Процес. Америка

Одразу після привітання – сідати у фотель, куди запросив його К., не було часу – дядько попросив свого небожа про коротку розмову віч-на-віч.

– Вона конче потрібна, – важко відсапувався він, – для мого спокою.

К. миттю вислав з кімнати служника, наказавши нікого не впускати.

– Йозефе, що я чую? – запитав дядько, коли вони залишились на самоті, й сів на стіл, підмостивши під себе, не дивлячись, різноманітні папери, щоб вигідніше сидіти. К. мовчав, він знав, що буде далі, але, раптом розслабившись після напруженої роботи, нараз віддався приємній утомі, дивлячись у вікно на протилежний бік вулиці, дарма що з місця, де він сидів, можна було побачити лише малий трикутник, частину глухої стіни між двома вітринами.

– Ти дивишся у вікно! – закричав дядько, здіймаючи руки. – Йозефе, ради Бога, відповідай мені! Це правда, невже це таки правда?

– Любий дядьку, – відповів К., струшуючи власну розвіяність, – я навіть не знаю, чого ти від мене хочеш.

– Йозефе, – застережливо мовив дядько, – наскільки я знаю, ти завжди казав мені правду. Тож чи треба твої останні слова розуміти тепер як лихий знак?

– Я вже здогадуюсь, чого ти хочеш, – покірливо мовив К., – ти, напевне, почув про мій процес.

– Так, – відповів дядько, поволі нахиляючи голову, – до мене дійшли чутки про твій процес.

– Від кого? – запитав К.

– Мені написала Ерна. Хоч вона й не спілкується з тобою, а ти, на жаль, не часто про неї згадуєш, але таки довідалась. Сьогодні я отримав листа від неї і, звичайно, відразу ж примчав сюди. Інших причин я не мав, але, здається, досить і цієї. Я тобі зараз прочитаю те місце, де вона пише про тебе. – Дядько витяг листа з кишені. – Ось воно. Вона пише: «Я вже давно не бачила Йозефа, на тому тижні заходила до банку, але Йозеф був такий заклопотаний, що я так і не потрапила до нього. Я прочекала майже цілу годину й була змушена йти додому, бо в мене мав починатись урок музики. Я б так хотіла з ним поговорити, але, можливо, ще колись трапиться нагода. На мої іменини він приніс мені велику коробку шоколадних цукерок, був дуже милий і люб’язний. Я тоді забула написати вам про це, а тепер, як ви запитали, пригадала. А шоколад, щоб ви знали, зникає, коли живеш у пансіоні, дуже швидко, ледве встигаєш усвідомити, що тобі подарували шоколад, як його вже нема. Але про Йозефа я вам хочу ще дещо написати. Я вже казала вам, що в банку мене до нього не пустили, бо він саме розмовляв із якимсь добродієм. Спокійно почекавши з півгодини, я запитала служника, чи довго ще триватиме розмова. Той відповів, що, напевне, так, бо, мабуть, ідеться про процес, який провадять проти пана прокуриста. Я запитала, що це за процес і чи служник часом не помиляється, але він запевнив, що ні, процес таки тягнеться, і то дуже важкий процес, а більше йому нічого не відомо. Він і сам з радим серцем допоміг би панові прокуристові, бо то добрий і справедливий чоловік, проте не знає, з якого боку братись, і йому лише хотілося б, щоб до справи втрутились якісь впливові люди. А таке, безперечно, станеться, і процес, зрештою, матиме втішний кінець, але поки що, як можна виснувати з настрою пана прокуриста, йому доводиться сутужно. Я, звісно, не надавала цим словам великої ваги, намагалася заспокоїти простосердого служника, заборонила йому розповідати комусь про це і вважала, ніби все те – балачки. А проте було б, мабуть, добре, якби ти, таточку, приїхавши наступного разу до міста, довідався про цю справу: адже тобі неважко докладно все з’ясувати і, коли справді виникне потреба, втрутитись, спираючись на свої численні та впливові зв’язки. А якщо такої потреби не буде, – напевне, що так, – принаймні твоя донька незабаром матиме нагоду пригорнутись до тебе і звеселити твоє серце». Добра дитина, – закінчив читати листа дядько і стер кілька сльозинок на очах. К. кивнув головою, закрутившись серед усякого дріб’язку, останнім часом він цілковито забув про Ерну, забув навіть про її день народження, а оті шоколадні цукерки вона просто вигадала, щоб захистити його перед дядьком та тіткою. Та вигадка дуже зворушлива, і навіть театральні квитки, що їх К. надумав раз у раз посилати відтепер дівчині, не зможуть винагородити її за виявлену шляхетність, але ходити до пансіону й розмовляти з малою вісімнадцятирічною гімназисткою К. не мав тепер ніякої охоти.

– Ну, а тепер що скажеш? – запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свій поспіх та збудження і, здавалось, узявся перечитувати його.

– Так, дядьку, це правда.

– Правда? – підскочив дядько. – Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподіваюсь, не кримінальний?

– Кримінальний, – відповів К.

– І ти спокійно сидиш отут, коли в тебе на шиї кримінальний процес? – обурився дядько, ненастанно підвищуючи голос.

– Що менше я клопотатимусь, то більше шансів, що процес закінчиться добре, – втомлено відказав К., – тут не треба боятися.

– Це мене не заспокоїть! – загорлав дядько. – Йозефе, любий Йозефе, подумай про себе, про своїх родичів, про наше добре ім’я. Досі ти був честю нашої родини, і не можна, щоб ти став її ганьбою. Твоя поведінка, – він дивився на К., нахиливши голову вбік, – мені не подобається, звинувачений, якщо він невинний і ще не зневірився, так не поводиться. Швиденько розкажи мені, про що йдеться, щоб я міг допомогти тобі. Напевне, щось пов’язане з банком?

– Ні, – відповів Йозеф і підвівся. – Любий дядьку, ти розмовляєш надто голосно, служник, напевне, стоїть під дверима і слухає. Мені це прикро. Краще ходімо куди-небудь, і я тоді відповім, як зможу, на всі твої запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своїй родині.

– Правильно, – схвалив дядько, – дуже правильно, тільки поквапся, Йозефе, поквапся!

– Я ще маю дати кілька розпоряджень, – мовив К. і по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досі збуджений, показував заступникові рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумніву. К., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи ті або ті документи, пояснив молодикові, що тут треба доробити ще сьогодні за його відсутності, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав їм, бо спершу, вирячивши очі й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, – заважав уже сам його вигляд. Далі він став походжати по кімнаті, інколи зупиняючись то перед вікном, то перед картиною, і вряди-годи вигукував:

– Для мене це незбагненна річ! – Або: – А тепер скажи мені, що нам діяти далі?

Молодик удавав, ніби нічого не помічає, спокійно дослухав усі настанови К., занотував щось і пішов, уклонившись як К., так і дядькові, що, до речі, саме повернувся до нього плечима, визирав з вікна і, випроставши руки, жмакав штори. Тільки-но зачинилися двері кабінету, як дядько закричав:

– Нарешті той писарчук забрався і нам уже можна йти! Нарешті!

На жаль, ніяк не щастило вблагати дядька нічого не розпитувати про процес у вестибюлі, де ходили окремі службовці та служники і де саме тієї миті крутився й заступник директора.

– Отже, Йозефе, – заговорив дядько, – ледве помітно відповівши на шанобливі уклони навколишніх, – тепер скажи мені відверто, що це за процес.

К. зронив кілька незначущих зауважень, на мить засміявся і лише на сходах пояснив дядькові, що нічого не хотів казати перед людьми.

– Правильно, – схвалив дядько, – а от тепер кажи. – Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.

– Передусім, дядьку, – мовив К., – це не такий процес, який розглядає звичайне правосуддя.

– Це вже погано, – зітхнув дядько.

– Чого? – подивився на дядька К.

– Думаю, погано, – проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портьє, здається, нашорошив вуха, і К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух підхопив їх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навіть мовчки.

– Що, власне, сталося? – спитав нарешті дядько і зупинився так раптово, що перехожі, які йшли позаду, злякано відсахнулися. – Такі речі зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якісь провісники, – чому ти мені нічого не писав? Ти ж знаєш, для тебе я зроблю все, певною мірою я й донині твій опікун і досі я цим тільки пишався. Я, звісно, й тепер допомагатиму тобі, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобі найкраще негайно взяти коротеньку відпустку й приїхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнів. У селі ти наберешся сили, і це добре, бо попереду в тебе ще великі випробування. Крім того, так ти почасти уникнеш правосуддя. Тут суд має всі можливі засоби впливу і в разі потреби автоматично застосовує їх до тебе, натомість коли ти в селі, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф і телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, і хоч визволення не буде, ти зможеш відітхнути.

– Вони можуть заборонити мені виїздити, – заперечив К., сприймаючи дядькові слова раніше, ніж той вимовляв їх.

– Я не вірю, що вони таке вчинять, – замислено проказав дядько, – суд не втратить дуже багато своєї влади, якщо ти від’їдеш.

– Я гадав, – мовив К. і схопив дядька під руку, щоб не дати йому зупинитись, – ніби ти надаси цим подіям ще меншої уваги, ніж я, а вони он як прикро тебе вразили.

– Йозефе, – заволав дядько, що прагнув вивільнитись і таки зупинитись, проте К. не пускав його, – ти дуже змінився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, і невже саме тепер ти його відцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаєш, що це означає? Означає, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всіх родичів або ж принаймні змусять їх простертись і плазувати. Йозефе, опануй себе. Твоя байдужість незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повірити й приказці: «Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба».

– Любий дядьку, – заспокоював К., – тут не треба хвилюватися ні тобі, ні мені. Коли людина стривожена, процес годі виграти, – повір бодай трохи моєму практичному досвідові, так само як і я завжди, навіть тепер, дуже шаную твій досвід, хоч інколи він мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, – признаюсь, цього вже я не годен зрозуміти, але дарма, це річ другорядна, – тож я залюбки в усьому дослухатимусь до твоїх порад. Тільки от, на відміну від тебе, я вважаю, що поїздка в село не дасть мені жодної користі, вона скидалася б на втечу і засвідчувала б провину. Крім того, там мене б іще тяжче переслідували, можливо, навіть прискорили б розгляд справи.

– Слушно, – згодився дядько таким тоном, ніби вони нарешті дійшли порозуміння, – але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться під загрозою внаслідок твоєї байдужості, мабуть, буде найкраще, як я замість тебе сам заопікуюся нею. Та якби й ти доклав усіх зусиль і зосередився на ній, було б, звичайно, ще краще.

– Отже, бачу, що ми тепер однодушні, – сказав К. – І яка ж твоя пропозиція, що мені робити насамперед?

– Я мушу, звісно, спершу обміркувати справу, – мовив дядько. – Адже подумай: я вже мало не двадцять років майже безвиїзно прожив у селі і тому стратив нюх на такі справи. Мої різноманітні й важливі зв’язки із впливовими людьми, яких ти, напевне, знаєш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаєш, там, у селі, я майже самотній. А цю відірваність від людей помічаєш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа – почасти несподіванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь іще з Ерниного листа, а сьогодні, подивившись на тебе, бачу геть усе, як на долоні. Але це пусте, тепер найголовніше – не марнувати часу. – Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якійсь машині і вже тягнув К. за собою в автомобіль, водночас називаючи водієві адресу. – Ми поїдемо до адвоката Гулда, – сповіщав дядько, – це мій шкільний товариш. Ти, певне, чув його ім’я? Не чув? Дивно. Таж він як оборонець і захисник знедолених має чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довіру.

– Як на мене, все, що ти робитимеш, – слушне, – відказав К., хоча кваплива настирливість, із якою дядько брався до справи, трохи непокоїла його. Не дуже тішила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарів. – Я й не знав, – провадив К. далі, – що в таких справах теж можна йти до адвоката.

– Та звичайно, – відказав йому дядько, – це ж очевидна річ. Чом би й ні? А тепер розкажи мені все, що досі з тобою трапилось, щоб я мав докладну інформацію.

К. одразу почав розповідати, нічого не замовчуючи, така відвертість і щирість становили його єдиний протест проти дядькового твердження, буцімто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер він згадав лише раз, та й то мимохідь, але ця побіжна згадка не зашкодила щирості оповіді, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсім не пов’язана. Розповідаючи, К. дививсь у вікно й постеріг, що вони під’їжджають саме до того передмістя, де працює канцелярія суду, він звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збігові нічого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсі біля перших дверей; поки вони чекали, він вишкірював довжелезні зуби й шепотів:

– Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клієнта. Але Гулд не розгнівається.

У віконечку в дверях показались великі чорні очі, якусь мить дивились на обох гостей і зникли, двері, проте, не відчинились. Дядько і К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив оті очі.

– Нова служниця, що боїться чужих, – пояснив дядько й подзвонив іще раз. Знову з’явились очі, тепер вони видавалися дуже засмучені, але, можливо, то була лиш ілюзія, породжена полум’ям відкритої газової лампи, що, майже не даючи світла, з гучним сичанням горіла поблизу їхніх голів.

– Відчиніть! – гукнув дядько і вгатив кулаком по дверях. – Я приятель пана адвоката!

– Пан адвокат хворий, – почулося десь позаду. Ті слова якнайтихіше прошепотів добродій у халаті, що стояв у дверях на іншому краї коротенького коридору. Розгніваний довгим чеканням, дядько нараз обернувся й закричав:

– Хворий? Кажете, він хворий? – і загрозливо ступив уперед, немов сам той добродій був хворобою.

– Вам уже відчинили, – проказав добродій, показуючи на адвокатові двері, підібрав поли халата і зник. Двері й справді були відчинені, молоденька дівчина – К. знову побачив темні, трохи банькаті очі – в довгому білому фартусі стояла в передпокої й держала в руці свічку.

– Наступного разу швидше відчиняйте! – звелів дядько замість привітання, тим часом як дівчина легенько вклонилася. – Йозефе, ходімо, – звернувся він потім до К., що поволі обминав дівчину.

– Пан адвокат хворий, – похопилась дівчина, бо дядько, не зупинившись, уже прямував до дверей. К. й далі розглядав дівчину, що тим часом відвернулась, замикаючи надвірні двері; в неї було кругле, мов у ляльки, обличчя, заокруглювались не тільки бліді щоки і підборіддя, а й скроні та чоло.

– Йозефе! – знову гукнув дядько, а потім запитав дівчину: – В нього серцевий напад?

– Мабуть, так, – мовила дівчина, що вже встигла вийти зі свічкою наперед і відчинити двері кімнати. В кутку, куди світло свічки ще не доходило, на ліжку підвелося чиєсь обличчя з довгою бородою.

– Лені, хто прийшов? – запитав засліплений свічкою адвокат, не роздивившись гостей.

– Альберт, твій давній приятель, – відповів дядько.

– Ах, Альберт, – протягнув адвокат і дозволив собі впасти на подушки, немов для цих відвідин уже не було потреби прикидатись.

– Невже тобі справді так погано? – запитав дядько й сів на край ліжка. – Не думаю. Це просто серцевий напад, що мине, як і всі попередні.

– Можливо, – стиха промовив адвокат, – але мені ще ніколи не було так зле. Мені важко дихати, я зовсім не сплю і щодня підупадаю на силі.

– Отже, – мовив дядько і величезною рукою міцно насадив бриля на коліно, – твої справи кепські. Тебе хоч доглядають як слід? Тут так похмуро, так темно. Ох, скільки минуло часу, як я був у тебе востаннє, але тоді здавалось, ніби тут веселіше. Та й твоя служниця, здається, не дуже привітна, – чи це вона, може, прикидається?

Дівчина й досі стояла зі свічкою біля самих дверей; як можна було визначити з її непевного погляду, вона дивилася скорше на К., ніж на дядька, дарма що той говорив тепер про неї. К. зіперся на стілець, підсунувши його ближче до дівчини.

– Коли людина така хвора, як я, – казав адвокат, – їй потрібен спокій. Для мене ця кімната не похмура. – І після невеличкої паузи додав: – А Лені дбає про мене добре, молодець.

Проте дядька ці слова не переконали, він вочевидь був упереджений проти служниці і, хоч і не заперечував хворому, суворо дививсь, як вона підійшла до ліжка, поставила свічку на тумбочку, схилилась над хворим і, поправляючи подушки, шепотілася з ним. Дядько, незважаючи на хворого, підвівся і став походжати позаду служниці, і К. не здивувався б, якби він схопив її ззаду за одяг і відтягнув від ліжка. Сам К. спокійно приглядався до всього, адвокатова неміч була йому навіть на руку: він нічого не міг протиставити тій ревності, з якою дядько взявся до його справи, зате зрадів, побачивши, як і без його зусиль ця ревність угамувалась. Дядько знову заговорив, певне, тільки на те, щоб образити дівчину:

– Панно, будь ласка, залишіть нас на хвилину, мені треба поговорити з приятелем про особисті справи.

Дівчина, що й досі схилялася над хворим і саме розгладжувала простирадло під стіною, повернула голову і спокійнісінько відказала:

– Пане, бачите, що він хворий і не може говорити ні про які особисті справи.

Спокій дівчини становив разючий контраст із розгніваним дядьком, що йому спершу неначе аж заціпило, проте невдовзі слова знову лились розбурханим потоком. Дівчина, певне, повторила останні дядькові слова задля зручності вислову, проте неупередженому спостерігачеві вони могли видатись глумом, і дядько, звісно, підскочив, мов ужалений.

– Кляте дівчисько! – загорлав він, проте від люті та збудження його крик був досить нерозбірливий. К. перелякався, хоча й сподівався чогось такого, і підбіг до дядька з наміром обома руками затулити йому рота. На щастя, за дівчиною підвівся на ліжку хворий, дядько похмуро скривився, ніби ковтнув щось огидне, і сказав уже спокійніше: – Ми, звичайно, ще не втратили розуму; чогось неможливого я б не вимагав. А тепер, будь ласка, ідіть!

Дівчина випросталась коло ліжка, всім тілом обернувшись до дядька, і К. здалося, ніби він помітив, як вона погладила адвокатові руку.

– При Лені можна казати все, – озвався хворий, і в його голосі безперечно вчувалось наполегливе прохання.

– Ідеться не про мене, – пояснив дядько, – ця таємниця не моя. – І він обернувся, наче передумав говорити, проте часу на роздуми він, власне, й не мав.

– Про кого ж тоді йдеться? – запитав адвокат кволим голосом, знову лягаючи на подушки.

– Мого небожа, – відповів дядько, – я от привів його з собою. – І він представив: – Прокурист Йозеф К.

– Ох, – куди жвавіше вимовив хворий, простягаючи руку К., – вибачте, я й не помітив вас. – Лені, вийди, – звернувся він до дівчини, що вже й не боронилась, і подав їй руку, немов у них попереду була довга розлука. – Отже, ти, – нарешті заговорив адвокат до дядька, що, вгамувавши свій норов, підступив трохи ближче, – прийшов не провідати хворого, а в справах. – Мабуть, у гостей сформувалося хибне уявлення про стан хворого, бо адвокат видавався тепер набагато дужчим, він увесь час спирався на один лікоть, що, певне, потребувало значних зусиль, і повсякчас смикав себе за пасмо посередині бороди.

– Відколи та відьма вийшла, тобі наче й здоров’я додалося, – зауважив дядько і пошепки додав: – Б’юсь об заклад, вона підслухає! – Дядько метнувсь до дверей, але там не було нікого, він повернувся, зовсім не розчарований, тільки трохи, правда, пригнічений, немов відсутність підслухачки свідчила про ще більшу підступність.

– Ти просто її не знаєш, – сказав адвокат, облишивши боронити свою доглядачку; либонь, він хотів наголосити, що їй не потрібен захист. Але потім заговорив куди люб’язнішим тоном: – Що стосується справи твого шановного небожа, то я, зрештою, був би щасливий, якби мені вистачило сили для цього надзвичайно складного завдання; я дуже й дуже боюсь, що сили мені забракне, але, хай там що, я таки спробую; якщо моєї сили не стане, можна звернутись до когось іншого. Як по щирості, я так зацікавився цією справою, що мені, певне, було б несила зректися бодай малої участі в ній. Якби моє серце не витримало, я принаймні мав би поважну причину відмовитись.

К. навряд чи зрозумів бодай одне слово з цієї промови і подивився на дядька, наче шукаючи в нього пояснень, але той зі свічкою в руках сидів на тумбочці, з якої вже поскидав на килим пляшечки з ліками, кивав головою на кожне адвокатове слово, з усім був згоден і вряди-годи поглядав на К., очима вимагаючи такої самої згоди й від нього. Може, дядько ще раніше розповів адвокатові про процес? Але ж це неможлива річ, події сьогоднішнього вечора засвідчували якраз протилежне.

– Не розумію… – нарешті видушив К.

– А може, це я вас не розумію? – запитав адвокат, не менш здивований і збентежений, ніж К. – Я, напевне, трохи поквапився. Про що ви хочете зі мною говорити? Мабуть, про свій процес?

– Звичайно, – відповів дядько й запитав К.: – Чого ж ти тоді хочеш?

– Гаразд, але звідки ви знаєте про мене й мій процес? – не міг вийти з дива К.

– Ах, ось воно що! – засміявсь адвокат. – Я ж таки адвокат, я кручусь поміж судовців, там розмовляють про різні процеси, і найпомітніші з них, надто коли йдеться про небожа мого приятеля, залишаються в пам’яті. Тут нема чого дивуватись.

– Чого ж ти тоді хочеш? – знову запитав К. дядько. – Ти такий неспокійний.

– Ви знаєтеся з судовцями? – запитав К.

– Атож, – кивнув адвокат.

– Ти запитуєш, наче дитина, – дорікнув дядько.

– З ким же я маю знатись, як не з людьми свого фаху? – додав адвокат. Його відповідь видавалася такою неспростовною, що К. промовчав. «Таж ви працюєте в палаці правосуддя, а не в канцелярії на горищі», – хотілося сказати йому, проте він не мав сили навіть розтулити рота. – Подумайте про те, – провадив адвокат далі таким тоном, неначе він мимохідь і без усякої потреби пояснював щось очевидне, – подумайте про те, що завдяки такому спілкуванню я можу неабияк допомогти своїм клієнтам, і то багатьма способами, – про таке, власне, не варто й розводитись. Звичайно, тепер унаслідок хвороби я трохи відстав від життя, але ж мене провідують мої добрі приятелі з апарату правосуддя і про дещо я таки дізнаюся. Дізнаюся, може, навіть більше, ніж той, хто з найміцнішим здоров’ям цілий день просиджує в суді. От, скажімо, саме цієї миті мене провідує любий приятель, – адвокат показав рукою в темний закуток.

– Де ж він? – з несподіванки майже брутально запитав його К. Він невпевнено озирнувся: маленька свічечка аж ніяк не спромагалась освітити протилежну стіну. А в кутку й справді щось заворушилось. Дядько високо підняв свічку, і тепер можна було добачити, як там за невеличким столиком сидить літній добродій. Він, напевне, й не дихав, якщо так довго про нього ніхто й не здогадувавсь. А тепер він повагом підвівся, вочевидь незадоволений тим, що на нього звернули увагу. Здавалося, ніби він руками, ворушачи ними, наче куцими крильцями, хоче відборонитись від будь-яких знайомств та привітань, ніби він нізащо не хоче заважати решті людей своєю присутністю й наполегливо просить, щоб його знову повернули в темряву й забули про його існування. Але цього йому вже не дозволили.

– Ваша несподівана поява трохи злякала нас, – сказав адвокат замість пояснення й підбадьорливо моргнув добродієві, щоб той підходив ближче, і незнайомець справді повільно, вагаючись, поводячи очима на всі боки, підступив до них, – пане начальнику канцелярії. Ох, даруйте, я не представив вас, це мій приятель Альберт К., це його небіж, прокурист Йозеф К., а це пан начальник канцелярії, – він був такий люб’язний, що теж провідав мене. Власне, по-справжньому оцінити ці відвідини можуть лиш утаємничені, знаючи, який переобтяжений роботою пан начальник. Але він таки навідався до мене, ми по-дружньому розмовляли, наскільки дозволяла моя хвороба, щоправда, не заборонили Лені приймати відвідувачів, бо нікого й не сподівались, проте тримались думки, що нам треба розмовляти віч-на-віч, аж тут, Альберте, ти грюкнув у двері, пан начальник канцелярії посунувся зі стільцем та столом у закуток, а тепер, проте, виявляється, що нам, можливо, тобто якщо в нас з’явиться бажання, треба обговорити спільну справу і можна зійтися всім докупи. Прошу, пане начальнику канцелярії, – адвокат, схиляючи голову й догідливо посміхаючись, показав на фотель поблизу ліжка.

– На жаль, я ще можу побути лише кілька хвилин, – приязно відказав начальник канцелярії, недбало сідаючи у фотель і дивлячись на годинника, – мене кличуть справи. Але, хай там як, я не можу проминути нагоди познайомитись із приятелем мого приятеля. – Він легенько нахилив голову в бік дядька, що, здається, був дуже задоволений новим знайомством, проте мав таку вдачу, що ніяк не міг виявити запобігливості й покори і через те супроводив слова начальника канцелярії збентеженим, але голосним підсміюванням. Яка прикра мить! К. міг спокійно до всього приглядатися, бо на нього ніхто не звертав уваги, начальник канцелярії – напевне, то була його звичка, яку він виявив лише щойно, – взяв керування розмовою в свої руки, адвокат, чия хвороба, можливо, була тільки приводом спекатись нових відвідувачів, приклавши руку до вуха, уважно слухав, а дядько як свічконос – він утримував свічку в рівновазі на коліні, адвокат не раз занепокоєно поглядав на нього – вже оговтавсь і лише чудувався тому, як своєрідно вимовляє слова пан начальник і якими м’якими хвилястими рухами рук він супроводить їх. К. прихилився до бильця ліжка, начальник канцелярії, либонь, зумисне навіть не дивився на нього, тож К. правив старим тільки за слухача. А втім, він навряд чи й розумів, про що точиться розмова, й думав скорше про дівчину і те, як брутально поставивсь до неї дядько, згодом про те, чи йому вже не доводилось бачити начальника канцелярії – можливо, навіть на зборах під час першого розслідування. Якщо він, може, й помиляється, то начальник канцелярії, напевне, все-таки був на зборах, ставши десь у першому ряду поміж літніх добродіїв із ріденькими бородами.