На березi була присутньою уся верхiвка мiськоi мiлiцii Кам’янця-Подiльського. Бiлий «Форд» з розтрощеним моторним вiдсiком витягли пiвгодини тому i зараз у його салонi працював експерт. Поряд з автомобiлем, накритi бiлими простирадлами, лежали три тiла. Серед рiчкового плеса застиг баркас. Водолази, якi на ньому прибули, гомонiли, збираючи троси й обладнання. На крихiтному вiдтинку кам’янистоi дороги, якою зазвичай з’iжджали до води рибалки та вiдпочивальники, нiде було яблуку впасти через велику кiлькiсть машин, а в очах рябiло вiд скупчення мiлiцейських та прокурорських чинiв. Андрiя, щойно той вилiз з машини, покликав Степанович – невеличкого зросту сухорлявий чоловiк у формi майора мiлiцii.
– Що мислиш?
– А що тут намислиш, – знизав плечима Андрiй, розглядаючи мiсце подii. – Навмисне вбивство, ясно як божий день. Пiд самогубство, попри всю вiртуознiсть нашоi прокуратури, не пiдтягнеш. Яка причина смертi?
– У кожного, крiм слiдiв знущань, по кулi у головi.
– Круто.
– Андрiю… – Степанович вiдкашлявся.
– Степанович – нi! – Андрiй виставив перед собою руку, немов намагаючись захиститись вiд удару. – Ви не зробите цього!
– Послухай, Андрiю…
– Я просто фiзично не можу! Побутове вбивство на цементному заводi на менi, вбивство пiд час бiйки у «Старiй Фортецi» теж на менi. Ще цей ветеран, абись вiн у танку згорiв, пробач менi Господи! Коли я встигну?!
Степанович заграв жовнами, що мало означати: я не прошу, я наказую! Помiтивши реакцiю начальства, Андрiй замовк, з виглядом приреченого приготувавшись вислухати власний вирок.
– Це не моя забаганка, – розвiв руками Степанович. – Наказ начальника мiськвiддiлу. Справу будеш вести ти. Пiд контролем прокуратури. Я ж, зi свого боку, чим зможу… На цементному вбивство майже розкрито, залишилося трохи паперовоi роботи, перекину на когось iз хлопцiв. Може ще заберу вбивство у «Старiй Фортецi». Залишаться крадiжки колiс. Крiм того, у допомогу дам Забузького й Кондратишина. Подужаеш.
Андрiй дiстав цигарку.
– Ну то як, згоден? – запитливо зазирнув у очi Степанович.
– А я можу вiдмовитись?
– Звичайно нi.
– Тодi згоден, – Андрiй з ненавистю подивився у той бiк, де, одягнений у бездоганний однострiй, стояв у товариствi районного прокурора полковник Гончар. – Пiду побалакаю з рибалками.
– Давай, – Степанович кинув недопалок на землю i пiшов до Гончара.
Павло Іванович, вiдчуваючи у серцi розпач i почуття жалю до себе, змотував i ховав до рюкзака снастi, якi так i не згодилися цього дня. І чому все трапилося саме зараз i саме на тому мiсцi, де вiдпочивав вiн? Чому не учора, не завтра, або пiвроку тому чи пiвроку потому? Нi, саме сьогоднi, коли до жаданого ляща i стану тихого умиротворiння залишилося так мало, а до жаданоi вiдпустки так багато! Додавав оптимiзму лише той факт, що, незважаючи на велику кiлькiсть мiлiцiонерiв усiх рангiв, нiхто не поцiкавився, чому вони збиралися почати риболовлю, коли вона заборонена на час нересту риби. Інакше не обiйшлося б без протоколу, листа на службу й штрафу, якi самi по собi лише дрiбниця в зрiвняннi з реакцiею на них Людмили Володимирiвни. Скорiш за все, у разi такого розвитку подiй, виiзди на риболовлю перетворилися б з рiдкiсноi реальностi на нездiйсненi фантазii. І хоча напередоднi, випивши три чарки, Павло Іванович намагався довести товаришам, що у його сiм’i господар саме вiн, а не дружина, сам вiн добре знав, що краще вiдмовиться вiд чого завгодно, анiж пiде проти ii волi. В iншому випадку йому буде вчинено таку кiлькiсть жорстоких iстерик, яку Павло Іванович без значноi шкоди для здоров’я пережити не зможе.
Закiнчивши складувати рюкзак, Павло Іванович без ентузiазму поглянув на молодого чоловiка у джинсах i чорному шкiряному пiджаку, з текою для паперiв у руках. Чоловiк продемонстрував посвiдчення капiтана мiлiцii i простягнув руку для привiтання.
– Капiтан Соколовський, карний розшук, – мовив вiн. – Можемо з вами побесiдувати?
Павло Іванович потиснув простягнуту руку. Так, звичайно, вiн може з побесiдувати з мiлiцiонером, що ж йому залишаеться? Нi, вiн не бачив напередоднi та уночi нiчого й нiкого пiдозрiлого. Автомобiль помiтив лише тодi, коли той летiв у безодню. І йому незнайомий анi сам автомобiль, анi тi нещаснi, котрих з нього дiстали. Павло Іванович не надто полюбляе такi видовища, але позирнув на обличчя загиблих. Вiн нiколи iх не зустрiчав ранiше. Йому щиро шкода цих молодих бiдолах i iхнi родини. Але, можливо, бiльше про них зможе розповiсти четвертий пасажир авто, котрого вони витягли з води i котрий так швидко пiшов, навiть не подякувавши за допомогу?
– Що? – Андрiй став схожим на мисливського пса, котрий натрапив на слiд дичини. – Тобто був хтось, хто вижив?
– Був. Хлопчина. Руки мав сплутанi електрокабелем за спиною.
Андрiй набрав повнi легенi повiтря.
– Так, а з цього мiсця я попрохав би бiльш докладно.
Павло Іванович швидко переповiв, як вони врятували молодика i як той, ледве обiгрiвшись бiля багаття, зник у невiдомому напрямку.
– А ви могли б його упiзнати?
– Напевне. Адже бачив так, як оце зараз вас. За що його так? Цiкаво…
– І менi цiкаво, – Андрiй вiдкрив теку з паперами, готуючись почати офiцiйне опитування свiдка. – Прошу вас докладну iнформацiю: прiзвище, iм’я, по батьковi, фактична адреса, адреса прописки, телефони, де працюете, словом – все. І потiм покличете до мене ваших товаришiв.
Роздiл 5
26 квiтня 1996 року. 13.30.
МВ УМВС Украiни у Кам’янцi-Подiльському
Високе начальство з областi й мiсцеве з районноi прокуратури роз’iхалося лише опiвднi, завдавши Гончару i його замам добрячого прочухана за сам факт, що резонансний злочин мав мiсце на територii дорученоi iм дiльницi. Тож Андрiй, пiсля того як вислухав настанови вiд хмельницьких чинiв, а також чергову порцiю жовчi вiд полковника Гончара, мiг взятися за роботу лише по обiдi. Хоча який там обiд – Гончар, пiсля отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настроi, тож наказав знаходитися на своiх робочих мiсцях усiм без виключення. З огляду на такий стан речей пiдлеглi Степановича, серед яких перебував i Андрiй, змогли на скору руку перехопити лише кiлька хот-догiв з мiцним чаем. Степанович скористався своiм службовим становищем i кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як i обiцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколi Кондратишину допомагати у слiдствi.
– І не варто сподiватись, що за все вiдповiдатиме Соколовський!
– Степанович, ви ж знаете, ми своiх у бiдi не кидаемо, – весело пiдморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так.
– З кого могорич? – перегородив дверi Кондратишин. – З Андрiя чи з вас, Степанович? І не треба робити вигляд, що я запитую надто тихо.
– Бери вище, Микола, – рiшуче вiдсторонив його Степанович. – З самого генерала. Справа у нього на контролi.
– Нап’ешся, – зiтхнув Забузький. – Могорич переходить у зал глядачiв. І премiя.
– Ну ти ж все знаеш, Федоре, – Степанович пiдморгнув i зачинив за собою обдертi дверi кабiнету, на яких з внутрiшньоi сторони висiв старий радянський плакат. На плакатi було зображено насторожену комсомолку в червонiй хустинi. Комсомолка приклала до вуст вказiвного пальця, а напис проголошував: «Не болтай!»
– Ну от, попоiли, можна й поспати, – потягнувся, сидячи за столом, Забузький.
Андрiй в серцях зiм’яв i кинув у корзину для смiття серветку вiд хот-дога.
– Як попоiли, так i поспимо.
Вiн повiсив на вiшалку пiджак i пiшов до свого столу, розташованого у кутку, бiля дiжки з двометровим фiкусом. Стiл був довоенний i мiцний, заставлений стопками паперу, теками й необхiдним для писання дрiб’язком. Андрiй сiв за стiл, вiдшукав серед паперiв пусту теку й заходився пiдшивати до неi документи.
– Загалом, що ми маемо? – коментував вiн своi дii. – Протокол огляду мiсця подii. Протоколи огляду трьох тiл i протоколи опитування свiдкiв, а саме Карася Павла Івановича 1955 року народження, а також його друзiв, Тихомирова Ігоря Борисовича й Куликова Михайла Петровича 1968 i 1969 рокiв народження вiдповiдно. Одне вiд одного свiдчення не вiдрiзняються практично нiчим. І з’явилися вони лише пiсля погроз покликати рибiнспекцiю. Ще маемо таемничого врятованого з лап жорстокоi смертi, який анi з рятiвниками, анi з нами спiлкуватися не забажав. Ну що у нас за люди!
– Люди як люди. Бояться, – позiхнув Федiр.
– Бояться, – погодився Андрiй. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрiбно знайти якнайскорiше. Чуе мое серце: багато вiн нам зможе розповiсти… Потрiбно дзвонити в ДАЇ.
– Пiнкертон, – похитав головою Кондратишин.
– От тiльки не потрiбно заздрити!
Соколовський пiдтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений трiщиною, яка проходила через увесь корпус i була недбало залiплена блакитною iзоляцiйною стрiчкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даiшники спрацювали як нiколи оперативно – по номеру втопленого автомобiля вже було встановлено мiсце його реестрацii й даннi господаря. Андрiй подякував i поклав трубку.
– Так, початок маемо. Потрiбно дочекатися, коли будуть готовi фотографii трупiв i можна вирушати за першою адресою. Зробиш, Федоре?
