– І якi ж?..
– Ц-П-Р. А першi три приголоснi в iменi СПАРТАК якi? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусi, а зовсiм не через футбольну команду.
– Скiльки тобi рокiв?
– П’ять.
– І ти вже рахувати вмiеш?
– Авжеж вмiю.
– А до скiлькох лiчбу знаеш?
– Вiд одного до ста. Назад вiд ста до одного знаю також. І сотнi знаю. І тисячi. Й навiть мiльйони.
– І читати можеш?
Спартак ствердно кивнув.
– Вибачте його, вiн сам не розумiе, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неi тепер уже трохи навiть суворо:
– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я нiяк не мiг зрозумiти. І тепер точно мушу сказати… Тiльки не в його присутностi. Вiдiйдемо.
Спартак лишився на мiсцi, дорослi ж вiдiйшли до стiни i встали мiж колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя нi на мить не зводила iз синочка пильного погляду. Тому вiн чiтко бачив, як ii очi поступово розкривалися вiд подиву дедалi ширше i ширше. Коли ж спiвбесiдник закiнчив, то пiдiйшов до малого, поклав на русяву голiвку обидвi долонi, деякий час простояв мовчки, потiм нахилився до нього, простягнув невеличкий, розмiром з дитячу долоньку округлий хлiбчик, з якого був вирiзаний крихiтний трикутний кавалочок:
– Це тобi, чадо. З’iси обов’язково, чуеш? Ну все, будь благословенний.
І пiшов, втупивши замислений погляд у храмову пiдлогу. Втiм, мама Гатя теж бiльше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку вiдiбрала i сховала в ручну сумочку хлiбчик, далi попрямувала до вхiдних дверей, а потiм до розташованоi неподалiк тролейбусноi зупинки.
– Ма-а-а, а що то за хлiбчик? – спитав ii Спартак за деякий час.
– Це проскурка, – пояснила вона i додала пошепки: – Нiколи… Чуеш? Нiколи не розповiдай чужим людям, як насправдi звали бабусю Соню!
– А чому?..
– Бо я так сказала.
Хлопчик знав: якщо мама говорить подiбним тоном – краще бiльше нiчого не з’ясовувати! Тому вiн спитав про iнше:
– Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?
– Це не дядько, вiн семiнарист.
– А що таке СЕМІНАРИСТ?
– Ну-у-у… От я в iнститутi навчаюся, в Наргоспi. А вiн у семiнарii. Священником хоче стати. Батюшкою.
– То про що ви говорили?
Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, нiби бачила вперше у життi. Мовила:
– Про це тобi справдi не можна знати, вiн мае рацiю.
– Але чому?..
– Тому.
І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячоi матусi… Тодi Спартак вирiшив поговорити про iнше:
– Ма-а-а, а цю проскурку, що вiн дав… Ти ii менi вiддаси?
– Вдома отримаеш, щоб нiхто не бачив.
– Менi цей дядько семiнарист наказав хлiбчик з’iсти. А можна я його маслом намащу i вiзьму до чаю?..
* * *
Проскурку вiн i справдi отримав удома i з’iв, як збирався, намастивши маслом i запивши мiцним солодким чаем. Натомiсть скiльки не розпитував матiр про суть ii розмови з семiнаристом – теж не дiзнався геть нiчого. Отож з часом облишив цi марнi спроби, пiсля чого мама Гатя, ймовiрно, просто забула той випадок – адже iснувало багато iнших, значно важливiших речей, про якi вона мала пам’ятати.
Однак сам Спартак нiчого не забув. Тим паче зустрiч iз дивним семiнатистом сталася приблизно в той самий час, що й убивство власного страху, вiдверта нiчна розмова з нафантазованим дiдусем Сьомою i початок збирання усiх доступних вiдомостей про Куренiвську трагедiю. Звiсно, вiн ладен був би вiддати що завгодно, аби дiзнатися бiльше про те, що саме семiнарист говорив мамi Гатi.
Легко уявити всю мiру здивування хлопця, коли влiтку 1979 року в тому ж таки Володимирському соборi вiн абсолютно випадково зустрiв того самого Агапiта – тiльки тепер уже в чинi диякона! До того ж колишнiй семiнарист став п’ятою за загальним лiком людиною, яка наважилася розповiсти про жахливi подii 13 березня 1961 року. Спартаку весь час дуже кортiло спитати, чи пам’ятае диякон, про що саме говорив з матусею п’ятирiчного русявого хлопчика, названого на честь бабусi, а не футбольноi команди?! Про саму ту зустрiч, про мовчазну молитву за хлопчика та про подаровану йому проскурку Агапiт геть-чисто забув – вiн перевiряв. Але раптом згадае, якщо спробувати поговорити про це знов i знов?!
А може, Агапiт саме тому й розповiв про все те, що побачив, перебуваючи того фатального ранку в Кирилiвськiй церквi, бо насправдi знав, кому розповiдае? Може, вiн таки не забув про iхню першу зустрiч – просто уникае такоi розмови, керуючись своiми мiркуваннями?.. Сам Спартак неодноразово намагався заговорити на цю тему. І щоразу його зупиняла якась важко пояснювана боязкiсть! Так, авжеж: диякон ставився до нього дуже добре. Настiльки добре, що навiть прекрасним виданням Бiблii забезпечив!.. Але раптом вiн розсердиться на нове нагадування про час i обставини iхньоi найпершоi зустрiчi?
Спартак все вагався щодо доцiльностi такого нагадування, вагався… однак так i не наважився протягом усiх цих рокiв. Й лише сьогоднi по дорозi з Бабиного Яру до Володимирського собору твердо вирiшив «розговорити» свого давнього знайомця. Нехай згадае все, що i як сталося понад два десятилiття тому. Час доби був найбiльш пiдходящим: недiля, вранiшне богослужiння вже мало б скiнчитися, до наступного е достатня кiлькiсть вiльного часу… Тiльки б зустрiти Агапiта в соборi!.. Або принаймнi дiзнатися, де вiн е, а тодi розшукати його.
Проте не так сталося, як гадалося. Щойно Спартак спробував розпитати, де можна знайти диякона, як почув приголомшливу звiстку: виявляеться, по-перше, його пiдвищили на один щабель в iерархii, по-друге – новоспеченого протодиякона перевели служити в якусь iншу, причому не киiвську парафiю. Усi спроби дiзнатися про перевод детальнiше наштовхувалися на суцiльне нерозумiння спiврозмовницi – вже лiтньоi жiнки, яка продавала бiля входу свiчки, iконки, хрестики та рiзноманiтну церковну лiтературу.
– Кажуть же тобi, що перевели звiдси протодиякона, отож нема про що запитувати, – невдоволено бубонiла вона.
– Так ви скажiть лише, куди його перевели! Ото й усе, що я хочу знати, – наполягав Спартак.
– А тобi це навiщо?
– Бо диякон Агапiт…
– Протодиякон.
– Ну так, тепер вже протодиякон.
– Не нукай, не запряг.
– Вибачайте. Просто протодиякон – це мiй добрий знайомий, ви ж нас, мабуть, неодноразово бачили за розмовами тут, в соборi…
– Бачити бачила, i що з того?
– Я хочу знати, куди його перевели, от i все. Тiльки й того.
