Попри те, що вже добiгав кiнця перший осiннiй мiсяць, сьогоднiшня недiля видалася напрочуд затишною i теплою. На прозоро-чистому небi, блакить якого не затьмарювала жодна, навiть найлегша срiбляста хмаринка, вiд самого ранку сяяло лагiдне сонечко. Здавалося б, настiльки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всiх i кожного…
Але ж нi! У Спартака на душi вiд цього було, навпаки, дуже й дуже гiрко. А все через те, що сьогоднi були ювiлейнi – п’ятдесятi – роковини початку розстрiлiв у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловiк уявляв, що рiвно пiвстолiття тому – 29 вересня 1941 року (тiльки от не в недiлю, а в понедiлок) стояла така сама лагiдна й тепла, майже лiтня погода.
Прочитавши напередоднi розклеене мiстом розпорядження окупацiйноi влади:
«Наказуеться всiм жидам мiста Киева i околиць зiбратися в понедiлок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-i ранку при вул. Мельника-Докторiвськiй (коло кладовища)»,
не насмiлюючись протестувати через те, що ввечерi наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, цi люди зiбрали необхiдний мiнiмум речей та потяглися з усiх куточкiв Киева до вказаного пункту збору. Вони наiвно вважали, що нiмцi як висококультурнi, моральнi люди посадять iх у поiзди та вiдправлять жити на Близький Схiд – у Палестину. Насправдi ж «подорож» виявилася значно коротшою, й ii кiнцевим пунктом був Бабин Яр. Мiсце масового розстрiлу…
Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осiнню днинку! От якби з неба сiявся дрiбонький холодний дощик, – можливо, тодi було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через iхне передчасне розставання з життям, а так!.. Чи вiзьмемо вранiшнiй осiннiй туман: якби хто надумав дременути вiд полiцаiв та десь сховатися – зробити це було б легше, нiж в кришталево-прозорому повiтрi.
То яка погода все ж таки стояла пiвстолiття тому?..
Спартак i розслаблявся, i, навпаки, напружувався – але жоднi давно випробуванi методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося вiд небораки, зв’язок часiв було втрачено. А це вже само по собi видавалося жахливим!
А може, поiздка до Бабиного Яру все змiнить?! Подейкували, сьогоднi там мусять вiдкрити якийсь меморiальний знак на додачу до того наскрiзь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять рокiв тому. Отож хоча зусиллями прабабусi Ітеле й бабусi Сонi всю еврейську рiдню з напiвоточеного Киева вдалося евакуювати i в Бабиному Яру нiхто з iхньоi мiшпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогоднi. Бо п’ятдесятi роковини – це таки п’ятдесятi роковини…
Втiм, пiсля снiданку мама Гатя заявила категорично:
– Ой, Спарику, знаеш що… Як я поiду туди, то неодмiнно розплачуся! Й плакатиму весь час вiд початку до кiнця… А тодi у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб менi в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!
– А чому одразу «швидку»? – здивувався вiн.
– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хiба не знаеш, що таке наше еврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Менi ж, за великим рахунком, один рiк життя за два… та нi – навiть рiк за три мае зараховуватися!
– То що, тобi зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?
– Знаеш що, Спарику, ти менi тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловiк зрозумiв, що повнiстю вгадав ii потаемнi думки: матiр на повному серйозi вважала, що iй зараз не 48, а всi 144 роки! Хоча люди стiльки й не живуть…
– Гаразд, тодi я поiду сам.
– Їжджай, синочку, обов’язково iжджай. А потiм менi розповiси, як там воно було i що саме.
Тато Андрiй весь цей час мовчав, пiдiбгавши губи, а пiсля цих слiв дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся i прожогом кинувся в iхню з мамою кiмнату. Розпитувати про причину подiбноi поведiнки Спартак не став, бо все чудово розумiв i без розпитувань. Адже батько панiчно боявся пiдступiв з боку КДБ, а тому вважав, що всiх учасникiв сьогоднiшнiх подiй неодмiнно заарештують просто на урочистому мiтингу i там же розстрiляють! Отож iхати в Бабин Яр на проголошенi «урочистостi» – дурiсть не менша, нiж вчинена пiвстолiття тому занадто наiвними «переселенцями до Палестини», якi натомiсть дружно вiдправилися в могилу. Таким чином, безадреснi, кинутi в повiтря кучерявi матюки були останнiм засобом стримати единого сина вiд жахливоi помилки.
Тим не менш Спартак таки поiхав на мiсце розстрiлiв. Вiн добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього i попрямував вiд самоi тролейбусноi зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змiн. Подумав, що мама Гатя дарма вiдмовилася iхати сюди: хоч би квiти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дiзнався вiд випадкових перехожих, що новий меморiальний знак вiдкрили в iншому мiсцi – через дорогу звiдси, на територii старого еврейського Лук’янiвського цвинтаря…
Яким же було здивування молодого чоловiка, коли вiн побачив, що за меморiальний знак вiдкрили сьогоднi в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до пiднiжжя якоi вели вiсiм кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лiвiй з яких напис було виконано еврейськими лiтерами, а на правiй украiнською мовою викарбувано:
ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ
Вiн знав, що цитата взята з Бiблii[3 - Буття 4:10.]. Мiг навiть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено iсторiю вбивства Авеля братом Каiном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орiентувався в бiблiйних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – росiйський синодальний переклад з паралельними мiсцями та кiлькома мапами Палестини в додатку. То був подарунок вiд знайомого – вiд диякона Агапiта. Саме з ним молодий чоловiк i збирався подiлитись враженнями вiд побаченого.
Чому саме з Агапiтом, а не з мамою, наприклад?.. Бо вiд усього почутого мама, звiсно, розридаеться, не дослухавши до кiнця. Потiм у неi пiдскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подiбних випадках: ii треба заспокоювати, клопотатися довкола неi – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.
Натомiсть Агапiта не треба опiкати, як маму. Вiн не хапатиме судомно ротом повiтря, не проситиме нi пiгулок, нi корвалолу й водички, щоб запити лiки. Вiн просто все оцiнить. Спокiйно й виважено. А ще Спартак щиро сподiвався на дружню пораду стосовно своiх можливих дiй в нинiшнiй ситуацii. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, першi ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловiк iх стiльки рокiв пiддурював!.. Агапiту ж вiн довiряв, причому мав для того всi пiдстави. Адже насправдi вони були знайомi понад два десятилiття. І чим далi, тим бiльше Спартак переконувався: доля iх звела аж нiяк не випадково…
* * *
…Так-так, сталося це чи то наприкiнцi весни, чи то на початку лiта 1968 року. Мама Гатя тодi навчалася заочно в Інститутi народного господарства, i коли настав час черговоi сесii – звично завiтала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака iз собою… Чомусь-таки взяла. Втiм, час вiд часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаемних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, i його розписували видатнi художники.
Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, бiля входу мама придбала тоненьку воскову свiчечку, потiм пройшла вглиб собору, обрала одну з iкон, запалила свiчку, прилiпила на свiчник. Потiм мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такi хвилини заважати мамi не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зiпхнути» черговий важкий iспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув:
– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?
Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоiть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсiм?! Спартак тодi нiчого не тямив у церковних чинах, вiн просто бачив дорослого дядьку (насправдi доволi молодого чоловiка) в незвичайного вигляду вбраннi. Проте насамперед в очi малому кинулася родима плямка на лiвiй щоцi дядьки. Окрiм того, вiн поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрi зазвичай зверталися до вiдвiдувачiв храму прямо й вiдверто, без найменших вагань i в повчальнiй манерi. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсiм не збирався. Тодi чого ж йому треба?..
Про це мама Гатя i спитала «ченця». На що отримала вiдповiдь:
– Якщо це ваш хлопчик… тодi я хотiв би помолитися за нього.
Спартак нiчого не розумiв. Себто коли мама молилася за успiшну здачу сесii, в тому не було нiчого дивного, бо мама – це теж дiвчисько, тiльки велике. Мамi подiбнi речi дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.
Втiм, дуже скидалося на те, що i мама Гатя також не розумiла геть нiчого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жiнка, iнший би вiдчепився вiд неi – проте тiльки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввiчливо i водночас наполегливо:
– Ви того не вiдчуваете, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тiльки не в його присутностi.
– Але чому?..
– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.
– Ну, гаразд… Спарику, ми вiдiйдемо о-о-он туди, а ти постiй тут. Тiльки стiй так, щоб я тебе бачила.
Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стiни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати вiзуальний контакт з малим. Проте – чернець не послiдував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:
– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твое iм’я?
– Мене Спартаком звати, – охоче вiдповiв малий.
– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…
– А нiчого, то мене нарекли на честь бабусi Ципори…
– Спарику! – не стрималася мама Гатя, i в ii напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамi Гатi знак рукою та пiдбадьорливо кивнув хлопчиковi:
– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.
І малий охоче пояснив:
– Мою бабусю всi називали Сонею. Отже, Софiею. Проте це ii не справжне iм’я, бо насправдi ii звали Ципорою. Просто це бабусi дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-еврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.
– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав iй мовчати, i хлопчик завершив:
– Бабуся не хотiла бути ПТАШКОЮ по-еврейськи, вона хотiла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож i змiнила iм’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамi, що у неi буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусi.
– Як це?
– Дуже просто. От якi приголоснi в iменi ЦИПОРА, знаете?
