– Застереження, мiстере Голмс?
– Я уважно вивчив цю справу, i не особливо впевнений, що ви на слушному шляху. Менi б не хотiлося, щоб ви зайшли занадто далеко, перш нiж переконаетеся, що помилилися.
– Дуже люб’язно з вашого боку, мiстере Голмс.
– Запевняю, що турбуюся про ваше добро.
Менi здалося, що iнспектор мало не пiдморгнув Голмсу одним iз своiх маленьких оченят.
– Ми з вами домовилися працювати незалежно один вiд одного, мiстере Голмс. Я так i роблю.
– Так, звiсно. Не ображайтеся на мене.
– Що ви, сер, я ж розумiю, що ви хочете менi допомогти. Але в кожного з нас свiй пiдхiд до справи, мiстере Голмс. У вас один метод, у мене, можливо, iнший.
– Нi слова бiльше про це.
– Завжди буду радий подiлитися з вами своiми новинами. Цей хлопець – справжнiй дикун, дужий, як ломова коняка, i злий, як чорт. Мало не вiдкусив Даунiнгу великого пальця, перш нiж вони з ним упоралися. Майже не розмовляе англiйською, i ми вiд нього нiчого не почули, крiм мукання.
– І ви вважаете, що е докази того, що це вiн убив свого господаря?
– Я цього не казав, мiстере Голмс, цього я не казав. У кожного з нас е своi маленькi хитрощi. Пускайте в хiд вашi, а я, з вашого дозволу, користуватимуся своiми. Така наша умова.
Коли ми закiнчили розмову з Бейнсом, то рушили назад, а Голмс стенув плечима:
– Нiяк не можу збагнути цього чоловiка. Схоже, обраний ним шлях веде до прiрви. Що ж, як вiн каже, кожен iз нас мае йти своею дорогою. Потiм переконаемося, що з цього вийде. Однак е щось в iнспекторi Бейнсу, чого я не здатний зрозумiти.
– Сiдайте в це крiсло, Ватсоне, – вказав Шерлок Голмс, коли ми повернулися до нашоi кiмнати в «Бугаевi». – Я хочу, щоб ви краще зрозумiли суть ситуацii, оскiльки сьогоднi вночi менi може знадобитися ваша допомога. Якщо дозволите, я розповiм, наскiльки просунулася ця справа. Хоча спершу вона виглядала простою, та потiм несподiвано виникли певнi труднощi у зв’язку з цим арештом. Тут е безлiч прогалин, якi нам доведеться заповнити. Почнемо з записки, яку Гарсiя отримав перед смертю. Вiдкинемо версiю Бейнса й вважатимемо, що слуги Гарсii до злочину не причетнi. Гарсiя запросив до себе в гостi Скотта Екклза, що мiг зробити винятково з метою забезпечити собi алiбi. Отже, саме Гарсiя задумав якусь справу, мабуть, злочинну, яку треба було здiйснити тiеi самоi ночi, коли вiн вирушив назустрiч своiй загибелi. Я кажу «злочинну», бо лише людина, котра замислила щось недобре, так пiклуеться про свое алiбi. Хто ж тодi, найiмовiрнiше, вiдiбрав йому життя? Певна рiч, той, проти кого запланували злочин. Отже, ми з вами наразi ще не зiйшли з твердого грунту. Ясно, чому зникли слуги Гарсii. Усi вони були спiльниками в злочинi, що готувався. Якби його вдало здiйснили, а Гарсiя повернувся б, свiдчення нашого «справжнього британця» розсiяли б усi можливi пiдозри i все зiйшло би iм iз рук. Але справа виявилася небезпечною. Тому вони домовилися, що якщо Гарсiя не повернеться, обидва його помiчники сховаються в притулку, який вони заздалегiдь пiдготували, а згодом спробують ще раз. Усе це вичерпно пояснюе подii, чи не так?
Весь заплутаний клубок, здавалося, миттево розплутався перед моiми очима. Як завжди, я дивувався, що сам не зрозумiв таких очевидних речей.
– Але чому ж повернувся хтось iз слуг?
– Можна припустити, що, втiкаючи, вiн у поспiху забув щось цiнне, щось таке, без чого не мiг обiйтися. Це пояснюе його наполегливiсть, правильно?
– Згоден. Що ж далi?
– Далi згадаемо про записку, яку отримав за обiдом Гарсiя. Вона вказуе на те, що в змовникiв у ворожому таборi був спiльник. Питання в тому, де ж розмiстився той ворожий табiр? Я вже казав вам, що це може бути лише великий будинок, а число таких в окрузi обмежене. Першi днi, якi провiв у цьому селищi, я присвятив систематичним прогулянкам околицями, пiд час яких у перервах мiж ботанiчними дослiдженнями обстежив усi цi великi будiвлi та збирав iнформацiю про сiмейну iсторiю iхнiх мешканцiв. Один i тiльки один iз цих будинкiв привернув мою увагу. Це старовинний замок часiв Якова І, що називаеться «Високi склепiння». Розташоване воно за милю вiд Окшотта та за пiвмилi вiд мiсця вбивства. Решта будiвель належать доволi прозаiчним i шанованим людям, далеким вiд усiлякоi романтики. А ось мiстер Гендерсон iз «Високих склепiнь» – що не кажiть, незвичайний чоловiк, iз котрим можуть траплятися загадковi подii. Тому я зосередив свою увагу на ньому та на мешканцях його будинку.
Дивнi це люди, Ватсоне, i найдивнiший iз них – сам господар будинку. Менi вдалося зустрiтися з ним пiд слушним приводом, але в його чорних, глибоко посаджених похмурих очах прочитав, що вiн майже не сумнiваеться в тому, чим насправдi я займаюся. Йому близько п’ятдесяти рокiв; це мiцний рухливий чоловiчок, iз сталевого кольору волоссям, чорними кущистими бровами. Хода в нього, як в оленя, а манера триматися – як в iмператора. Вiн несамовитий i владний, його пергаментне обличчя приховуе пристрасний дух чоловiка. Вiн чи то iноземець, чи довго жив у тропiках – весь пожовк i висох, але витривалий, наче двожильний. Його товариш i секретар мiстер Лукас – без сумнiву, iноземець, бо шкiра в нього темна, шоколадного вiдтiнку. Цей хитрий, вкрадливий, схожий на кота чоловiк розмовляе iз отруйною ввiчливiстю. Як бачите, Ватсоне, маемо двi групи iноземцiв – одна у Вiстерiя-Лодж, друга – у «Високих склепiннях», тож нашi прогалини починають заповнюватися.
Цi двое людей, судячи з усього, близькi друзi й е головними серед мешканцiв будинку. Але там е ще одна особа, котра найближчим часом може виявитися нам вельми корисною. У Гендерсона двiйко дiтей, дiвчатка – одинадцять i тринадцять рокiв. Їхня гувернантка, мiс Барнет, – англiйка, iй рокiв сорок. Також там е ще один довiрений слуга. Ця невелика група людей становить справжню сiм’ю, вони завжди мандрують разом, а Гендерсон – великий шанувальник подорожей, йому просто не сидиться на мiсцi. У «Високi склепiння» вiн повернувся лише кiлька тижнiв тому пiсля рiчноi вiдсутностi. Можу додати, що вiн казково багатий, i якi б у нього не були примхи, йому легко iх задовольняти. Що стосуеться решти, у його оселi багато лакеiв, покоiвок, дворецьких та iншоi рознiженоi вiд неробства челядi, якою повняться всi поважнi замiськi вiлли англiйськоi шляхти.
Усi цi подробицi я дiзнався частково вiд сiльських плiткарiв, а частково шляхом спостереження за будинком. Немае кращого джерела iнформацii, нiж звiльненi слуги, котрi затаiли образу на господарiв. Менi пощастило одного такого знайти. Кажу «пощастило», але я б iз ним не зустрiвся, якби зумисне не шукав. За словами Бейнса, у кожного з нас е своя система. Це була моя система, що дозволила менi знайти Джона Ворнера, колишнього садiвника з «Високих склепiнь», звiльненого через хвилинну забаганку хазяiна. У нього, своею чергою, е друзi серед слуг, котрi живуть у будинку. Їх об’еднують страх перед господарем i неприязнь до нього.
Дивнi люди там живуть, Ватсоне! Не претендую на те, що я знаю про них усе, однак цi люди таки дивнi. У будинку е два крила; слуги живуть в одному, родина господаря – у другому. Мiж собою iх нiщо не пов’язуе. Єдиний, хто спiлкуеться i з тими, i з iншими, – довiрений слуга Гендерсона, котрий прислуговуе господарям за столом. Усе готове подають до дверей, якi i е единим сполученням мiж обома частинами будинку. Гувернантка та дiти на вулицю не виходять, лише в садок. Гендерсон за жодних обставин не ходить сам. Темношкiрий секретар слiдуе за ним по п’ятах, як тiнь. Серед слуг поширенi чутки, що господар страшенно чогось боiться. «Продав душу нечистому в обмiн на своi грошi, – припустив Ворнер, – а тепер його гризе страх, що той прийде й потягне його до пекла». Звiдки взялися цi люди й хто вони – нiхто зi слуг не знае. Господарi дуже жорстокi. Гендерсон двiчi бив лакея батогом, i лише тугий гаманець, який дозволяв виплачувати щедрi компенсацii, врятував його вiд суду.
Отже, Ватсоне, оцiнiмо тепер ситуацiю з урахуванням цiеi новоi iнформацii. Можна з упевненiстю сказати, що лист Гарсii прийшов iз цього дивного будинку та мiстив запрошення щодо реалiзацii якоiсь заздалегiдь задуманоi справи. Хто його написав? Хтось iз тих, хто живе в будинку, причому ми знаемо, що це жiнка. Хто ж це, як не мiс Барнет, гувернантка? Всi ознаки вказують на неi. У будь-якому разi можемо прийняти це як гiпотезу; потiм переконаемося, до чого це призведе. Хочу додати, що вiк i характер мiс Барнет виключають мое початкове припущення про те, що тут е якась любовна iнтрига.
Якщо записку написала вона, то, мабуть, приятелювала з Гарсiею та користувалася його довiрою. Чого ж тодi можна було вiд неi очiкувати, коли вона дiзналася про його смерть? Якщо парубок загинув при спробi вчинити злочин, вона мала тримати язика за зубами. І все ж в ii серцi мали залишитися гiркота та ненависть до його вбивцi, тому вона, без сумнiву, допомогла б помститися йому, якби мала таку нагоду. У такому разi можна з нею побачитися та спробувати заручитися ii пiдтримкою. Такою була моя перша думка. Але мушу зазначити про одну зловiсну обставину: з дня вбивства мiс Барнет нiхто не бачив. Того вечора вона зникла. Чи вона жива? Чи не спiткала ii тiеi ж ночi така сама доля, що й приятеля, котрому вона писала? Або ii просто тримають замкненою? Ось у чому проблема.
Маете зрозумiти складнiсть ситуацii, Ватсоне. У нас немае жодних фактiв, на якi ми могли б твердо покладатися. Представникам закону наша логiчна схема швидше за все видасться химерою. Зникнення жiнки нiчого не означае, оскiльки будь-хто з мешканцiв цього дивного будинку може не з’являтися тижнями. І все ж ii життю зараз, можливо, загрожуе небезпека. Все, що я можу зробити, – це спостерiгати за будинком i поставити мого помiчника Ворнера чатувати бiля ворiт. І водночас ми не маемо права залишатися пасивними спостерiгачами. Якщо закон безсилий, мусимо йти на ризик.
– Що пропонуете?
– Я знаю, де ii кiмната. Туди можна потрапити з даху бiчноi прибудови. Мiй план полягае в тому, що ми з вами вирушимо туди сьогоднi вночi та зважимо, чи не вдасться нам проникнути в саме серце таемницi.
Маю сказати, що це була малоприемна перспектива. Старовинний будинок iз його атмосферою насильства, дивними та зловiсними мешканцями, у якому на нас чекали невiдомi небезпеки, так само, як i той факт, що в очах закону ми будемо змушенi поставити себе в незручне становище, – усе це охолоджувало мiй запал. Однак у залiзнiй логiцi Голмса було щось, що робило неможливим спробу ухилитися вiд будь-якого з задуманих ним планiв, якими небезпечними вони б не були. Адже ясно, що так i тiльки так можна було знайти вихiд iз становища.
Я мовчки потиснув моему колезi руку. Жереб був кинутий.
Однак нашому розслiдуванню не довелося закiнчитися такою ризикованою пригодою. Було близько п’ятоi години, i вже починало сутенiти, коли в нашу кiмнату увiрвався збуджений чоловiк.
– Вони поiхали, мiстере Голмс. Останнiм потягом. Ледi вдалося вирватися, i я довiз ii сюди кебом.
– Дуже добре, Ворнере! – вигукнув Голмс, схопившись на ноги. – Прогалини заповнюються, Ватсоне!
У кебi сидiла жiнка, напiвпритомна вiд нервового виснаження. На ii худому, змарнiлому обличчi були помiтнi слiди нещодавнiх переживань. Голова жiнки безсило опустилася на груди, i коли вона пiдняла ii та звернула на нас тьмяний погляд, я побачив чорнi зiницi ii сiрих очей. Їi задурманили опiумом.
– Я стояв на вартi бiля брами, як ви й наказали, мiстере Голмс, – почав свою розповiдь наш помiчник i колишнiй садiвник. – Коли екiпаж виiхав iз ворiт, я подався за ним на станцiю. Ледi йшла так, як ходять сновиди, але коли вони спробували змусити ii сiсти в потяг, жiнка прокинулася й вчинила опiр. Вони запхали ii до вагона, та ледi таки примудрилася вибратися назад. Я прийшов iй на допомогу, посадив у кеб – i ось ми тут. Нiколи не забуду обличчя у вiкнi вагона, що витрiщилось на мене, коли я ii вiв. Якби вiн мiг, то вбив би мене, цей злий жовтолиций диявол.
Ми вiднесли дiвчину нагору, поклали на диван, i незабаром два горнятка мiцноi кави прояснили ii свiдомiсть, розвiявши дурман. Голмс викликав iнспектора Бейнса та пояснив йому ситуацiю.
– Що ж, сер, ви даете менi саме ту iнформацiю, яка потрiбна, – тепло сказав iнспектор, потиснувши руку моему приятелю. – Я iз самого початку йшов тим самим слiдом.
– Що?! Ви стежили за Гендерсоном?
– Знаете, мiстере Голмс, коли ви навприсядки нишпорили в садочку у «Високих склепiннях», на одному з дерев там сидiв я. Кумедно було дивитися на вас згори донизу. Тому ми з вами збирали докази наввипередки.
– Навiщо ж тодi ви заарештували мулата?
Бейнс усмiхнувся.
– Я був певний, що Гендерсон, як вiн себе називае, вiдчувае, що опинився пiд пiдозрою, i тому зачаiться й нiчого не робитиме, поки йому загрожуе небезпека. Я навмисно заарештував iншу людину, щоб вiн вирiшив, що ми дали йому спокiй. Я знав, що вiн тепер захоче звiдси втекти й дасть нам шанс дiстатися до мiс Барнет.
Голмс поклав руку на плече iнспектора.
– Ви далеко просунетеся в службi. Бо маете iнтуiцiю та природне чуття.
Бейнс аж почервонiв вiд задоволення.
– Весь тиждень на станцii чергував наш переодягнений спiвробiтник. Вiн стежив за мешканцями «Високих склепiнь», куди б вони не iздили. Однак вiн, либонь, розгубився, коли мiс Барнет вдалося вирватися. На щастя, ii пiдiбрала ваша людина i все скiнчилося щасливо. Ми не можемо нiкого заарештувати, поки вона не дасть свiдчення, тому чим ранiше вона це зробить, тим краще.
– Вона поступово очунюе, – зауважив Голмс, поглянувши на гувернантку. – Але скажiть менi, Бейнсе, хто ж такий той Гендерсон?
– Гендерсон, – вiдповiв iнспектор, – це дон Мурiльйо, котрого колись називали Тигром iз Сан-Педро.
Тигр iз Сан-Педро! Моя пам’ять, як спалах блискавки, миттю висвiтлила всю iсторiю життя цiеi людини. Вiн був вiдомий як найбезсовiснiший i найкровожерливiший iз усiх, хто будь-коли правив у краiнi, яка претендуе на те, щоб називатися цивiлiзованою. Дужий, безстрашний i енергiйний, вiн упродовж десяти-дванадцяти рокiв змушував усiх тремтiти перед ним i терпiти його огиднi звички. Його iм’я вселяло жах у всiй Центральнiй Америцi. Потiм все населення краiни поголовно повстало проти нього. Але вiн був не менш хитрий, нiж жорстокий, i за перших ознак грози, що наближалася, перевiз усi своi скарби на корабель, команда якого складалася з вiдданих йому людей. Коли наступного дня повстанцi взяли приступом палац, вiн виявився порожнiм. Диктатор, двое його дiтей, секретар i всi цiнностi зникли. З того дня вiн щез невiдомо куди, i чутки про те, що його десь бачили, часто служили темою для плiток у пресi.
