Кiлька днiв тому: Леонi Фрiппон, кабаретистка, «Мiсто Вiдень». Зачiска – перехоплена стрiчкою купа кучерiв. Нiкудишня шнурiвка, дуже стара сукня, але сама дуже чарiвна зi своiми трагiчними рухами, ота напруга повiк, рiзкi випади довгих нiг, зграбно випростанi вздовж тiла руки. Значення застиглоi у двозначних позах шиi. Спiв: колекцiя гудзикiв у Луврi.
Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берлiнi, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя мiцнiше, нiж за цей нiс, не можна. Кiнчик носа трохи загнутий униз як наслiдок звички за роботою посмикувати за нього. Привiтний чоловiк iз трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого дiда.
14 сiчня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого еврейського. Якiсь несподiванi, дивнi й одноманiтнi появи автора, наприклад, усi довкола веселi, а один серед них не веселиться. Або: i ось приходить такий собi пан Штерн (про якого ми вже знаемо все з його романними таемницями). Щось таке е й у Гамсуна, але там це не менш природне, нiж сучки на деревi, а тут ним крапають на дiю, як ото модними лiками на цукор. – Увагу нi з сього нi з того привертають до якихось дивних виразiв, ось наприклад: вiн завдавав собi клопоту ii косами, все завдавав i завдавав собi клопоту. – Окремi постатi, хоч i не осяянi новим свiтлом, виписанi добре, так добре, що мiсцями не заважають навiть ганджi. Другоряднi персонажi переважно безнадiйнi.
17 сiчня. Макс читав менi першу дiю з «Прощання з юнiстю». Як я такий, який сьогоднi е, можу це осягти; я мусив шукати цiлий рiк, перше нiж знайшов у собi справжне почуття, i ось тепер, пiзнього вечора, у кав’ярнi, зазнаючи мук вiд нападiв поганого, попри все, травлення, маю честь сидiти в крiслi й слухати такий великий твiр.
19 сiчня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останнiй рiк я прокидався не бiльше нiж на п’ять хвилин, – менi щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому анi найменшоi надii, починати все з самого початку малою дитиною. Зовнi менi буде при цьому легше, нiж тодi. Бо в тi часи я ледве-ледве, з невиразним усвiдомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моiм життям, яке я мiг би притиснути до грудей i яке пiдхопило б мене з мiсця. А з якими муками (щоправда, з нинiшнiми iх годi й порiвнювати) я починав! Яким холодом цiлими днями вiяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека i як рiдко давала вона менi перепочинок, що я зовсiм не вiдчував того холоду, хоч мое лихо вiд цього загалом ставало, звiсно, не меншим.
Якось я замислив був роман, у якому ворогували мiж собою двое братiв, один iз них виiхав до Америки, тодi як другий залишився у в’язницi в Європi. Я почав з того, що тiльки час вiд часу записував по кiлька рядкiв, бо це мене вiдразу стомлювало. Одного разу в недiлю пополуднi, коли ми були в гостях у дiда з бабою i наiлися там, як завжди, дуже м’якого хлiба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертинi аркуш паперу, постукуючи олiвцем i роззираючись на всi боки в колi пiд лампою, хотiв викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват вiд мене. У кiлькох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також спiвчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить менi здалося, що мiй опис нiчого не вартий, бо до того дня я нiколи не звертав особливоi уваги на такi почуття, коли сидiв за круглим столом у знайомiй кiмнатi серед родичiв, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному мiсцi, то вже вiдчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий i оцей нинiшнiй спокiй покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарештi взяв у мене аркуша, якого я не дуже мiцно й тримав, кинув на нього короткий погляд i повернув назад, навiть не посмiхнувшись, тiльки промовив до решти гостей за столом, якi стежили за ним очима: «Звичайнiсiнька писанина». А менi не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидiти, так само схилившись над своiм, виходить, непотрiбним папiрцем, але з товариства мене прогнали справдi-таки одним штурханом, дядькiв присуд вiдгукнувся в моiй душi вже майже справжнiм значенням, в самому чуттi сiм’i менi вiдкрився холодний простiр нашого свiту, i я мав зiгрiти його вогнем, що його тiльки збирався шукати.
19 лютого. Коли я сьогоднi надався встати з лiжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторi, а на iншiй моiй роботi. Невинна участь контори полягае лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокiйно жив би задля своеi роботи й не марнував би там щодня оцих шiсть годин, якi особливо нестерпнi менi в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моiми задумами, – такi нестерпнi, що Ви собi й уявити не можете. Зрештою, це, я розумiю, – лише балаканина, винен я сам, а в конторi передi мною висовують лише щонайпростiшi й найсправедливiшi вимоги. Але для мене це – жахливе подвiйне життя, вихiд з якого, мабуть, тiльки один – божевiлля. Я пишу це при ясному вранiшньому свiтлi й запевне не писав би, якби то не була така щира правда i якби не любив Вас, як син.
А втiм, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, i перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити вiд мене свiй вiддiл.
19 лютого. Особливiсть мого натхнення, з яким я, найщасливiший i найнещаснiший, тепер, о другiй ночi, лягаю спати (може, воно, якщо тiльки мене не доконае думка про це, залишиться, адже воно вище, нiж будь-коли досi), полягае в тому, що я вмiю все, а не тiльки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажiмо: «Вiн визирнув з вiкна», – то воно вже досконале.
– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.
– Це тобi заважае? Якщо це тобi заважае чи не дае пiдiйматися вгору, то я вiдразу пiду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.
Та зрештою i вiн мав пiдстави вiдчувати задоволення й вiдчувати його тим глибше, чим краще я його пiзнавав. Адже вiн вочевидь пiзнавав мене чимдалi краще i мiг, без сумнiву, заткнути мене за пояс з усiм моiм досвiдом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулицi, так наче передi мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаеш порiг будинку, пiдiймаешся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помiчаеш. Тiльки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.
20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедiйна актриса, що виступае до певноi мiри не на тiй сценi так, як трагедiйнi актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грае роль, обличчя в неi стомлене, принаймнi якесь безвиразне й старече – в усiх серйозних акторiв це немовби природна розминка. Розмовляе вона дуже рiзко, так само й рухаеться, починаючи iз зiгнутого великого пальця на руцi, який замiсть кiсток складаеться нiби з твердих сухожилок. Особливу здатнiсть ii носа до перевтiлення пiдкреслюе перемiнне свiтло й заглиблення м’язiв, що грають навколо нього. Хоч усi ii рухи й слова блискавичнi, увагу вона загострюе м’яко.
Довкола невеликих мiстечок також е невеликi околицi для тих, хто любить прогулятися.
Молодi, охайнi, гарно вбранi юнаки поруч зi мною в галереi нагадують менi про мою юнiсть i через це справляють на мене непривабливе враження.
Листи молодого Кляйста, двадцятидворiчного. Вiдмовився од вiйськовоi кар’ери. Вдома питають: то задля якоi ж хлiбноi професii? Бо тiльки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати мiж юриспруденцiею i камералiстикою. Та чи маеш ти зв’язки при дворi? «Спершу я трохи знiчено дав заперечну вiдповiдь, але потiм з тим бiльшою гордiстю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинiшнiми моiми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмiшки, i я збагнув, що з вiдповiддю поквапився. Треба остерiгатися промовляти такi iстини вголос».
21 лютого. Життя мое тут минае так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажiмо, пiсля невдалоi поiздки до Парижа я втiшав себе тим, що намагатимуся невдовзi побувати там знов. Перед очима – рiзко окресленi клаптi свiтла й тiнi на брукiвцi.
Якусь мить я вiдчував себе так, немовби одягнений у крицю.
Якi далекi менi, наприклад, м’язи рук.
Марк Генрi – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагiчне почуття в глядачiв сприятливо впливае на враження вiд серйозних пiсень, зате веселим пiсням шкодить. – Генрi веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадуеться, завiсою дае лад своiй зачiсцi. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирiйськiй бородi, звичайно геть чорнiй, В., органiзатора, немовби прозирае сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всi двадцять чотири години, ба нi, не так надовго. – Багато одягу, бретонськi костюми, спiдниця, що на самому сподi, найдовша, отож усе це багатство можна полiчити здалеку. – Спершу Дельвар акомпануе (вони хочуть заощадити на акомпанiаторi) у просторiй зеленiй сукнi з викотом i мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбiгалися. – Хтось забалакуе до мене, та не встигаю я перевести дух, як зi мною вже попрощалися. – Дельвар смiшна, у неi усмiшка, як у старих дiвок, – стара дiвка з нiмецького кабаре. У червонiй шалi, яку вона дiстае з-поза завiси, – робить революцiю. Вiршi Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тiльки напочатку, коли по-жiночому сидiла за роялем. А коли пролунала пiсня «а Batignolles», я вiдчув у горлi Париж. Batignolles мае бути схожий на пенсiонера, як i його апашi. Бруан для кожного кварталу написав окрему пiсню.
Мiський свiт
Якось узимку в снiгопад Оскар М., пiдстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополуднi на безлюдному майданi, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдутi, у шарфi навколо шиi i в хутрянiй шапцi на головi. Замислившись, вiн стояв i клiпав очима. Вiн так заглибився в роздуми, що мимоволi скинув шапку й провiв ii кучерявим хутром собi по обличчю. Нарештi, здавалося, ухвалив якесь рiшення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.
Коли вiн прочинив дверi батькiвськоi вiтальнi, то побачив батька, гладенько виголеного чоловiка з важким м’ясистим обличчям, що сидiв за порожнiм столом очима до дверей.
– Нарештi, – промовив батько, щойно Оскар переступив порiг. – Зупинися, прошу тебе, бiля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся.
– Але ж, батьку, – озвався Оскар i аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався.
– Спокiйно! – закричав батько й пiдвiвся, заслонивши собою вiкно. – Я сказав, спокiйно! А оте свое «але» залиш собi, зрозумiв? – Потiм схопив обiруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. – Твого розпусного життя я вже просто не годен далi терпiти. Я старий чоловiк. Я сподiвався мати в тобi втiху на старiсть, а ти натомiсть завдаеш менi прикрощiв бiльше, нiж усi моi болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своiми лiнощами, марнотратством, лихими вчинками i – чом би й не сказати тобi про це вiдверто – дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. – Чоловiк замовк, але на обличчi в нього все ворушилося, так наче вiн говорив далi.
– Батьку, любий мiй, – почав Оскар i обережно рушив до столу, – вгомонися, все буде добре. Сьогоднi менi спала на думка одна iдея, яка зробить з мене дiяльного чоловiка, про якого ти тiльки мрiеш.
– Яка думка? – насторожився батько й перевiв погляд у куток кiмнати.
– Тiльки повiр менi, за вечерею я все поясню. В душi я завше був добрим сином, але те, що я не мiг цього показати, дуже мене дратувало, отож менi було краще злити тебе, коли вже я не мiг тебе порадувати. Але тепер дозволь менi трохи пройтися, я хочу дати лад своiм думкам.
Батько, що, уважно слухаючи, сiв був на край столу, тепер став на ноги.
– Я не вiрю, що оцi твоi розмови чогось вартi, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мiй син… Не затримуйся, повечеряемо вдома, i розкажеш про своi справи.
– Менi досить i такоi невеликоi довiри, вiд щирого серця дякую. Та хiба вже по моiх очах не видно, що я цiлком заклопотаний поважною справою?
– Поки що я нiчого не бачу, – вiдказав батько. – Та, може, то я сам винен, бо я взагалi вже розучився дивитися на тебе. – І, за звичкою рiвномiрно постукуючи пальцями по столу, дав зрозумiти, як летить час. – Та головне, Оскаре, що я вже не маю до тебе жодноi довiри. Коли я на тебе часом i гримну – ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? – то роблю це не тому, що сподiваюся, нiби ти станеш кращим, нi, я роблю це лише тому, що думаю про твою бiдолашну добру матiр, яка тепер ще, може, й не страждае через тебе безпосередньо, зате вже страждае, докладаючи зусиль, щоб вiдвернути такi страждання, бо сподiваеться тобi цим якось допомогти й помалу опускаеться в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаеш, i я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довiв мене до цього своiми обiцянками.
При цих останнiх словах до кiмнати ввiйшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубi. Щойно вона ступила за дверi, Оскар вигукнув:
– Але ж, батьку! Я цього не чекав. Якби я мав бодай одну невеличку iдею, скажiмо, щодо моеi дисертацii, яка вже десять рокiв лежить у мене в шухлядi й потребуе iдей, як солi, то, можливо, хоч i не конче, я, як це сталося сьогоднi, примчав би з прогулянки додому й сказав би: «Батьку, менi пощастило – на думку спала така й така iдея». І якби у вiдповiдь ти своiм гiдним шаноби голосом знов кинув менi в обличчя тi самi докори, тодi моя iдея просто розвiялася б, i менi довелося б одразу ж якось вибачатись чи й без вибачення повернутися та й пiти. Але ж сталося навпаки! Все, що ти кажеш проти мене, змiцнюе моi iдеi, вони народжуються й народжуються, набирають сили й сповнюють мiй мозок. Я пiду, бо лише на самотi можу дати iм лад. – У теплiй кiмнатi вiн важко сапав.
– А може, це ще одна капость, яких повно в твоiй головi, – промовив батько, дивлячись широко розплющеними очима. – Тодi я вiрю, що вона не дае тобi спокою. Та якщо до твоеi голови приблукае щось серйозне, до ранку вiд нього й слiду не залишиться. Я тебе знаю.
Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло.
– А тепер облиш мене. Нема чого марно лiзти менi в душу. Сама вiрогiднiсть того, що ти можеш правильно передбачити мiй кiнець, воiстину не повинна зваблювати тебе чинити менi перешкоди в моiх добрих намiрах. Може, мое минуле й дае тобi на це право, але ти не повинен ним користатися.
– Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненiсть, коли вона змушуе тебе висловлюватись отак проти мене.
– Нiщо мене не змушуе, – вiдказав Оскар, i потилиця в нього смикнулася. Вiн теж пiдступив до столу так близько, що вже годi було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокоi поваги, навiть з любовi до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирiшую, то насамперед думаю про тебе й про маму.
– Тодi я мушу скласти тобi подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовiрно, що твоя мати i я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозi це зробити.
– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще мае право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучаснiсть дiстанеш заспану. Але невже тобi мае казати про це твiй син! Та й я ще не мав намiру переконувати тебе в цьому, я тiльки хотiв повiдомити тобi новину. І принаймнi це, як ти й сам повинен визнати, менi вдалося.
– Тепер мене, Оскаре, дивуе, власне, тiльки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогоднi, ранiше. Вона так вiдповiдае твоiй донинiшнiй сутi. Нi, справдi, я не жартую.
– Атож, щоб ти мене тодi, замiсть вислухати, вiдлупцював? Я поспiшав сюди, бачить Бог, щоб якомога скорiше зробити тобi радiсть. Та поки мiй план iще остаточно не визрiв, розповiсти тобi я ще нiчого не можу. То чого ж ти караеш мене за добрий намiр i ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здiйсненню мого плану?
– Помовч, я нiчогiсiнько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобi вiдповiсти, бо ти вже вiдступаеш до дверей i вочевидь маеш якусь термiнову справу. Мiй перший вибух лютi ти погамував фокусом, тiльки тепер на душi в мене ще сумнiше, нiж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навiть стати навколiшки: не кажи нiчого про своi iдеi бодай матерi. Вдовольнися мною.
– Нi, це не мiй батько зi мною отак розмовляе! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Пiсля полудня з тобою щось сталося або ти зовсiм чужий чоловiк, якого я оце вперше побачив у батьковiй кiмнатi. Бо справжнiй мiй батько… – Якусь мить Оскар стояв iз роззявленим ротом i мовчав. – Вiн, мабуть, обiйняв би мене, покликав би матiр… Що з тобою, батьку?
– То вечеряй краще зi своiм справжнiм батьком. Думаю, з ним буде веселiше.
– Вiн ще прийде. Зрештою, вiн не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всi. – І Оскар натис плечем на дверi, так наче хотiв протиснутись крiзь них; дверi легко пiддалися.
Прийшовши до Франца, вiн нахилився до невеличкоi господинi дому й промовив:
– Пан iнженер спить, я знаю, але дарма.
