К. засмiявся i трохи поворушив рукою, вiдчуваючи ii м’якi пальцi:
– Власне, я не збиравсь, як ви кажете, мiняти тут щось на краще, i якби ви, скажiмо, розповiли про це слiдчому, вас би висмiяли, а то й покарали. Звичайно, з власноi волi я й справдi не втручався б у цi справи, потреба вдосконалити правосуддя нiколи не заважала б менi спати. Але через те, що мене нiбито заарештовано, – а мене справдi заарештовано, – я був змушений говорити про такi речi, щоправда, задля себе самого. Якщо я при цьому зможу стати в пригодi ще й вам, то, звiсно, робитиму це з охотою. Не з самоi любовi до ближнього, а й тому, що ви теж спроможнi допомогти менi.
– Як я вам допоможу? – запитала жiнка.
– Покажете менi, наприклад, книжки, що лежать там на столi.
– Та певне ж! – гукнула жiнка i якнайшвидше потягла К. за собою. То були старi, пошарпанi книжки, одна майже роздерта посерединi палiтурка трималась на самих нитках.
– Яке тут усе брудне, – похитав головою К., а жiнка, пiднявши фартух, проворним рухом бодай змела порох iз книжок, перше нiж К. доступився до них. К. розгорнув верхню книжку, показався непристойний малюнок. Голi чоловiк та жiнка сидiли на канапi, про задум художника неважко було здогадатись, але його невправнiсть була така разюча, що на малюнку можна було добачити лише двi надмiру натуралiстичнi постатi, якi сидiли занадто прямо, а внаслiдок порушення перспективи були оберненi мало не в рiзнi боки. К. далi й не гортав, а подививсь на титульний аркуш другоi книжки, то був роман iз назвою «Нещастя, яких зазнала Грета вiд свого чоловiка Ганса».
– Отакоi, то оце тi кодекси законiв, якi мають отут вивчати? – обурився К. – І це цi люди судитимуть мене?
– Я допоможу вам, – озвалася жiнка. – Хочете?
– А ви справдi годнi допомогти, не накликавши на себе небезпеки? Ви ж перед тим казали, що ваш чоловiк дуже залежний вiд начальства.
– Я однаково хочу допомогти вам, – не вiдступала жiнка. – Ходiмо, нам треба поговорити. Про небезпеку не кажiть менi нiчого, я боюся небезпек тiльки там, де хочу iх боятися. Ходiмо. – Жiнка показала на помiст i попросила К. сiсти поруч з нею на сходинку. – У вас дуже гарнi карi очi, – зазираючи знизу в обличчя К., сказала вона йому, як вони посiдали. – Менi теж казали, що в мене гарнi очi, але вашi набагато гарнiшi. А втiм, ви менi сподобались одразу, як прийшли сюди вперше. Саме через вас я потiм зайшла до зали засiдань, чого ранiше нiколи не робила, почасти менi навiть заборонено заходити до зали.
Ось воно що, думав К., вона сама пристае до мене, вона така ж зiпсута, як i всi тут навколо. Їй, зрозумiло, вже набрид судовий службовець, i через те вона лiзе зi своiми комплiментами про очi до першого-лiпшого незнайомця. І К. мовчки пiдвiвся, неначе висловив своi думки вголос, отже, й пояснив жiнцi свою поведiнку.
– Я не вiрю у вашу спроможнiсть допомогти менi, – сказав вiн, – бо для справжньоi допомоги треба мати зв’язки з судовиками високого рангу. А ви, звичайно, знаете тiльки дрiбних судовцiв, що тиняються тут цiлими юрбами. Їх ви, звiсно, знаете надто добре i чималого можете добитися вiд них, тут я не сумнiваюсь, але навiть найбiльше, чого вам пощастить досягнути, абсолютно не вплине на остаточний результат процесу. А ви при цьому втратите кiлькох друзiв. Такого я не хочу. Тож i далi ставтесь до тих людей, як i досi, бо, як на мене, таке поводження – це ваша внутрiшня потреба. Я кажу це не без певного жалю, бо, аби хоч якось вiдповiсти на ваш комплiмент, ви менi теж дуже подобаетесь, надто тепер, коли так сумно дивитесь на мене, дарма що журитись у вас немае причини. Ви належите до суспiльства, з яким я мушу боротися, проте добре почуваетесь у ньому, ви навiть кохаете студента, а якщо не кохаете, то принаймнi вiн вам милiший за чоловiка. З ваших слiв здогадатись про це не важко.
– Hi, – скрикнула жiнка, – посидьте! – i схопила К. за руку, якоi вiн не встиг швиденько вiдсмикнути. – Вам не можна отак тiкати, ви не повиннi йти з хибною думкою про мене! Навiть якщо я справдi така безвартiсна, невже ви не зласкавитесь i не побудете зi мною ще хвилинку?
– Ви не так зрозумiли мене, – мовив, знову сiдаючи, K., – якщо ви справдi прагнете, щоб я залишивсь, я охоче побуду з вами, я маю час: адже прийшов сюди, сподiваючись, що буде слухання справи. А щодо того, що я казав, то я тiльки попрошу вас не втручатися задля мене в мiй процес. А якщо вам раптом спаде на гадку, нiби менi байдужiсiнько, чим скiнчиться процес, i я лише поглузую з вироку, то й тодi ви не повиннi ображатися. Це, звiсно, якщо процес узагалi матиме якийсь кiнець, у чому я дуже сумнiваюсь. Я скорше вiрю, що через ледачiсть та забудькуватiсть судовцiв, а то й унаслiдок iхнього страху процес уже припинився або припиниться десь найближчим часом. А проте може виявитись, що, сподiваючись великого хабара, процес про людське око вестимуть далi, але, i в цьому я запевняю вже сьогоднi, марно, бо хабарiв я нiкому не даю. Мене б дуже потiшило, якби слiдчому або ще комусь, хто швидко поширюе важливi звiстки, ви повiдомили, що я нiколи, навiть коли вдадуться до хитрощiв, на якi та панва така вигадлива, не вiдступлюся й не даватиму хабарiв. Усi iхнi зусилля будуть марнi, ви так прямо й скажiть iм. А втiм, вони, певне, й самi вже збагнули, та навiть як не збагнули, менi, власне, байдуже, дiзнаються вони тепер про це чи нi. Отже, тi добродii матимуть менше клопоту, щоправда, i я уникну деяких прикрих обов’язкiв, але я б радо взяв iх на себе, якби знав, що кожен з них – це ще й удар по суддях. І я дбатиму, щоб i справдi так було. Ви, здаеться, казали, нiби знаете слiдчого?
– Звичайно, – вiдповiла жiнка, – саме про нього я й подумала спершу, пропонуючи вам допомогу. Я не знала, що вiн – тiльки дрiбний судовець, але, коли ви так кажете, може, це й правда. І все-таки я впевнена, що рапорт, який вiн посилае нагору, мае якийсь вплив. А вiн пише довжелезнi рапорти. Ви казали, нiбито судовцi ледачi, – не всi, звичайно, цей слiдчий зовсiм не ледар, вiн пише дуже багато. Скажiмо, минулоi недiлi засiдання тривало аж до вечора. Всi розiйшлися, проте слiдчий сидiв у залi, я мусила принести йому лампу, в нас лиш одна маленька гасова лампа, але вiн задовольнився нею й одразу взявся писати. Тим часом повернувся й мiй чоловiк, що якраз тiеi недiлi мав вихiдний, ми поперетягали меблi, знову обставили нашу кiмнату, потiм поприходили сусiди, ми трохи побазiкали при свiчцi, – одне слово, геть забули про слiдчого й полягали спати. Раптом серед ночi, а була, певне, вже глупа нiч, я прокидаюсь, бiля лiжка стоiть слiдчий i прикривае лампу рукою, щоб вона не свiтила на чоловiка, то була непотрiбна осторога, мiй чоловiк так мiцно спить, що його й свiтло не розбудить. Я так перелякалася, що мало не зойкнула, але слiдчий був дуже люб’язний, нагадав, щоб я була обережна, шепнув, що вже все написав, повертае менi лампу й нiколи не забуде митi, коли побачив мене сонну в лiжку. Цим усiм я хотiла тiльки сказати, що слiдчий справдi пише багато рапортiв, надто про вас, бо, зрозумiло, ваш допит становив головну частину недiльного засiдання. Такi довгi рапорти аж нiяк не можуть бути безвартiснi. Крiм того, з цього випадку ви зрозумiли, що слiдчий залицяеться до мене i що саме тепер, у першi хвилини, – а вiн, певне, взагалi тiльки тiеi ночi мене помiтив, – я можу мати на нього великий вплив. До речi, я маю ще один доказ його великоi прихильностi до мене. Вчора через студента, – а вiн йому дуже довiряе, то його молодший колега, – слiдчий подарував менi шовковi панчохи, начебто за те, що я прибираю в залi засiдань, але це тiльки привiд, та робота – це ж мiй обов’язок, i за неi мiй чоловiк дiстае платню. Ось подивiться, якi гарнi панчохи, – жiнка випростала ноги, пiдiбрала до колiн сукню i теж задивилась на подарунок. – Панчохи гарнi, хоч занадто тонкi й для мене вони не годяться.
Жiнка раптом замовкла, поклала долоню на руку К., немов хотiла заспокоiти його, й зашепотiла:
– Тихо, на нас дивиться Бертольд.
К. поволi пiдвiв голову. У дверях зали засiдань зупинився молодик; миршавий i кривоногий, вiн намагався надати собi гiдностi куцою та рiденькою рудою борiдкою i ненастанно ворушив ii пальцем. К. iз цiкавiстю придивився до студента, що вивчав таемничу юриспруденцiю, вiн уперше бачив такого студента-правника, так би мовити, в натурi i теж подумав, що той може доскочити колись найвищих судових посад. Натомiсть студент, либонь, навiть уваги не звернув на К. i тiльки одним пальцем, витягши його на мить з бороди, поманив жiнку й пiшов до вiкна. Жiнка нахилилась до К. й прошепотiла:
– Благаю вас, не сердьтеся i не думайте нiчого поганого про мене, я мушу тепер iти до нього, до цього бридкого виродка, ви тiльки подивiться, якi в нього ноги кривi. Але я одразу повернусь i тодi пiду з вами, якщо вiзьмете мене, пiду куди захочете, ви зможете робити зi мною що завгодно, я буду щаслива не повертатися сюди якомога довше, а найкраще – нiколи.
Жiнка ще погладила К. руку, скочила на ноги й побiгла до вiкна. К. несамохiть iще намацував у порожнечi ii руку. Жiнка й справдi вабила його, i, попри всi своi роздуми, вiн не бачив жодноi поважноi причини, чому йому не треба пiддаватися звабi. Легеньке заперечення, мовляв, та жiнка наставляе йому пастку, щоб полегшити суд над ним, К. вiдкинув без труднощiв. Як вона може його пiймати? Хiба вiн i досi не мае такоi свободи, що мiг би розтрощити весь апарат правосуддя, – принаймнi ту його частину, що опiкуеться ним? Хiба вiн не може бодай трохи покладатись на себе самого? До того ж ii пропозицiя допомогти звучала щиро, можливо, така допомога ще придасться, i, певне, нема кращого способу помститися слiдчому та його поплiчникам, як вiдiбрати в нього цю жiнку й самому розкошувати нею. І тодi може виявитись, що слiдчий, з тяжкою мукою написавши неправдивi рапорти про К., побачить серед ночi, що лiжко цiеi жiнки порожне. А порожне тому, що вона належить К., ця пишна, зграбна, гаряча жiнка, що стоiть бiля вiкна в темнiй сукнi з грубоi важкоi тканини, взагалi належить тiльки К.
Коли К. позбувся отак сумнiвiв щодо жiнки, тиха розмова коло вiкна видалася йому задовгою, вiн спершу щиколотками постукав по помосту, а потiм ударив кулаком. Студент через плече жiнки мигцем подивився на К., про те розмови не припинив, навпаки, ще тiснiше пригорнувся до жiнки i обняв ii. Вона, начебто уважно слухаючи його, низько схилила голову, а вiн, майже не сповiльнюючи мови, з вилясками цiлував iй нахилену шию. К. добачив у цьому потвердження тиранiчноi влади, що ii, як скаржилася жiнка, мае над нею цей студент, отож вiн пiдвiвся й заходив по кiмнатi. Скоса позираючи на студента, вiн метикував, як найшвидше можна спровадити його, тож, К. було тiльки на руку, коли студент, вочевидь роздратований отим вештанням по кiмнатi, що згодом обернулось на гучне тупотiння, зауважив:
– Якщо вам не стае терпцю, йдiть собi. Ви вже давно мали вийти звiдси, тут ви нiкому не потрiбнi. Ви мали забратися ще тодi, як я ступив до кiмнати, i то якнайшвидше.
У цьому зауваженнi могла б вилитись уся насилу тамована лють, проте в ньому вiдчувалася ще й пиха майбутнього судовця, що звертаеться до нелюбого йому звинуваченого. К. зупинився близько вiд студента й засмiявся:
– Менi й справдi уриваеться терпець, але моя нетерплячка найшвидше мине тодi, як ви заберетеся звiдси. А якщо, може, ви прийшли сюди, аби вчитись, – я чув, нiби ви студент, – я вам охоче поступлюся мiсцем i пiду з цiею жiнкою. А втiм, вам iще довго треба вчитись, аби стати суддею. Вашого правосуддя я до пуття й не розумiю, але, гадаю, самими брутальними словами, що iх ви, до речi, навчились уживати без усякого сорому, суду вже не вiдбудеш.
– Не годилося залишати йому такоi свободи пересувань, – сказав студент, немов прагнучи пояснити жiнцi, чому К. удаеться до образ, – то була помилка. Я вже казав про це слiдчому. Треба було мiж допитами принаймнi не випускати його з кiмнати. Слiдчого iнколи дуже важко збагнути.
– Пустi балачки, – сказав К. i простяг руку до жiнки, – ходiмо.
– Ах так! – здивувався студент. – Нi, вона вам не дiстанеться, – i з силою, якоi годi було навiть сподiватися вiд нього, пiдхопив жiнку на одну руку й, нiжно позираючи на неi, зiгнувши спину, побiг до дверей. Не можна було не помiтити, що студент трохи боiться К., але таки наважився ще й дратувати його, бо вiльною рукою гладив i м’яв плече жiнки. К. пробiг кiлька ступнiв поряд з ним, ладний схопити його, а якщо доведеться, то й задушити, аж тут озвалася жiнка:
– Це нiчого не дасть, слiдчий звелiв мене привести, я не можу пiти з вами, цей малий виродок, – тут вона провела рукою по студентовому обличчю, – цей малий виродок мене не вiдпустить.
– І ви не хочете, щоб я вас визволив? – закричав К. i схопив студента за плече, той спробував зубами хапнути його руку.
– Нi! – закричала жiнка, двома руками вiдбороняючись вiд К. – Нi, тiльки не це, що ви собi надумали! Це стало б моею згубою. Пустiть його, будь ласка, пустiть! Вiн тiльки виконуе наказ слiдчого й веде мене до нього.
– То нехай бiжить, а вас я вже не хочу бачити! – гнiвно й розчаровано прокричав К., так стусонувши студента межи плечi, що той аж спiткнувся, але тiеi ж митi, тiшачись, що не впав, iще вище пiдскочив зi своею ношею. К. неквапом iшов за ними, збагнувши, що це його перша безперечна поразка, якоi вiн зазнав вiд судовцiв. Не було, звичайно, причини тривожитись через це, вiн зазнав поразки тiльки тому, що прагнув боротьби. Якби вiн сидiв удома й жив собi, як завжди, то був би в тисячу разiв вищий вiд цих людей i кожного розчавив би на своему шляху. І К. став уявляти собi найкумеднiшi сцени, що сталися б, скажiмо, якби цей нiкчема-студент, цей набундючений хлопчисько, горбатий бородань, став навколiшки перед лiжком Ельзи i, склавши руки, благав ii ласки. К. так сподобалася ця уявна картина, що вiн вирiшив, якщо бодай коли-небудь трапиться сприятлива нагода, повести студента до Ельзи.
Із цiкавостi К. пiдбiг до дверей, йому кортiло подивитись, куди понесуть жiнку, студент навряд чи й на вулицi нестиме ii на руцi. Виявилось, що дорога набагато коротша. Якраз навпроти квартири починалися вузенькi дерев’янi схiдцi, що вели, напевне, на горище, схiдцi завертали, тож краю не було видно. Тими схiдцями студент понiс жiнку нагору, вiн уже ледве ступав ногами i важко, аж стогнучи, дихав: бiг таки знесилив його. Жiнка рукою привiтала згори К. i спробувала, зводячи та розводячи плечi, показати, що вона не винна в цьому викраденнi, проте великого жалю в ii рухах не вiдчувалося. К. дививсь незворушно, мов чужий, вiн не хотiв виказати нi свого розчарування, нi того, що йому так легко притлумити його.
Тi двое вже зникли, а К. i далi стояв на порозi. Тож, напевне, жiнка не тiльки обдурила його, а й, сказавши, що ii понесли до слiдчого, ще й набрехала. Хiба слiдчий сидiтиме й чекатиме ii на горищi? Дерев’янi схiдцi, хоч скiльки дивився на них К., нiчого не пояснювали. Аж тут коло першоi сходинки К. помiтив невеличкий папiрець, пiдступив ближче й побачив, що на ньому дитячою невправною рукою написано: «Вхiд до канцелярii суду». Тож канцелярiя суду тут, на горищi зданого в оренду будинку? Виходить, це установа, до якоi навряд чи можна ставитися поважно, i звинувачений мiг тiшитись, уявляючи, як мало грошей мае у своему розпорядженнi суд, коли розмiстив свою канцелярiю там, де орендатори житла, що й самi становлять найзлиденнiший прошарок, звалюють непотрiбний мотлох. А втiм, не треба вiдкидати й можливостi, що суд мае досить грошей, але судовики розкрадають iх i не вживають на потреби судочинства. Зiпершись на свiй дотеперiшнiй досвiд, К. уважав, що ця можливiсть дуже ймовiрна; щоправда, такий занепад правосуддя принизливий для звинуваченого, хоча, звiсно, меншою мiрою, нiж злиденнiсть суду. Аж тепер тiльки К. зрозумiв, що пiд час першого допиту звинуваченого соромляться запросити на горище, i через те його слухали в приватному помешканнi. Тож яке становище посiдае К., якщо порiвняти його з суддею, що сидить на горищi: в банку К. займае великий кабiнет iз передпокоем, крiзь величезне вiкно вiн може дивитися на майдан, де невпинно сновигае юрба! А втiм, вiн не мае там побiчних прибуткiв, бо не бере хабарiв i нiчого не розкрадае, там служник не принесе йому до кабiнету жiнку на руцi. Але таких вигод, принаймнi в цьому життi, К. волiв би зректися.
K. стояв перед клаптиком паперу, аж тут на порiг ступив якийсь чоловiк, що крiзь вiдчиненi дверi зазирнув до житловоi кiмнати, звiдки можна було побачити й залу засiдань, i зрештою запитав К., чи той не бачив тут недавно однiеi жiнки.
– Ви судовець, так? – запитав К.
– Атож, – вiдповiв чоловiк. – Ага, ви звинувачений К., тепер я впiзнав вас, ласкаво прошу заходити, – i вiн простяг К. руку, чого той аж нiяк не сподiвався. – Сьогоднi, правда, засiдання нема, – додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.
– Знаю, – вiдповiв К. i став придивлятись до цивiльного одягу судовця: поряд iз звичайними гудзиками були пришитi два позолоченi, зрiзанi, напевне, зi староi офiцерськоi шинелi: тiльки вони й засвiдчували належнiсть цього чоловiка до судового прошарку.
– Десь хвилину тому я розмовляв iз вашою дружиною. Тепер ii тут нема. Студент забрав ii до кiмнати слiдчого.
– Бачите, – заходився пояснювати судовець, – ii завжди забирають вiд мене. Сьогоднi недiля, мiй неробочий день, але ж, щоб мене викурити звiдси, менi звелiли переказати якесь геть непотрiбне повiдомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надiю, що, як покваплюсь, iще вчасно повернуся. Отже, я бiг щодуху, прокричав урядовцевi, до якого мене послано, оте повiдомлення в прочиненi дверi, i менi так забивало дух, що вiн навряд чи й зрозумiв мене, потiм побiг назад, але студент виявився меткiший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збiгти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцiй стiнi. Отут, бiля цього папiрця. Я мрiяв про це вже не раз. Ось вiн прибитий трохи вище вiд пiдлоги, руки розведенi, пальцi розчепiренi, кривi ноги вигинаються, немов колесо, i всюди навколо плями кровi. Але досi це була тiльки мрiя.
– А що, бiльше нiчим зарадити не можна? – смiючись, запитав К.
– Не знаю, – вiдповiв судовець. – А вiн тепер став iще паскуднiший, досi вiн забирав ii тiльки до себе, а тепер водить ii, – власне, цього я давно сподiвався, – ще й до слiдчого.
– А ваша дружина тут зовсiм невинна? – присилував себе запитати К., бо навiть йому цiеi митi страшенно допiкали ревнощi.
– Де там, – зiтхнув службовець, – ii провина якнайбiльша. Вона сама чiпляеться йому на шию. Ну, а той уганяе за кожною жiнкою. Лиш у цьому будинку е п’ять квартир, куди вiн пробрався, але його звiдти викинули. А втiм, моя дружина найгарнiша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.
– Якщо така ситуацiя, тут i справдi нiчим не зарадиш, – погодився К.
– Чого ж це не зарадиш? – здивувався судовець. – Треба тому студентовi, як приставатиме до моеi дружини, – а вiн таки боягуз, – бодай раз добряче натовкти боки, щоб вiн уже й не дивився на неi. Але я не смiю його бити, i нiхто не зробить менi цiеi ласки, кожен боiться його влади. На це здатний тiльки такий чоловiк, як ви.
– Чого саме я? – вразився К.
– Бо ви звинуваченi, – пояснив судовець.
– Так, – кивнув К., – але менi тим паче треба боятися, що вiн, навiть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, мае, напевне, вплив на попередне розслiдування.
– Звичайно, – кивнув судовець, немов слова К. збiгалися з його власною думкою. – А в нас тут, як правило, безрезультатних процесiв не бувае.
– Я теж такоi думки, – признався К., – але це аж нiяк менi не зашкодить при нагодi таки взятися за студента.
