Крос у небуття

Розділ 11

1 травня 1996 року. 6.15.

м. Кам’янець-Подільський

Писк мобільного телефону вдерся до свідомості несподівано і неприємно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся і сів на дивані. Повільно навів різкість в очах і вилаявся вдруге. Він сидів серед кімнати, в інтер’єрі якої досить виразно читалися сліди вчорашньої пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина і закидано недопалками, на низькому столику біля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкірок, риб’ячих хвостів і поламаних цигарок. На підлозі біля великого телевізора кілька порожніх пивних банок, а на дзеркалі висить жіночий бюстгальтер. З ванної кімнати було чутно шум водяних струменів – там хтось приймав душ.

Немов у тумані сплив учорашній день. Після зустрічі з Трояном Потап підготував гроші й документи для втечі, спакував валізу і, залишивши все у гаражі на Карвасарах, вирішив махнути на небезпеку рукою і гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рішення цілком логічне. Коли ж прийшов додому напідпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружині на двері і зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дівчину. Очевидно, та поспішила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не міг. Далі пам’ять мало що зберегла. Він навіть не пам’ятав, чи попереджував Софрона і решту бійців про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити.

Телефон продовжував пищати. Потап, зітхнувши, підняв слухавку.

– Потап? – почув за секунду голос Трояна.

– А кого ти хотів почути? – непривітно прохрипів Потап.

– Де ти зараз?

– Вдома, де ж мені бути?

На тому боці кілька секунд мовчали.

– Ти серйозно? – нарешті видихнув Троян.

– Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморі, щоб жартувати, кажи чого хотів?

– Я ж тебе попереджав, чому ти не у відрядженні?

– Сьогодні маю від’їздити. Годині об одинадцятій.

Троян обурено пирхнув і видихнув у слухавку:

– Негайно утікай, чуєш? Негайно!!!

І все. У слухавці залунали сигнали відбою. Від почутого у Потапа в голові враз прояснилося. По голосу Трояна він зрозумів: загроза яка нависла над ним настільки велика, що дорожити потрібно кожною хвилиною. Він похапцем натягнув спущені до колін штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У підвалі зберігалося кілька карабінів і набої, але на те, щоб їх позбутися вже не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе піджак і подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мінералки, яка стояла на столику. Вже в порозі зустрівся з закутаною у купальний халат дівчиною.

– Вау, Віталік, ти вже встав? – промуркотіла вона і розкрила обійми. – Ну іди до мене, котику…

Потап роздратовано відпихнув від себе повію і відчинив двері.

– Вали звідси, шкура, зараз мусора наїдуть! – крикнув наостанок.

Пройшовши подвір’ям, з жалем поглянув на «Мерседес», котрий учора залишив прямо на клумбі з улюбленими Зойчиними квітами. Скористатися автомобілем не вдасться. Скоріш за все його номери є у службовому блокноті кожного даїшника області. Потап, підозріло озираючись, пройшов кілька кварталів приватного сектору і, вийшовши на одну з центральних вулиць, попрямував до зграйки приватних таксистів, котрі тулилися біля кіоску з кавою і хот-догами. Сів у першу-ліпшу машину і свиснув до таксистів. Один з них повернувся.

– Ця машина зараз не їде, шановний, – сказав таксист і показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Він перший у черзі.

Потап відчинив бічне скло і поманив таксиста пальцем. Той наблизився.

– Братан, я їду у цій машині, пояснювати щось потрібно?

З виразу обличчя таксиста Потап зрозумів, що той його впізнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже віз його горбатою бруківкою вулиці. Лише тепер Потап дістав з кишені слухавку і набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго. Нарешті почув невдоволений голос Софрона:

– Кому, чорт забирай, не спиться?

– Софрон, линяй з хати. Негайно.

Софрон метикував швидко:

– Мусора?

– Так.

– Скільки маю часу?

– Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тікай негайно. Зустрінемося на Карвасарах. Пам’ятаєш?

– Так, – Софрон відімкнувся.

Потап заходився набирати номери решти своїх бійців. Але тут його спіткала невдача: тільки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник. На рахунку скінчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як він міг забути поповнити рахунок?!

За вікном потяглися низенькі хатини й перекошені паркани Карвасар.

– Ставай тут, – коротко кинув Потап водію і стромив йому кілька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно?

– Я нікого не бачив, – затрусив головою таксист.

Поглянувши на нього, Потап зрозумів, що той буде мовчати. Тому що елементарно боїться за власне життя. А навіть якщо і прохопиться словом у непотрібному місці, Потап завбачив і такий розвиток подій, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кілька кварталів ходіння вузькими брудними вуличками.

Полковник Гончар відчував себе мисливцем, який йде слідом пораненої здобичі. Він сидів на передньому сидінні непримітного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивільне прапорщиком районної роти ДПС[4], котрий від думки, що поруч з ним знаходиться найбільший головний біль рядового складу кам’янець-подільської міліції, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водія, Гончар надав своєму вигляду спокійної діловитості та погравав невеличкою японською радіостанцією «Моторолла» і мугикав щось мало схоже на мелодію. Десь там, за півсотні метрів, за поворотом висипаної вапняковою щебінкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масиві, що віднедавна активно забудовувався. Забудовувався він тими, кого 1991 рік не пожбурив у злидні, а навпаки підняв на вершину добробуту – тобто злодіями, шахраями й просто нечесними на руку людьми від влади. Саме у цьому будинку жив двічі засуджений Віталій Потапчик, котрий наприкінці восьмидесятих на вищий рівень, аніж пересування наперстків на автовокзалі, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнісінько такому ж елітному мікрорайоні на іншому кінці міста, зараз тільки будувався. За минулий рік Гончар ледве спромігся вивести «нуль», а цього літа планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну і більярдну, котрі на своєму чималенькому подвір’ї мав Потапчик.

«Зарвався Віталік, зарвався, не пам’ятає “табличку ділення”, – думав Гончар. – От і настала нагода поквитатися».

Радіостанція ожила.

– «Перший», я «двісті п’ятдесят шостий». Знаходжусь на місці.

– Довго добираєшся, «двісті п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мікрофон Гончар. Думки про будівництво і пов’язані з ним проблеми остаточно зіпсували йому настрій. – Подвір’я бачиш?

– Так точно.

– Що там?

– Тихо. Жодного руху.

– Зрозумів. «Двісті п’ятдесят третій», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третій автомобіль (на відміну від решти оперативних груп, у його команді було три машини і п’ять чоловік «важкої кавалерії» з обласного «Беркута»).

– На зв’язку «двісті п’ятдесят третій», – долетів до Гончара голос підлеглого.

– У вас що?

– На місці, «перший». На подвір’ї у об’єкта все тихо.

Гончар дістав з оперативної кобури пістолет і підніс до рота радіостанцію.

– Годі штани протирати. Робіть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?

Тієї ж миті усі п’ять бійців спецпідрозділу кинулися до будинку Потапа. Гончар тільки робив перші кроки від автомобіля, коли з гуркотом вилетіли ковані ворота і почулося ревіння двох здоровезних кавказьких вівчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслід за ревінням заляскали постріли АПС[5]. Собаки спочатку завили і одразу ж затихли. У сусідських будинках вмить почали зачинятися вікна, фіранки й двері. Мікрорайон ожив тужливим бреханням трьох десятків собак.

Коли Гончар, у супроводі двох оперативників, зі зброєю наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвір’я, з дзвоном вилетіли кілька шибок, а бійці «Беркута», заскочивши через вікна, зникли всередині будівлі. Скоро звідтам почувся тупіт, крики й дзвін скла. Гончар підійшов до вхідних дверей і взявся за ручку. Двері гостинно відчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.

– Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вікна?

– Вони не звикли шукати легких шляхів, – знизав плечима той.

– Це точно.

З нетрів будинку почувся сповнений погрози крик:

– Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!

Вслід за цим почулося два постріли. Обличчя Гончара пополотніло. Невже будуть поранені, а то й, Боже борони, убиті? За це його Пальков по голівці не погладить. Гончар миттєво розгубив свій впевнений вигляд і гордовиту позу, риссю кинувшись на постріли. У ту мить навіть не подумав, що стріляти можуть не його підлеглі.

– Припинити! Припинити стрілянину, вашу мать! – кричав він.

Проте хвилювання виявилось зайвим. У вітальні, поблизу велетенської пащі каміну, бійці притисли до підлоги людину, вдягаючи на неї кайданки. Під купою тіл у сивих камуфляжах Гончар не міг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стріляли, очевидно, у стелю. Гончар перевів подих і стромив пістолет у кобуру.

– Доброго ранку, Віталію! – мовив з кривою посмішкою. – Хлопці, поставте його на ноги.

– ЇЇ, пане підполковнику, – засміявся один із спецназівців.

Перед здивованим поглядом Гончара постала дівчина, зодягнена у чоловічий банний халат. Волосся затриманої розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.

– Ти хто? – тільки й спромігся запитати Гончар.

– Ілона.

– Потап де?!

– Пішов.

– Куди?

– Я не знаю.

– Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простір кімнати такими лайками, котрі більш пристали вантажнику з ринка, аніж начальнику міліції. Після цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операція по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс.

Соколовський розірвав конверт і дістав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарської машинки було зазначено адресу і ім’я того, кого потрібно було затримати. І хоч адресу Софрона, рівно як і те, що затримувати потрібно буде саме його, Андрій знав ще напередодні, перед Кондратишиним, бійцями «Беркута» і водієм вигляду він не подав.

– Віктор Олександрович Софронов, – почав читати він вголос. – Рік народження тисяча дев’ятсот сімдесят третій. Зріст сто вісімдесят п’ять сантиметрів, статури міцної. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйоні повітрянодесантних військ. Демобілізувався три роки тому, в даний час не працює. Можливо озброєний пістолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина. Хоча з фото так не скажеш.

Він простягнув фото колегам, які сиділи на задньому сидінні автомобіля. З світлини дивився чорнявий хлопчина років двадцяти, з кучерявим волоссям і правильними рисами обличчя. Такі обличчя чоловіків, напевне, мають подобатися жінкам. Андрій прочитав водієві адресу.

– Знаєш, де це?

Водій кивнув головою.

– Тоді поїхали, – він зачекав доки автомобіль викотиться на дорогу й повернувся до підлеглих. – Хлопці, будьте обережні і не лізьте поперед батька у пекло. – А ви, ковбої, – він поглянув на беркутят, – якщо доведеться стріляти, цільтеся гарно. Які будуть наслідки у разі появи випадкових постраждалих, я думаю, пояснювати не потрібно?

– Не хвилюйся, капітане, – ліниво відповів один з бійців – широкоплечий велетень-прапорщик з квадратним підборіддям і золотими коронками на передніх зубах. – Не вчорашні.

– Ну слава Богу, відлягло, – хмикнув Андрій і повернувся. Почав у пам’яті пригадувати розташування потрібної п’ятиповерхівки. Він не надто часто бував у тому районі, але приблизно знав цей будинок. Звичайна «хрущоба» на чотири під’їзди, подвір’я заросло деревами й кущами, дитячий майданчик з потрощеними гойдалками й пустою пісочницею. Поряд з майданчиком на кривих залізних стійках натягнуто дроти для просушки білизни. Соколовський закрив очі і відкинувся на спинку сидіння. Таких виїздів, як сьогодні, було в його житті багато. А скільки ще їх буде… Винаходити велосипед не було жодної необхідності. Вони просто зайдуть у під’їзд, залишивши під вікнами квартири двох беркутят, подзвонять у двері та увійдуть. Як діяти далі, підкажуть обставини. Всі ефектні спецоперації та штурми гідні лише для кіно. А тут мала бути проста буденна робота. Зайти й заарештувати бандита. А якщо той чинитиме опір, проламати йому голову і заарештувати з проламаною головою.

– Здається, цей будинок, – відірвав Андрія від думок голос водія. Він розплющив очі й почав роздивлятися сірий паралелепіпед п’ятиповерхового будинку, до якого вела вкрита вибоїнами й калюжами вузенька дорога. На стіні будівлі рука невідомого таксиста вивела чорною фарбою номер: «35».

– Так, приїхали. Квартира тринадцята, хлопці. Мислю, що це має бути перший під’їзд, четвертий або п’ятий поверх. – Андрій по радіостанції викликав другу машину. – Двох чоловік на протилежний бік, під вікна, водій залишається в машині напоготові, решта зі мною. І зберігаємо тишу.

Він вже хотів вийти з машини, коли його зупинив голос Кондратишина:

– Андрій, дивись! – старший лейтенант вказував вперед, в бік під’їзду до якого вони прямували.

Придивившись, Андрій помітив високого молодого чоловіка у джинсовому костюмі з великою спортивною валізою на плечі. Чоловік, не оглядаючись, простував до виходу з двору.

– Софронов, здається! – додав Кондратишин.

Але Андрій вже й сам упізнав «клієнта».

– Так, давай потроху за ним, – скомандував він водію. – Коли порівняємось, одразу ставай. Виходимо всі і валимо його мордою до землі.

Коли поряд з ним запищали гальма автомобіля, Софрон уже не мав сумніву, що це відбувається не випадково. Він швидко розвернувся, зірвав з плечей ремінь валізи і, розмахнувшись, кинув її в груди першому з тих, хто вискочив із автомобіля. Здається попав, але перейматись цим вже не було часу. Щодуху побіг геть з двору, на ходу дістаючи з кишені пістолет. Позаду чув, як двічі клацнули автоматні затвори і хтось крикнув:

– Стояти!

Він, не цілячись, двічі вистрілив назад і добавив швидкості. У відповідь тишу розірвала коротка автоматна черга. Свисту куль Софрон не почув, очевидно стріляли в повітря. Зате, наближаючись, загупали важкі черевики працівників «Беркута». Звиклі до фізичних навантажень і довгих кросів, спецназівці навряд чи дали б йому шанс у довгих перегонах. Софрон вискочив за ріг сусіднього будинку, і тут йому посміхнулась удача – не далі як за десять кроків від нього сидів у сідлі скутера молодий хлопчина у шортах і чорній майці. Він, посміхаючись, щось говорив до худорлявої дівчини. Та слухала, зрідка хитаючи головою. Крихітний двигун скутера тихенько муркотів на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрібно було діяти так, щоб уникнути можливого опору і втрати дорогоцінного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацідив хлопцю в потилицю кулаком і перехопив у нього руль. Удар був такої сили, що молодик впав без пам’яті. Дівчина пронизливо скричала і відскочила на кілька кроків.

Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора і полетів вузькою стежкою, трьох міліціонерів від нього відділювало лише кілька кроків. Андрій, котрий наздогнав бійців і навіть випередив одного з них, зрозумів, що бандиту вдалося їх ошукати. Ні пішки, ні на автомобілі наздогнати Софрона вже не було шансів. Боковим зором Андрій помітив, як старшина у малиновому береті швидко став на одно коліно й навів на утікача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустріч Софрону, від якого їх відділювало вже не менше півсотні метрів, стежкою рухалися кілька постатей. Білий верх чорний низ – жінка, рожеве з білим верхом пухнастих бантів – дитина. Все, що він зміг зробити, це вхопити ствол автомата й різким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричі й у вухах засвистіло.

– Відставити, – видихнув Андрій. – Припинити вогонь.

Розділ 12

1 травня 1996 року. 13.00.

МВ УМВС України м. Кам’янець-Подільський

До міського відділу внутрішніх справ Андрій прибув далеко не в доброму гуморі. І причин для гарного настрою дійсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно відкривши вогонь по працівникам міліції, Соколовському робилося зле від передчуття кількості писанини котру він, як старший оперативної групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброї бійцем його групи. І тепер Андрій навіть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрібно було дати працівникові «Беркута» нагоду влучити у рухому ціль? Андрій пригадав крихітні фігурки перехожих на стежці, у чий бік летів навіжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця років тридцяти і блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовірних розмірів білосніжним бантом на голові і червоною повітряною кулькою у руках. Ні! Ніхто не міг довести Андрію, що навіть доля відсотка ризику влучити у них варта біди, котра могла б відбутися у разі такого повороту. Ціль не завжди виправдовує засоби. І нехай зараз капітан Соколовський отримає добрячу «пілюлю» за втечу Софронова, за стрілянину і безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зі струсом мозку, він не жалкував. Рано чи пізно той, хто став причиною усіх неприємностей, відповість за них. Це Андрій знав напевне. Тому що він не вибачав людей, котрі дозволяли собі стріляти в працівників міліції. Таким було одне з неписаних правил опера – подібних людей потрібно знищувати. Як скажених псів.

Дещо розвіяв важкі думки Андрія Забузький. Він, ввалившись до кабінету з великою чорною валізою, у котрій загадково подзвонювало скло, сів за свій стіл і неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського і Кондратишина.

– Чому такі кислі, друзі?

– А ти вже встиг за пивком змотатися? – відповів питанням на питання Андрій.

– І не подумав. Беркутята пригостили. Файні хлопці.

– Я помітив, – хмикнув Кондратишин і вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стріляють, потім думають. Тобі взяти, Андрію?

Андрій покрутив головою.

– Ще маю до Гончара на килим іти, з докладом.

– Ну, за це можеш бути спокійним, – махнув рукою Забузький, відкоркував пляшку і зробив кілька ковтків. – Пан полковник доручив зібрати рапорти Степановичу, а сам відбув у невідомому напрямку позичати у сірка очі. Холодне, може будеш?

Андрій відмовився. Від Забузького він дізнався про невдачу Гончара на адресі у Потапчика і про те, що решту бандитів вдалося взяти без особливих проблем. Він дістав з ящика столу кілька аркушів паперу і заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другій, відчувши, що повинен вийти з остогидлих стін міськвідділу на свіже повітря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатні» у Забузького півмільйона. Вже в порозі зустрівся з ветераном, у котрого кілька тижнів тому зняли з автомобіля колеса. Той, сповнений праведного гніву, одразу ж накинувся на Андрія:

– Я бачу, справедливість по відношенню до громадян для нашої міліції лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвеніли кілька десятків ювілейних медалей на грудях.

– І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…

– Іванович. Петро Іванович.

– То що ж, Петре Івановичу?

– А ви не здогадуєтесь?

– Жодним чином.

– Я вже три тижні бігаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги.

– Це вам лише здається. Вашою справою займаються.

Петро Іванович почервонів від обурення.

– Знаю я, як ви займаєтесь! Я своє здоров’я залишив на фронті і тепер не в змозі на плечах носити овочі й фрукти з дачі додому. А між тим урожай тієї самої дачі не дає нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мішок картоплі, коли машина майже місяць стоїть без коліс?

Андрій мовчки дивився на співбесідника. Що він міг відповісти? У словах старого теж була істина. Держава, на яку він працював багато років, під кінець життя поставила його в такі умови, за яких він повинен був виживати. Тож старий просто боровся за своє життя і ненавидів ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бідолахи довелося саме йому, капітану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним ім’ям «держава» сам обдаровував скупо і часто змушував жити «в позички».

– Я вас розумію, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми ваші колеса, заспокойтеся.

– А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду!

Андрій розвів руками.

– Ваше право. Тільки начальника міськвідділу зараз немає на місці і сьогодні вже, скоріш за все, не буде. А Степановичу, себто підполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися.

Андрій повернувся і покрокував геть. Він був не у тому настрої, щоб пояснювати очевидне людині, котра не хотіла слухати його пояснень.

Він йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, підставляв обличчя сонячним променям і радів першим ніжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налиті кров’ю очі Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли їхні погляди зустрілися. Не згадувати пихате обличчя Гончара і лисі колеса на вкритих брудом іржавих дисках, а також скарги пенсіонера, котрому невідомі доки злодюжки ускладнили і без того нелегке життя. Назустріч траплялися дівчата. Вони, як і кожного року, зменшили кількість вбрання до критичного мінімуму за кілька годин після першого теплого подуву весни. Андрій посміхався їм і відчував, що у житті й насправді є багато потрібних і корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацію, потрібно менше віддавати часу роботі, а більше собі. Для багатьох людей так все й відбувається. Чомусь тільки він так не міг. Залишалась вірогідність, що робота в міліції сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжніми ментами, коли їх викидали на вулицю після десятка літ відданої служби. Викидали за дріб’язкову провину, а скоріше за неспроможність вживатися з зажерливим начальством. Можливо тоді у житті Андрія Соколовського щось зміниться на краще. Інакше він просто не зможе власною рукою відібрати у себе роботу, котра стала сенсом його існування.