Крос у небуття

Розділ 13

3 травня 1996 року. 14.30.

м. Хмельницький. Вул. Проскурівська.

Майданчик поблизу міського телеграфу

На невеличкому майдані у центрі Хмельницького, біля побудованої наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя будівлі, у якій тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрі потерпали від наркотичної залежності, а якщо простіше – наркомани. Чому вони обрали для своїх тусовок саме це місце, залишається таємницею, адже біля телеграфу було значно більше міліцейських патрулів, аніж будь-де. Як би там не було, але у 1996 році на перехресті вулиць Проскурівської і Котовського від ранку до пізнього вечора, без вихідних і свят чергували кілька колоритних осіб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, які чітко вимальовувались з-під шкіри, позбавленої хоча б незначного жирового прошарку, і з худими ногами. Одягнуті абияк, брудні, з тужливими поглядами мутних очей, очікували вони на інформацію про те, де і коли буде можливість купити «ширку» – смердючу коричневу рідину з вмістом опіуму. Стать цих осіб могла бути рівно як чоловічою, так і жіночою, а кількість різнилась від кількох чоловік, до кількох десятків. Одно їх поєднувало – відсутність майбутнього. Часті патрулі ППС[6] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, іноді витрушуючи вміст їхніх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи їх цілими караванами в найближче підворіття для «профілактичних бесід».

Анжела, двадцятишестирічна білявка з залишками колишньої вроди на обличчі, швидко повернулася спиною до двох сержантів у міліцейських одностроях з гумовими кийками при поясі. Хотіла вже пірнути у двері телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Які люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З відчуттям безсилої люті Анжела розпізнала в одному з двох сержантів не дуже давнього і зовсім не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усіх «пепсів» Центрального райвідділу, Тарана вона ненавиділа найбільше. Хоч системній наркоманці, якою вже близько року була Анжела, не варто очікувати добра від будь-якої людини з міліцейським посвідченням, Таран, без сумніву, був найгіршим паскудством з-проміж усіх. Він був вихідцем з якогось дуже далекого і забитого села. На додачу не відрізнявся, м’яко кажучи, високим ростом і фізичною силою, а також мав червоне від вугрів обличчя й скривленого набік довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцінності за допомогою міліцейського посвідчення і форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували ті представники схильної до правопорушень верстви населення, які були захищені найгірше, тобто наркомани. І Анжела страждала від владних повноважень сержанта Тарана більше за інших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собі образити міліціонера, обізвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натяків на ввічливість. Минулої зими завів у двір за телеграфом і так закрутив у неї на шиї шарф, що Анжела почала задихатися і втратила свідомість. І це без жодної провини – досвідчені наркомани, стоячи біля будівлі телеграфу, ніколи не мали при собі наркотичних речовин. Міг Таран безцеремонно «обшмонати» дівчину. Навіть не дивлячись на те, що, згідно з законом, чоловік не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав їй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримає шприц з наркотиками у трусиках. І вона підкорилася. Тому що інакше Таран зробив би її життя зовсім нестерпним. Анжела ніколи не відрізнялася легковажністю у статевому житті, але, якщо б Таран захотів, він легко зміг би її зґвалтувати. І Анжела б навіть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повірять колеги Тарана. А в якості помсти вона легко отримає шприц з кількома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путівку на зону, тривалістю у два-три роки. І якщо досі Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання підхопити ВІЧ, якого у середовищі наркоманів було більш аніж достатньо. Анжелу Бог милував від зарази, але вона розумно користувалася таким захистом і ніколи не намагалася довести, що вона здорова.

– Чого нудьгуєш, Анжело? – Таран відверто глузував. Він позирав на неї знизу вверх. Анжела мала середній зріст навіть як для дівчини, але на рівні її обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета.

– І не думала нудьгувати, – внутрішнє холодіючи, відповіла Анжела.

– Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися?

– Не знайшла.

– І у кишенях нічого зайвого не маєш?

– Уяви собі!

Таран відступив на крок і присвиснув:

– Тю, а ти нахабнієш! Дивись як хоробро розмовляти почала!

Анжела зітхнула.

– Чого ти хочеш?

– Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидіти у райвідділі? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш і буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрій працівникам міліції. Правда?

Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тільки трішки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажає. А якщо вона справді пропустить «роздачу» – тобто можливість купити у потаємному місці наркотики, ніч стане нестерпною. Тут Таран мав рацію. Вона перевела стомлений погляд на сержанта.

– Скільки?

– Мільйон, – знизав плечима той.

– У мене немає стільки. І я ще сьогодні нічого не їла. Дам сто тисяч.

Таран приречено зітхнув:

– Ех, і чого ви такі злиденні всі? Ну давай…

За кілька хвилин Анжела, передавши в приміщенні телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пішла геть. Можливо хоч сьогодні вона зробить над собою зусилля і зможе прожити день без триклятих наркотиків? Коли проходила Проскурівською повз будівлю ЦУМу, її хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула від радощів. За два кроки від неї стояв Віталік Потапчик, з яким колись навчалась у інституті. Вона на першому курсі, а він на п’ятому. Це було до заміжжя, розлучення і наркотичної ями. У іншому житті.

– Анжелко, привіт! – Потап, здавалося, щиро зрадів зустрічі.

– Віталік… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачіска, дорогі окуляри від сонця, модні малиновий піджак і чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиї. Анжелі раптом стало соромно – вона немов зором сторонньої людини побачила себе – старенька китайська курточка і затерті джинси. Фарбоване біляве волосся розтріпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула.

– Вибач, я поспішаю…

– Та стій ти! – перегородив дівчині дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто?

– Ніхто мене не ображав.

Потап уважніше приглянувся до обличчя старої знайомої і все зрозумів.

– Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’ємо вина і ти все мені розповіси. Може чим і допоможу. Ось, познайомся.

Потап повернувся і Анжела помітила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмі.

– Мій товариш. Звати Віктор. А це моє інститутське кохання – Анжела, – відрекомендував він дівчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота від розуміння факту, що Потап веде бесіду з брудною наркоманкою.

– Привіт, – кинув Софрон крізь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’є.

Анжела відчула себе ще гірше і хотіла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своїх рук.

– Не п’є вина, візьмемо «пепсі». Пішли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспішай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змінилися. Але це ж не привід цуратися колишніх знайомих?

Анжела, котру пронизували суперечливі почуття, знайшла у собі сили тільки знизати плечима.

– Ну от, – зрозумів її жест по-своєму Потап. – Де тут у вас попоїсти смачно?

За чверть години вони втрьох сиділи за столиком кафе у центрі міста і очікували на замовлені страви. Столик розташовувався на вулиці і був щільно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожі, котрі ходили зовсім поряд, не могли роздивитись тих, хто сидів у бістро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе.

Анжела, приблизно підрахувавши, зрозуміла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох місячних окладів простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в інституті обертався з «фарцою» і завжди міг здивувати бездумним витрачанням великої кількості грошей. Вона ледь помітно посміхалась, пригадуючи старі часи. Він ніколи не розніжував її надмірною увагою, але як подобався він їй, учорашній випускниці середньої школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власної симпатії, все бачив! Можливо, якби тоді так швидко і дурнувато не вийшла заміж… Вічне якби.

– Я бачу, життя не надто посміхається тобі, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповісти?

– Для чого тобі?

Потап припалив цигарку і нетерпляче поглянув у бік стійки бару. Там нікого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням.

– Для чого? Вважай це інтересом людини, котра колись була тобою зацікавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобі у чомусь допомогти. Наприклад, матеріально. Тож розповідай.

Анжела зітхнула. А чому, власне, вона має щось приховувати? Інколи на душі накипає стільки, що ти просто не в силах утримати у собі біль за власну долю і втрачену молодість, але поряд немає людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цікавляться, прохають розповісти про її біду. І Анжела, не приховуючи, почала розповідати все. Про надії на майбутнє, коли стала на весільний рушничок з красенем Олегом з паралельної групи, про сварки, котрі почалися одразу після весілля. Про друзів Олега, котрих спочатку ненавиділа, але повинна була змиритися, якщо хотіла зберегти сім’ю. Розповіла й про шок, який пережила, дізнавшись, що її чоловік став ін’єкційним наркоманом. Про довгі вечори, коли намагалася врятувати його від напасті, і про те як нарешті сама вирішила спробувати дію зілля. Того зілля, заради якого готовий був залишити її чоловік, який ще зовсім нещодавно шепотів у вухо ніжні слова кохання. А далі все полетіло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася після інституту. Втратив роботу і Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тоді під серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очікує на зачатих у стані наркотичного сп’яніння дітей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно півроку, доки батьки Олега не дізналися про нещастя, яке спіткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невістку і наполегливо взялися за розірвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерії Вінниці досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поїхав лікуватися у Швейцарію, а Анжелі пригрозили 229 статтею КПК[7] у разі, якщо вона не покине глядіти зустрічі з Олегом і не погодиться дати йому розлучення. Про її долю вони теж «попіклувалися» – влаштували на стаціонарне лікування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакція Олега на таку поведінку батьків. Він зрадив її і навіть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Він просто заховався від труднощів під батьківським крилом, а її залишив наодинці зі страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежності Анжела вже не мала. За кілька місяців вона втратила однокімнатну квартиру у центрі Хмельницького, що залишилася від надто рано померлих батьків, і змушена була жити у бабусі на околицях міста. І хоч стара ніколи не відрізнялась особливо теплими почуттями до онуки, цього разу виявилась єдиною людиною, котра не відштовхнула Анжелу, а дозволила їй оселитися у занедбаній халупі на задньому дворі. А також не звертала уваги на підозрілого вигляду відвідувачів, котрі, не дивлячись на протести Анжели, інколи з’являлися у неї.

Потап, який під час усієї сповіді мовчки слухав давню подругу і лише інколи співчутливо кивав головою, раптом зацікавився:

– А де саме бабуся проживає?

Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав місто, одразу пригадав доволі затишний мікрорайон приватної забудови на краю Хмельницького, розташований у районі місцевого м’ясокомбінату. У його очах зблиснула радість. Але сказати він нічого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, підійшов і з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напої і тарілки зі смаженим м’ясом та зеленню. Коли він повернувся за стійку, Потап потер долоні.

– Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – він налив усім по чарці коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маємо що відмітити.

Софрон без ентузіазму підняв чарку і перекинув її собі у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напій, після чого затулила обличчя руками, вперши лікті у край столу.

– Мені погано, Віталік, – застогнала вона. – Мене кумарить…

Потап вищирився і поліз у кишеню. За мить протягував її невеличку кульку з фольги.

– На ось, це тобі допоможе, – мовив до Анжели.

– Що це?

– Кокс, Анжело, звичайний кокс.

Анжела, для котрої кокаїн був недопустимою розкішшю, недовірливо поглянула на Потапа. Той підморгнув.

– Зав’язувати тобі потрібно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшає. Тільки заховайся кудись, не варто людям очі зривати.

Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом і пішла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк і вгризся білими міцними зубами у соковитий стейк. Байдужно ігнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарешті той не витримав.

– Що будемо далі робити, Потап? І на чорт тобі ця лярва? Від неї тхне.

Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою масні пальці й налив по другій.

– Бери, – кинув до Софрона.

Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подільника.

– А між тим скринька легко відчинялась. Нам її послав сам Бог. Кращої «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль її закоханого співмешканця.

Софрон обурено пирхнув.

– Та пішла вона… Ще зарази якої підхопиш!

Поблажливість враз полишила Потапа. Коли він поглянув в очі Софрона, той побачив у погляді бригадира щось таке, від чого стало незатишно.

– Менше тексту, Софрон. Трахати її я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янці все затихне. Роби, як сказав, і доживеш до радісної дати, – Потап перевів подих і наповнив чарки втретє, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим співмешканцем, доведеться ним побути мені. Твоє здоров’я!

Софрон мовчки випив і заходився закусувати. Сперечатися з Потапом він не хотів. Якщо той вважає, що так буде краще, нехай буде саме так. Врешті-решт, з усіх своїх бійців Потап виділив лише його, не давши попасти до рук міліції. І хоч Софрон за своєю вдачею був далекий від того, щоб відчути до бригадира собачу відданість, він був вдячний. Звичайно, не демонструючи своєї вдячності.

Розділ 14

5 травня 1996 року. 16.00.

м. Кам’янець-Подільський. Кафе «Арарат»

Андрій сидів за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Він знаходився у кафе вже близько півгодини. Косий запізнювався, але Соколовського це не дратувало. Він замовив кухоль прохолодного пива і розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидіти отак, очікуючи на агента, аніж знаходитися зараз у міськвідділі і готуватися до перевірки, що її мало вчинити обласне начальство. У душі Андрій навіть був вдячний Косому за те, що той запізнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем і офіціантом одночасно. Той наблизився, посміхаючись масними губами.

– Вай, Андрій Вікторович, яка гарна погода за вікном. Гарна погода, гарний відвідувач у мене – чи не добрий нині день? Бажаєте закусити?

– Давай, – погодився Андрій. – Принеси чогось. На двох.

Карен з розумінням мотнув головою і пішов у свою крихітну кухню. Андрій не вперше відвідував кафе простодушного вірменина і знав напевне, що той принесе суп «Харчо» і шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, ці страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторані. Андрій уявив, як у їхньому кабінеті зараз оглушливо клацають клавіші друкарської машинки, підтягуючи до перевірки документацію, як бігають коридорами наполохані Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межі нервового зриву, волає на підлеглих за найменшого приводу і без нього. Настрій поліпшився ще більше.

Біля дверей задзвонив ніжними переливами невеличкий дзвінок, припасований так, щоб Карен міг завбачливо відреагувати на відвідини клієнтів. На порозі з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмі, чорній кепці і з сірником у зубах. Справжній урка зразка спокійних 80-х. З посмішкою подав руку Андрію і всівся навпроти нього.

– Мої вибачення за запізнення, начальнику, – запобігливо поглянув в очі Андрію. Той згорнув газету і відклав її вбік. Зробив кілька ковтків пива з кухля.

– Ти нахабна людина, Косий. Я навіть жінок не чекаю по півгодини. Маєш щастя, що сьогодні нікуди не поспішаю.

Косий розвів руками:

– Ніяк не міг раніше!

– Добре, – великодушно змахнув рукою Андрій. – Їсти-пити будеш?

– Горілки не п’ю, ти ж знаєш, начальник. А от перекусити не відмовлюсь.

– Звичайно, не п’єш. Тобі б ширнутися. Загнешся від цього лайна…

Косий і не думав ображатися на тон Андрія.

– Як не від наркоти загнуся, то на зоні згнию. Мені нічого втрачати. Я одинока бідна людина. І з нажитого лише як у латиша – член та душа. Ніхто крім тебе й не пожалкує, начальнику.

Андрію стало смішно. Косий завжди при нагоді полюбляв побідкатися своєю долею-злодійкою.

– Скільки твої джинси коштують, Косий? Я неозброєним оком бачу, що вони родом не з турецького базару, а з фірмового бутіка. Досить плакатися. Якщо й пропадеш на зоні, то тільки через власну жадібність. Візьмуть тебе колись не за зберігання наркотиків, а за збут. І підеш відпочивати не на два роки, а на вісім. Працювати не хочеш, а жити звик красиво. Хіба не так?

Косий, хитрувато посміхнувшись, промовчав.

– І досить мене начальником кликати. Увагу привертає. Клич Андрієм.

– Як скажеш, начальнику… тобто Андрію, – розв’язно відкинувся на спинку стільця Косий.

Біля столика з’явився Карен з скляною тацею у руках. На таці парували фарфорові тарілки з янтарним запашним харчо, зеленню і шпицями смаженого м’яса.

– На здоров’я, Андрій Вікторович. Скоштуй, дорогий, пальчики оближеш. Можливо, коньячку? Гарний коньяк маю, вірменський!

– Дякую, Карен, це зайве, – відмовився Андрій.

Коли Карен пішов, Андрій, без зайвих церемоній підсунув до себе страви й заходився їсти. Як він і очікував, все було смачним, свіжим і поживним. Таким, як колись готувала Тетяна, очікуючи до пізнього вечора на його повернення з чергування.

Закінчивши з обідом, Андрій зачекав, доки відсуне свою тарілку Косий, після чого витер губи серветкою і запалив цигарку.

– Ти дізнався про все, що я тебе прохав?

Косий знизав плечима.

– Його немає у Кам’янці.

– Про це я міг дізнатися і без тебе. Де він?

– У Хмельницькому. Люди бачили його у центрі. Кілька разів.

– Ти впевнений?

– Можемо вірити, – схилив голову Косий. – Надійні люди оповідали.

– Софрон з ним?

– Так.

– Коли їх там бачили?

– Позавчора.

– З ким вони були? Самі? Якщо ні, тобі відомі якісь кінці Потапа в Хмельницькому?

Косий зітхнув і собі припалив цигарку.

– Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаєш.

– Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що?

– Знаєш, а мені вже сорок, – раптом заявив Андрію Косий. – Це вік, який примушує замислитись над життям, ти так не вважаєш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летіти з швидкістю метеорів, а попереду лише безрадісна старість і кінець земних поневірянь. А коли ти прокидаєшся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примітивізм власної ролі у цьому світі починає турбувати значно частіше, аніж раніше. Це сумно.

Андрій засміявся.

– Косого потягло на філософію. Ти й справді старієш.

– Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав раніше. Вісім років я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообіцяв, що подбаєш, аби у разі чого мені влаштували замість них звичайну «двійку», я б знав напевне, що ти дотримаєшся власного слова.

Андрій загасив цигарку до попільнички.

– Добре, Косий. Я подумаю над твоїм проханням. З ким їх бачили?

– Коли ти так кажеш, я спокійний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фієста. Більше мені нічого про неї не відомо.

Андрій дістав портмоне і покликав Карена.

Коли він зайшов у райвідділ, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душі надію, що біганину на сьогодні закінчено, а Гончар вже відбув додому, Андрій покрокував крізь просторе фойє у напрямку сходів на верхні поверхи. Здалеку привітався помахом руки з кількома патрульними сержантами, котрі сиділи, на щось очікуючи, на стільцях вишикуваних уздовж стіни. Коли взявся рукою за турнікет, що відділював сходи від фоє, почув за спиною голос чергового:

– Соколовський!

– Агов, – повернувся Андрій і побачив огрядного капітана Савчука, котрого у відділі за пристрасть до здорового способу життя і сироїдіння позаочі кликали Морківником. Кожного разу Морківник приносив з собою на чергування велику валізу овочів, в основному моркви. Він гриз її майже постійно, встигаючи зводити з розуму своїх помічників докладним описом усіх можливих способів оздоровлення і рецептами екзотичних дієт. Як він міг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кілограмів, було загадкою. Навіть тепер Морківник стояв біля дверей чергової частини, в одній руці тримаючи помаранчевий конус очищеної морквини, у іншій брошуру. Напис на обкладинці брошури проголошував: «Я доживу до 100!»