І, не звертаючи уваги на жiнку, яка, невдоволена цим вiзитом, марно снувала в передпокоi туди-сюди, вiдчинив заскленi дверi, що, так нiби iх схопили за вразливе мiсце, затремтiли у нього пiд рукою. Не завдаючи собi клопоту роздивитися до пуття, що там у в кiмнатi, гукнув:
– Франце, вставай! Менi потрiбна твоя професiйна порада. Але в цiй кiмнатi я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом i повечеряеш у нас. Отож не гайся.
– Дуже добре, – вiдказав iнженер зi своеi шкiряноi канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?
– Передовсiм кинь жартувати, Франце. Це – найважливiше, я про це й забув.
– Цю послугу я зроблю тобi вiдразу. Але вставати!.. Лiпше я двiчi замiсть тебе повечеряю, нiж один раз устану.
– Ану вставай! Годi перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловiка за барки й посадив.
– А знаеш, ти скажений. Тебе треба остерiгатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мiзинцями заплющенi очi.
– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не iдiот, щоб отак нi з сього нi з того тебе розбуркувати.
– Я б теж отак нi з сього нi з того не спав. Учора я працював у нiчнiй змiнi, тож сьогоднi лiг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…
– Як це?
– Та облиш, ти так мало зважаеш на мене, що це вже починае дiяти менi на нерви. І це вже не вперше. Ну звiсно, ти вiльний студент i можеш робити що завгодно. Не всi ж такi щасливi. Але ж треба й про iнших думати, чорт забирай! Я тобi хоч i товариш, але вiд роботи мене за це ще нiхто не звiльняв. – І вiн на пiдтвердження цього замахав у повiтрi долонею.
– Пiсля такоi твоеi промови менi хоч-не-хоч доведеться повiрити, що ти поспав бiльше нiж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звiдти спостерiгав за iнженером, так нiби тепер мав трохи бiльше часу, нiж доти.
– То що ти, власне, вiд мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав iнженер i щосили почесав шию пiд своею цапиною борiдкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять пiсля сну.
– Що я вiд тебе хочу, – проказав Оскар i вдарив пiдбором по канапi. – Дуже мало. Я ж тобi ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся.
– Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цiкавить мене дуже мало, то маеш цiлковиту рацiю.
– То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цiлком на неi, i наша дружба замiшана не буде. Та й вiдомостi будуть чiткiшi. Бо менi потрiбнi вiдомостi чiткi, закарбуй це собi на носi. До речi, якщо, може, ти шукаеш комiрця й краватку, то вони он там, на крiслi.
– Дякую, – мовив iнженер i заходився прилаштовувати комiрця й краватку. – Сподiваюся, на тебе можна покластись.
26 березня. Теософськi доповiдi д-ра Рудольфа Штайнера з Берлiна. Риторичний прийом: детально викладае закиди противникiв, слухач вражений мiцною позицiею цих противникiв, слухач стурбований, цiлком заглиблюеться в цi закиди, так нiби, крiм них, бiльш нiчого нема, тепер слухач вважае, що заперечувати взагалi неможливо, i бiльш нiж задоволений навiть поверховим описом можливостi захисту. Такий риторичний ефект вiдповiдае, до речi, приписам благоговiйного настрою. – Довго розглядати випростану перед собою долоню. – Остаточну крапку не ставити. Загалом кожна вимовлена фраза починаеться з великоi лiтери, далi, в мiру того як ii продовжують, вона, наскiльки змога, нахиляеться до слухачiв i повертаеться з остаточною крапкою до оратора. Та коли остаточну крапку випускають, фразу вже нiщо не стримуе, i вона вiдверто дихае слухачевi просто в обличчя.
Перед тим – доповiдь Лооса й Крауса.
Щойно в якiйсь захiдноевропейськiй повiстi хтось зробить спробу охопити бодай окремi групи евреiв, ми вже майже за звичкою пiд чи над зображенням вiдразу шукаемо й знаходимо також i вирiшення еврейського питання. Одначе в «Єврейках» такого вирiшення не показано, там нема навiть натяку на нього, бо саме тi персонажi, якi дбають про такi питання, стоять у повiстi далеко вiд центру, там, де подii розгортаються вже швидше, i, хоч ми ще й маемо змогу за ними досить пильно стежити, однак уже позбавленi нагоди спокiйно довiдатися щось про iхнi прагнення. Не довго розмiрковуючи, ми вбачаемо в цьому ваду повiстi й вiдчуваемо за собою право на такий висновок тим бiльше, що тепер, коли iснуе сiонiзм, можливостi вирiшення еврейськоi проблеми розроблено так чiтко, що зрештою письменниковi досить лише ступити кiлька крокiв, щоб знайти придатне для його твору рiшення.
Проте цей недолiк випливае з iще одного. В «Єврейках» нема нееврейських глядачiв, шанованих антагонiстiв, якi в iнших повiстях виманюють на сцену еврейське, i воно постае перед ними, викликаючи подив, сумнiв, заздрощi, страх, i нарештi, нарештi знаходить самовпевненiсть, принаймнi лише в порiвняннi з ними може звестися на повен зрiст. Ми вимагаемо саме цього, iншого розчинення еврейських мас ми не визнаемо. І посилаемося на це почуття не тiльки в цьому разi, принаймнi в одному напрямку воно загальне. Так, на путiвцевi в Італii нас неймовiрно тiшать ящiрки, що шмигають перед ногами, i нам весь час кортить нахилитися до них, та коли ми бачимо, як у торговця вони сотнями кишать у великих слоiках, де звичайно консервують огiрки, в нас опускаються руки.
Обидва недолiки об’еднуються в третiй. «Єврейки» можуть обiйтися без того юнака на передньому планi, який у серединi своеi розповiдi звичайно приваблюе до себе кращих i веде iх у чудовому радiальному напрямку до меж еврейського кола. І саме цього ми й не хочемо збагнути – того, що розповiдь може обiйтися без цього юнака, тут ми помилку скорiше вiдчуваемо, нiж бачимо.
28 березня. Художник П.-Карлiн, його дружина, два широкi, великi переднi верхнi зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду, панi гофрат Б., композиторова мати, мiцний кiстяк якоi вiд старостi випирае так, що вона схожа на чоловiка, принаймнi коли сидить.
Вiдсутнi учнi завдають д-ровi Штайнеру дуже багато клопоту. – Коли вiн виступае, довкола нього так i товпляться покiйники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, iм потрiбнi? Очевидно, таки потрiбнi. – Спить двi години. Вiдколи йому якось вiдiмкнули електричне освiтлення, завжди носить iз собою свiчку. – Був дуже близький до Христа. – Поставив у Мюнхенi свою п’есу (можеш вивчати ii цiлий рiк, однаково не зрозумiеш), костюми намалював сам, музику написав сам. – Повчав якогось хiмiка. – Льови Сiмон, торговець милом у Парижi, Quai Моnсеу, дiставав вiд нього найкращi дiловi поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу панi гофрат занотувала до свого записника: «Як пiзнати найвищi свiти? У С. Льови в Парижi».
У Вiденськiй ложi е один теософ, здоровенний шiстдесятип’ятирiчний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постiйно вiрить i постiйно сумнiваеться. Про нього розповiдають веселу iсторiю: колись пiд час одного конгресу в Будапештi мiсячноi ночi за вечерею на Блоксберзi до товариства несподiвано вийшов д-р Штайнер, i той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнiвався б).
Може, вiн i не найбiльший iз сучасних дослiдникiв духу, та тiльки на нього покладено завдання об’еднати теософiю з наукою. Тим-то вiн i знае все. – Якось до його рiдного села прийшов один ботанiк, великий знавець окультних наук. Вiн його й просвiтив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жiнка витлумачила менi як початок ретроспективноi пам’ятi. – Лiкар тоi жiнки, коли в неi виявилися симптоми iнфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засiб, прописав його, i вiдразу ii вилiкував. – Одна француженка, прощаючись iз ним, сказала: «Аи revoir». Вiн помахав рукою в неi за спиною. Через два мiсяцi вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхенi. – Один мюнхенський лiкар зцiляе фарбами, що iх призначае д-р Штайнер. Вiн посилае також хворих до пiнакотеки, прописуючи iм зосереджено стояти по пiвгодини чи й довше перед певною картиною.
Загибель Атлантиди, загибель Лемурii, а тепер – загибель через егоiзм. – Ми живемо у вирiшальний час. Дослiд д-ра Штайнера вдасться, якщо тiльки не вiзьмуть гору духи зла. – Вiн харчуеться двома лiтрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зi своiми вiдсутнiми учнями вiн спiлкуеться за допомогою уявних образiв, якi iм посилае, але, створивши iх, далi про них вiн уже не дбае. Та вони швидко зношуються, i йому доводиться вiдтворювати iх заново.
Панi Ф.: «У мене погана пам’ять».
Д-р Шт.: «Не iжте яець».
Мiй вiзит до д-ра Штайнера.
Якась жiнка вже чекае (вгорi на третьому поверсi готелю «Вiкторiя» на Юнгманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неi. Ми ждемо. Приходить секретарка й подае надiю. Я помiчаю його в кiнцi коридору. Вiн одразу рушае з ледь розведеними руками до нас. Жiнка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а вiн веде мене до свого кабiнету. На його чорному сурдутi, який на вечiрнiх виступах здаеться вiдполiрованим (вiн не вiдполiрований, а тiльки так вилискуе своею чистою чорнотою), тепер, при денному свiтлi (о третiй пополуднi) видно пилюгу, надто на спинi й плечах, i навiть плями.
У його кабiнетi я намагаюся виказати свою несмiливiсть, якоi насправдi не вiдчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки смiховинне мiсце – кладу його на невеличку дерев’яну пiдставочку для шнурiвки до черевикiв. Стiл посеред кiмнати, я сиджу обличчям до вiкна, вiн – лiворуч вiд столу. На столi – кiлька аркушiв з малюнками, що нагадують малюнки на доповiдях про окультну фiзiологiю. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналiв з натурфiлософii», книжки валяються, здаеться, скрiзь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагаеться заворожити вiдвiдувача своiм поглядом. А коли вiн цього й не робить, то так i пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починае вiн кiлькома невимушеними фразами:
– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цiкавитесь теософiею?
Але я вихоплююся наперед зi своею приготованою промовою:
– Я вiдчуваю, що велика частина мого ества прагне до теософii, та водночас мене сковуе перед нею неймовiрний страх. Я боюся, що вона викличе в менi нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинiшнього мого нещастя – це суцiль сум’яття. Воно викликане ось чим: мое щастя, моi здiбностi й будь-яка можливiсть приносити користь здавна пов’язанi з лiтературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станiв ясновидiння, – я щоразу цiлком перебував у полонi фантазii, але щоразу й сам сповнював таку фантазiю, вiдчуваючи себе не тiльки на межi власних можливостей, а й на межi людських можливостей узагалi. Одначе спокiйного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцевi, у такому станi в мене все ж таки не було, як не було його, по сутi, взагалi. Я роблю цей висновок з того, що найкращi своi роботи я написав не в такому станi. – Отже, лiтературi я не можу вiддатися до решти, як це мае бути, не можу з рiзних причин. З огляду на моi родиннi обставини, я не мiг би прожити з лiтератури вже через те, що моi роботи народжуються дуже повiльно й мають особливий характер; крiм того, мое здоров’я i вдача не дають менi жити, покладаючись на – у кращому разi – непевнi заробiтки. Тому я пiшов на службу в товариство соцiального страхування. Але тепер цi двi професii нiяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливi одразу всi трое. Найменше щастя в однiй iз них обертаеться великим нещастям у другiй. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторi весь палаю й усе падае менi з рук. Цi митарства стають чимдалi нестерпнiшими. У конторi мене вистачае для виконання моiх зовнiшнiх обов’язкiв, але внутрiшнiх я не виконую, а кожен невиконаний внутрiшнiй обов’язок обертаеться нещастям, яке потiм мене вже не полишае. І до цих двох поривань, якi нiколи не примиряться, я маю додати ще й трете – теософiю? Чи не заважатиме вона першим двом i чи не заважатимуть першi двi i iй? Чи зможу я, чоловiк уже й тепер такий нещасний, довести всiх трьох до кiнця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо вiдчуваю, що коли ви вважаете мене на це здатним, то я справдi зможу взяти все на себе.
Вiн слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсiм не стежачи за мною, цiлком перебуваючи в полонi моiх слiв. Час вiд часу вiн кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, вiн безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи ii пальцем то до однiеi нiздрi, то до другоi.
27 травня. Сьогоднi в тебе день народження, але я навiть не надсилаю тобi, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по сутi, я навiть не в змозi подарувати тобi книжку. Тiльки через те, що менi так потрiбно сьогоднi бодай хвилинку – хай навiть за допомогою цiеi листiвки – побути поруч iз тобою, я пишу й почав зi скарги лишень для того, щоб тобi легше було мене впiзнати.
15 серпня. Час, який оце минув i протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальнiй школi у Празi, в Королiвськiй залi й Чернiвцях я перестав соромитися власного тiла. Як же пiзно тепер, у двадцять вiсiм рокiв, я надолужую свое виховання – на перегонах це назвали б пiзнiм стартом. І шкода вiд такого лиха полягае, либонь, не в тому, що людина не дiстае перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далi розпливаеться, стае безмежним i людину, яка намагаеться оббiгти коло, заганяе всередину того кола. А втiм, у цей почасти й щасливий час я помiтив у собi багато чого й iншого i спробую в наступнi днi це записати.
20 серпня. У менi живе така нещаслива вiра, що я не маю часу навiть для дрiбноi доброi роботи, бо справдi нiколи написати якесь оповiдання, щоб розпростертися в усi боки свiту, як я цього потребую. А потiм я знов починаю вiрити, що подорож пiде менi на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосiб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.
Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль вiн докладав задля мене i якi тепер – можливо, тiльки через те, що вiн стомився, – додавали йому такоi впевненостi. Але хiба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, вiн удасться ще й тепер? Невже я чинив опiр? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволiкав i не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гостi зiйшли з пiснями вниз i повели мене нагору?
Читав про Дiккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживае в собi якусь iсторiю вiд самого ii початку, вiд далекого пункту до наближення локомотива зi сталi, вугiлля й пари? Але ти ще не забуваеш про неi й тепер, а хочеш i знаходиш час, щоб вона гнала тебе далi, отож вона жене тебе далi, i ти з власного поривання мчиш вiд неi туди, куди вона штовхае тебе й куди ти кличеш ii сам.
Не можу цього збагнути й навiть не можу в це повiрити. Я тiльки час вiд часу живу в маленькому словi, в умлаутi якого (вгорi «st??t») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрiбну голову. Перша й остання лiтера – це початок i кiнець мого вiдчуття спiйманоi рибини.
24 серпня. Сиджу зi знайомим у кав’ярнi, за столиком на свiжому повiтрi й дивлюся на жiнку, що саме прийшла й сiдае до сусiднього столика, – розпашiле засмагле обличчя вилискуе, вiд великих грудей важке дихання. Вона вiдкидае назад голову, вiдкриваючи густий пушок на пiдборiддi, закочуе догори очi майже так, як, мабуть, iнодi поглядае на чоловiка, що оце поруч iз нею читае iлюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярнi з дружиною, то можна читати принаймнi газету, але в жодному разi не журнал. На мить вона згадуе про свою повноту й трохи вiдсовуеться вiд столика.
26 серпня. Завтра мушу iхати до Італii. Сьогоднi ввечерi батько вiд хвилювання не мiг заснути, позаяк у нього повна голова клопотiв через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серцi – мокрий рушник, нудота, задихаеться, все ходить туди-сюди та зiтхае. Мати у своему страху знаходить нову втiху. Адже вiн, мовляв, завжди був такий енергiйний, усе долав, а тепер… Я кажу, що бiди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потiм усе мае обгараздитись. Вiн зiтхае, хитае головою i все ходить i ходить. Зрозумiло, що ми, на його думку, не можемо анi перейняти його клопотiв на себе, анi бодай полегшити iх, але навiть i на нашу думку, навiть у найбiльшому нашому бажаннi е щось вiд такого сумного переконання, що вiн сам мае подбати про свою сiм’ю… Безугавними позiхами, а також, до речi, неапетитним колупанням у носi батько викликае невеличке, майже неусвiдомлене заспокоення з приводу свого стану, адже коли вiн здоровий, то загалом цього не робить. Отла менi це пiдтвердила. – Бiдна мати хоче завтра йти просити домовласника.
Це стало вже традицiею в чотирьох друзiв – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щолiта або щоосенi використовувати своi коротенькi канiкули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року iхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усi четверо залюбки сходились увечерi в когось удома, здебiльшого в Самуеля – як найзаможнiший, вiн мав простору кiмнату, – розповiдали один одному про се про те й попивали в мiру пиво. Коли вони близько пiвночi розходились, iхнi розповiдi жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якiйсь спiлцi, Самуель служив в однiй комерцiйнiй конторi, Макс був державний службовець, а Франц служив у банкiвськiй установi, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботi за тиждень i про що решта трое не знали, треба було iм не тiльки швиденько розповiсти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нiчого не зрозумiють. Та насамперед саме через те, що професii в них були рiзнi, кожен мусив знов i знов розтлумачувати рештi суть своеi роботи, бо всi ж вони були лише слабкi люди й не досить глибоко сприймали тi пояснення, а крiм того, вони були добрi друзi й раз у раз вимагали тих пояснень.
А ось iсторii про жiнок вони, навпаки, розповiдали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то вiн не важився вимагати, щоб iхнi балачки вiдповiдали його вподобанням, хоча стара дiвка, яка приносила iм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе смiялися вони в цi вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вiчний смiх, власне, навiюе смуток, бо через нього забуваеш про всi серйознi речi, з якими кожен усе ж таки досить часто мае до дiла. Коли смiешся, то гадаеш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищi вимоги, i нема сумнiву, що в товариствi друзiв людина здатна вiдповiдати вищим вимогам, нiж на самотi. Смiятися, казав Макс, треба в конторi, бо чогось бiльшого там i не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своiй мистецькiй спiлцi – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умiв у старому помiчати кумеднi речi, якими розважав друзiв.
Щойно вiн починав, друзi полишали своi мiсця, обступали його чи сiдали на стiл i реготали, а надто Макс iз Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усi склянки на сусiднiй столик. А коли всi четверо стомлювалися розповiдати, у Макса несподiвано звiдкись з’являлася свiжа сила, вiн сiдав за рояль i грав, тодi як Роберт iз Самуелем вмощувалися поруч на ослiнчику, а Франц, який у музицi не розумiвся, сидiв сам за столом i розглядав Самуелеву колекцiю листiвок з краевидами або читав газету. Коли вечори ставали теплiшi й вiкно можна було залишати прочиненим, усi четверо охоче ставали край вiкна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якiй не заважав iхнiй розмовi. Тiльки час вiд часу котрийсь iз них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучерi в двох дiвчат, що сидiли внизу перед своею винарнею, чи на мiсяць, що саме трохи несподiвано з’являвся, поки Франц нарештi казав, що стало прохолодно й пора причинити вiкно.
Влiтку вони iнодi зустрiчалися в мiському парку, сiдали за столик ближче до краю, де темнiше, чаркувалися один з одним i, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звукiв духового оркестру, що долинали здалеку. Потiм рiвною ходою, рука в руцi простували парком додому. Тi двое, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усiх заспiвати, але спiвав потiм сам за всiх чотирьох, а другий посерединi почувався при цьому особливо затишно й безпечно.
Одного такого вечора Франц, мiцнiше притиснувши до себе двох сусiдiв, сказав про те, як чудово бути разом, вiн, мовляв, просто не розумiе, чому вони збираються тiльки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймнi двiчi на тиждень, якщо не частiше. Усi погодилися, навiть четвертий, який скраю ледве зрозумiв, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, якi час вiд часу будуть потрiбнi. Францовi здалося, нiбито його глухий голос став покарою за те, що вiн непрохано заговорив за всiх. Але вiн не вiдступав. А якщо колись, провадив вiн, хтось i справдi не зможе прийти, то це буде на шкоду тiльки йому, i вiн зможе потiшитися наступного разу, але чому iншi трое мають вiдмовлятися один вiд одного, хiба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – вiдповiли всi. Самуель, що йшов скраю, вiддiлився й рушив трохи попереду, бо так було краще всiх видно. Але потiм це йому не сподобалось, i вiн знов приеднався до решти.
Роберт запропонував:
