiмнати три молодих студенти-медики, котрих вона була змушена позбутися через iхню галасливiсть i розбещенiсть. Полiцiя вважае, що потворний вчинок, можливо, здiйснили цi юнаки, котрi мали зло на мiс Кашинг i хотiли ii налякати, пославши цей сувенiр iз анатомiчного театру. Певноi слушностi цiй версii додае той факт, що один зi студентiв ранiше жив у Пiвнiчнiй Ірландii, наскiльки знае мiс Кашинг, у Белфастi. А наразi тривае енергiйне слiдство, яке доручили мiстеровi Лестрейду, одному з найкращих агентiв нашого карного розшуку».
– З «Дейлi кронiкл» усе, – сказав Голмс, коли я дочитав статтю. – Тепер послухаемо нашого приятеля Лестрейда. Вранцi я отримав вiд нього записку, в якiй вiн пише:
