Юлiус Шнорр фон Карольсфельд – малюнок Фрiдрiха Олiв’е, вiн малюе на схилi; який же вiн тут гарний i поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак iз цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очi дивляться тiльки на картину, руки спокiйнi, на колiнах – дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та нi, це ж бо Фрiдрiх Олiв’е, i намалював його Шнорр.
15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навiть якщо доведеться порiзати собi обличчя.
16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфiгенiю на Таурiсi». У нiй, за винятком окремих, вочевидь невдалих мiсць, висхла нiмецька мова у вустах чистого хлопчика справдi просто-таки гiдна подиву. Коли читаеш, кожнiсiньке слово у вiршi пiдноситься перед тобою на таку височiнь, де воно опиняеться в свiтлi, може, й не яскравому, однак пронизливому.
27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублiкованого з-пiд мого пера» – так вiн почав. Схоже, приемний чоловiк, майже сивий, iжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, нiс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник вiн посереднiй, але окремi мiсця в нього виписано добре (якийсь чоловiк виходить у коридор, кашляе й озираеться, чи нiкого нема поруч), до того ж вiн людина чесна й збираеться прочитати все, що обiцяв, але публiка не дае, злякавшись першого оповiдання про психiатричну лiкарню; у нього така нудна манера читати, що слухачi, хоча дiя розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось iнше. Коли вiн, прочитавши з третину оповiдання, примовк, щоб випити трохи мiнеральноi води, за дверi повалив цiлий гурт. Вiн злякався. «Зараз уже кiнець», – просто збрехав вiн. І коли таки завершив, усi повставали, почулися сякi-такi оплески, якi пролунали так, немовби всi попiдводились, а хтось один залишився сидiти й ляпав у долонi сам для себе. Але Келлерман хотiв читати далi, ще одне оповiдання чи, може, й кiлька. Та коли вiн побачив, що всi вже зiбралися йти, то тiльки рота роззявив. Нарештi, послухавшись чиеiсь поради, промовив: «Я хотiв би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробiмо перерву на п’ять хвилин». Дехто ще зостався, i вiн прочитав казку, в якiй були мiсця, коли хотiлось кинутися стрiмголов через усю залу просто по людських головах за дверi.
15 грудня. Своiм висновкам iз мого нинiшнього стану, що тривае ось уже майже рiк, я просто не вiрю, для цього мiй стан надто серйозний. Я ж бо навiть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймнi я гадаю собi так: стан цей новий, щось схоже зi мною вже бувало, але такого – ще нiколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собi, нема жодноi шпарини для сумнiву чи вiри, для кохання чи вiдрази, для мужностi чи страху перед чимось окремiшнiм чи загальним, живе тiльки квола надiя, не виразнiша, нiж написи на надгробках. Жодне слово, яке я пишу, майже не пасуе до сусiднього, я чую, як приголоснi зi скреготом труться одна об одну, а голоснi пiдтягують, як виставленi напоказ негри. Сумнiви колом обступають кожне слово, i я бачу iх ще ранiше, нiж саме слово, – та що я кажу! – слова я взагалi не бачу, я його вигадую. Та це була б iще не найбiльша бiда, коли б я мiг вигадувати слова, якi вiдносили б трупний запах кудись убiк, щоб ним не вiяло просто в обличчя менi й читачевi. Коли я сiдаю до письмового столу, то почуваюся на душi не лiпше вiд того чоловiка на Place de l’Opera, що падае серед потоку людей та карет i ламае собi обидвi ноги. Всi карети, попри свiй гуркiт, нiмо мчать з усiх бокiв в усi боки, але кращий лад, нiж той, на який спромiгся б полiцейський, дае бiль того чоловiка, який закривае йому очi й спустошуе майдан та вулицi, не повертаючи назад екiпажiв. Таке бурхливе життя завдае йому болю, вiн-бо стае на завадi руху, але й порожнеча – не менше зло, адже вона дае волю його власному болевi.
16 грудня. Я вже не кину писати щоденника. Я повинен зберегти себе тут, бо тiльки тут я й можу це зробити. Менi так хотiлося б описати почуття щастя, що час вiд часу, як оце тепер, зринае в менi. Це справдi щось таке гристе, що наповнюе мене, всю мою душу рахманним, приемним трепетом i навiюе менi здiбностi, у вiдсутностi яких я з цiлковитою певнiстю можу переконатися будь-якоi митi, хоч i зараз.
Геббель хвалить «Подорожну тiнь» Юстiнуса Кернера. «І такий твiр ледве iснуе, нiхто про нього не знае».
«Вулиця самотностi» В. Фреда. Як пишуть такi книжки? Чоловiк, який досяг чогось путнього в малому, так нiкчемно розтягуе свiй талант на цiлий роман, що аж iз душi верне, навiть коли не забуваеш захоплюватися тою енергiею, з якою чоловiк гвалтуе власний талант.
Оця гонитва за другорядними персонажами, про яких я читав у романах, п’есах тощо. Оце почуття солiдарностi, яке мене тут сповнюе! У «Бiшофсберзьких дiвах» (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, якi готують для нареченоi вiдбiлену тканину. Як ведеться цим двом дiвчатам? Де вони живуть? Що вони скоiли, що iх не беруть до п’еси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востанне притиснутися обличчям до шибки в каютi Ноевого ковчегу, щоб глядачi в партерi на мить угледiли щось темне?
17 грудня. На наполегливе запитання, невже нiщо не перебувае в спокоi, Зенон вiдповiв: «Чому ж, випущена стрiла перебувае в спокоi».
Коли б французи за вдачею були нiмцями, як би тодi нiмцi ними захоплювалися.
Те, що я так багато вiдклав i повикреслював, – а я вчинив так майже з усiм, що взагалi написав у цьому роцi, – принаймнi це також дуже заважае менi в творчостi. Адже це – цiла гора, в п’ять разiв бiльше вiд того, що я взагалi будь-коли написав, i вже самою своею масою воно притягуе до себе просто з-пiд пера все, що я пишу.
18 грудня. Якби були сумнiви в тому, що причина мого тривалого зволiкання з розпечатуванням листiв (навiть тих, в яких я не сподiваюся прочитати нiчого важливого, як, скажiмо, оцей останнiй), – це тiльки слабiсть i легкодухiсть, що примушують мене так само не поспiшати розпечатувати листа, як примушують не квапитись вiдчиняти дверi кiмнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекае, тодi оце зволiкання з розпечатуванням листiв можна було б краще пояснити грунтовнiстю. Отож якщо припустити, що я – людина грунтовна, тодi я повинен намагатись якомога вiдтягувати все, що стосуеться листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кiлька разiв перечитувати, довго обмiрковувати, готувати кiлька чорнових варiантiв вiдповiдi, перше нiж переписати начисто, а тодi ще й не одразу вiдiслати. На все це моя воля, от тiльки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно вiдтягую, довго не розпечатую листа, вiн лежить передi мною на столi, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.
Вечiр, пiв на дванадцяту. Те, що я, поки не звiльнюся вiд своеi контори, просто втрачений, – це менi очевиднiше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не пiти на дно. Як важко це буде, скiльки це висотае з мене сили, видно вже з того, що сьогоднi я не дотримався свого нового розкладу – вiд восьмоi до одинадцятоi вечора сидiти за письмовим столом, – i що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом i що я лиш похапки записав цi кiлька рядкiв, щоб лягти спати.
19 грудня. Почав працювати в конторi. Пополуднi в Макса.
Трохи почитав щоденники Гете. Далечiнь уже огорнула супокоем це життя, щоденники кидають на нього вiдблиски. Зрозумiлiсть усiх подiй навiюе на них таемничiсть, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаемо просторi газони, заспокоюе око й воднораз сповнюе нас неймовiрною шанобою.
Щойно в гостi до нас уперше прийшла моя замiжня сестра.
20 грудня. Чим я виправдаю вчорашне зауваження про Гете (яке майже таке саме неслушне, як i пов’язане з ним почуття, позаяк справжне розвiяв прихiд сестри)? Нiчим. Чим я виправдаю те, що сьогоднi ще нiчого не написав? Нiчим. Тим бiльше що самопочуття мое не найгiрше. У вухах у мене весь час лунае заклик: «О, суд невидимий, настань же!»
Щоб отi фальшивi мiсця, якi нiзащо не хочуть вимiтатися з оповiдання, нарештi дали менi спокiй, я допишу ще двое:
«Вiн дихав гучно, так нiби зiтхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, нiж у нашому свiтi, отож звичайне дихання уже саме собою стае зiтханням».
«Тепер я поглядаю на нього з такою легкiстю, як поглядають на головоломку, кажучи собi: “То й що, коли я не можу загнати кульки в iхнi дучки, адже все це – мое, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собi до кишенi”».
21 грудня. Примiтнi мiсця з «Подвигiв Великого Александра» Михайла Кузьмiна:
«Дитина, верхня половина якоi мертва, нижня – жива, дитячий трупик iз червоними нiжками, що ворушаться».
«Нечистих царiв, Гога й Магога, якi харчувалися черв’яками та мухами, вiн загнав до потрiсканих скель i до кiнця свiту запечатав iх Соломоновою печаттю».
«Кам’янi потоки, де замiсть води з гуркотом перекочуеться камiння, пiщанi струмки, якi течуть три днi на пiвдень, три днi – на пiвнiч».
«Амазонки, жiнки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловiчому взуттi».
«Крокодили, що своею сечею спалюють дерева».
Був у Баума, слухав такi чудовi речi! Я кволий, як досi й завжди. Таке вiдчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й iнше, нiбито якби розв’язали, було б iще гiрше.
22 грудня. Сьогоднi я навiть не важуся ставити собi докорiв. Кинутi в цей порожнiй день, вони мали б огидний вiдголосок.
24 грудня. Щойно я пильнiше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нiчого путнього не зробиш. На ньому лежить безлiч усiляких речей, створюючи безлад без будь-якоi розмiреностi й бодай якоiсь сумiсностi безладно розкиданих речей, яка звичайно й дае змогу терпiти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукнi, вiн може бути й у партерi старих театрiв. Та коли iз стоячих мiсць… (Наступний запис другого дня.)
25 грудня. …з висунутоi шухляди пiд приставкою до столу виповзають у виглядi зовнiшнiх сходiв пiдшивки давнiх газет, каталоги, листiвки з краевидами, листи – всi почасти просто розiрванi, почасти розпечатанi, – i це непристойне видовище псуе все. Окремi досить великi речi в партерi виступають щонайактивнiше, так нiби в театрi дозволено, щоб у глядацькiй залi торговець давав лад своiм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офiцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, полiтик – до громадянського почуття, щоб закоханi не стримували себе, i т. iн. Це тiльки на моему письмовому столi дзеркало стоiть так, що хоч зараз сiдай голитися, одежна щiтка лежить щетиною вниз, гаманець вiдкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключiв один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвивае скинутий комiрець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з бокiв двома невеличкими замкненими шухлядками, являе собою не що iнше, як таку собi комiрчину, немовби низенький балкон глядацькоi зали, по сутi, найвиднiше мiсце в театрi, зарезервоване для найвульгарнiших людей, для старих гульвiс, в яких внутрiшнiй бруд помалу проступае назовнi, для неотесаних парубкiв, що позвiшували ноги з балконних поручнiв. Сiм’i, в яких так багато дiтей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозi всiх iх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кiмнат (уже в самiсiнький партер затiкае), в темному заднику сидять невилiковнi хворi – на щастя, iх видно тiльки тодi, коли туди присвiчують, i т. iн. У цiй шухлядi лежать старi папери, якi я вже давно б повикидав, якби мав кошика на смiття, олiвцi з обламаними оливами, порожня сiрникова коробка, прес-пап’е з Карлсбада, лiнiйка з таким нерiвним краем, який зашкодив би навiть сiльському путiвцю, численнi запонки, тупi леза до бритви (для них нема мiсця на цiлому свiтi), затискачi до краваток i ще одне важке залiзне прес-пап’е. А в шухлядi вище…
Убого, убого, i все ж непогано сказано. Вже пiвнiч, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постiльки, поскiльки вдень я взагалi не написав би нiчого. Увiмкнена електрична лампочка, тиша в квартирi, темрява за вiкном, останнi хвилини перед тим, як заснути, – все це дае менi право писати, хай це буде навiть щось найубогiше. І цим правом я поспiшаю скористатися. Отакий я.
26 грудня. Два з половиною днi – щоправда, не повнiстю – я пробув сам, i тепер я вже коли й не перетворений, то принаймнi на шляху до цього. Самотнiсть мае надi мною владу, на яку можна покластися. Мое нутро розслаблюеться (поки що тiльки поверхово) i ладне розкрити свою глибiнь. Усерединi в мене починае лаштуватися сякий-такий лад, i саме це менi потрiбно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нiчого гiршого, нiж безлад.
27 грудня. Я не маю бiльше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокiйно вiдвернутися, не маючи сумнiву, що це слово ти цiлком наповнив собою.
Пополуднi я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапi, пригадував деякi любовнi пригоди часiв юностi, розчаровано затримався на однiй нагодi, якою не скористався (я лежав тодi трохи застуджений у лiжку, а моя гувернантка читала менi «Крейцерову сонату», тiшачись нищечком моiм збудженням), уявив свою вегетарiанську вечерю, лишився задоволений своiм травленням i засумнiвався, чи вистачить свiтла моiх очей на все мое життя.
28 грудня. Коли я кiлька годин поводжуся по-людському, як оце сьогоднi з Максом, а потiм у Баума, то перед сном мене вже розпирае пиха.
1911
3 сiчня. – Послухай, – мовив я й легенько штовхнув його колiном.
– Я хочу попрощатися. – Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.
– Але ж довго ти думав про це, – сказав вiн, вiдступив вiд стiни й потягся.
– Нi, я про це зовсiм не думав.
– А про що ж ти розмiрковував?
– Я вирiшив iще трохи, востанне пiдготуватися до зустрiчi з товариством. Силкуйся скiльки завгодно, однаково ти цього не зрозумiеш. Я, звичайнiсiнький чоловiк iз провiнцii, якого щомитi можна сплутати з одним iз тих, якi сотнями стоять на станцiях i чекають своiх поiздiв…
4 сiчня. «Вiра i батькiвщина» Шенгера.
У вiдвiдувачiв галереi пiдi мною мокрi пальцi, якими вони втирають очi.
6 сiчня. – Послухай, – сказав я, прицiлився й легенько штовхнув його колiном, – зараз я, однак, пiду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очi.
– То як? – запитав вiн, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом вiдвертим, але таким кволим, що я мiг би вiдвести його вбiк самим помахом руки. – То ти все ж таки йдеш? А менi що робити? Затримати тебе я не можу. А якби й мiг, то однаково не став би. Цим я тiльки хочу пояснити тобi твое почуття, вiд якого я все ж таки мiг би тебе втримати. – І його обличчя вiдразу стало, як у простакуватих прислужникiв, коли цi дiстають право у загалом упорядкованiй державi привчати панських дiтей до послуху чи постраху.
7 сiчня. Сестра N. така закохана у свого нареченого, що шукае нагоди поговорити з кожним, хто до них прийде, окремо, бо з кожним окремо легше вибалакатись i повторитися про свое кохання.
Немовби якiсь чари (бо нi зовнiшнi, нi внутрiшнi обставини, тепер сприятливiшi, нiж рiк тому, не стояли менi на завадi) стримували мене цiлiсiнький вiльний день – а сьогоднi недiля – вiд того, щоб писати. – До мене дiйшли деякi новi втiшнi вiдомостi про нещасне створiння, яким я е.
12 сiчня. Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти через лiнощi (я сплю тепер удень так багато й мiцно i ввi снi набираю ваги), але почасти й вiд страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпiдставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафiксованими письмово тiльки тодi, коли можуть здiйснитися якнайповнiше i з розумiнням усiх, аж до другорядних, наслiдкiв, а також iз цiлковитою правдивiстю. Бо якщо цього не стаеться – а я принаймнi на таке не здатний, – тодi записане на власний розсуд i, позаяк воно зафiксоване, надзвичайно могутне видае те, що вiдчуте просто так, загалом, за едино справжне почуття, i всю непотрiбнiсть записаного ти усвiдомлюеш надто пiзно.
