«Гадаю, що ця справа буде якраз вам до смаку. Ми сподiваемося довести ii до кiнця, адже в нас виникли певнi труднощi у зв’язку з вiдсутнiстю матерiалу. Ми, певна рiч, дали телеграму в белфастський поштамт, але того дня було вiдправлено багато посилок, i про цю вони нiчого не можуть сказати й не пам’ятають ii вiдправника. Коробка пiвфунтова, з-пiд патокового тютюну, i вона нам нiчого не дае. Припущення щодо студента-медика все ще здаються менi найвiрогiднiшими, але якщо у Вас е кiлька вiльних годин, був би дуже радий бачити Вас тут. Я весь день буду або в цьому будинку, або в полiцiйному вiддiлку».
– Що на це скажете, Ватсоне? Зможете знехтувати спекою та поiхати зi мною до Кройдона з часткою надii на нову справу для ваших анналiв?
– Я саме думав, чим би зайнятися.
– Тодi у вас буде що робити. Задзвонiть, аби нам принесли черевики, i, будь ласка, пошлiть за кебом. Я буду готовий за хвилину, лишень знiму халат i наповню портсигар.
Поки ми iхали потягом, пройшов дощ, i в Кройдонi спека була не така гнiтюча, як у столицi. Перед вiд’iздом Голмс вiдправив телеграму, i Лестрейд, як завжди активний, чепурно одягнений i схожий на тхора, зустрiв нас на станцii. За п’ять хвилин ми були на Крос-стрит, де жила мiс Кашинг.
Це була дуже довга вулиця, забудована двоповерховими цегляними будинками, чистенькими та дещо манiрними; на вибiлених кам’яних ганках стояли жiнки у фартухах. Пройшовши десь iз половину вулицi, Лестрейд зупинився та постукав у дверi. На сигнал вийшла дiвчинка-служниця. Нас завели до вiтальнi, де сидiла мiс Кашинг. Вона мала спокiйне обличчя, великi лагiднi очi та сивiючi коси, що затуляли скронi. Вона вишивала серветочку для крiсла, а поруч стояв кошичок iз рiзнобарвними шовками.
– Ця капость лежить у коморi, – буркнула вона, коли Лестрейд увiйшов до кiмнати. – Хоч би ви iх i зовсiм забрали!
– Я так i зроблю, мiс Кашинг. Я тримав iх тут лише для того, щоб мiй приятель мiстер Голмс мiг поглянути у вашiй присутностi.
– А чому в моiй присутностi, сер?
– На випадок, якщо захоче вас про щось спитати.
– Що тут ще питати, якщо я вже сказала вам, що зовсiм нiчого про це не знаю?
– Саме так, мiсiс, – сказав Голмс заспокiйливо. – Не сумнiваюся, що вам уже набридли в зв’язку з цiею справою.
– Ще б пак, сер. Я людина скромна, живу тихо. Менi нiколи не доводилося бачити свое iм’я в пресi, i полiцiя в моiй оселi не бувала. Я не дозволю, щоб цю капость заносили сюди, мiстере Лестрейд. Якщо хочете поглянути на них, доведеться йти до комори.
Маленька споруда була розташована у вузькому садку за будинком. Лестрейд увiйшов усередину й винiс жовту картонну коробку, шматок обгорткового паперу та мотузку. У кiнцi стежки була лавка, ми сiли на неi, i Голмс узявся розглядати предмети, якi Лестрейд передавав йому один за одним.
– Дуже цiкава мотузка, – зауважив Шерлок, пiдiймаючи ii до свiтла й обнюхуючи. – Що скажете про неi, Лестрейде?
– Вона просмолена.
– Еге ж. Це шматок просмоленого шпагату. Без сумнiву, ви також помiтили, що мiс Кашинг розрiзала мотузку ножицями, це видно з двох зрiзiв iз кожного боку. Це дуже важливо.
– Не розумiю, що тут важливого, – вiдмахнувся Лестрейд.
– Важливо, що вузол залишився цiлим i що цей вузол – особливий.
– Вiн зав’язаний дуже акуратно. Я вже звернув на це увагу, – не без вдоволення зауважив Лестрейд.
– Ну, годi про мотузку, – всмiхнувся Голмс, – тепер займiмося упакуванням. Обгортковий папiр iз виразним запахом кави. Як, ви цього не помiтили? Тут не може бути жодних сумнiвiв. Адреса написана друкованими лiтерами, доволi кострубато: «Мiс С. Кашинг, Крос-стрит, Кройдон». Написано грубим пером, можливо, «рондо», i дуже неякiсним чорнилом. Слово «Кройдон» спочатку було написане через е, яку потiм змiнили на «о». Отже, посилку вiдправив чоловiк (адже почерк явно чоловiчий), не дуже освiчений, котрий не знае Кройдона. Пiдемо далi. Коробка жовта, пiвфунтова, з-пiд патокового тютюну, нiчим не примiтна, якщо не брати до уваги двох вiдбиткiв великих пальцiв у лiвому нижньому кутку. Наповнена грубою сiллю, яку застосовують для зберiгання шкiр i для iнших промислових цiлей, пов’язаних iз сировиною. І в солi перебувае вельми своерiдне послання.
З цими словами вiн витягнув обидва вуха i, поклавши собi на колiно дошку, почав уважно iх вивчати, а ми з Лестрейдом, стоячи обабiч, схилилися вперед i дивилися то на цi страшнi сувенiри, то на серйозне, зосереджене обличчя нашого супутника. Нарештi вiн поклав iх назад у коробку та якийсь час сидiв у глибокiй задумi.
– Ви помiтили, звiсно, – сказав вiн нарештi, – що це непарнi вуха.
– Атож, я це помiтив. Але якщо це жарт якихось студентiв-медикiв, iм легко було послати як два непарних вуха, так i пару.
– Саме так, але це не жарт.
– Ви впевненi?
– Багато що про це свiдчить. Для роботи в анатомiчному театрi в трупи вводять консервуючий розчин. На цих вухах його не помiтно. Крiм цього, вони свiжi. Вiдрiзанi тупим iнструментом, що навряд чи могло б статися, якби це робив студент. Далi, як консервуючу речовину медик, природно, вибрав би розчин карболки або спирт i аж нiяк не грубу сiль. Повторю: це не жарт, маемо справу iз серйозним злочином.
Легке тремтiння пробiгло моiм тiлом, коли я почув слова Голмса та побачив його спохмурнiле обличчя. За цим рiшучим вступом таiлося щось дивне, незрозумiле та страшне. Лестрейд, однак, похитав головою, як людина, котру переконали лише наполовину.
– Безумовно, дещо суперечить версii з дотепником, – погодився вiн, – але проти iншоi версii е вагомiшi аргументи. Ми знаемо, що ця жiнка впродовж останнiх двадцяти рокiв як у Пенджi, так i тут, жила тихим i добропорядним життям. За цей час вона навряд чи провела хоча б один день за межами обiйстя. З якоi ж ласки злочинець стане посилати iй доказ своеi провини, тим бiльше, що вона (якщо тiльки вона не чудова акторка) розумiеться на цьому так само мало, як i ми?
– Це i е завдання, яке треба вирiшити, – вiдповiв Шерлок, – i я, зi свого боку, почну з гiпотези, що моi мiркування правильнi й що було скоене подвiйне вбивство. Одне з цих вух жiноче, маленьке, гарноi форми, з проколом для кульчика. Друге – чоловiче, засмагле, i також iз проколом для сережки. Цi двое людей, мабуть, мертвi, iнакше ми б уже почули про них. Сьогоднi п’ятниця. Посилку вiдправили вранцi четверга. Отже, трагедiя сталася в середу, або у вiвторок, або й ранiше. Якщо цих двох людей убили, хто, крiм самого iхнього вбивцi, мiг послати мiс Кашинг доказ свого злочину? Будемо вважати, що вiдправник пакета i е тiею особою, котру ми шукаемо. Але в зловмисника мають бути вагомiшi причини для вiдправки цього пакета мiс Кашинг. Що ж це за причини? Вочевидь, необхiднiсть повiдомити iй, що справу зроблено! Або, можливо, бажання заподiяти iй бiль. Але тодi вона мала б знати, хто ж цей адресант. А вона знае? Сумнiваюся. Бо якщо знае, то навiщо було кликати полiцiю? Могла б закопати вуха, i нiхто нiчого не дiзнався б. Так би вона вчинила, якби хотiла покрити злочинця. А якщо не хотiла його покривати, то назвала б його iм’я. Ось головоломка, яку доведеться вирiшувати.
Вiн промовляв швидко, високим, дзвiнким голосом, байдуже дивлячись поверх садовоi огорожi, потiм швидко схопився на ноги й пiшов до будинку.
– Хочу задати кiлька запитань мiс Кашинг, – сказав вiн.
– У такому разi я вас покину, – сказав Лестрейд, – бо маю тут iще одну справу. Гадаю, що вiд мiс Кашинг менi бiльше нiчого не треба. Ви знайдете мене в полiцiйному вiддiлку.
– Ми зайдемо туди дорогою на станцiю, – вiдгукнувся Голмс.
За хвилину ми знову опинилися у вiтальнi, де мiс Кашинг продовжувала спокiйно та безтурботно вишивати свою серветку. Коли ми увiйшли, вона поклала ii на колiна й спрямувала на нас вiдкритий допитливий погляд своiх блакитних очей.
– Я переконана, сер, – зронила вона, – що це помилка, i посилка призначалася зовсiм не менi. Я кiлька разiв казала про це джентльменовi зi Скотленд-Ярду, але вiн тiльки смiеться з мене. Наскiльки я знаю, на свiтi в мене немае ворогiв, то з якого б це дива раптом хтось вирiшив так покепкувати з мене?
– Я схиляюся до такоi самоi думки, мiс Кашинг, – заявив Голмс i сiв поруч iз господинею. – Менi здаеться, бiльш нiж iмовiрно… – тут вiн замовк, i я, зиркнувши в його бiк, iз подивом помiтив, що вiн уп’явся очима в ii профiль. Подив, а потiм i задоволення промайнули на його енергiйному обличчi, але, коли жiнка поглянула на нього, щоб дiзнатися причину його мовчанки, детектив уже цiлком опанував себе. Тепер i я, своею чергою, пильно поглянув на ii гладко зачесанi сивiючi коси, охайний очiпок, маленькi позолоченi кульчики, спокiйне обличчя, але не побачив нiчого, що могло б пояснити таке хвилювання мого товариша.
– Хочу дещо у вас спитати…
– Як менi набридли цi запитання! – роздратовано вигукнула мiс Кашинг.
– Гадаю, що у вас е двi сестри.
– Звiдки ви дiзналися?
– Як тiльки зайшов до кiмнати, то помiтив на камiнi груповий портрет трьох жiнок, одна з яких, без сумнiву, ви самi, а iншi настiльки схожi на вас, що спорiдненiсть очевидна.
– Авжеж, маете рацiю. Це моi сестри – Сара та Мерi.
– А ось тут, поруч зi мною, висить iнший портрет, зроблений у Лiверпулi, портрет вашоi молодшоi сестри та якогось чоловiка, судячи з одягу – стюарда. Бачу, що вона тодi не була замiжня.
– Ви дуже швидко все помiчаете.
– Це мiй фах.
– Ну, що ж, ви не помилилися. Але вона вийшла замiж за мiстера Браунера за кiлька днiв пiсля цього. Коли зробили свiтлину, вiн служив на американськiй лiнii, але так кохав мою сестру, що не мiг витерпiти довгоi розлуки з нею й перевiвся на пароплави, якi ходять мiж Лiверпулем i Лондоном.
– Часом не на «Конкерор»?
– Нi, на «Мей дей», наскiльки я знаю. Джим якось приiжджав сюди до мене в гостi. Це було до того, як вiн порушив свою обiцянку не торкатися чарки. Пiзнiше вiн постiйно зловживав алкоголем, коли бував на березi, i навiть вiд дещицi ставав, наче причинний. Ех! Поганий то був день, коли його знову потягнуло до пляшки. Спочатку вiн посварився зi мною, потiм iз Сарою, а тепер Мерi перестала нам писати, i ми не знаемо, що з ними.
Ця тема неабияк хвилювала мiс Кашинг. Як i бiльшiсть самотнiх людей, вона спочатку соромилася, але таки розговорилася. Розповiла нам купу подробиць про свого зятя-стюарда, а потiм, перейшовши до своiх колишнiх квартирантiв, студентiв-медикiв, довго перелiчувала всi iхнi провини, назвала iхнi iмена та назви лiкарень, де тi працювали. Голмс слухав уважно, час вiд часу задаючи запитання.
